Главная Обратная связь

Дисциплины:






Sous Pretexte de Sexe. 9 страница



Я звільняю на решті сам його кінчик, він зустрічається з кінчиком мого язика. Подальші мої маніпуляції доцільніше буде викласти окремою книгою «Закрий очі, відкрий рот». Коли востаннє таке сказали в дитинстві Роздумському, в рот йому відправили зграю пушинок із кульбаби. Моєму ротові тепер пощастило значно більше, навіть з огляду на розмір скаженого мегадівайза, котрий щодня о шостій ранку не дає господарю спати. Гірше цуцика, чесне слово. Колись в університеті я займалася вокалом. Одна із вправ – розкриття внутрішнього горла. Дуже корисна навичка, скажу я вам. Особливо, коли дівайз, запханий до рота, минає ваші гланди десь на півшляху. Це така довжина. Діаметр такий, що навстіж відкритого рота якраз акуратно ледь‑ледь вистачає. А рот у мене, варто зазначити, не маленький. Максимальне розкриття горла, ніби це мій бенефіс у Віденській Опері. Максимальне заплющення очей чомусь намертво вбиває будь‑які горлові спазми. Міньєт як естетський акт. Міньєт як річ в собі.

Тут авто підскакує на вибоїні і я здійснюю неможливе – дістаю губами основи дівайза. Yeah!!!! Наші дороги – найсексуальніші в світі.

Ви спитаєте, якого рожна займатися цим саме в машині на повній швидкості? Ну, а хто винен, що на трасі Київ – Харків ніхто не додумався посадити жодного пристойного лісочка?…

 

00:00:01:04

 

В той день, як на Давидовій машині порізали всі чотири колеса, Тріша збиралася на чужу колективну презентацію.

– Другіх пасматрєть, єблом таргануть? – уточнила Стоґнєвіч.

– Ну, типу того, – зітхнула Тріша.

Від паркінгу до входу в клуб пройти треба було метрів двісті. І кожен сантиметр із цих двохсот метрів Трішу не покидало відчуття, що за нею спостерігають. Вулиця була порожньою і добре освітленою. В принципі, боятися нічого. Хоч «вікінг» у сьогоднішню Трішину сумочку й не вліз. Дивно якось так – самотньо. У Стоґнєвіч бронхіт, Давид десь там бабрається з машиною, щось там у нього трапилось, а обіцяв же підгребти.

– Хрясь! – прямо перед Трішею на мить плюснулася рідка червона стіна, і тут же розтеклася по асфальту.

– Йобані діти! – крикнула у вишину Тріша. Там, на її думку, десь на балконі мали б сидіти гіпотетичні діти, що підленько тепер хихотіли, ховаючись за банками з квашеними помідорами: «Оба‑на! Тьотьку обляпали! Жалко, не на голову…»

Тріша глянула на обривки целофанового пакета. Схоже на роздертий міхур велечезної риби. Зазвичай діти в кульочки набирають просту воду з‑під крана, а ці якісь геть охуївші.

– І не ліньки було стільки фарби переводити?! – знову задерла голову Тріша.

Світлі замшеві чоботи, прозорі панчохи й низ оливкової сукні було безнадійно споганено. Так, що янкі ґоу хоум. Ну і нафіґ нам всі їхні презентації.



А про те, що фарба підозріло пахла кров'ю – байдуже, чиєю: свинячою, курячою, риб'ячою чи… – Тріша намагалася не думати.

 

B)

 

Я знаю НЕНАВИСТЬ. Я фотограф людських емоцій. Я постановник людських емоцій. Чим інтенсивніші вони, чим гостріші,.тим ширше я про себе посміхаюся. Я так реалізуюся як падлюка. Точніше, як Жінка.

Ви знаєте, як може виглядати пекло для однієї з ваших парціальних душ? Дуже просто. Як спортивна машина. Машина летить на великій швидкості, об її лобову шибу розбиваються насмерть приречені комахи, залишаючи патьоки чиєїсь виссаної крові і просто чогось білого, що було колись їхньою суттю.

