Главная Обратная связь

Дисциплины:






Тоталитаризм як феномен ХХ ст 2 страница



Нарешті, залежно від ставлення до ідеології і й спрямування виділяють такі типи партій:

ідейно-політичні, які будуються на базі ідеології: комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські;

проблемно орієнтовані партії, сконцентровані навколо однієї проблеми або групи проблем (партії "зелених", жіночі партії);

електоральні партії: мегнідеологічні і навіть позаідеологічні організації, що висувають цілий набір завдань, орієнтованих на широкі маси населення.

Основна мета діяльності політичної партії - здобути політичну владу в державі та реалізувати свої програмні цілі: економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні, за допомогою законодвачої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) дільність, виробляючи стратегію і тактику своєї поведінки на різних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Значущість партій для політичного життя розкривається у функціях, які вони виконують стосовно суспільства і держави:

1. артикуляція, тобто перетворення розмитих думок людей у конкретні пакети вимог і їх озвучення, та агрегація інтересів, тобто погодження вимог певних верств населення, їх оформлення у політичні програми;

2. представництво зазначених інтересів в державної влади та місцевого самоврядування;

3. активна політична діяльність для реалізації та захисту цих інтересів, в тому числі завоювання влади;

4. активізація та інтеграція великих суспільних верств (включення у політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціальний конформізм окремої особистості, примирення конфліктуючих соціальних класів) з метою згладити соціальні суперечності, не допустити розвитку конфліктів до точки вибуху всієї політичної системи суспільства;

5. політична соціалізація.

6. формування суспільної думки;

7. розробка політичної ідеології і програм розвитку суспільства;

8. політичне рекрутування — підбір і висунення кадрів як для самої партії, так і для інших організацій, що входять в політичнй систему, в тому числі для державних органів;

9. мобілізація виборців на виборах;

10.здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за діяльністю влади.

46. Основні сучасні партійні системи.

Політичні партії всі діють в певних соціально-економічних умовах. Межа партійних систем є кордон держави. Партійна система - це спільність взаємозалежних політичних партій, що прагнуть до встановлення, утримання і здійснення влади. Партійні системи об'єднують ті політичні партії, що справді виробили і дотримуються загальних принципів боротьби і взаємовідносин, дозволених законодавчими актами. Характер партійних систем визначає і вид політичного режиму, механізм і ефективність демократії. Політологи Заходу та й Сходу приділяють велику увагу з'ясуванню сут-тєвості партійних систем, визначенню їх змісту. Партійна система - сукупність політичних партій, існуючих в тій або іншій країні, незалежно від того, зізнаються вони діючими законодавчо або ні.



Різновидності партійних систем можуть виділятися на базі різноманітних ознак та критеріїв. Партійні системи є стабільні та консервативні; здатні зберігати цілісність і такі, що розпадаються; діючі в нормальній та у надзвичайній обстановці, поляризовані (біполярні), багатополярні та атомізовані; альтернативні та нєальтерна-тивні; молоді і такі, що мають досить тривалу історію та ін.

Різноманітність визначення партійних систем, їх ролі і місця в політичному житті суспільства дає можливість виділити типи партійних систем в суспільстві: одно, двох і багатопартійні. Якщо для тоталітарних, авторитарних політичних режимів характерні частіше однопартійні системи, то сучасним розвиненим демократичним країнам властиві багатопартійні системи. Багатопар-тійна система - це така система, де реальну боротьбу за владу веде декілька політичних партій. Плюралістичною, багатопартій-ною системою в світі визнається система, що включаючає не просто багато політичних партій, а наявність опозиції, в тому числі політичних партій, що виступають проти існуючого ладу. Опозиційні політичні партії виступають проти існуючої соціально-економічної і політичної системи, не сприяють цілісності політичного ладу, в межах якого діють і мають різноманітні концепції рішення проблем, які виникають в країні. Одна з ознак політичного плюралізму - наявність двосторонніх опозицій. Двостороння опозиція характерна тим, що розміщена з обох сторін уряду - ліворуч і праворуч. Обидві опозиції - ліва і права взаємно виключають одна одну і більш того, перебувають у становищі перманентного конфлікту.

