Главная Обратная связь

Дисциплины:






Тоталитаризм як феномен ХХ ст 4 страница



ж) відсутність ефективних соціально-економічних реформ.

Сучасний етап демократичних трансформацій в Україні потребує посилення механізмів безпосередньої участі громадян у суспільно- політичних процесах, оскільки неефективність основних інститутів політичної системи великою мірою обумовлена саме недостатністю громадського контролю за їх діяльністю у міжвиборчій період та обмеженням політичної участі громадян лише електоральними процесами.

Здійснення механізмів прямої демократії сприяє:

– реалізації принципу народного суверенітету, який є ключовим у побудові демократичної держави;

– підвищенню громадської участі у прийнятті важливих суспільно-політичних рішень, контролю за їх виконанням;

– легітимізації влади в цілому, державного устрою, діяльності окремих органів державної влади та місцевого самоврядування, а також певних суспільно-політичних рішень;

– забезпеченню постійного зв’язку між владою та суспільством;

– створенню ефективних важелів впливу громадян на політику у міжвиборчій період.

 

58. Етнонаціональні спільноти як об’єкти і суб’єкти політики.

До етнонаціональих спільнот належать етнос, етнічна група, народність, нація, національна група.

Етнос склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Етнос - це гло­бальне явище, що має власні закономірності становлення, тобто по­яви, видозміни й зникнення (етногенезу). Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Ці риси виробляються у процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й утворюють стереотип поведінки етнічної спільноти. Звідси випливає, що немає людей поза етносами. Кожний етнос має оригінальну структуру, яка сприймається людьми як етнічна цілісність.

Етнічна група - спільнота людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури, звичаями та інши­ми ознаками. Важливі лише риси й ознаки однотипової характеристики цих людей: у чомусь вони споріднені або близькі, але з певного часу і через конкретні обставини живуть нарізно. Параметри:

живуть на великих географічних просторах, зберігаючи у відносній цілісності основні типологічні риси своєї етногенезисної організації;

не мають єдиного державного утворення;

покинувши прабатьківщину, далеко за її межами створили нові етнокультурні ареали.

Український етнос складається з усіх осіб, хто незалежно від країни проживання вважає себе українцем або особою українського походження.



Народність - це історично сформована мовна, терито­ріальна, економічна і культурна спільність людей, яка передує нації. Вона характеризується тими самими ознаками, що й нація, але відрізняється від неї рівнем економічного й соціального розвитку. Нації формуються на базі як однієї, так і декількох народностей.

Для визначення поняття нація використовують риси національної ідентичності:

історична територія, або рідний край;

спільні міфи та історична пам'ять;

спільна масова, громадська культура;

єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів;

спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території.

Отже, націю можна розуміти як етнічну і як державно-політичну спільність. Як державно-політична спільність нація - це сукупність усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Державно-політичне значення слова „нація” є переважним у французькій, а згодом і англійській мовах.

За даними ЮНЕСКО, у світі налічується 4 тисячі етносів, з яких лише 800 досягай стадії нації. Націй, які налічують 10 млн. чоловік, лише 67. Україна теж належить до багатонаціональних країн.

Зрозуміло, що багатомнітність національностей, що складають населення більшості країн (у тому числі і України) породжує багато проблем, які повинна вирішити етнополітика.

Основними завданнями етнополітики є:

- оптимальне поєднання і гармонізація інтересів нації й етнічних груп, що її утворюють;

- вироблення таких форм співпраці, за яких кожний етнос був би зацікавлений у їх розвитку як основи власного добробуту;

- створення умов для забезпечення економічної та полі­тичної самостійності, суверенітету регіонів з компактним проживанням одного чи кількох етносів;

- вироблення моделі самоврядування в етногеографічних регіонах;

- забезпечення умов для вільного розвитку мов, етнокуль­турної автономії для етно­сів, які складаються з єдинодержавних громадян;

- зміцнення правових гарантій культурно-етнічних спільнот, які не мають адміністративно-територіального ста­тусу;

- здійснення заходів щодо збереження середовища про­живання, відтворення умов для нормального розвитку етносів, у тому числі нечисельних, соціально-політична реабілітація та адаптація депортованих етносів.

До найважливіших з них належать:

- запобігання дестбілізації міжетнічних відносин;

- захист етнічних груп (національних меншин), при чому етнічні групи, які мешкають у кожній розвиненій країні, правильніше було б кваліфікувати не як національні меншини (тим більше, що до них зараховують навіть групи, які налічують мільйони чоловік, як це ми бачимо з росіянами в Україні), а як частину нації, етнічні спільноти, що мають специфічні соціокультурні й політичні інтереси в межах певного національно-державно­го утворення.

 

Ключо­вими принципами етнополітики виступають:

o безумовне визнання права кожного етносу, етнічної групи на самовизначення на основі демократичного вибору й плю­ралізму;

o пріоритет загальнолюдських вартостей над національни­ми і класовими, а інтересів особистості - над етнічними;

o визнання за кожним громадянином незалежно від націо­нальності права вільно користуватися всіма свободами, про­голошеними Загальною декларацією прав людини.