Автом керує красивий хлопчик. Чорноокий, із великим ротом. Він худий і тонкий, але дух у нього сильний. І член не слабший. От тільки зараз це не має жодного значення. Давайте краще розглянемо кількість людей в авті. Скажімо, цифра 4 вам подобається? Далі йде постановка логічної, типу, задачі. Одна з чотирьох начебто любить усіх. (Себе, звісно, найбільше). Троє інших також начебто її люблять. Принаймні з біса багато на неї проектують. Двоє з них непогано між собою маються. Їх обох сильно ненавидить третій. Вони до третього ставляться нейтрально, хіба що жінка його трохи більше не переварює, ніж чоловік, що за кермом. Чоловіка за кермом третій ненавидить більше за все. Ревнощі вкупі накривають четвірку аж ніяк не пропорційно до інтенсивності їх окремих почуттів. Питання: коли вони геть здуріють, якщо рівень страждань жінки Мене‑Хочуть‑Всі за 3 хв перевищить страждання хлопчика Як‑Же‑Я‑їх‑Ненавиджу?

У мене просто розривається голова. Я не можу відчувати біль за всіх одразу. Я не можу більше думати, що ми відповідальні за тих, кого приручили. Швидше вже

МИ ВІДПОВІДАЛЬНІ ЗА ТЕ, ЩО НАС ПРИРУЧИЛИ.

Я не можу розірвати серце іншої людини. Навіть якщо їй здається, що у мене є туди доступ. А от своє власне – та хоч сто порцій. Роздеру на німецький хрест. Аби цього скоро не сталося, вихід один: медитувати на слово ЦІЛІСНІСТЬ. Мастурбувати на слово ЦІЛІСНІСТЬ. Усіх порвати за слово ЦІЛІСНІСТЬ.

І слово «цілісність» вимагає від мене цинічного й холодного ставлення до людей, котрих так сильно хочеться любити й опікати. Бо варто їх почати любити по мейнстрімному, як ця любов уже робиться каторгою для них же, відтак течуть сльози, кров і шмарклі.

 

А)

 

– Нє, ну це повний піздєц! Якась руська матрьошка виходить, – жалілася Тріша Давидові, – Стоґнєвіч ненавидить Нуріеля, Нуріель ненавидить тебе. При цьому всі з усіма щосили намагаються дружити. І у всіх на мене якісь власницькі плани.

– У мене нема.

– Ну так, у тебе нема… Який же ти все‑таки охуєнний.

Втім, десь на задньому подвір'ї душі Тріші інколи хотілося, щоби саме від нього відходили якісь бодай мінімальні спроби її заграбастати. Але ж ні – продвинутий, падлюка.

– Я в ці ігри вже так награвся, що тепер до кінця життя вистачить.

Тріша це чудово розуміє. Їй самій ігор стало би на обладнання просторого дитячого майданчика з чортовим колесом.

Вони сиділи на ліжках двокімнатного готельного номеру – як їх сюди чотирьох занесло, довго розказувати. Стоґнєвіч мала спати в кімнаті з Давидом, Тріша, аби не травмувати Нуріеля, в кімнаті з ним. Трішу це трохи бісило.

Щойно закінчився якийсь велетенський істеричний скандал. У ролях були: загальний дружбан Марко – вокаліст місцевої хард‑корної команди, чувак стьобний аж до чужих сліз; Стоґнєвіч, що зненавиділа Марка цілком автоматично, бо його любив Долоріо; Тріша, що перебирала в голові усі можливі рештки прочитаного з конфліктології; Нуріель Долоріо, що не розкривав рота з початку поїздки; Давид, що саме зустрівся з друзями, «єдиними нормальними чуваками в нашому універі»; місцеві друзі – мальчік‑студент режисури і його дєвушка‑хореограф зі здібностями мультиплікатора і дуже високим тембром голосу, девіз її – «талантлівий чєлавєк талантлівий ва всьом». Обох Тріша подумки охрестила папугай‑чиками, а Марко зовсім не подумки заходився задрочувати:

– Да. Я тут што‑та слишал а тва'їх талантах… Так, а гдє результат, где хоть што‑та можна увідєть?

– Ну, ми как би на самам дєлє єщьо в працесє, – спантеличено відповідала дєвушка‑папугайчик.