Безліч політичних партій в порівнянні з однопартійністю мають певний демократичний зміст. Досвід історії свідчить, що зосередження всієї повноти влади в одній політичній партії означає встановлення авторитарності і тоталітарного режиму (гітлерівська Німеччина, Радянський Союз періоду сталінізму і застою та ін.). Затверджується авторитарний режим і в деяких народно-демократичних країнах Східної Європи, коли в країні встановлювалася однопартійна система. В ряді країн Заходу існують двопартійні системи (США, Великобританія та ін.).

Історичний досвід XX ст. дозволяє виділити чотири типи партійних систем: ліберально-демократичні, що існують в більшості розвинених капіталістичних країн; фашистські, які мали місце в ряді європейських, латиноамериканських країн в 20 - 60-х роках; авторитарні, що виникли в ЗО - 40-х роках в Радянському Союзі, Кореї, Румунії та ін., і партійні системи, що склалися в країнах народної демократії Європи після перемоги народно-демократичних революцій в 40-50-х роках. В більшості країн Східної Європи утворилися багатопартійні системи, що спиралися на багаті історичні, соціально-політичні, культурні традиції, а також на постійний політичний тиск авторитарної радянської політичної системи. Суворі умови царського підпілля вимагали, окрім чіткої організації підпільної діяльності, точної конспірації, замкнутості, слухняності і централізації в діяльності партійних організацій і осередків, що, зрозуміло, виправдовувалося обставинами.

Роль політичних партій оцінюється по-різному. Дехто стверджує, що політична партія - це сучасна диктатура, це влада частини над цілим, вихолощування демократії. Політична партія не є знаряддя демократії. І кількість політичних партій не змінює ста-новища в суспільстві. Однопартійні системи - це ще не найпоганіші політичні режими. Однопартійна система вважається інновацією XX ст., породжена «ерою мас» і розглядається як прагнення зняти суперечності в суспільстві. Багатопартійні системи сталії важливою умовою демократизації всіх сторін життя суспільства.

Численні спірні проблеми виникають не тільки при визначенні, але й при класифікації партійних систем. У країнах Заходу панує спосіб класифікації партійних систем за кількістю партій, які ефективно беруть участь у завоюванні влади і її здійсненні. Звідси, всі партійні системи діляться на багато, дво- і однопартійні.

Альтернативну систему, в якій, принаймні, один колектив політиків організований у вигляді політичної партії або політичних партій і має реальні шанси замінити колектив, що править в даний момент. В межах альтернативної системи можуть мати місце: система багатопар-тійної роздрібненості, в якій жодна політична партія або група політичних партій не має явного домінування, а влада здійснюється коаліціями, що змінюються за складом; двоблокова система, в якііі існує декілька політичних партій, але діляться на два постійно суиерпиючих політичних блоки; двопартійна система, де хоча і існують більш дрібні політичні партії, але справжнє суперництво за владу відбувається між двома самими великими політичними партіями, що уособлюють політичну систему суспільства.

Неальтернативні системи, в яких або конституційні принципи або фактичне співвідношення сил призводить до того, що немає справжнього суперництва між політичними партіями за владу. В її межах можуть мати місце: система кооперації політичних партій, що характеризується блокуванням головних політичних партій і фактичним зникненням дієвої опозиції; система політичних партій національної згоди (або домінуючої політичної партії), в якій, хоча і існують численні політичні партії, суиерниючі па виборах, але одна політична партія постійно домінує над всією політичною системою і повністю здійснює владу, а інші

політичні партії діють або як опозиція уряду, або як представники окремих груп соціальних інтересів, маючи чітко обмежену і, як правило, локалізовану базу впливу. Обмежені партійні системи, в яких існують різноманітні політичні партії і між ними здійснюється суперництво за політичний вилив, але влада знаходиться в руках однієї політичної сили - найчастіше армії, яка є незалежна від політичних партій і стоїть над ними; однопартійна система, що виключає існування інших політичних партій, окрім тієї, що управляє.

