Главная Обратная связь

Дисциплины:






Sous Pretexte de Sexe. 11 страница



Ми ставимося до цього весело, але без галасу. Повільно йдемо під металеву арку, що стирчить, ніби половина колеса якоїсь недолугої машини з фантастики сталінських часів. Спокійно, дуже спокійно. Там, зліва від «іскуства» гордо височіє яскравий стенд атракціону, а на ньому Трініті з розчепіреними ногами – фантастика апдейтнута, на скороминущу злобу дня. Ще лівіше лаконічні червоні тенти Coca‑Cola. (Хоч 1000 разів напишить зареєстровану назву торгової марки, більшої реклами, ніж вона вже має, ви їй не зробите. Так що спокійно – антиґлобалізм приберігаємо на потім.) А от праворуч від кока‑коли, трініті, пролетарів, кріпаків і козаків манячить таке ім'я, що Паоло Коельо заклав би душу власникам, аби тільки віддали це слівце йому для використання у черговій казочці. На крихітних вагончиках «американських гірок» із траєкторією руху – я не брешу, метрів так з двадцять – написано слово Yamasakutalab. На кожному вагончику рожево‑фіолетової масті. Гм, саме таких кольорів, на думку Стоґнєвіч, мало би бути пекло. Куди‑куди там ці вагончики прямують?…

– Yamasakutalab, – я вже читала, а тепер уголос повторюю, – яма‑саку‑та‑лаб. Піздєц, реально. Ну то куди привезуть дітей вагончики з такою назвою? Yamasakutalab. Їбанутися.

Нуріель мовчить. Може, думає про те, куди довезуть дітей мої спічі з отакою кількістю матюків [56]. Але щодо естетичного ефекту цього місця погоджується.

Ми тримаємося за руки і йдемо брудним асфальтом до краю урвища поза аркою. Скоро асфальт помиють, затим він знову стане брудним, не важливо.

– Бачиш, – кажу я, – ми так запросто ступаємо крізь весь цей хаос, сміття, кічуху… Крізь всі ці дурнуваті рештки вчорашніх радостей і чийогось пройобаного щастя.

– Весь цей постмодернізм?

– Істинно, сину мій. Через весь цей постнодермізм. Ми не просто сприймаємо хаос як очевидну й нормальну даність, ми через цей хаос переступаємо і йдемо далі. До чогось справжнього і поки що незрозумілого.

– Зі справжнього тут хіба що дерева з цими їх смішними квітами і шматки неба.

– Ну, власне. І ці кольори, і це сонце, що зирить згори, і шматки неба‑металік між гілками дерев. Саме так, а не навпаки, не гілки на тлі неба, а вони інкрустовані шматками далекого… Ти спробуй у них вдивлятися. Дуже помічна штука.

Він тут же намагається в них вдивлятися. Фокусує погляд, примруживши очі. Свої красиві тепло‑блакитні очі.

– Переступаємо, – продовжую я, – щоби опинитися отак на краю прірви, вдивляючись у горизонт, як то до нас робило не одне покоління покалічених, непереможених романтиків. Попереду – заволочений туманом обрій, навкруги хаос, всередині бунт. Приїхали. Знаєш, хто ми?



– Хто?

– Вибач за квазіманіфести, але ми, виходить, якість пост‑постмодерні ультранеоромантики… Ми не даємося хаосу нас жерти і не стали самі спокійно жерти його. Так собі – покуштували трохи і сплюнули. І пішли до горизонту чекати бозна‑чого, погане воно буде чи ні, головне, що нове, а значить, у нього є шанси бути життєдайним. Поки ми не знаємо, що саме це буде, у нього є шанси бути ВСІМ. І в цьому весь кайф, розумієш?

– Розумію. – Він гладить мене по кудлатій голові. Місто дихає нам у вуха металево‑водяною свіжістю. Воно само так хоче.

Ми сідаємо в моє дещо замурзане авто і, повз апатичних чомусь даїшників, тихо з'їзджаємо вниз Парковою алеєю на вулиці, котрі ще й не думали прокидатися.