– І ваащє у нас тут свой разґавор, ізвінітє, – зробив фатальну помилку мальчік‑папугайчик.

І тут понеслося. Фас amp;Фак. Тріша чесно думала, що мексиканський ресторан, де відбуваються все це дурнувате дійство, просто виригне їх на вулицю, разом з усіма недоїдками – фаїтосами й бурітосами. Марко‑Марко… Щойно виграв ґран‑прі якогось фесту, і тут така агресія. Ну ладно. Сварки переказувати скучно. Але реготати під столом Тріші Торнберґ таки довелося: цей чувак знав, де сколупнути жир у старому доброму скандалі.

– Да, вот ти тут весь такой крутой. Работаєш на публіку – ляпнул што‑та, а еті все ржут! – ледь не хором випалили «найадекватніші з універу».

Тут уже розтулив рота Долоріо і ні з того ні з сього сказав:

– Пашол в жопу.

Бідні янголи. Навіть матюкнутися толком не вміють.

Потім Давид і Стоґнєвіч години дві саджають папужок на таксі, а решта троє сидять за тим же столом і Тріша намагається не чути програмних розмов її друзів із приводу того, що сталося. Вона для профілактики ображається на Стоґнєвіч, що покинула її заради катання на качельках з папугайчиками (саме це вони зараз і робили в Трішиній уяві). Відтак усі нарешті зустрічаються і запихаються в Давидову машину – повернення в готель. Стоґнєвіч сидить геть нещасна – падлюка Тріша своїм звинуваченням вибила у неї підпірки ненависті.

На світлофорі п'яний в сраку Нуріель під крилом диявольського Марка бовкає щось таке, від чого в Тріші знову врубається профілактична система… Чи може їй просто захотілося погуляти нічними кварталами старого міста… Одним словом, вона вискакує посеред дороги і біжить геть.

Ясна річ, сподіваючись, що й за нею хтось побіжить – ну, а хто б не сподівався? – і тепер подумки грає в лотерею «Хто ж саме?». Здається, це буде Стоґнєвіч. Або Долоріо усвідомить свою лажу. Кроки дуже близько. Тріша обертається… осанна! Це Давид.

– Погуляємо? – Сльози з пики непомітно витерто. Звична іронічно‑змовницька посмішка загарбала їх місце.

Коли ти закоханий, то засцяні сходи на міст через дорогу видаються тобі «атмосферною родзинкою цієї барокової приморської архітектури». Просто затискаєш ніс – і все. Головне – другою рукою затиснути шматок бажаної плоті. Найчастіше це долоня. Ну, хоч щось.

– А де вони всі? – за хвилю питає Тріша.

– Там же, – байдуже відказує Давид. – Посеред дороги.

– Ти просто так кинув тачку?

– Нє, ну не просто. Включив аварійку.

– Гигигиги. Зет'с май ніґґа.

Прогулянка була короткою, але такою емоційно насиченою, ніби саме нічне місто пристрасно поцілувало Трішу в губи: глибоко, по‑дорослому.

Стоґнєвіч, здавши пост охорони машини – «ну нє магла же я аставіть єйо на етіх дєбілав?!» – тепер сама поривається втікати. Як кури по городу, чесне слово.

– Давайте спати! – каже канонічну фразу Тріша, і п'ятірка врешті‑решт рушає до готелю. Правда, Нуріель із Марком одразу ж ідуть тусувати в ніч, прочитавши Тріші на прощання лекцію про те, що вона оточує себе не друзями, а свитою.

– Та хоч веретою, – позіхнула Тріша, – аби лиш тепло було.

Решта ночі неспокійна й зимна. Близькість моря, як‑не‑як. І близькість Давида, хоч і через стінку.

Якщо хтось вам каже, що ранкова ерекція – феномен суто чоловічий, харкніть йому в писок. Бо коли поряд людина, котру хочеш і, в принципі, можеш, ерекція стає всезагальним поняттям, як, наприклад, атмосферна вологість чи політична ситуація на континенті.

Тріша ніколи не вміла чекати. Імпульсивна конячка інтуїції – ось ким була Тріша Торнберґ. А інтуїція казала їй: тут і тепер, поки не повернувся Долоріо, бо хто потім буде ваші спільні мізки відшкрібати від асфальту?!

