Главная Обратная связь

Дисциплины:






Sous Pretexte de Sexe. 10 страница



В гаражі в Артура машина, яку він любить і вилизує, але на ній не їздить через хворобу. Він час від часу поглядає на календар, п'є якісь таблетки, щасливо зітхаєот‑от буде зрушення і все врешті стане чудово. Він мріє про перегони й екшн у своєму житті. Він закоханий у незвичайну дівчину, і йому явно є заради чого існувати. Глядач починає дужче симпатизувати героєві й переймається кожною дрібницею, що з ним стається.

 

ІНТ: ЛІКАРНЯ. КАБІНЕТ РЕНТГЕНОЛОГА. ВСЕ ЗЕЛЕНЕ І ПО‑СОВКОВОМУ БЕЗНАДІЙНЕ.

Медсестра в руках із томографією головного мозку Артура. Перелякано підносить знімок до світла, в неї ледь не тремтять руки. Говорить різким високим голосом до Артура:

 

МЕДСЕТРА

– Oh sweet Jesus, what is it, young man?!

 

АРТУР (розгублено‑іронічно)

– Well, I'd like to know it myself…

 

МЕДСЕСТРА (втаємничено)

– Ah! I see… You're the one I have to talk about to our head of department… I should call her now.

АРТУР (в німому ступорі)

– ?…

 

МЕДСЕСТРА (киваючи головою)

– Yeah, right… You're that boy who we suspect of having…

Сцена зависає й на тому обривається.

 

ІНТ. ПОМЕШКАННЯ АРТУРА (Обстановка панківська, але стильна і не зашарпана. Старе піаніно із запалими подекуди клавішами. Втім, Артур примудряється, ще й непогано, на ньому трохи грати.)

Артур і його Сара стоять біля дзеркала. Обоє топлес. Він позаду, обіймає її… Вона закинула голову, закрила очі. Він пестить своїми пальцями її руку, в якій затиснуто мобільний [54]. (Рінгтон може повторювати фразу з мелодії, що її Артур любить час від часу награвати на розбитому ф‑но.) Він цілує дівчині шию, відтак шепоче:

 

АРТУР

– І love you so, I can't stick it any longer, the next time you call to my mobile phone I will fuck myself with it.

 

CAPA

– Well, it's just funny we communicate not via megaphones… Or would you like me to grant you one?

 

Вона це каже трохи збриджено, звільняється з його обіймів, одягає футболку і залишає Артурове помешкання.

Сара спускається старими сходами солітнього – майже «под снос» – будинку. Вона гладить рукою пришпилений на хіднику велосипед, але передумала їхати і просто пішки йде геть. Широким планом те, як вона ступає, камера «вихоплює» об'єкти на вулиці, вітрини, архітектурні деталі, обличчя перехожих, що ніби плигають їй в очі.

 

САРА

– Every morning I wake up with a strange feeling of unhappiness. I dream of high mountains, maybe of the Himalayas, all night long but closer to the morning they turn into some kind of decoration for a stupid school show. And every of my days is just in the same vein. I've got everything a woman of my age and nationality would want: my great bike, my stylish room in our rented apartment, absolutly OK job and on top of it this strange problematic boy, with whom I may be even in love. Yeah, I don't like simple, so‑called normal people, only jerks. So why? What the hell, why nothing gives me satisfaction? May I wait for some real happening? For some real story of mine?



 

Сара в себе вдома. Іде в ванну. Постаратися красиво, і в той же час трешово зняти її під душем. Потім обгортається рушником чи саронгом, іде боса коридором, залишаючи мокрі сліди. Ніжки у неї маленькі, але камера фіксується на її сліді – 45‑го розміру. Дівчинка раптом зупиняється, ніби сама це помітила вперше. Ставить ступню коло свого сліду, але навіть не дивується.