Природно, що характер соціальної структури суспільства, діюче законодавство і, насамперед, виборчі закони, а також соціокультурні традиції відіграють найбільшу роль у формуванні партійних систем. Якщо в країнах відсутній розвинений клас селянства, то і не виникають аграрні партії. Там же, в країнах, де визначальну роль відіграє будь-який один, наприклад, середній клас, існують передумови для створення системи з домінуючою політичною партією. Якщо ж соціальна структура суспільства пронизана полярними суперечностями тих або інших соціальних верств і груп, то й партійна система має конфліктний характер, зі свого боку підігріваючи напруженість суспільних відносин. Якщо ж соціальні спільності, групи орієнтуються па одну систему цінностей ТІ ідеалів, то і партійна система характеризуватиметься більш м'якими фор мами міжпартійпих і партійпо-державпих зв'язків.

На характер і тип партійної системи можуть діяти і виливати закони. Діяльність численних політичних партій може обмежуватися законом: опозиційні політичні партії певного спрямування не допускаються до виборів, а нелегальним партійним формуванням закони дозволяють і насильницькі, репресивні дії тощо. Якщо ж в країні, суспільстві, діє мажоритарна виборча система, що визначає одного переможця за більшістю поданих голосів, то тут формуються двопартійні системи або системи з однією домінуючою політичною партією. Створення багатопартійпих систем і партійних коаліцій допускає і пропорційна виборча система, даючи шанси па представництво в органах влади великій кількості політичних сил, полегшує виникнення нових політичних партій і об'єднань. В суспільствах, де існує безліч економічних укладів, різноманітність культур і мов, діють різноманітні капали і соціальні структури, сприятливі реалізації соціальних, національних, релігійних і інших інтересів, створюються багатопартійпі системи.

Багатопартійності характерна і оптимальна форма, умова політичного розвитку демократичних суспільств. Щоправда, вчені і практики розминаються в оцінці переваги конкретної системи: там, де існує багато політичних партій або де існують двопартійні системи з домінуючою партією тощо. На користь багатопартійності без домінуючої політичної партії свідчить політично стабільний розвиток ряду європейських держав: Бельгія, Австрія, Данія, Нідерланди та деякі інші. Серйозно критикується існуюча бінартіина система, що відстороняє від участі в управлінні і прийнятті рішень маленькі політичні партії, що не надто авторитетні, але реально відображають інтереси меншості.

 

47. Становлення багатопартійності в Україні.