До поняття «тут» пасувала ванна.

– Давай, Давиде, підйом.

Частина Давида і так уже здійснила підйом. Решта Давида була повільнішою, але все одно функціонувала.

Готельний душ. Ранкові сонні пестощі, вологі поцілунки, струмені води потрапляють в очі, в ніс і в рот, стікають вниз його грудьми і животом. Тріша обгортається довкола його стегон, він притримує її ззаду за сідниці, притискаючи до себе, і… грюкають вхідні двері. Піздєц.

– Долоріо.

В такі моменти робиться не так страшно, як смішно. Ти ніби переміщаєшся в дурну й надуману французьку комедію з Жераром Депардье в головній ролі.

– Нам тапки! – шипить Тріша. – Як звідси вилізти?

– А я знаю? – шипить Давид.

– От же ж блін, і поїбатися не вийшло… – скисла Тріша.

– Так а чо' – давай!

– Ти шо – дурний? Там балкон відкритий. Хєр зна, яку вони там наркоту хавали з Марком вночі. Долоріо мне дораг…

– Думаєш, стрибне?

– Думаю, нам треба шось придумати. Він, кажись, у кімнаті. Щось він надто тихо там. А ми заголосно шепочемо. Це тіки нам його не чути, бо вода включена, а йому нас навпаки.

І тут Тріша заспівала. Дурним голосом – таким тьотьки тільки у ванних і співають. Їй здалося, що саме так найкраще створюється ілюзія душової самотності – в будь‑якого нормального мучачіка все, що було встало, давно би вже опало від таких солов'їних трелей.

– Треба вийти так, щоби кожен у свою кімнату, і непомітно… – розмірковував тим часом Давид. – Але як це зробити, якщо він, наприклад, стоїть біля відкритих дверей в коридорчик і пасе двері в душ?

(Кімнатки розташовано під кутом одна до одної, їх розділяє крихітний коридорчик із душем і туалетом.)

– О! Я, кажись, придумав. Слухай сюда!

Тріша кивнула головою, не припиняючи підвивати своє «Can't take my eyes of you‑u‑u…»

– Карочє, ти зараз виключаєш воду, замотуєшся в рушник, виходиш з ванної, виключаєш тут світло і закриваєш двері. Потім заходиш до нього в кімнату і теж закриваєш за собою двері. А я просто клацаю на виключатель і голосно грюкаю дверима – типу, я щойно ввійшов прийняти душ. Всьо ясно?

Коли співаєш, та ще й голосно співаєш, співрозмовника почути важко. Але Тріша що не зрозуміла, то додумала і зробила все приблизно так, як наказував Давид. Для максимального ефекту у відвертанні уваги ніжної психіки від деструктивного фактора у Тріші в піковий момент звалився з тіла рушник… Долоріо засяяв, мов сонце. Ні тіні підозри чи похмурості на його гарному лиці.

– Знаєш, шо фігово, – посміхаючись, сказав він, – здається, Марко вирішив, що я підарас…

 

00:00:01:06

 

Цікаво, хто був би більшим героєм у ваших очах? Той, у кого більше бабла і статусу (не завжди, до речі, взаємозалежні речі), чи той, хто цей статус заробив собі віртуозним найобом широкого загалу? Приміром, що б ви подумали про Трішу Торнберґ, якби взнали, що розкішне помешкання, де вони зі Стоґнєвіч час від часу любили замочувати свої тіла у велетенській ванні і гратися в трейлер, насправді сквот? У тому сенсі, що проживали вони там абсолютно незаконно, поцупивши ключі у накачаного наркотою власника й запихнувши того власника в літак рейсом на Лос‑Анджелес – катай, любесенький, Голлівуд за тобою вже всі нігті погриз… Маєш візу в паспорті і візу‑ґолд у гаманці – це краще за акторські здібності.

Так, Тріша Торнберґ без будь‑яких моральних спазмів може дозволити собі саботаж чужого життя, захоплення чужого приміщення і запуск свого летючого коріння в будь‑якому місці на землі, аби їй там подобалося… Але не можна, в жодному разі не можна прив'язуватися до місць. Як і до людей. Тільки свобода забезпечує справжнє кохання. Справжню дружбу. Справжнє все.