 

САРА (в камеру, як в очі, довірливо)

– They say men with big feet are supposed to have big dicks. Well, I'd be quite a shitty man then…

 

Вона накидає на себе якусь одьожку (типу халатиків Літвінової в «Настройщику» – все має бути в естетиці між dirty amp; sexy). Іде на кухню. Відкриває мрачною відкривачкою банку кукурудзи, їсть її паличками, одним плечем притискаючи до вуха величезну телефонну трубку (ефект «хендз‑бізі»: совкова трубка під'єднана дротом до мобільноговінтажний шок). З Сарою говорить по телефону Артур. Він також їсть – повторюваність моментів їх синхронізації. Він їсть в кафе.

 

ЕКСТ. КАФЕ З ВЕЛИКИМИ ВІКНАМИ.

 

ІНТ. КАФЕ СВІТЛЕ, ЛЮДНО.

Коли Артур туди підходив, помітив жінку з першої сцени, побачив він її віддзеркалення у вуличній вітрині або в самому кафе, де вона п'є каву. Трохи скривився на її вигляд, бо не любить таких ґламурних сук, а любить свою дєвочку‑маргіналку.

Можна вихоплювати вперебивку обличчя інших людей за столиками, шматки їх побутових, а подекуди й абсурдно екзистенціальних діалогів. Приміром, білявка в кепчику каже типовому дяді‑менеджеру срєднєва звєна:

 

ТЬОЛКА (зітхаючи, покусуючи булочку)

– Ремонт, мама, всякие разные дела. Вот так и жизнь проходит.

 

ЖЛОБ (по телефону, колупаючись зубочисткою в роті)

– Ну і где бабло, я спрашую? Ми на кагда дагаварілісь? А сьодня какое? Калян, ти шо, гоніш?! Сматрі, Калян, тебе жить…

 

ЯПОНСЬКА ДІВЧИНКА

Задумливо, розфокусованим поглядом дивиться у вікно. Артур зненацька розуміє, що легко читає її думки, хоча незрозумілою йому мовою. Він на секунду завмирає коло неї, але йде за інший столик.

Відтак ми бачимо його їдло – щось на кшталт салату «цезар». Якусь таку страву, де багато всього різного. Контраст із панк‑девочкою і її раціоном.

 

САРА (в телефон)

– Hey there! I just wanted to ask, what's your shoe size?

 

АРТУР

– What?

 

CAPA

– What's your shoe size.

 

АРТУР

– It's 43 European.

 

CAPA

– Ah, it's O.K. then.

 

АРТУР

– Emmm… Wait a minute. WHAT is O.K?

 

CAPA

– Well. IT is O.K.

 

АРТУР

– Are you… are you all right?

 

CAPA

– Yeah, I'm fine. Just maybe feeling a bit sad.

 

АРТУР

– Why so?

 

CAPA

– Just realized I'd never become a poet.

 

IHT. ПОМЕШКАННЯ САРИ. КУХНЯ.

 

ІНТ. ПОМЕШКАННЯ АРТУРА

Хлопчик повертається додому і лягає в ліжко (перед тим може зайти в подобу гаража, на машину свою помилуватися. Може в ній посидіти, поуявляти, як вони з дівчинкою кохаються на повній швидкості). Ліжко в нього з темною постіллю, майже кольору асфальту. Він різко відгортає край ковдри і скаче в ліжко. На «місці дівчинки», котра не залишилася тут спати, – обведений крейдою контур тіла, типу як контури трупака на асфальті при ДТП. Вже лежачи він п'є таблетки і дивиться на календар. Зітхає й гасить олд‑скульну настільну лампу. Перед тим можна ще показати обкладинку книги, яку він не став читати… Медичний довідник, що розгортається на закладеній сторінці, де опис його хвороби і способи її лікування.

Можна йому в сон вмонтувати обривки розмов із психоаналітиком (невропатологом?), які перебиваються візіями гоночок і девочки. Додати фрази «недосяжного» роботодавця. Типу там: «Sorry, Kid. You're quite talented, but we can't assume such responsibility… You may just FAIL any time – and what I'd supposed to do if it happens in the middle of… for example… your foreign trip – or – and that's even worse – during some mega‑star photo session?!» Потім може йому ввижатися якийсь типу культовий фотограф (чи його колишній друг, а тепер конкурент), що регоче злобно, дивлячись на рентгенівські знімки його мозку. Потім девочка, що закриває з жахом рот руками і показує в сторону джипа: There! Тоді він кидається доганяти той джип, у його фотика виростають ікла, в'їдаються в скло авта на ходу, в кінці він може таки зазирнути в джип і побачити АБО:

Що він замочив девочку кусками скла.

