Що я повинна померти.
Йде на перемовини.
Прокурор: Чому ви вступили в організацію?
Грейс Келлі: Хотілося трохи розважитися.
Прокурор: Розважитися, кажете?
Грейс Келлі: Саме так.
Прокурор: … Навіщо ви мене покликали?
Грейс Келлі: Я завжди робила певні висновки. В цьому і полягала моя робота.
Прокурор: … А в чому полягала ваша робота?
Грейс Келлі: …
Прокурор: 263 терористичних акти, жертвами котрих стали 22 міністри, 33 генерал-
губернатори, губернатори та віце-губернатори, 16 градоначальників, поліцмейстерів,
прокурорів, 7 генералів та адміралів, 4 замахи на президента…
Грейс Келлі: Я була аналітиком.
Прокурор: Аналітиком, кажете… То як? Ви й досі вважаєте, що я прийшов сам, як ви і
просили?
Грейс Келлі: Ні. Я знаю, що в радіусі 200 метрів ви розставили сімох снайперів. І якщо
мені пощастить, то ще до кінця дня я вже буду мертва.
Прокурор: А ви неодмінно повинні померти? Чи це вам Клод сказав так зробити?
Грейс Келлі: Клод ніколи нічого не казав і не питав. Він просто давав бомбу і показував
маршрут. Попереджав про можливі небезпеки. Попереду висилав по тому ж маршруту
трійку.
Прокурор: …
Грейс Келлі: Мій дідусь обожнював точити олівці. Точно як ви робив. Все точив і точив.
Я малювала, а поки я малювала, він точив олівці. У мене в коробці завжди лежали
акуратно складені гостро заточені олівці. Міг годинами це робити. Я могла б його і не
знати, якби не моя тітка, яка померла 14-тирічною дівчиною. Випадково. Бабушка з
дідусем та моєю мамою тоді жили в Казахстані. Коли померла сестра моєї мами, бабушка
зібрала речі, свою дитину і сказала, що більше так не може і поїхала сюди, в Київ. Дідусь
залишився. Вийшов на нічний рейс (він був машиністом) і він був так вбитий горем, що
йому здалося, що на коліях він бачить свою померлу дочку. Він промчав повз неї і
наступного ранку подзвонив бабушке та спитав адресу, де вона зупинилася. І він
повернувся, а міг і залишитися, як інколи залишаються чоловіки, тому що не втрачають до
кінця, бо думають, що ще буде час…
Прокурор: … Навіщо ви мене покликали?
Грейс Келлі: А вам не приходило в голову, що мені просто поговорити хочеться?
Прокурор: …
Грейс Келлі: А вам потрібна інформація… Інакше – навіщо вам приходити в одну з
девятиповерхівок на околиці сумнівного району?...
Назвіть моє ім’я. Назвіть моє ім’я і я все скажу.
Прокурор: Ваше ім’я – Віра Засулич.
Віра: …
Кожного разу у мене було лише 5% на те, щоб вижити. Але цих 5% було цілком
достатньо… Я завжди була невдахою. У мене в руках або бомба не вибухала, або пістолет
не стріляв, або куля не влучала. Мене нічого не брало. Але я продовжувала вірити, що все
ж таки колись буде останній раз.
Прокурор: А ви хотіли померти?
Віра: Ні, я повинна була померти. Це загадковий збіг обставин, що місяць тому у
реанімації виявився нормальний лікар, а не такий мажорський синочок, коли я привезла
туди свою 9-тимісячну дитину. А він навіть укол не міг зробити. І єдиним вибором було
вбивати. Це я вже потім зрозуміла. Це лише видимість, що вибір є. Вибору немає ніколи,
просто нам надто подобається думати, що ми можемо щось змінити.
Прокурор: Як ви потрапили до угрупування? Ви самі прийшли?
Саркастично.
Прокурор: Чи у вас просто не було вибору?
Віра: Я працювала на свого батька в аналітичному відділі його компанії. За це гарно
платять і це цікава робота: кожний проект унікальний і потребує свого власного підходу
До розробки.
Так ми з Клодом і познайомилися, у конторі мого батька, в величезному офісному центрі.
Я думаю, що він навіть слідкував за мною якийсь час. Принаймні, потім я про це часто
замислювалася. У мене була дивна звичка. Я весь час малювала у своєму блокноті лампи.
Я весь час їх вигадувала, деякі навіть не встигала замальовувати через роботу. Він
підійшов до мене в буфеті і сказав, що я б могла займатися цим серйозно. Ну я і повірила.
На те, щоб встати на ноги пішов рік. Вже через рік я змогла утримувати магазин.