Витоки сучасної багатопартійності в Україні можна віднести до підписання СРСР у 1975 р. Заключного акта гельсінської Наради з безпеки і співробітництва в Європі, що спонукало діячів правозахисного руху до легалізації своєї діяльності у вигляді Української гельсінської групи. Однак діяльність цієї групи переслідувалась правлячими колами, а її члени зазнали репресій.
Процес становлення багатопартійності в Україні поступово відновився з початком перебудови. З'являються альтернативні офіційній політиці так звані неформальні рухи, які не мали фіксованого членства, не ставили перед собою чітко сформульованих політичних завдань. Це були насамперед організації захисників природи та різноманітні культурологічні об'єднання, наприклад Український культурологічний клуб, Товариство Лева, Меморіал, Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка та ін. Створені для вирішення питань, на перший погляд, далеких від політики, вони швидко проявили себе як політичні організації.
Після амністії політв'язнів-правозахисників у 1988 р. з'явилися відверто антикомуністичного характеру Українська гельсінська спілка та Українська демократична спілка як відділення московського Демократичного союзу, який проголосив себе опозиційною політичною партією. У подальшому на базі демократичних організацій, передусім Українського культурологічного клубу та Товариства Лева, навколо національно-демократичної ідеї духовного відродження України виник Народний рух України за перебудову. Сама ідея Руху вийшла зі Спілки письменників України, насамперед її київської організації. 13 лютого 1989 р. в газеті «Літературна Україна» був опублікований проект програми Руху, а у вересні цього року відбувся його установчий з'їзд. Виступаючи спочатку на підтримку перебудови, Рух згодом перетворився в опозиційну антикомуністичну організацію.
З самого початку виникнення Рух намагався всіляко заперечувати надання йому рис політичної партії, вводячи можливість колективного членства в організації. Поступово з нього почали виокремлюватися політичні об'єднання з більш жорсткою структурою й чіткіше сформульованою доктриною. Цей процес особливо прискорився після прийняття закону «Про об'єднання громадян», в якому визначено правові основи діяльності політичних партій і громадських організацій в Україні. Поряд з партіями, шо певний час прилягали до рухівської коаліції, почали виникати організації, які не вписувалися в це об'єднання чи то внаслідок радикалізму власних політичних програм, чи то не поділяючи його основні цілі. Відбулися установчі з'їзди перших політичних партій республіки. Першою партією, яка 1990 р. (ще за умов монополії КПРС на владу) зареєструвалась у Міністерстві юстиції, була Українська республіканська партія.
У 1991 р. було зареєстровано вже 7 партій: Українську селянську демократичну партію, Партію зелених України, Демократичну партію України, Партію демократичного відродження України, Ліберальну партію України, Українську християнсько-демократичну партію, Соціалістичну партію України.
Процес становлення багатопартійності особливо прискорився з прийняттям 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України і проведенням у грудні цього року референдуму з питання державної незалежності України. У 1992 р. було зареєстровано 6 політичних партій, у тому числі Селянську партію України, Українську консервативну республіканську партію, Християнсько-демократичну партію України та ін. Особливо «врожайним» на нові партії був 1993 p., коли зареєструвалися 15 партій, у тому числі Партія праці, Українська партія справедливості, Конгрес українських націоналістів, Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України», Громадянський конгрес України, Українська партія солідарності і соціальної справедливості, Трудовий конгрес України, Комуністична партія України, Організація українських націоналістів в Україні та ін. Народний рух після виходу з нього ряду партій сам перетворився на політичну партію і також зареєструвався.
Нові політичні партії утворювалися і в наступні роки. На початок 1996 р. в Україні було зареєстровано 37 партій, а станом на вересень 2001 р. — більш як 120. Щоправда, реальна кількість політичних партій є дешо меншою, оскільки деякі з них припинили своє існування або об'єдналися з іншими партіями.

 

 

48.Українські парламентські партії.

Політичні партії України — політичні партії, які зараз існують в Україні.

Україна має багатопартійну систему, і на 13 листопада 2012 року в Україні офіційно зареєстровані 200 політичних партій. В останніх виборах до Верховної Ради брали участь 87 політичних партій, 9 з яких стали парламентськими.

Через високу чисельність політичні партії нечасто мають шанс отримати владу поодинці, тому раніше вони утворювали блоки для участі на виборах. 17 листопада 2011 року український парламент схвалив закон про вибори, що заборонив участь блоків політичних партій на парламентських виборах. Довіра українського суспільства до політичних партій стабільно низька[1]. Для сучасних українських партій цивілізаційні та геостратегічні орієнтації грають важливішу роль, ніж економічні та соціально-політичні програми, що зумовило появу чіткого поділу партій на проросійської та прозахідної (проєвропейської) спрямованості[2].