Що сама девочка лиховісно посміхається, одягнута в яку‑небудь одьожку морочливої фам фаталь.

 

ІНТ. ПОМЕШКАННЯ САРИ.

Дівчинка лежить в якійсь божевільній підвісній конструкції. Спочатку їй не спиться. Вона трохи гойдається й вирішує піти прогулятися нічним містом. Живе в доволі жирному районі, але сама – явна яппі‑кіллер. Настає епізод з білявками та міні‑купером.

 

ЕКСТ. НІЧНА ВУЛИЦЯ. БІЛЯ ДОМУ КІНО.

Сара випадково зустрічає знайомих, стоїть з одним із них, вони курять, поки інший приятель, на джипі, збирається розвернутися. В цей момент до закритої брами у двір під'їздить рожевий міні‑купер. Дві білявки всередині заходяться істерично сигналити, щоби їм відчинили ворота. Сара з приятелем хихотять – білявки! Поки машина білявок чекає під брамою, джип наближається заднім ходом майже впритул до міні‑купера, Сара з приятелем стукають по капоту джипа, щоби зупинився. Той зупиняється. Скло в машині білявок опускається.

 

БІЛЯВКИ (манірним тоном)

– Спасіба, рєбята‑а‑а…

– (інша) А кто там за рульом?

– (перша зневажливо) Мужик?!!

 

ІНТ. ПОМЕШКАННЯ САРИ.

Сара повертається додому і знову влягається у свій гамак.

Їй може снитися, як на неї завалюються і майже хоронять під собою стоси журналів «Космополітан» та інша поп‑хуйня. Типу, витіснені бажання…

Артур – у мріях фотограф – в реалі може бути продавцем у медіа‑магазині. Лівачить тим, що записує дорогущі проги по 10 грн за болванку. Девочка може бути журналісткою якогось попсовго видання, від тупості роботи її нудить, але ж треба вчасно платити за цю її стайліш рум. Має фобію: боїться мотоциклів. Це теж синхронізація: Артур боїться водити машину, бо заснути може, а вона взагалі боїться мотобайків і їздить велосипедом, бо колись у неї була на мопеді травма. (Можна цю історію зазначити в азійському антуражікомусь Артур буде її розповідати – як девочка впала з байка, а місцеві жителі просто позбіалися і втикали, що в неї теж червона кров і як це прикольно, але нічим не допомагали і як вона сама там шукала аптеку і весь такий піздєц у ХХІ ст…)

 

Тому:

Цей моторолер, що з'являвся на початку, Артур збирається подарувати Сарі і допомогти їй подолати страх, що, як він вірить, стане ще одним кроком у подоланні його власної хвороби. Подарунок цінний і незвичний, його треба довезти цілим, щоби девочка вибачила його «мобільні збочення» і взагалі всіляко потішилася. Ось чому він так дбайливо протирає дзеркальце і те де.

Йому трохи стрьомно, що він зненацька може вирубатися, того й не поспішає…

 

FINAL:

 

ЕКСТ. ОБОЧИНА ДОРОГИ. ЛІС.

Артур лежить на узбіччі біля моторолера. Тепер стає зрозуміло, що він ні грама не мертвий, а просто заснув. Типу, всі з полегкістю зітхнули, бо хароший красівий мальчік, пазітівний герой буде жити і хепі‑енд вашій мамі. Але ні фіґа! Дух Тарантіно і Роба Зомбі з нами! Раптом з бічної дороги виїздить «камаз», в кабіні його мерзкий бик. Йому нема коли дивитися на дорогу, він зажимає пітняву жирну бабу. У них смердюча ідилія, дальнобойщицька романтика, грає солодка мєсна поп‑звезда, в кабіні фотки заморських голих тьотьок, замурзані м'які іграшки, іконки з Матінкою Божою і Св. Миколаєм, штучні ліани й гірлянди. Баба з понтом ламається, шофер мацає її цицьки, намагається запхати руку під спідницю і в рейтузи. Баба весело верещить, і в цей момент їхній «камаз» переїздить сплячого Артура…

Тут можна дати коротку нарізку з фрагментів прожитого і не прожитого життя хлопцямрії, щасливі і не дуже будні, обличчя лікаря, котрий щось обіцяє, кохана, що на нього чекае… Але де там. Тільки переїхане і розтрощене піаніно на землі. Ось і все.