Ми не робили просто лампи, світильники, торшери. Ми робили щось споріднене до того,
коли записують диск з гарною музикою, як Depeche Mode, Nine Inch Nails чи Florence +
the Machine. Чи коли продають квиток на концерт, де на стадіоні людей буде більше, аніж
на футболі. Ми продавали історію, ідею, емоцію, щось на кшталт того. Частинку щастя,
нашої душі. Ту частинку душі, котру ми вклали у цю лампу, дбайливо оберігаючи кожну
деталь. Я вірила, що люди захочуть до неї доторкнутися і захочуть її включити, тому що
того ж самого хотіли і ми. Я навіть пам’ятаю той день, коли думала, що коли в чиємусь
будинку засвітить наша перша лампа, в світі все зміниться. Що хтось буде отримувати
задоволення від переключання вимикача, що хтось її поставить на стіл, що для когось
вона буде горіти своїм особливим м’яким світлом. І хтось буде чекати з нетерпінням
необачного запитання чергового гостя «А що це у тебе?» «О, а це лампа InDust. Я так
давно хотів її купити. І нарешті вона моя. Це просто диво якесь. Тільки послухай цей ледь
вловимий двосекундний фон під час вмикання. Це просто фантастика». Тоді мені
здавалося, що заради цього двосекундного фону і варто жити. Що світло теж має свій
звук, як і все врешті решт. І через рік ми відкрили магазин. Вліпили скляну коробку поміж
двох будинків по червоній лінії вулиці. Все складалося саме так, як я того хотіла. Внизу на
підлозі стояли туфлі на високих підборах, а зверху висіли придумані мною люстри, стояли
торшери, настільні лампи… Це був магазин моєї мрії, саме такий, яким я його собі
уявляла у найсміливіших мріях. Все склалося до того точно, що інколи аж нудило від
Цього.
Прокурор: І що ж з ним сталося, з цим вашим магазином?
Віра: Нічого. Він існує й досі. Це те, чим я займаюся. Моя основна робота. Лампи
купують. Туфлі купують. Прибиральниця миє бетонну підлогу, протирає зранку фасадне
скло. Я поправляю на чистій підлозі туфлі, інколи переставляю. Малюю лампи,
прораховую бюджет та собівартість.
Прокурор: То що ж пішло не так?
Віра: Насправді світ змінився не того дня, коли я продала свою першу лампу. Світ
змінився лише за одну ніч. Принаймні, ця ніч затьмарила той день, коли засвітилася моя
перша лампа. Я прийшла до Клода на вечерю. Раніше ми ніколи не вечеряли у нього
вдома. І я переживала, що він там щось напартачить. Індичку пересмажить чи салат
пересолить. Але замість індички та салату на столі стояла вибухівка та тарілка з парою
бутербродів. Він дістав з холодильника пляшку молока. Ні, він не забув про вечерю. Він
не був сконфуженим. Ані тіні сорому чи жалю на його обличчі. Він хотів, щоб я її
побачила. Він хотів, щоб я її використала. І я її використала. Я погодилася лише на одну
ніч. Але немає нічого більш постійного, аніж щось тимчасове. Єдиною різницею між
першим разом та усіма іншими було те, що першого разу у завданні не було прописано,
що я повинна померти.
Прокурор: Як все це почалося? З чого?
Віра:Що саме?
Прокурор: Угрупування.
Віра: Все почалося далеко не з нас з Клодом, а зі студентських заворушень. Нас
запросили вже потім, коли все почало набирати оберти. Точніше, запросили Клода, а вже
він знайшов мене. Точкою відліку стало вбивство студента на одній з демонстрацій. І тоді
вони замислилися, що всього цього мало, що вони хочуть боротися ще і ще.
Історія організації нараховує чотири покоління. Я з’явилася на другому. Як і Клод. Клод
був початком другого покоління.
Прокурор: І як же він туди потрапив?
Віра: О, це дуже цікаво. Наступного ранку після вбивства того студента на одній з
демонстрацій в Esquire з’явилася офіційна заява лідера терористичного угрупування.
Підписана вона була псевдонімом Клод Жиро. Він писав від імені людей, з якими навіть
не був знайомим. Але він написав те, про що вони думали, але не могли висловити, не
знали, як. Вони вийшли на нього через редактора Esquire. І одразу ж, того ж вечора,
з’їхали на нову штаб-квартиру. Наступного ранку редактор Esquire був звільнений зі своєї
Посади.
Прокурор: Скільки було людей?
Віра: Коли?
Прокурор: Та коли хочете.
Віра: За весь час існування людей, що займалися вбивством, було не більше 80-ти
чоловік. А кількість людей, що безпосередньо не входили до організації, але надавали їй
всіляку підтримку, складало близько 300 чоловік.