Комуністи́чна па́ртія Украї́ни — до 1952 — Комуністична Партія (більшовиків) України (КП(б)У) — частина Комуністичної Партії Радянського Союзу, що об'єднувала осередки останньої в межах України, керувала всіма ділянками суспільного життя, посідаючи абсолютну владу. Ідеологічно КП(б)У ґрунтувалася на марксизмі-ленінізмі, проголошувала своєю метою побудову комуністичного суспільства. Голова партії – Петро Симоненко. Депутатів у ВР – 32

Всеукраї́нське об'є́днання «Свобо́да» — українська націоналістична партія, зареєстрована в 1995 році, однак діяла з 1991 року. До лютого 2004 року мала назву Соціал-Національна партія України. Лідер партії — Олег Тягнибок. 37 депутатів. Ідеологія – соціал-націоналізм.

«Наро́дна Па́ртія» — українська політична партія. Створена 5 грудня 1996 року під назвою Аграрна партія України. Важливим в історії цієї партії стало літо 2004 року, коли на VI з‘їзду партії головою було обрано В. М. Литвина, який на той момент займав посаду Голови Верховної Ради України. 2 депутати у ВР. Визначається роль партії в політичному житті України як центристської, об'єднуючої сили.

Сою́з — політична партія в Україні.

Лідер — депутат Верховної Ради Автономної республіки Крим Миримський Лев Юлійович.

10 серпня 2007 на з'їзді партії «Союз» було прийнято рішення про створення блоку КУЧМА для участі в дострокових парламентських виборах. У блок увійшла також партія «Центр». За словами Льва Миримського, назва блоку «КУЧМА» є абревіатурою, що розшифровується як «Конституційність, Україна, Честь, Мир, Антифашизм». 1 депутат у ВР.

Па́ртія регіо́нів (ПР) — українська політична партія, створена 26 жовтня 1997 року. Вона була реформована в кінці 2001-го, коли партія об'єдналася з кількома іншими. Лідером партії станом на травень 2013 року є Прем'єр-міністр України Микола Азаров.

На думку керівництва партії, з моменту створення у 2002 році та до кінця 2001 року кількість членів зросла з 30 000 до 500 000.[5]Партія стверджує, що ідеологічно захищатиме і відстоюватиме права етнічних росіян і тих, хто розмовляє російською мовою в Україні. Ідеологія – центризм.

Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина» — політична партія ​​України, очолювана екс-прем'єр-міністром Юлією Тимошенко.

Лідер партії Юлія Тимошенко в жовтні 2011 року була засуджена до семи років тюремного ув'язнення за перевищення влади і службових повноважень; процес над нею був широко визнаний політично мотивованим.

Оскільки перед парламентськими виборами 2012 року участь блоків політичних партій у виборах була заборонена], «Батьківщина» провела кампанію під назвою «Об'єднана опозиція „Батьківщина“», висунувши від свого імені членів інших партій — союзників «Батьківщини»; партійний список очолив лідер «Фронту Змін» Арсеній Яценюк. Станом на грудень 2012 року, ці партії розглядають можливість створення єдиної партії. 95 депутатів.

Єдиний Центр — українська політична партія, колишня назва — «Партія Приватної Власності».

1 квітня 2008 року «Партія Приватної Власності», яка зареєстрована 24 вересня 1999р., надіслала до Міністерства юстиції України офіційне повідомлення про зміну назви та складу керівних органів партії. 20 березня 2008 року назву партії змінено на «Єдиний Центр». Головою партії замість Вадима Гуржоса обрано Анатолія Шибіко. З 27 березня 2008 року новим головою партії став Ігор Кріль. 6 депутатів у ВР. Ідеологія – центризм.

Український Демократичний Альянс за Реформи «УДАР» — всеукраїнська політична партія, яку очолює Віталій Кличко. У 2012 році партія вперше взяла участь у виборах до Верховної Ради України. Ідеологічно найближчим загальноєвропейським об'єднанням до «УДАРу» є об'єднання європейських правоцентристських партій «Європейська народна партія», з яким «УДАР» перебуває у стані інтеграції.