У своєму прощальному листі Маркес радив більше гуляти і менше спати. І насолоджуватися смаком шоколадного морозива. Бо саме так би він робив, аби йому випав шанс все прожити вдруге. Поки що ми проживаємо все вперше, але спимо справді мало – принаймні тепер – і насолоджуємося запахом ранкового асфальту. Разом із ним крізь ніздрі в голову вповзають думки. Чіткі й короткі. Маркес геній, але це й без моїх свідчень ясно.

– Ти чудова, – раптом каже Нуріель. – Ти чудова саме така, як є. І всім іншим просто не варто паритися.

До чого він це? Хм.

Я інколи втомлююся бути собою. Забагато відповідальності, чи що… У вас таке теж буває? А іншим разом страшенно прешся від того, що ти – це ти, і вся ця халепа стається саме з тобою, ніхто інший саме так це все не проживав би, і тобі страшенно пощастило, що маєш можливість жити життя не «в стіл», а на екран, на папір, на голодну до несистемних суб'єктів чиюсь свідомість… А ще страшенно добре, що все в балансі. І якщо є хтось, хто тебе херить, обов'язково мусить бути хтось інший, хто любить тебе і допомагає втекти від пустопорожнього саможаління й зависнути трохи на самоусвідомленні.

– Добре, що ми разом. – Робить, як йому здається, узагальнюючий висновок з усього, що відбувається, янгол Нуріель Долоріо.

Ми не разом – безгучно й сумно посміхаюся я. Я ніколи ні з ким не разом. Я не можу бути разом. А чи хтось із нас може?

Мовчання і тільки шум двигуна. Тільки шрумкання коліс по вибоїнах і трамвайних коліях.

– Ой Боже, – кажу я Янголові, і він навіть не виправляє помилку у звертанні, – знаєш, що в мене зараз в голові? Група «Чиж», пісня про то, шо «ти ушла рана утрам»…

– Я теж колись таке слухав.

– Та всі таке колись… але не важливо. Важливі самі ці флеш‑беки з часу, коли тобі було вісімнадцять і світ сприймався на цьому зламі голим і прямим. Так добре, що бодай зрідка це відчуття може повертатися до нас. Хай навіть у супроводі гівня‑ної музики, від якої чогось хочеться плакати.

Янгол мовчить.

Важливі не стосунки з людьми, не кар'єра, не місце десь там У якомусь сраному контексті – все до дупи. Важливе дещо інше. І воно практично невловиме. Якщо всі ці «твердині» – стосунки, кар'єра, становище тощо – розставити квадратами, то істина сочитиметься тонкими струминками десь поміж ними, у ледь помітних просвітах. Чим старші ми стаємо, тим вужчі ці просвіти… Чим більше в нас наше дурнувате Еґо, тим більша площа «життєво важливих» квадратів. І тільки страждання, тільки якийсь незбіг здатен спричинити переломи в цій системі. Із тріщин, як трава крізь асфальт, проростає справжнє. Звідти, вибач за надлишок метафор, тільки звідти і можна почути голос душі – він такий тихий і такий чистий. Треба дуже сильно напружувати слух. А кому хочеться напружуватися, коли все за‑шибісь у коханні, кар'єрі й статусі? Нафіґа? У нас тоді і так усе кайфово! Галілуя! Давайте вкорінюватися в тупості! А страждання – наш брутальний друг. Здирає з нас шпалери доброзичливої тупості і змушує крізь розідрані повіки п'ялитися в усвідомлення самих себе…

 

У мене трохи течуть сльози, але то таке. Мені за п'ять хвилин ще вигорить розридатися просто на швидкісній трасі, коли з‑під коліс вилітатимуть у сіро‑жовте небо голуби. Повніше відчувати диво життя я могла хіба що в ті горопашні вісімнадцять, коли дивилася на мокру бруківку і трамвайні рейки, плачучи від усвідомлення того, що наступний трамвай може запросто стати останнім у моєму смішному житті.