Прокурор: Як ви вели підрахунки?
Віра: Це було моєю роботою. Я повинна була весь час читати, класифікувати,
систематизувати, рахувати та робити висновки. Від цього залежали життя інших.
Прокурор: Скільки безпосередніх членів угрупування було вбито?
Віра: А скільки б вам хотілося?
Прокурор: Відповідайте.
Віра: Ці люди були самогубцями, фанатиками. Ви ще цього не зрозуміли? Вони йшли на
смерть самовільно. Кожного разу, виходячи зі штаб-квартири, вони розуміли, що назад
вони можуть і не повернутися. Від ваших рук загинула лише одна наша людина. От і
робіть висновки самі.
Прокурор: Це в вашій компетенції… Синхронний підпал двох супермаркетів – це ваших
рук справа?
Віра: Але ж ніхто не загинув… Навіть охоронець майже не постраждав.
Прокурор: Це ваших рук справа?
Віра: Тільки тому що ми ніколи офіційно про себе не заявляли, і не давало підстав
вважати, що всім цим займалися одні й ті ж самі люди. Ми постійно змінювали почерк.
Але синхронізація – так. Це те, до чого так тяжів Клод. Він казав, що це дратує та
виводить з рівноваги, коли щось робиться синхронно. Він ненавидів синхронне плавання.
Але коли він щось підривав синхронно, він був майже в екстазі. Так він хотів звести всіх
політиків з розуму… з залишків розуму. Бо коли щось роблять масштабно та синхронно,
то зникає відчуття спокою, що тебе це може оминути. після цього ти вже ніколи не будеш
почуватися в безпеці. Він розумівся на людях.
Прокурор: Але цих двох зловили.
Віра: Вони стверджували, що вони не знали одне одного. І вони не брехали. Вони й
справді не знали одне одного. Я була гарним стратегом, чи не так? Вони прийшли
новобранцями. Це було їхнє випробування. Єдине, чого вони не знали, що їх було двоє. І
про нас вони нічого не знали. Вони почали страйк за гратами. Теж синхронно. Але це вже
було співпадіння. А може в них просто був один адвокат. Так про нас і дізнався весь світ.
Вони почали вимагати статус політв’язнів. А посадили їх як звичайних злочинців. Бо
насправді вони такими і були. Не було в них ідеї чи мети. Вони просто прийшли до нас,
щоб вбивати. Я це одразу ж побачила. Вони залишилися у правильному місці.
Прокурор: Ви ще й маєте сміливість судити інших?
Віра: На жаль, так.
Прокурор: Якщо врахувати, що вашою метою було просто вбивати, то ви мало чим
відрізнялися одне від одного.
Віра: Я зроблю вигляд, наче я не розчула, добре? Після того випадку Клод сказав, що хоче
зі мною поговорити. І сказав, що він не хоче займатися дрібними справами, що він хоче
бренд. Продукцію, за яку не буде соромно сказати, що ти до цього мав відношення. Він
сказав, що цей брендінг повинна провести я. Я повинна створити організацію з нуля, так,
ніби її до цього часу не існувало. Я трохи не зрозуміла, що він має на увазі. Я йому так і
сказала. І ще сказала, що робота аналітика в таких справах не потрібна, що він дарма
витрачає на мене свій час… Але згодом я все ж таки погодилася.
Прокурор: На що саме ви погодилися?
Віра: Клод потім пояснив, що саме він мав на увазі. Їм треба було створити єдину
автоматизовану систему управління. Цим я і повинна була займатися. Я повинна була
створити схему, за допомогою якої б все це працювало. Систему без збою. Це завдання
було не з легких. Але цікавішої роботи у мене до цього не було. Взагалі-то у нас було два
аналітики – я та ще один хімік. Чим він займався, думаю, пояснювати не варто.
Отже, я розробляла схему, за якою всі 4 роки працювала організація. В другий період було
здійснено серію банківських пограбувань, нападів на інкасаторські машини та
викраденням важливих документів. Метою було накопичення коштів та сил. Через три
місяці ми офіційно заявили про початок партизанської міської війни державній владі.
Почався широкомасштабний розшук членів групи. Але жодного з нас не було у місті. Ми
зникли на місяць після заяви.
Коли все трохи постигло і стало здаватися, що це було чиїмось жартом, приблизно десь
через місяць ми зробили телефонне попередження за 90 хвилин до підриву. Після
телефонного дзвінка вмикався фільм. І всі спокійно його переглядали. Поки у будинку
Кабінету міністрів всі займалися евакуацією та пошуками вибухівки. Але вона не була
всередині. Замінованою була машина. Вона стояла порожньою на парковці. Майже
порожньою, якщо не брати семтекс всередині. Це було першим попередженням. Першим і
останнім попередженням. Тому що після цього вибуху Кабінет міністрів чомусь вирішив,
що він недоторканний, що ніхто не зможе зайти всередину, особливо, після того, як вони
посилили заходи безпеки. Поставили замість шести охоронців – дванадцять. Просто
смішно.