 

Бик за кермом, типу, нічого не помітив, він розвертається в камеру і з диким рагульським акцентом, посміхаючись своїми гнилими зубами, каже:

 

БИК (нагло‑радісно)

БІКОЗ ЗИС ІЗ МАЙ СТОРІ!

 

е…n…d

 

Що з цього всього вийде, ви й самі зовсім скоро побачите, а я загадувати не буду, та й сама Тріша також не стане. Їй вистачає й купи всілякого іншого мотлоху в думках і подіях, приємних і не дуже. Із приємного було: живіт Давида, лідерство в піратських продажах фільмів за минулий тиждень, посмішка Психіатра, віза до Папуа й Нової Гвінеї, музика і бездомність. Із поганого: недостатня кількість Давида, надлишок уваги з боку маніяка (паку з червоною субстанцією жбурляв таки він, про що пізніше офіційно повідомив у підкинутому листі) і, знову ж таки, бездомність. Зрештою, якщо певна річ зустрічається двічі на протилежних полюсах – вона цілісна і має цілющі властивості. Принаймні ці два поняття Тріша вже точно не розділяла.

Юний фон Дафліш тим часом взагалі якось майже зник із її життя – така традиційна доленька колишніх чоловіків і мало‑примітних коханців. Вони просто тануть, як туалетний папір під дощем, і жодних тобі чітких слідів. Ні в мемуари, ні на епітафію – як то кажуть.

– Вона егоїстичне, розмальоване заздрісне дівчисько! – отако ми, малесенькі, можемо бризкати слинкою, розповідаючи про старшу від нас на сім років Трішу.

– Вона стала дорослішою! – казна‑чого захищає Трішу Стоґнєвіч.

– Ні, – не здається Дафліш, – вона, та, що мені сниться, зовсім інша. Ще не ця, ґламурно‑ділова. У цієї вже нема ні мети, ні чогось святого!

Отутечки в самий раз було б бити в дзвони й підпалювати село (чи навпаки?). Ой сійся‑родися, множся й не ділися, любий наш афекте! Ой заходьте, гості дорогі, сідайте зручненько, та й буде ж вам інтересне шову!

Якщо у вашій пам'яті про чувака не відклалося більше нічого, крім розміру його члена, це ще не значить, що так само нічого не відклалося у самого чувака:

– Вона подорослішала?! А в чому це виражається? В тому, що полюбила цифри і стала питати «хто його батьки»?

Не, ну ви подумайте, який нонсенс. Досить того, що вже одні батьки послали за Трішею детектива, а то й детектива у парі з маніяком. Ще одні батьківські збори Тріша б явно не подужала.

– Вона потворна як особистість! Вона… я намагаюся взагалі про неї не думати! Все! її нема!

Істерики, істерики, істерики. Чоловічі істерики печальніші за жіночі. Бо залишають таки нетривкі сліди: на стінах виїмкою від кулака чи плямою від вилитого вина. Ех, як же скучно. Зайві три бакси прибиральниці. Ліпше би просто залишалася зарубка – довжина члена на шкільній лінійці за 30 копійок.

Отже, юний Дафліш просто зник із поля зору Тріші, і навряд чи вона бодай здогадувалася про такі діалоги, що ми їх щойно чули. Її переймали головно дві речі – мистецтво і секс. А секс наразі мав ім'я Давид.

Давид мав ще купу практичних імен: Невизначеність, Незрозумілість, Фатальність. Роль його здавалася настільки доленосною, що Тріша Торнберґ, побачивши вже всього різного за своє життя, раз по раз прозрівала. Давид своєю безпосередністю і відсутністю канонічної турботи й відданості Тріші змушував її бачити «себе та інші звичні речі» геть по‑новому.