Нуріель довго виходить з машини і довго прощається. Я знаю, він хоче залишатися поряд, але світлі поряд з темними не ходять. Хоча інколи я не зовсім впевнена, хто з нас який. Відтак я їду, телефоную Льотчику – якщо вже сьогодні потягло на крила – розповідаю йому щось дурне і радісне про культових вампірів, джойнти й дурнуваті арт‑вечірки, виговорюю останні гроші на мобільному і тим заспокоююсь. І тут же бачу, що від Давида за цей час надійшло аж три повідомлення. І всі вони штибу:

 

Хочу написати Тріші щось приємне, але настільки втомився, що не можу думати ні про що, крім тебе, Трішо, я тебе люблю»…

Я відразу відповідаю: «Невже ти не розумієш, що страждання, котрих завдаєш мені, значно корисніші для моєї душі, ніж вся твоя любов укупі?»

 

Але грошей на рахунку нема. Повідомлення не відсилається, й від того його сенс глибше карбується у мене в мозку.

 

Я люблю Давида. І він, імовірно, теж цілком по‑справжньому любить мене… Але архетипова його «аїдіше мама» авторитетно посилає мене к їбені матері.

Чи є мені сенс боротися за цього хлопчика, видираючи його з цупких обіймів ревнивої матки? Вашу відповідь ТАК повідомляйте за телефоном 8‑800‑48‑50‑67, відповідь НІ маркуйте в нього під вікном на свіжому асфальті.

Взагалі, стосунки з батьками набирають якихось монстря‑чих вивертів ледь не у всіх моїх близьких. Батьки Стоґнєвіч спершу ховали її документи, аби не втекла за кордон і там не вийшла за мене заміж, відтак уже давали благословення на наш шлюб, а потім якось вночі шепотілися між собою, а Стоґнєвіч усе чисто чула:

– Прикинь, отец сказал, что никогда меня не любил, даже немного ненавидел и никогда не чувствовал, что я его ребенок, в отличие от моего брата. А мама сказала, что любила, но тоже за ребенка своего никогда не считала… Прикинь! Днем Настя нашла на мне седые волосины. Вот это дискотека!

 

– Ми всіх переможемо! – якесь отаке, ні туди ні сюди, кажу я Стоґнєвіч, але їй це цілком підходить. Так само підійшло би для втішання, якби я зараз проголосила маніфест із неоромантизму, білль на захист прав споживачів ЛСД чи пакт Молотова‑Рібентропа… М‑да.

 

00:00:01:12

 

За що я люблю свою милу подружку Стоґнєвіч, так це за такі епоси. Ну бо як тут не любити:

 

«… У моих соседей затяжной ремонт. И если раньше они его начинали часа в 3 дня, то теперь делают это примерно с 7‑ми утра.

Я как‑то спросонья им позвонила и попросила: «Если вы не выключите сейчас же дрель, я приду к вам, оболью каждого из вас бензином, потом подожгу вас, а пока вы будете метаться в агонии, вы сможете своими, уже вытекающими к тому времени глазами, наблюдать, как я буду этой дрелью просверливать головы вашим детям…

Уже 5‑й день они даже не топают. Я вот думаю: может, пойти извиниться?

…А если не извинят, сказать, что приду к ним ночью и по‑высверливаю им печінки»…

 

Ну що ж – прогрес у нас явний. В листі вжито українське слово «печінки». І вжито дуже правильно. З цим жоден дієтолог сперечатися не стане.

 

00:00:01:13

 

Прощавай, кохане місто. Люблю тебе так, як не любила ще жодне місто на світі, ти моє тут кожним склопластиковим пакетом і пластикового пляшкою, я вже мовчу про всяку там історично‑архітектурну спадщину. Я так люблю тебе і хочу жити в тобі, у цьому най‑гарнішому твоєму куточку, де з кожного вікна видно по церкві, а на свята ці вікна можна відчиняти і дивитися, як під церковний передзвін на даху танцюють ворони. Я люблю цю мансарду, цей під'їзд, цю вулицю зі смішною назвою, але злі люди розлучають нас. Хіба ж вони любитимуть це все так, як вміла любити я? Хіба вони зможуть шкірою відчувати красу, а внутрішніми органами насолоду? Це вони окупанти, а не я, хоч вони й номінальні господарі цього помешкання.