 

Метою своєї діяльності партія визначила сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, участь у виробленні й реалізації державної політики, сприяння побудові в Україні демократичної правової держави з ефективною, соціально-орієнтованою ринковою економікою, утвердження принципів відкритого громадянського суспільства на засадах свободи і парламентської демократії. 1 депутат у ВР

Радикальна партія Олега Ляшка (попередня назва — Українська радикально-демократична партія) — сучасна політична партія, була утворена на установчому з'їзді в місті Миколаєві 18 серпня 2010. Зареєстрована Міністерством юстиції Україні 28 вересня 2010 року.[1][2] На момент створення партії її очолював Владислав Теліпко, 1988 року народження, керуючий партнер ТОВ АйПі Дефендерс Груп.

 

 

49.Класифікація і основні функції виборів.

Вибори завжди пов´язані з голосуванням. Однак при всій близькості цих понять вони мають й істотні відмінності. Вибори звичайно розуміють як закріплений у конституції та інших законах відносно регулярний, періодичний процес обирання складу органів держави. А голосування не завжди пов´язане з виборами. Воно використовується у різних формах прямої демократії: у референдумах, опитуваннях, прийманні колективних рішень на зборах і т. ін.

Якщо прийняти за вихідну підставу класифікації поділ влади, то можна виокремити вибори в законодавчі, виконавчі і судові органи.

Вибори в законодавчі органи влади: парламенти, збори представників — характерні для більшості країн з розвинутою демократією. Так, у США один раз у чотири роки проводяться федеральні, загальнонаціональні президентські вибори; кожні два роки — вибори в палату представників — нижню палату конгресу. У ці самі терміни — раз у два роки, але не на два, а на шість років, обирається одна третина членів верхньої палати конгресу — сенату. В Україні тепер обирається однопалатний парламент.

Відповідно до територіального представництва можна виділити:

· вибори в державні (федеральні) органи влади (у парламент, президента);

· вибори в регіональні органи влади (губернаторів, депутатів земельних, крайових, обласних та інших територіальних органів влади);

· вибори в місцеві (муніципальні) органи влади чи органи місцевого самоврядування (бургомістрів, мерів, глав адміністрацій, депутатів зборів, дум, рад тощо);

· вибори в міжнародні органи, наприклад, у Європарламент. У демократичних країнах усе частіше використовується і принцип виборності керівників виконавчої влади: губернаторів і президента — у США, президента і префектів — у Франції тощо. В Україні досвід виборів керівників виконавчої влади обмежений обранням президента країни.

Вибори в органи влади можуть бути загальними і локальними. Загальні вибори проводяться в масштабах усієї держави чи регіону. Локальні вибори проводяться при створенні нових адміністративно-територіальних утворень, у разі вибуття представників (із причин недієздатності, відкликання, смерті, зміни виборчого законодавства тощо).

Відзначимо також, що вибори можуть бути черговими і достроковими. Боротьба за дострокові вибори може бути дуже сильною зброєю політиків. Водночас, як показує досвід демократичних країн, легітимність дострокових виборів, якщо вони проводяться відповідно до конституції, не викликає сумнівів.

Вплив виборів на життя сучасного суспільства різноманітний і виявляється в їхніх найважливіших функціях. У науковій літературі виділяються такі функції виборів:


легітимація і стабілізація політичної системщ а також легітимація конкретних інститутів влади: парламенту, уряду, президента і т. п. Участь громадян у виборах звичайно означає прийняття ними даного типу політичної системи, політичного режиму і правил формування органів влади, незалежно від ставлення населення до конкретних посадових осіб, уряду і правлячих партій.
створення функціюючої представницької системи. Вибори до органів влади створюють відносини представництва громадян у цих органах і дають їм змогу впливати на діяльність цих органів.
мобілізація виборчого корпуса на рішення актуальних суспільних завдань. Роз'яснюючи громадянам свої програми, переконуючи людей у необхідності прийняти і підтримати відповідні політичні цінності і цілі, вказуючи шляхи реалізації їх, партії й окремі депутати тим самим мобілізують громадян на важливі для країни політичні дії;
розширення комунікацій, відносин представництва між інститутами влади і громадянами. У ході виборчого процесу кандидати регулярно зустрічаються з громадянами, вислуховують їхні думки і прохання, вносять корективи у свої виборчі платформи.
рекрутувания політичної еліти. Вибори — найважливіший канал входження громадян до складу політичної еліти, здійснення політичної кар'єри. У результаті виборів оновлюється склад правлячої й опозиційної еліт, змінюється політична вага партій та їхніх представників;
генерування оновлення суспільства за допомогою конкурентної боротьби альтернативних політичних програм.Вибори — це своєрідне вікно, відкрите для упорядкованих, інституційованих впливів на державу і суспільство. Вони дають можливість різним політичним силам подати власне бачення суспільних проблем і висунути програми, як їх розв'язати. Тим самим стимулюється пошук оптимальних шляхів розвитку, забезпечується конкурентний добір політичних цінностей і альтернатив, створюються сприятливі можливості для подолання неефективної політики і утвердження нових, життєздатних ідей і політичних платформ;
артикуляція, агрегація і представництво різноманітних інтересів населення. У період виборів створюються найсприятливіші можливості для усвідомлення громадянами своїх інтересів і включення їх у виборчі програми партій та окремих депутатів.

конституювання ефективної опозиції та її підготовка до виконання функцій політичного керівництва.Ефективність опозиції передбачає виконання нею функцій критики і контролю за урядом, а також її здатність виробляти альтернативну політику.

інтеграція різноманітних думок і формування загальної політичної волі. Плюралізм сучасного суспільства має свої межі. Щоб не привести до анархії, хаосу і гострих руйнівних конфліктів, він має потребу в державному регулюванні, що відображає загальні цінності й інтереси громадян. За допомогою виборів забезпечується об'єднання більшості громадян навколо відповідної політичної платформи і лідерів, що її представляють, формується домінуюча в державі політична воля. Вираження цієї волі забезпечує урядові авторитет і підтримку, а це підвищує його дієздатність;
політична соціалізація населення, розвиток його політичної свідомості і політичної участі. У ході виборчого процесу громадяни особливо інтенсивно засвоюють політичні цінності і норми, здобувають політичні навички і досвід, переглядають чи уточнюють свої політичні позиції.

контроль за інститутами влади. В результаті виборів створюється найважливіший інститут контролю за урядом — парламент, а також оформляється опозиція, яка звичайно ревно стежить за дотриманням конституції і закону

Таким чином, найважливіша функція виборів відповідно до суспільного договору — трансформація політичної системи в напрямі пошуку для країни оптимального політичного курсу.

 

50.Типи(моделі) виборчих систем.

Виборча система у вузькому розумінні цього терміну — це спосіб розподілу місць в органі державної влади між кандидатами залежно від результатів голосування виборців. В різних країнах виборчі системи будуть відрізнятися за багатьма параметрами. Ця різноманітність визначається історичними, культурними особливостями, а також політичними завданнями. Як зазначають науковці, порівняно з іншими елементами політичної системи електоральними правилами легше маніпулювати, вони дозволяють створити перевагу кільком сильним партіям і звести нанівець роль дрібних партій або навпаки дати останнім право на парламентське представництво.

Як правило, виборчі системи є різними модифікаціями двох основних типів: мажоритарної і пропорційної.

Мажоритарна система. В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат. Мажоритарна система має свої різновиди. При мажоритарній системі відносно їх (простої) більшості обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує перемогу одній партії (кандидата) навіть при мінімальній перевазі. Але може трапитися так, що за партію, яка перемогла, проголосує меншість виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. В теперішній час ця система використовується у США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії тощо.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...