І справа тут навіть не в сексі, хоча йому належить неабияке місце у житті 21‑річного хлопчика. А втім… зрештою, неабияку роль секс грає і в житті зрілого 45‑річного мачо‑мена, тільки от навряд чи у самозакоханого «фатального генія» щось може вийти з такою юнацькою легкістю й невимушеністю. Варто закінчити, як починається знову, тобі 21, ти не акцентуєшся на власній нев'їбєнності, на тому, який ти розкішний коханець тощо тощо. Ти просто робиш це природно, ерекція у тебе не зникає, варто лише все насухо чи намокро витерти, щоб уникнути непотрібних ризиків. Їх у тебе і так вистачає: на картингу, на скелях, за кермом спортивного авта, на сноуборді, на обіді у Тріші Торнберґ, при безперервній замороченості самоідентифіка‑цією…

Хай живуть 21‑річні хлопчики. І тепер, і коли мені стукне 51, і через сто років по моїй смерті. Бо їхнім є Царство Життя.

 

00:00:01:09

 

Якось Тріша була трохи випала з хронології подій. Ну, скажімо, це для неї не рідкість, але, погодьтеся, трохи дивно, якщо не можеш точно пригадати, коли сталося щось яскравіше й виразніше, ніж похід за їдлом у супермаркет, інтерв'ю на тупому FM‑радіо чи рандеву з інвестором.

Так от, одного ранку Тріша просто собі прокинулася в другій половині дня (ранок у кожного свій) і з'ясувала, що в холодильнику миша повісилася. Тобто нічого там нема і навіть малий гризун покінчив би з собою від цього горя. Отак от, думаючи про етимологію цього афоризму, Торнберґ почистила зуби і повитягала кисляки з очей – краса засяяла в страшній силі. Вона загальмовано натягнула джинси, майку і кеди, щоби випхатися до кафе внизу і там зробити собі ін'єкцію кофеїну й канапіну. Можна бігти. Тобто перебирати ногами.

Вхідні двері піддалися якось важкувато. Їх чимось було підперто ззовні… І це щось провазюкалося, ледь не чвакаючи, коли Тріша нарешті відчинила двері.

– Та шо ж такое… Ой, фу!

За дверима лежав мертвий кіт із розпоротими кишками, в котрі було ввіткнуто патичок із табличкою. На табличці уже знайомим Тріші «стилем» було:

СМАЧНОГО СНІДАНКУ, ЛЮБА ТРІША.

– Ну, цього разу хоч обійшлося без «сука» і «здохни», – знизала плечима Тріша. – Молодець маніячок, не забуває стару любов.

От тобі й миша повісилася. Добре, що вона ніколи не любила котів. Інакше б дуже розстроїлася.

 

00:00:01:10

 

Трішу Торнберґ часто називали негативним персонажем. Чи – ще частіше – центральним негативним персонажем вітчизняного маскульту. Аби вона була маленькою, їй би це лестило. А так – ну шо ж поробиш – хіба що інколи смішно. Бо всі інші «дєвушкі» такі порядні, що куди там, тренують вдома перед дзеркалом міміку праведного гніву, праведного осуду, праведних ревнощів, ревної готовності до наведення порядку в статево‑публічних стосунках.

– Знаєш, я недавно робив фотосесію з однією тут… Ну блядство на блядстві, сухого місця не знайдеш… – розповідав Тріші знайомий фотограф.

– Мені вона знайома?

– Та фіґ його зна. Їй самій здається, що її знають усі. Але принаймні я – повір – знаю її дуже добре. …

– Ги‑ги.

– Так от, кажу, ну ти там візьми всілякого‑різного з дому, якихось яскравих аксесуарів, там уже з цим стиліст розбереться. А, ну і ще нігті нафарбуй, будь ласка, яскраво червоним. А вона як закричить: «Ти што?! Я же девушка прілічная, а нє блядь какая‑нібудь! У меня же муж! Нет. Толька францускій манікюр!»

– Ха‑ха‑ха! – регоче Тріша. – Ойнімагу! Францускій манікюр! Думаю, це має шанс стати стабільним виразом.