– В цьому місці мені мали б перерізати горло, – відкашлюється Тріша, – ну, це якби я була дяпчиком із «Хороброго серця». Шотландія прохолодна й волога, як Карпати. Але більше я звикла до Азії. Тому ліпше буду красивим мальчіком із «Пустого дому» Кім Кі‑Дука.

– Цхя! – чхає на це Стоґнєвіч.

Відтак вони довго вирішують, хто попреться на Житній по лимон для скляних макаронів. Це така їстівна шняга, її Тріша час від часу готує. А ще готує лаксу [52], але Давид ніяк не може запам'ятати це слово і називає лаксу кускусом. Але ж Азія – вона тепер усюди. Раптово й природньо увірвалася в життя. У ванні знову плавають путівники Lonely Planet по південно‑східних краях, в туалеті живуть товстенні книжки про Індію, бо Тріша думає, куди б то повезти Давида після захисту його диплома.

– Малайзія, Індонезія, Філіппіни, – заявляє по телефону Давид.

– Таиланд, Лаос, В'єтнам, – відказує Тріша, сама була вона вже і там, і там… Її просто розважає таке от кидання кубиків на шкуру невбитого ведмедя: бабла ж то поки в них не зовсім до‑фігіща. До того ж, Давидова мама, здається, встановила за ними стеження, тож до маніяка, що крадеться за Трішею, долучився тепер ще й якийсь горе‑детектив.

– Ух, я як принцеса зі шлейфом! – Тріша хвалиться Стоґнє‑віч. – Цікаво, вони разом грають у доміно чи просто мовчки їдять сємачки?

– Так чи інакше, – Стоґнєвіч випускає дим у розчинене вікно. Там якраз дико херачить дощ по дахах нашого нев'їбенно красивого міста, – вони заодно. Буквально – вони одно. Бо детектив той стопудово якийсь їхній родич. У єврейських родинах воно завжди так… А тут ти Давида ображаєш.

– Я?! Та ж бо чим?

– Ну, добре. Але навіть якщо й не ображаєш, то вже точно крадеш із добропорядної родини, а за це тобі, Торнберґ, і смерть. От тільки маніяком у моєму сні теж був хтось із твоїх мальчіків.

– А шо за сон?

– Ну, мрачнуватий, в принципі, сон. Ліпше не розказувати.

– Та ну ладно. Давай.

– Сон, коротше, про те, що ти виходиш заміж.

– За кого?

– За ***•

– Ммм.

– Там було дуже мало гостей. Все було ніби не у нас десь. Але в горах. Може, Карпати? Коротше, дивно все. І там ще мої батьки чогось були… неважливо. Коротше, тебе там намагалися вбити.

– Хто?

– Ну хтось із них – твоїх підопічних. Тільки я його не знаю тут, наяву.

– І шо – ти мене прикрила?

– Ага.

– І попали в тебе?

– Ага.

– Га‑га‑га! Ай вона ра‑а‑ан ту ю, у‑у‑у!!!! – верещить Тріша слова пісні горопашної Вітні Х'юстон. Та точно перевертатиметься в гробу, коли помре, канєшно. Хоча насправді такі поп‑сюже‑ти – ну чого брехати – час від часу зворушують і таких заслужених циніків, як Тріша.

– Ну, просто мені дико не хотілося, щоби ти помирала. Бо якось тупо – на своєму ж весіллі. А ще уві сні в мене було дике бажання побачити твою дитину… Чи то ти вже була вагітна на той час…

– Чи та дитина в мене вже десь завалялася…

– …але, може, я і не померла, бо просто дико хотіла дитину побачити.

– Н‑да, на той світ фотки родичів не доходять, це точно. Ну, все одно спасіба… Дитину би я, правда, мусила назвати Стоґнєвіч, так у всіх голі‑болі‑вудських кінах роблять. А ім'ячко таке собі. Ну, не дуже красотне. Особливо як для дівчинки.

– Та да уж.