– Ера нашого ґламурного трешу скінчилася, – каже Тріша Торнберґ Долоріо. – І нічого ти тут не вдієш. Етап є етап, і це нормально. І тільки я можу покидати видимий спокійний добробут і милитися туди, де кілька днів тому землетрус убив три тисячі людей, а тижнів за два очікується виверження вулкана, що за тридцять кілометрів від мого будинку там…

– Мені цього не зрозуміти, вибач, – каже Долоріо. – Я, певно, надто прагматичний і раціональний.

– Раціональність моя атрофована… – зітхає Тріша. – Ну та нічо', я девушка така. Мені завжди всьо заїбісь і буде так, як хочу. Якщо хочу правильного. Та ще й із бонусом. Плюс 25 % безкоштовно.

 

Долоріо відмовчувався. Всією цією історією насильницької евакуації Тріші та її «змінних близьких» з розкішної оселі він мало переймався. Робив лише конкретні пропозиції: живи у мене з моїми батьками. Тріша казала – ні. Живи зі мною за місяць на іншому березі. Тріша казала – ні. Тріша жила або в центрі, або на відстані десяти тисяч кілометрів від нього. Тріша завжди лише робила вигляд, що йде на компроміси, а сама тихенько чатувала на той найжирніший і найсвіжіший шмат, що наснився їй якось у дитинстві.

– Чим довше живу, тим простіше сприймаю радикальні зміни всього розкладу… – це вже до Давида.

А сидячи в машині поряд із Долоріо вона було навіть плакала від того, що ця її вічно дефіцитна свобода врешті решт має погану звичку тиснути каменем їй на груди, то чи не вік це вже прийшов – ось яка хуйня залізала в кудлату голову! – коли свобода, ставши самоціллю, поводиться вже як дитинка‑аутист. Утім, і Христос сумнівався. А Тріша, Тріша ж лише робила вигляд, що йде на компроміси, а сама хитро чекала. На жирнішу, красивішу, смачнішу, заможнішу й безумнішу Свободу.

– Ти ж воїн, а воїнам все похуй, навіть якщо вони й можуть часом розпустити соплі, – так уже казав Льотчик.

– Воїн, так воїн, – знизувала плечима Тріша. – На том і па‑рєшилі.

А поміж тим їй було трохи сумно від того, що ніхто тут за нею не тужитиме, бо сама так заповідала: її не повинно бракувати геть нікому. Це ж не пазл у загальній картині взаємин, це просто глянець – покриваєш ним усі пазли, аби трималися купи й блищали. А не буде цієї глазурі, то й що? Пазли все одно не розпадуться. Їх триматиме клей.

 

00:00:01:14

 

Одна з моїх улюблених акторок якось зізналася, що пісяє в душі щоразу, коли там знімають її в еротичній чи будь‑якій сцені. Ну як після такого я могла не взяти її у свій фільм? Цікаво, як поставиться до цієї милої звички Давид, а за сценарієм саме в нього з дівчинкою має бути водно‑кафельна романтика.

Дівчинка ця йому дуже пасувала б за характером – епатажне ніжно‑падлюче створіння з великим ротом і живими очима, що, здавалося, плавають по її обличчю, як риби по піщаному дну.

– – Your eyes are fish on a creamy shore… – наш оператор звідкись знав лірику Тома Вейтса.

– Точно, – кажу я, – Кириле, ти геніальний. Давай, наша героїня буде танцювати у фарах свого авта, того, в котрому, власне, і живе, під Тома Вейтса. І танцюватиме в густому‑прегустому тумані.

– Ну добре, – знизує плечима Кирил. Дивовижний хлопець. Стільки всього знає і чомусь майже завжди зі мною погоджується. Це трохи висаджує, скажу я вам. Втім, із ним завжди можеш бути впевнена, що кадр вийде жирним. Він утікає від аматорського псевдодрайву так само завзято, як я від олд‑скулу. Виходить непоганий симбіоз. А тепер ми таки вирішили зняти – на сяке‑таке майбутнє – вставну новелу про дівчинку, що живе у своєму авті. Ну, пам'ятаєте, я якось про це нила Стоґнєвіч по телефону вночі.