– Може, і так, – посміхнувся у вуса‑бороду кудлатий фотограф.

Люди такі кумедні, думає Тріша. Вона принаймні не намагається приховати чи прикрасити рожево‑солодкою брехнею свою паскудну сутність. Вже якщо брехню вигадувати, то краще приголомшливу. Наприклад, що тебе ледь не придушив нещодавно дупою слон у джунглях, після того, як ти налякала його ревінням, коли тобі брудними руками непальський бомж невдало видаляв два кутні зуби. Від цього людям принаймні весело стає. О, думають, оце так їбанута. Радіє кожний – як добре, що в мене все в порядку з головою…

Нормальним вважається, коли тьолочка, в якої 90 % концертів відбувається по лазнях упрілих депутатів чи бізнесменів, корчить із себе елітний гібрид цариці Савської із Дівою Марією. Ну й нехай. Це вже такий сталий вид мейнстріму. Одне дивує: як вона сподівається втримати до себе зацікавлення натовпу, котрий, власне, і є основним споживачем її «поп‑продукту»? У неї життя так само не різниться від життів її дзеркальних копій, як не різняться їхні відео, мелодії, слова, аранжування пісень тощо. Якби всі ті музканальні тельбухи не субтитрували, бідолашний споживач з'їхав би з глузду, намагаючись збагнути, котру ж з його любімих каралєв естради тепер показують.

Ну це все таке. Звичайні мейнстрьомні речі, як я вже казала. Зі смертних не дивуються. А от дивно, скажімо, з янголів. Я ж то завжди думала, що чорна й темна в нашій тусовці одна я, мені навіть сни періодично сняться про те, як Диявол приходить раз по раз на землю, щоби запліднити якихось геть непримітних порядних жінок. А потім їхні плоди розповзаються по світу під виглядом зовсім собі неначе звичайних дітей, а самі тонко й послідовно роблять шкоду людям. І що один з таких плодів – я. Кльово, нє? Пора нормальні ужастіки знімати, поки в мене роги не виросли і хвіст з трусів не зовсім виліз… Ага, і ще: це все брехня, що у диявольського потомства росте дофіґа шерсті. В мене от, наприклад, зовсім волосся на ногах нема.

Так от. Янгол. Той самий Нуріель. Створіння тепле і красиве. Мудре Й чисте– Надійне й сильне. Ясен пень, що таке нервове, непостійне, хворобливе, егоїстичне, нетерпляче, ліниве, марнославне зле бадилля, як я, хоче якомога зручніше вмоститися в нього на шиї і поганяти у потрібний бік.

Він спокійно вислуховував мої звіти про всі каки‑бяки, зроблені за попередній квартал, всі мої походеньки, обзивачки, образи та інший милий стерво‑дискурс. Він усе розумів і майже до всіх ставився однаково добре. Хоча інколи – що дивувало і лякало мене ледь не до падучки – міг дуже так нехило зірватися на комусь і ледь не дати в пику. Шкода, що «ледь не». Я люблю пики бити. І дивитися тоже інтересно.

Ніколи не пізно відкривати в людині, «котру добре знаєш», нові й нові ознаки зіпсутості, заздрості, істеричності тощо тощо. Це так мило. Це робить людину людиною. На взаємному сприйнятті й погладжуванні по головах таких от речей і ґрунтується справжня близькість.

– Твоя колишня дівчина, – питаю я Нуріеля, – вона красива?

– Вона… гм… висока. Така як я.

– Ого як класно. – Я по черзі то заздрю високим дівчатам, то вбачаю в них подібність до конячок і теж їх люблю. Ну та бо хто не любить конячок?

– Це все в минулому, добре? – Янгол уникає розповідати про свої приватні справи. А от я навпаки, люблю про них слухати:

– Ну добре, не розповідай, якщо все так травматично. Ти що, покинув її з трьохмісячною дитиною на руках? Чи пальці повідрізав?

– Та ні… там все нормально… – О, кльово. Заковтнув наживку. Чш‑ш‑ш…

– Так чого ти тоді паришся?

– Ну, бо її минулий хлопець, здається, ще й досі її кохає. А я така свиня…

– Чого свиня?