Після цього попередження закінчилися. Через тиждень на парковці в робочий час було
підірвано вже чотири міністерських автомобілі. Це було заявою про серйозність намірів.
Принаймні, вони так розсудили і забили на сполох. Була створена моніторингова комісія.
Але насправді це була комісія справжніх бовдурів. Ми були невловимі для них, невидимі.
Почали ходити розмови, чому терористи не висувають ніяких вимог, чому влада не веде
перемовини. Але ніяких вимог ніхто б і не вимагав, навіть якщо б про них запитали.
Прокурор: І що вам це дало?
Віра: А ми й не хотіли вигравати війну. Ми хотіли затягнути її. Все вийшло саме так, як
ми це і планували. Населення стало дратуватися через те, що правлячі силові структури
не могли владнати ситуацію та забезпечити спокій на вулицях. Через барикадування
шляхів прямування конвоїв та патрулів затори дійшли до 10 балів навіть вночі. Потім
підрив вертолітної площадки.
Прокурор: З вами взагалі намагалися йти на переговори?
Віра: Не хотіли ми ніяких переговорів. І з ким їх треба було вести? Ніхто навіть назви
нашої не знав. Фактично, нас не існувало. Не збиралися ми ні з ким ні про що
домовлятися. Єдиною вимогою було - забирайтеся всі під три чорти! Всі і кожний!...
Після цього послідували одиночні вибухи в будівлях правлячих структур, серед
чиновників були жертви. Одну з групи спіймали. Був суд. Її засудили до пожиттєвого. Її
бомбу складала я. Після цього Клод жодного разу не довірив мені вибухівку на проміжній
стадії. Вона повісилася за гратами. Вона повісилася на кабелі електричної проводки. В
якійсь дешевій газетьонці навіть були ці фото.
… Туди йшли одинаки. Вдвох це робити було нереально. Я називала їх відчайдушними.
Але насправді вони були звичайними смертниками. Інколи було дивно так спостерігати,
коли вони виходили наче за хлібом йдуть. Ніхто ніколи не прощався… Клод ніколи не
питав мене, що я про все це думаю. Він вичікував, коли я буду готовою…
А ви знали, що феномен терориста-смертника насправді виник не в ісламі, а під час
російського терористичного підпілля кінця ХІХ – початку ХХ…
Прокурор: Національний банк. Інкасаторська машина.
Віра: … За прийнятим планом ролі були розподілені таким чином: двоє повинні були
зупинити машину бомбами, троє складали прикриття від поліції, двоє чекали в чайній на
куті, один – в ресторані, в перевулку.
Прокурор: Як ніхто не запідозрив тих двох, що були з бомбами?
Віра: Це ви у мене питаєте? Це ви спитайте у когось іншого… Вони були газетниками.
Вони всього лиш роздавали газети. New York Harold Tribune! New York Harold Tribune!
Прокурор: Ви довго будете знущатися?
Віра: Я не знущаюся. Я завжди любила вінтаж… Пограбування поштових відділень і кас
на вокзалах. Я ніколи не викреслювала стандартні та перевірені схеми. Всі завжди про них
забувають і чекають на щось неочікуване.
Прокурор: І в чому ж був вінтаж?
Віра: У нас були свої трійки, які чудово знали місто. Вони влаштовували засади та
підриви на шляхах прямування конвоїв та патрулів. Револьвери, самопали, бомба, ніж,
кастет, палиця, ганчірка з керосином для підпалу. За півроку ми стали таким собі добре
відлагодженим апаратом протидії державній машині, що сама по собі була ослаблена
фінансовими і політичними кризами. Нам нічого особливого й не треба було робити. Все
складалося так природно саме тому, що ми просто прискорювали події.
Прокурор: … Вибух у тому ж Національному банку. Вибух на Олімпійському стадіоні в
президентській ложі. Як ви проносили вибухівку?
Віра: Коли хочеш щось сховати, поклади це на видне місце.
Прокурор: У вас був інформатор серед високопосадовців?
Віра: Ні. Там нікому неможна було довіряти. Ми все проносили з собою.
Прокурор: Але як?
Віра: Ми просто тримали її в руках. І ніхто жодного разу цього не помітив. Ніхто жодного
разу навіть не спитав, що це.
Я два рази таке робила і жодного разу на мене навіть підозра не впала. Я ще й спокійно
|