– Трішо, ну і як ми всі ці огризки розкоші потім будемо шити докупи? – мав би запитати Кирил про чергову мою аферу. Але він не питав, бо вірив у мої монтажерські здібності. Продюсери вірили у здібності комерційні. А я у свої мистецькі. Як би заїжджено це поряд не звучало.

– І десь у тому ж тумані варто познімати, як подруга чи сестра героїні читає їй книгу по телефону, бо інакше їй у своєму спальнику в машині не заснути…

– Акторка вже є?

– Є, – кажу і набираю Ельзу, свою сестру, подумки вже ліплячи з вушних макаронів золоті гори, котрі їй зараз наобіцяю.

Ельза довго не бере трубку, потім каже, що в неї депресія і що з дому вона не виходить навіть по угорські сосиски.

Тоді я дзвоню Давиду і прошу його поїхати покидати у вікно камінці доти, доки вона не вийде разом зі своєю депресією. Благо, Ельза мешкає на першому поверсі. Бо інкаше Давид би мусив застосовувати свої клаймберскі навики… А ви знаєте, як у нього зі страховками…

Факт той, що Ельза врешті погоджується, за що отримує кіло угорських сосисок, 800 грамів з котрих з'їдаємо, здається, ми з Кирилом.

Дивовижно, як машина не лишається без глушника і взагалі не лишається навічно у тій мокроті, через яку нам довелося пертися по туман. Туман – субстанція непевна і, як сказали би рашени, «себе на умє» – де схоче, там і з'явиться, коли захоче, тоді й зникне. От мудак, – каже про нього Давид.

Я мовчу, бо мені просто приємно сидіти поряд із ним у машині і ганятися за туманом. Якийсь у цьому сумний символізм. Нарешті ми знаходимо дивне дерево неподалік від річки, а значить, у тумані. Якась аж кельтська, а то й готична естетика, сахаюся спершу я, а потім думаю, що, мабуть, таки не готична, бо на дереві є листя й ніхто його не підпалював і не доводив до тужливого скрипу, і нема написів скривавленим манікюром типу «Ми все здесь сдохнем». Так що все в порядку. На це дерево Ельза мусить вилізти і звідти читати книгу. Злостивим напівшепотом.

– Ну що, надів ліхтарик, – Ельзі простягають чуперадло з резинками, що кріпляться на голові навхрест. Ель пробує, чи зможе вона так читати книжку.

– Абсолютлі, – каже вона.

– Тоді вперед.

Дивлячись, як кучерява дівчина з ліхтарем на лобі, в яскраво‑червоному піджаку, чорно‑білій пишній довгій спідниці, коричневих колготках і капцях на підборах із золотими пряжечками – а, ще й із яскраво‑бірюзовою сумкою в руці – дереться на дерево, аби почитати книжку, я думаю: ні хуя собі, що твориться в моїй підсвідомості.

 

00:00:01:15

 

От уже четверту годину в літаку я п'ю червоне – а не біле – вино і реву як дурна. Спершу від фільму про собачок, що 150 днів виживали в Антарктиці, пізніше вже від заходу сонця за ілюмінатором і пісні What Else Is There. А, так. Іще від розкаяння за щоденне бажання померти. Я, знаєте, зараз лечу просто в епіцентр землетрусу, що тиждень тому вбив три тисячі людей. Три тисячі. Уявляєте цю цифру? Не теракти, не випадкові вибухи, не потонулі кораблі… Ну от, а тепер там обіцяють виверження вулкана. Того самого, що за тридцять кілометрів від нашого дому… Мама сказала, що посивіє, і я набрехала їй, що лечу в Австралію, а там усе спокійно. Отак я сказала. А потім сама плакала, що так мало людей заплачуть за мною, такою собі Трішею Торнберґ. Хто? Дід, бабця, мама, тато і сестра Ельза. Виходить, що я не маю права на смерть, інакше ці п'ять дуже важливих для мене людей засмутяться. А всі інші просто сприймуть мою смерть як культурне явище. Ну що я вам скажу? Вам – нічого. Ліпше скажу щось Богу.