– Бо її безсовісно відбив.

– Ти? Відбив?! Ану розкажи, як все було… (ух, як я люблю дитячі історійки!)

– Ну як, як… Відпочивали ми всі разом на морі. В доволі дикому місці. Купалися всі голі. Її хлопець із другом лежав на пляжі, а ми вирішили поплисти далеко, аж до скель, що стриміли з води.

– І шо?

– Та мене ще й досі совість мучить. Там бідний чувак прозрівав, напевно. Нас не було години три. Піздєц, як перед ним незручно, хоч вже й часу стільки пройшло.

– Тю, дурний. Так чо' ти паришся? Ви ж там не трахались!

– Трахались…

І тут мене порвало. Сумний і тихий голос Нуріеля, долі опущені прекрасні зелено‑сині очка, невинні кучеряшки на вітрі… Я замалим не кидаю кермо, так дико регочу.

– Ой ні магу! Ой порадував! Ай маладца! Ай мамина дитина! Ну ви даєте чуваки: такі всі святі, а самі ще гірші за мене в п'ятсот тисяч раз! Трахнути тьолку під носом у її чувака, твого друга! Але ж зате яка романтика, мушу зазначити: море, крихітний скелястий острівець… Боляче ж, мабуть, голою дупою по скелі, га?

– Слухай, я не знаю, я не питав…

– Аха‑ха! Ще й не питав, скатіна, ти ще й згори був! От еґоїс‑тюга. От моя умнічка!

Я не перестаю реготати і несказанно тішитися, вся ця історія чомусь мене дивним чином збуджує, я раз по раз виїжджаю на зустрічну смугу, а Янгол Нуріель сидить тихий і сумний, і слідом за ним дорогою розлітається втрачене пір'ячко…

 

00:00:01:11

 

Just give те a pain that I'm used to… [55]

Давид такий дивний. Іноді мені здається, він навіть ще амбівалентніший, ніж я сама. Дає мені тупе і млосне відчуття його втрати, буваючи на відстані простягнутої руки. Довге здобуття як перманентна втрата. Хто з якого боку дзеркала, Давид? І як на це дзеркало, привезене з Яви, впливає традиційний розпис батік?

Давид мусить брати участь у фестивалі ай‑ді‑ем. Він із тих, хто називає це музикою. Він туди хоче, бо його знято в одному з відео‑артівських проектів. Я теж не проти помилуватися Давидом. Є в цьому певний декаданс.

В його машині купа друзів. Певно, якісь мальчики‑мажорчики з наклеєними аракаловими посмішками.

У мене в машині Ельза, моя молодша сестра. Ельза взагалі любить тусовки, де все непонятно і типу інтелектуально. Потім все це дуже круто обсирає у своїх оглядах світського життя. Ельза журналістка. Кучерява світловолоса пупсична Ельза. Як же ти репетувала у трьохмісячному віці.

Я ніколи не зможу «зробити» Давида. В сенсі, виграти в нього перегони на машинах. В якомусь іншому сенсі, напевно, можу… Ну, зате ми з Ельзою красиві. Її розкішне волосся розвівається за вітром, змушуючи «чіста пацанів» на «чіста бехах» кусати свої красовки. Мою голову замотано камбоджийським шарфом і, в найгіршому випадку, якби він раптом розв'язався, я могла би повторити долю Айседори Дункан.

На трасі наші машини летять майже поряд. Я кричу, тиснучи на газ:

– А шо, є у вас там класні тьолки? Давайте сюда! Where're ma bitches?!

– Тьолки? – випихається з вікна Давид, – не, нема в нас тьолок!

– Очень жаль! – ми врубаємо на повну гучність якийсь хард‑кор – Давид таке не терпить – і різко вириваємося вперед.

Як і слід було чекати, машина Давида лишається позаду. Мабуть, таки дійсно він цю музику ненавидить.

Коли нарешті приїжджаємо на цю трохи недороблену тусу ду‑у‑уже просунутих людей (мало хто з них міг би сказати, чого сюди прийшов і шо тут насправді відбувається, але кожен хоче вірити, шо це, кажись, піздєц як круто), з Давидової машини таки виходить дівчинка. Та сама танцюристка‑мультиплікаторка з приморського міста.