– А ще плюс комплекс вини, який дитина на шарік отримала! Ууу… Їй би довелося, ну там, епітафії колекціонувати, чи шо. В мене вже є один такий коріш‑художник. Його хіт: «Пріхадітє пабистрєє, я вас очень жду, а меня не ждіте, я к вам не пріду».

– Ужжжас. Уявляєш собі людину, що сидить і отаке собі придумує?

– Ну, не собі, а людям добрим. За умеренную плату і почьот. Це ж так круто – купити родичу солідний пам'ятник і там ота‑ке‑от накрапати. І совість чиста, і перед людьми не встидно. Н‑да. Не хотіла б я попасти в цільову авдиторію таких поетів.

– Да, я бик, я бик, ну і што же‑е‑е… На міня здесь треть зала пахо‑оже! – бозна‑чого починає співати Стоґнєвіч.

– О. Точно. Коли загнешся ти, я тобі шось таке от і напишу на могилці. Хай люди на цвинтарних екскурсіях потішаться. Це і буде твоя жизнь после смерті.

– Хуй тобі! – ображається Стоґнєвіч.

– О. Точно! – знову каже Тріша. – А мені Хуй поставити. Тільки ти ж пам'ятаєш – мене спалити треба. І на місці спалення – величезний гранітний Хуй. І напис на ньому: «Трішо! Ти не померла. Ти ОХУЇЛА!»

– Ну, і потім вже знана тема: всі будуть пілігримити на той твій обеліск, щоби доторкнутися хто губами, хто чим там іще, і здобути собі нехілої статевої сили.

– Ну та й Боже помагай.

– Через поле, через гай…

 

00:00:01:07

 

Мене заспокоює запах мого тіла. Десь в обід. Коли шкіру вже розігріло сонце і було трохи нервів. Тоді ти починаєш пахнути собою і самоідентифікуватися. Тоді відступає демон, котрий постійно намагається виривати тебе із тебе. Вчора йому це майже вдалося. Вбиваючи тебе, він змушує тебе почуватися опальним героєм. Дуже хитра тактика. Щоразу на неї ведешся.

Найбільше би потішився, знайшовши таку Трішину записочку, маніяк. Хоча навряд чи він просунувся б далі за словосполучення «запах тіла». Пишучи це як замітку для психіатра, Торнберґ і справді здувала зі шкіри мурашок безпідставного геройства і відвертої дурості.

Просто вчора вночі Тріша вирішила, що запросто переплюне геть усіх своїх крутих героїнь, якщо раптом житиме у… своїй машині. Бо вона бездомна і термінальна за своєю суттю. Тільки якось іще треба це матеріалізувати. Якщо хтось – як Місіма – творить життя як текст, то Тріша Торнберґ творить своє життя як фільм. Або ж вона просто випадково у цей фільм попала і не знає, як із нього викарабкуватися. А фільм ще й нещадно змінює жанри: від горора до комедії, від трилера до порно, від гангстерської дурні до сімейної драми…

– Все, я знайшла новий сюжет! – вся зарьована дзвонила Тріша до Стоґнєвіч, котра на той час повернулася вже до свого міста. – Уяви собі тьолку, котра вдень живе цілком собі ґламурним життям, катається на кабріолеті в дорогезних окулярах, пахне найвишуканішими парфумами і дозволяє собі за кермом трохи колекційного білого… Всі їй заздрять. Вона обідає по хороших кафе і весь час позіхає, бо нібито прокинулася в обід. Але це все вдень. А ввечері вона знаходить собі темний закуток де‑небудь на Боричевім Току, де колись лише князі ступали, а тепер стоять якісь вагончики і смітники…

– З тобою все нормально? – боязко питає Стоґнєвіч.

– Так! Слухай далі. – Торнберґ уже навіть не плаче. Жаль до себе поступився місцем фантазії. Лібідо спасе світ, воістину! – Так от. Вона собі туди їде, виходить, відкриває багажник. А там – піжамка, плюшевий ведмідь там чи ще якась біда, зубні щітки і нічний крем. Коротше, тьолка перевдягається, розкладає сидіння свого авто, лізе в спальник, вмикає якісь староукраїнські колискові і засинає аж до ранку, до наступного свого пафосного дня. Круто?

– Угу. Нічо' так, – погоджується Стоґнєвіч. – Але зараз ти поїдеш спати до Хельґи.