– Господи. Ти знаєш. Я зроблю все, що Ти хочеш. Я буду: акторкою, письменницею, співачкою, художницею, журналісткою, режисеркою. Мамою врешті‑решт. Ти тільки пробач мені ці мої повсякчасні погрози звільнення з Твоєї роботи – мої бажання померти. Мої реакції на чиїсь листи стосовно того, що мені ліпше вже ніколи нічого не знімати. На мій жаль до себе з приводу того, що я вже така доросла, а ще така маленька, така самотня і нікому за мене захиститися. Бо знаєш, Господи, у кожній бездомній королеві, котрою Ти і я зробили мене, живе маленька і вразлива дівчинка‑бродяжка, і нічого з цим не вдієш. Її легко поранити, образити, скривдити. І їй інколи потрібен якийсь там певний час, аби стати монстром, котрого всі бояться.

Знаєш, що мені сьогодні снилося, Господи? Напевно ж знаєш, але ліпше я Тобі ще раз нагадаю…

Пробач, я реву знову, просто захлинаюся, і все це беззвучно, дивлячись на крило літака на тлі нічного неба. Крило як паґода. На вершечку світло. Для мене?

 

І don't know what more to ask for

I was given just one wish… [57]

 

Так от, Господи. Мені снилося, що я сама пояснюю комусь таке: Диявол, щоби заподіяти більше шкоди людям, час від часу проробляє ось що. Він запліднює якусь цілком непримітну жінку, котра геть ні про що не підозрює. Потім ця жінка виношує дитя і приводить його на світ. Дитя вдається зовсім особливим, але, практично ні про що не підозрюючи, йде собі в люди і щось там сіє, щось там робить. Знаєш, одним із таких плодів і є я…

– У тому ж сні, Господи, я відразу запарилася, що роздираюся між ним і Тобою, адже, вочевидь, сію і щось добре і потрібне, Що радує Твій зір і Твоє серце… То як же нам бути, Господи? Таких, як я, є ще кілька, а то й більше, і всі ми розриваємося, бо хочемо служити Тобі, а природа у нас зовсім інша, протилежна, хтонічна. Що робити, Господи?!! Почуй мене. Почуй мене!!! Я пролітаю над Іраком. Тіґр та Євфрат. Не дуже випадково, Господи, такі думки приходять саме тут… Тут все народилося. ВСЕ. Хіба що не я. Та й то не знати. Мені ж відомо лише про одну площину мого народження. Чого мені сняться такі сни?! Навіщо мені це знати?… І як мені точно взнати, до якого з Твоїй планів я належу, Господи? До хтонічного чи до небесного? Чи той і той Твій план суть одне й те саме?… Тепер за вікном темрява. Внизу Тіґр та Євфрат. І кілька зірок нагорі.

Ми не часто‑таки народжуємося. Фонтани крові у формі дівчат. У тілі дівчат… Правда, Господи?

Я хочу мати з ним дитину. Хочу зачати її на найвищій горі. Чи врятує це мене від чогось?

 

00:00:01:16

 

На початку Тріша Торнберґ була акторкою. Як нормальним музикантам вдається оминати у своєму житті етап гри у підземному переході, так і Тріші в юні роки не довелося зніматися в масовках чи з'являтися в епізодах у ролі перехожої чи секретарки, її відразу взяли на головну роль.

– Я тварь безсловесна, – казала про ту роль рудої стервочки Тріша.

Там і справді вирізали навіть ті дещиці діалогів, що було заплановано у сценарії. Незважаючи на те, що Тріша мруґала по екрану добрячих півфільму. Вона там ходила, бігала, вставала, сідала, милася в душі, підходила напівголяка до вікна, загорталася у різне дрантя і співала. Англійською. Бо російської мови – а замовником було саме російське Госкіно – у виконанні Тріші Торнберґ всі дико боялися. Реально просто висаджувалися.

– Ета не панятна вабщє чьто за акцент такой, – горював режисер. – Он нє хахляцкій, нє єврєйскій, нє прібалтійскій. Касмічєскій какой‑та ізик.