– О. А казав – немає тьолок…

– Хто, Оля? Оля не тьолка.

Ну так, точно. Не тьолка. Вона папужка.

Ельза моєї ніжності не поділяє. Для неї кожен, хто сміється з українських слів штибу «краватка» чи «кватирка», автоматично попадає до розряду безнадійних дебілів. Папужку спіткала саме ця халепка.

Минає купа часу, а фільм із Давидом так і не показують. Ми валяємося на підлозі, цілуємося, ліниво й трохи збриджено розглядаємо обнюхану, накурену тусу, що відчайдушно силується влаштувати собі тут дискотеку, я страшенно хочу додому, хочу спати з Давидом, бо як ні, то трахну його просто серед усього цього ай‑ді‑ема.

Але ж ось вже показують його фільм.

– Вітаю, сонечко. Я пишаюся тобою.

Кажись, ніхто, крім мене, того арту не зацінив. Хтось навіть починав був матюкатися і свистіти – задовге, бачте, кіно. Але я дивлюся на Давида не на екрані, а на Давида поряд. І цей, ближній Давид, споглядає того дальнього, екранного Давида з таким дитячим захопленням, і такий він цієї миті відкритий і вразливий, що я зараз просто розтану й потечу, як туш заплаканим оком…

– Чудово, любий. – Одного разу трохи п'яна, ще молода жінка, котра впізнала мене в супермаркеті, поплакавши й пожалівшись на свою дурну долю (чоловік проміняв її на 23‑річну хвойду, що замочувала свої гіпюрові зелені труси в тазиках), на прощання прокричала мені: «І нікагда не паказуй, какая ти умная! Дай сваєму мущінє панять, што он гєній! А то давіш, давіш!»

Ну і в якому ж місці я давлю? Сподіваюся, якщо й давлю, то тільки там, де це йому приємно…

– То що, Давиде, тепер до мене? Нарешті спати?

– Ти знаєш… я вже давно мамі обіцяв. Приїхати спати додому. Блядь. Ну шо за…?

– Добре, – холодно кажу я, – тоді добраніч.

– Добраніч, – спокійно відказує він.

Я різко рушаю до своєї машини, різко відкриваю двері, різко заводжу двигун.

Жодного поруху в мій бік.

Я просто поїхала геть.

Я просто упиздячила в нікуди.

Я просто…

На хуй.

 

А)

 

Досвітній ранок відкриває вам чудовий образ міста. Його деліріум, його звичне олд‑скульне похмілля, його замурзаність після вчорашнього. Але не в цьому суть. Суть в об'єктах, з котрих вдень запросто складається об'єктивна реальність, ввечері вони стають плацдармом для ейфорії, вночі її піком, а вдосвіта – знімками епохи. Навіть якщо повідкидати дрібні об'єкти штибу плас‑тикових пакетів, бляшанок, цінних для батл‑хантерів пляшок, вирваного волосся, вибитих зубів, використаних прокладок і невикористаних презервативів, зів'ялих квітів і виплюнутих жува‑чок, залишаться великі предмети. Так звані архітектурні одиниці. Чого лише варта арка якогось там возз'єднання з Рашою, названа простолюдом «пам'ятником безіменному велосипедисту», а під нею чорні, як смерть, гранітні дядьки з якоюсь бідою в зімкнутих руках. Біда, вочевидь, і мала би символізувати те горопашне возз'єднання. А правобіч цих чорних дядьок стоять ще якісь ка‑кашково‑бежеві. І коли перші були робітники заводів і фабрик (ху із ху?), то інші, новіші – це вже кріпаки з козаками. Фантоми нацгордості й моделі для здохлого (ой соррі, животіє ще десь у коморах спілки письменників, мабуть) укрліту. Стоять собі, й абищо. Бездарність заворожує. Скульптури мають гіпнотичний ефект. І як то кон'юнктурні совки примудряються передавати сакральне вміння постсовковим митцям? С‑ума‑сайті. Закон вічного повернення хуйні. З викарбуваними іменами авторів.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...