– Ти чо'? Шо вона тобі поганого зробила? – жахається Тріша. – Не буду я нікого напрягати. Тим більше, Хельґу. Я її люблю.

– Дурепа ти. Нікого ти не напрягает. А що Давид?

– Давид?… Давид. Додому поїхав. Там у вітчима день народження.

– І не залишився з тобою?!

– Ні. І я сама так захотіла – в машині й одна. Тільки так.

– Дурненька.

– Слухай, я вже точно скоро здурію, якщо ти ще раз видаси якийсь із варіантів цього слова.

– Ну вибач.

– Та за шо? Інколи мій мазохізм таки перемагає мій здоровий глузд… Сподіваюся, ненадовго.

– Все буде добре.

Атож, все буде добре. Навіть краще. Ми ж бо тут якраз у мейн‑стрімі…

Тріша завела авто й рушила з місця. На пошуки янгола, котрий ранками за трохи невміло звареною кавою читав Газету «Angels Today» і просив не називати його імені всує. Ну, або просто не називати його цим словом Янгол, бо це так само, якби вас називали «студент» чи там «шаройобець». Того вечора він таки з'явився – дурним же щастить – кликав Трішу спати до себе на сусідню хмару, на рівні восьмого поверху, але Тріша, як коректна тьотька, все‑таки зметикувала, що і в янголів бувають батьки, котрі не дуже будуть раді її з'яві о третій ночі. Знали би про все це батьки Тріші, пожаліли б її, кучеряву й дурнувату. Але про своїх батьків Тріша зараз не думала, аби не рюмсати. Янгол Нуріель Долоріо сидів із нею в авті й мовчав. Потім вони поклали голови одне одному на плечі, я вже й не знаю, як то в них вийшло, і просто мовчали. Янголу Нуріелю не треба було Трішиних слів. Бо 70% відсотків їх запросто могли виявлятися брехнею. Янгол Долоріо все те відчував і невимовно страждав, наскільки тільки можуть страждати трансцендентні створіння. Тому він просив її краще взагалі не говорити. Але все одно страждав. Бо міг, собацюра, читати Тріщині думки.

– Знаєш, чого буває інколи шкода? – казала Тріша вже Хельзі, коли о пів на третю ночі таки завалилася до неї з речами. Отак, бажаючи не напрягти ближнього свого, ти врешті‑решт напрягаєш його втричі більше. Друзі, виважуйте свій мазохізм, добре?

– Чого? – хриплим голосом питала Хельґа, лежачи на своєму непальському матраці при запаленій товстенній свічці.

– Того, що я така мала, слаба і крихка, а ніде у світі немає чоловіка, достатньо великого і сильного, щоби авторитетно заявити: «Торнберґ, ти ідіотка! Роби, як я сказав, і через годину ти сама переконаєшся, що це правильно!» Ех… – зітхала Тріша.

– Слухай, а й справді. Так дико інколи цього не вистачає.

«Дві мєрзавкі» замовкли і задумалися. Виявляється, вони одночасно можуть не тільки шкодувати, що не взяли з собою фалоімітатори в далеку путь чи не достояли чергу за блиском Dior у дьюті‑фрі.

– Бо якась така хуйня з цією харизмою, – Тріша ставить сумки в коридорі просто на черепаху Машу, втім, Маша не кричить, а тільки рухається назад, від чого сумки вкупі з велосипедом, невдало припаркованим у коридорі, падають хто куди. – Так от, – продовжує Тріша. Хуйня в тому, що навіть якщо ти задумала якусь відверту хуйню – скюз мі май френч – ти настільки впевнено про неї заявляєш, що ніхто не насмілюється сказати тобі «стоп». І пиздуєш далі, як локомотив, поки у тебе не закінчиться вугілля і ти саменька не допетраєш, шо, йолка‑палка, це ж хуйня. От Давид же одразу пропонував мені залишитися спати в нього в офісі, а я шо? «Нє, я не буду, тут плед кусючий, тут постелі нема, тут тебе нема, бо їдеш десь к своїй їбені матері». Ой, ну так я вже не казала. Це все ваші хорватські тенденції.