Слухачам по шкірі бігали мурахи, і вони не знали, чого кінець світу настає так скоро. Якийсь такий реальний мікрокінець. Чи то Тріша непомітно для всіх у кишені вмикала ретранслятор своїх брейн‑вейвів, що викликали у людей страх за збереження психіки чи з частотою звуків було щось не так, чи то вона так сильно і щиро ненавиділа російську мову, що несвідомо (а то й свідомо?) перетворила її фонетику на зброю масового знищення.

– От вона, істинна культурна диверсія. Пусти Трішу в город, то вона і з хати тебе вижене, – казав їй Психіатр. Він тоді був іще молодий, худий і страшний. Про те, щоби Тріші його полюбити, не могло бути й мови. Тому він просто чемно ходив за нею хвостом, заглядаючи у місце під собою і свято вірячи, що то – очі.

Так от. Трішу й головного героя з чоловічого боку страшенно засмучувало те, що в «молодіжній комедії про кохання» немає жодної еротичної сцени. Хлопчику доводилося весь фільм грати повного лоха, а Тріші – суцільну суку. При цьому сука лише по‑сучому лупала велетенськими очима, казала щось типу: «Да?» із дико стервозною інтонацією, один раз за весь фільм їй дозволили голосом виразити надію у фразі «Нє прійдьот?», про псев‑до‑ґей‑коханця її оцього недо‑коханця, ну і всі просто аплодували стоячи Трішиному вереску «Пашла вон, дура!», коли вона кидала в секретарку свого діда‑продюсера важезним ґлянцевим журналом.

Оператори завжди любили Трішу. Коли вона була акторкою, й любили за те, що до неї все швидко доходило, вона не колотила понтів і не намагалася покрасуватися в камеру – бой так знала, що красива. Коли ти не актор, а просто носій харизми, грати тобі суворо заборонено, бо все вмент пр'оїбеш і буде в результаті хіба що якийсь галімий кавеен. А так оператори затримувалися на її широких планах по п'ять хвилин, замість запланованих тридцяти секунд. Найцікавіше спостерігати за актором тоді, коли його текст давно закінчився, поставлене завдання виконано теж, а режисер ніяк не каже: «Стоп!» Спостерігати хоч би в моніторі. Десь зовсім близько пахне ґеніальністю… А це, як відомо, штука об'єктивна.

– Дєвачька мая, – а це вже стосувалося мови. – Знаєш, єслі ти хочеш чєво‑та дастічь, тєбє нада напрачь вирвать із себя всьо хахляцкає. Паживі здесь, в Масквє, пахаді на сцен‑рєчь, влейся сюда… Так са всємі актрісамі била, кто с украіни прієжжял. Та же Шульженка…

А потім уже всі: й оператори, і продюсери, і режисери – наввипередки почали хвалитися тим, як їхні мами чи татусі після війни переїздили до Москви із Тбілісі, Єревана, Харкова, Таллінна і просто зубрили російські вірші і зранку до ночі займалися вправами зі сценічної мови, намертво заборонивши собі бодай слово сказати тією, минулою, провінційною і лузерською.

– І вот, відіш, дабілісь всєво! – кричить хтось із непідробним торжеством.

Тріша дуже мило посміхаєтся. Так посміхаються тепер адміністратори її веб‑сторінки, коли на черговий гнівний лист «справедливої критики», ввічливо відповідають: «Пробачте, але ми не будемо пересилати ваш некоректний і неінформативний спам нашому босу. Чи не були би ви такі ласкаві відсмоктати наші хуї? Щиро ваш, www.tornberg.com.

– Спасибі, милі, – думала Тріша, посміхаючись своїм ротякою, – ви справді дуже милі хлопці, але ваші рецепти не зовсім для мене. Навіщо щось у собі ламати?! Я прийшла сюди якраз будувати. Себе і довкола себе. Я повернуся додому і створю свою власну імперію. Так завжди все починається. Я скупалася у щедрому мейнстрімі. І тепер уже точно знаю, як я НЕ робитиму кіно. А яким його робитиму – прийде мені само собою. Головне – правильний намір. А він у мене правильний, я відчуваю.

І вона не помилилася. Бо не шкодувала витрачатися на будівництво свого анґара жодного дня. І рано чи пізно з того ангара мусив вилетіти потужний, красивий і досі не бачений літак.

 

00:00:01:17

 

Попередня дівчина Давида торгувала наркотиками. Та, що була перед нею, була просто собі мажоркою, що нічим особливим не займалася. Навіть наркотиками не торгувала. І найбільшою її помстою Давиду було те, що вона купила собі машину, котру він раніше сильно хотів, а вона ненавиділа. Ні, девочка була просто дурою. А та, що була ще перед нею, якось, побачивши мене, точніше, почувши мою українську, злупнула скляними очицями і пролепетала: «Ой, а ти приїхала звідкись, так?» Коротше, дідька лисого тут розбереш, яку градацію відстежувати. «Я просто дрочити не люблю», – зізнався колись Давид. Отже, маємо: не дуже мудра девочка, що думає, ніби вона акторка, геть дурна девочка, яка взагалі нічого не думає, зате в неї силіконові губи, девочка, що торгує наркотою і більше я нічого про неї не знаю, і я. Н‑да. Через дивні коми він нас ставить. Да…

Да‑да. Да‑да‑да… Дафліш.

Дафліш, Дафліш. Юний Дафліш. Савсєм забилі ми пра вас. І як то я так швидко втратила до тебе інтерес? Ну так, з'явився цей чортів Давид і, практично знехотя, переставив мої вагони на свої рейки. Ну то й що? Чогось же не дивує мене моє охолодження ні до Психіатра, ні до Z, ні до всіх інших. Але ж ти… ти здавався таким особливим. Ну чому воно так? Може, тому що разом із повноліттям до тебе постукала в гості Мегаломанія?

Ти перестав бути цікавим, перестав бути дитиною, несподіваним і перспективним підлітком. Ти увійшов у бридкий переломний вік декларованої дорослості. Ну і Боже помагай твоїм прищам, зрештою… Я ж не кажу, що в тебе нічого не вийде. Всі твої повітряні замки хай обростають цеглою, тільки цього я тобі й бажаю. От тільки як так сталося, що, будучи молодшим, ти був куди дорослішим, ніж тепер? І чого так трапляється з чималим відсотком чоловіків, котрими я захоплююся – з часом вони чогось починають вважати себе пупами землі і просто захлинаються у власному кумедному потязі до слави, визнання, важливості… Чого? Чи це, може, саме я всіх цим заражаю, а потім, як Мічурін, стою осторонь і спостерігаю, що ж відбувається з цими грушками‑дичками, котрим прищепила я черенки драконових фруктів?

Втім, подеколи в мене просинався до малого певний інтерес. Я могла писати йому листи з Меланезії, наприклад. Питати, чи склав він вступні іспити до архітектурного (а сам він тим часом уже вважав себе архітектором № 1 у країні і парився тим, що навіть споглядання найгарнішого будинку його проектування не принесе самому йому радості). Я так само могла писати Z про те, що я зараз на Балі «адин савсем адин, асса!», і що відтак збираюся на Папуа. А він, пафосно демонструючи свої знання з географії, питав: «А що далі? Борнео, Суматра, Калімантан?» Я, цілком доброзичливо посміхаючись, відписувала: «Ну от. Ще один такий самий, як я. Теж колись думала, що Борнео і Калімантан – два різні острови. Ні, це один і той же, просто малайці й індонезійці по‑різному його кличуть». На що він, ще більш пафосно – так зачепити можна лише 45‑річного very male чоловіка – відповів: «Ну так, ще скажи, що Ява і Суматра – теж одне і те саме!» Я зітхнула: «Ні, ці два острови насправді доста далеко один від одного. Але хай тебе це не бентежить». Ну що ж удієш, інколи треба бути сукою. Дає певний терапевтичний ефект.

 

00:00:01:18

 

Інколи я люблю згадувати день, коли я вперше побачила Давида. Дивно думати, що цього всього, що сталося, могло би запросто й не статися, якби не якийсь ледь відчутний імпульс… Хоча про імпульс – це ми вже потім думаємо, домальовуючи собі в уяві все більше і більше подробиць.

– Алло, добрий день, ета Тріша Торнбєрґ? – високий і писклявий, як із дірки гумової качечки, чоловічий голос.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...