Хельґа слухала Трішу спокійно і з розумінням. Навіть коли Гріша плутала міста, національності і слова, Хельґа завжди розуміла, що саме має на увазі Тріша. Нарешті пані Торнберґ вже вляглися на матрац і міцно заснули. І приснився їм ЗАЙЧИК.

 

00:00:01:08

 

Скажіть, а вам цікаво буде почитати не про дурнуваті Трішині ідеї всіляких там короткометражок і помпезних «претендентів на Оскара», а побачити бодай щось реально написане чи адаптоване нею під літературний сценарій? Ну, якщо цікаво, то хере ю аре, як кажуть у нас на селі. Ось тут накидано кістяк фільму, в котрому вона так сильно хотіла би бачити Давида.

 

ZONE D'ABLATION

сценарій

Тріша Торнберґ, Давид Мазовський

 

ІНТ. ПРОСТОРЕ ДОРОГЕ ПОМЕШКАННЯ. ВЕЧІР (або затулені штори).

Камера «приглядається» до одіозних атрибутів джентльмена: фляга віскі, масивна запальничка, товста сиґара, дорогі запонки… Звучить закадровий чоловічий монолог, але одночасно з наїздом камери на персону, форманти голосу ми піднімаємо [53], і в кадрі з'являється ґламурно‑епатажна мадам нестандартного покрою.

 

ЧОЛОВІК‑ЖІНКА

– Anyone can make mistakes. But not everyone has a chance to make them. Not everyone tries… I am the worst climber. The worst carter. The worst diver. I'm just playing a clown when I'm – for example – hiking, I do this to disguise my need for pity and help of others. Why do I go on doing all that? Because I am the one who tries. How many of you would do these things much better than me? Almost all of you. The problem is that you will never try it. And not even think оf trying. How can you try something that doesn't exist in your own private world?…

 

Жінка сидить на дизайнерській канапі або на краєчку велетенського ліжка в помпезному інтер'єрі. Вона курить, її лице широким планом, фактура шкіри тощо. (Можливо ч/б).

 

ЖІНКА

– Have you ever been to Riga?

– Fuck Riga. I live in Kyiv. The ****est place in the world. I've got everything a woman of my age and nationality could want. I can admire my glamour car from my window, it's just in front of the church in the oldest area of this city. I can stay in bed as long as I want. I can have any woman or man who's around. But nothing brings me satisfaction. So you may call me a frigid bitch. Well, you could. 'Cause this is not my story.

 

EKCT. ДОРОГА. ШУМ. МАШИНИ. ДРАЙВ. ПОВНИЙ ДЕННИЙ КОЛІР, (контраст із попередньою картинкою)

 

Передісторія:

В Артура нарколепсіяхвороба, при якій людина від найменшого емоційного шоку зненацька може відключитися і впасти в глибокий сон. На короткий час. Можна плеснути в долоні, коли він за компом сидить, і він вирубаться. Ніби прикольно, бо при нагоді це можна ще й симулювати. Але єдина річ, яка його віднедавна зайо‑буєце те, що сни однотипні. Вони про машинки, розбивання вікон об'єктивом камери і те де. Він дуже хотів би стати злим фотографом, котрий зриває всі призи на фестивалях, можливо, радше т u м фотокором, котрий шугає по бойових гарячих точках, але через цю хворобу його не беруть навіть на змагання з легкої атлетики. Тож у його снах являються звичайні нереалізовані бажаннятипу того, що в об'єктива його камери виростають сталеві ікла, вони вгризаються у темне скло чийогось джипа, аби зафіксувати всі жахіття, що творяться там, в салоні…

Починається його історія тим, що він падає з моторолера. Типу, засинає за кермом. У глядача враження, що герой убився. Камера віддаляється, вид тільця на снігу високо згори, починається монолог за кадром:

 

АРТУР

– The only dreams I can see by now are dreams of my car. Traffic lights, crossroads, jams, other cars, big and small ones, aggressive or slow and stupid. There's nothing I can do with it! I can't change anything. Whom did I become?

Час «переїздить» назад – відлітає, як в «Ефекті Метелика». Починається сторі його попереднього життя з вкрапленнями фрагментів хвороби.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...