Реалізація даних принципів можлива лише за умови демо­кратичних перетворень у суспільстві, послідовного утвердження толерантності й гуманізму в міжетнічних відносинах. Тоді етнополітика стає важливим важелем політичної стабілізації, суверенізації, гармонізації міжетнічних та соціальних відносин, а стабільність поліетнічного суспільства, співвідношення інтегративних та дезінтегративних тенденцій значною мірою визначаються характером політичної культури, станом істо­ричної пам'яті етносу, яка є складовою етнічної самосвідомості.

 

59. Національний суверенітет і політичне самовизначення нації.

У ході етнічних процесів під впливом природних умов, особливостей господарської діяльності та інших чинників формуються специфічні для даної етнічної групи спільні риси матеріальної і духовної культури, етнічна самосвідомість. Зовнішнім проявом цієї самосвідомості є спільна родова назва даної групи - етнонім. З метою захисту свого існування, дальшого розвитку етнічні групи прагнуть до конституювання в свою соціально-територіальну організацію - в національну державу. Етногенез (походження народів) включає в себе як початкові етапи виникнення якогось народу, так і подальше формування його етнографічних, лінгвістичних і антропологічних особливостей.

Виділяють чотири етапи розвитку націй:

міжетнічна сумісність, ти­пова для індустріально-виробничих суспільств, так званий первісний процес внутрішньонаціонального обміну, коли утворюється ядро нації із тих етнічних спільнот, які безпосередньо беруть участь в індустріально-виробничому обміні.

перехідний, кризовий період, оскільки нова спільнота не­ухильно втягується у другий етап міжетнічної сумісності, коли наростає процес первісного внутрішньонаціонального користування ролями, набутими на початку шляху. На цьому етапі індустріально-виробничі суспільства стають індустріально-споживчими.

вторинний процес внутрішньонаціо­нального обміну, коли міжетнічна, тепер вже власне національна, сумісність досить стабільна і вимагає відповідних зрілих, фор­малізованих відносин - більш бюрократичних, природних для діяльності стабільних соціальних груп і сталих видів поділу праці й споживання.

етап міжетнічної суміс­ності національного типу, який характеризується рівновагою, відносинами діалогу між основною масою етніч­них груп, що беруть участь у націотворчому процесі.

Ряд політологів вважають, що нація формується на етніч­ній основі і що цей процес має три стадії:

академічний, коли пев­на етнічна група збирає та публікує народні пісні, легенди, прислів'я, досліджує історію, звичаї і вірування, складає слов­ники.

культурний, коли відбувається становлення літератур­ної національної мови, функціонування її в освітніх закладах, розвиток преси, вживання мови в науці, технічній літературі, у політиці, суспільному житті, побуті освічених людей.

полі­тичний, коли нація, об'єднана спільною мовою, прагне державного самовизначення, неза­лежності, суверенізації.

Національний суверенітет - це сукупність суверенних прав нації на вільний вибір соціально-економічного та політичного ладу, на цілісну національну територію, економічну незалежність, на розвиток її мови та культури, на повагу національної гор­дості та гідності.

Національний суверенітет - це повновладдя нації, володіння реальною можливістю розпоряджатися своєю долею. Об'єктивною передумовою суверенітету нації, її повновладдя виступають національні інтереси, мета та завдання, що стоять перед нею в конкретній обстановці. В суверенітеті нація знахо­дить правовий захист, свободу національного розвитку та на­ціональну незалежність.

В 1991 р. почався про­цес суверенізації народу України. Здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної унітар­ної держави - України. Її територія неподільна і недоторкана. На її території мають силу винятково Конституція і закони України, здійснюється захист та охорона національної державності українсь­кого народу. Україна самостійна в вирішенні питань свого державно­го життя, здійснює верховенство на всій своїй території, самостійно визначає економічний статус і закріплює його в законах. Відносини України з іншими державами будуються па основі договорів, укладе­них па принципах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внут­рішні справи.

 

60. Зміст етнонаціональної політики та її місце в гармонізації етнонаціональних відносин.

Зрозуміло, що багатомнітність національностей, що складають населення більшості країн (у тому числі і України) породжує багато проблем, які повинна вирішити етнополітика.

Основними завданнями етнополітики є:

- оптимальне поєднання і гармонізація інтересів нації й етнічних груп, що її утворюють;

- вироблення таких форм співпраці, за яких кожний етнос був би зацікавлений у їх розвитку як основи власного добробуту;

- створення умов для забезпечення економічної та полі­тичної самостійності, суверенітету регіонів з компактним проживанням одного чи кількох етносів;

- вироблення моделі самоврядування в етногеографічних регіонах;

- забезпечення умов для вільного розвитку мов, етнокуль­турної автономії для етно­сів, які складаються з єдинодержавних громадян;

- зміцнення правових гарантій культурно-етнічних спільнот, які не мають адміністративно-територіального ста­тусу;

- здійснення заходів щодо збереження середовища про­живання, відтворення умов для нормального розвитку етносів, у тому числі нечисельних, соціально-політична реабілітація та адаптація депортованих етносів.

До найважливіших з них належать:

- запобігання дестбілізації міжетнічних відносин;

- захист етнічних груп (національних меншин), при чому етнічні групи, які мешкають у кожній розвиненій країні, правильніше було б кваліфікувати не як національні меншини (тим більше, що до них зараховують навіть групи, які налічують мільйони чоловік, як це ми бачимо з росіянами в Україні), а як частину нації, етнічні спільноти, що мають специфічні соціокультурні й політичні інтереси в межах певного національно-державно­го утворення.

 

Ключо­вими принципами етнополітики виступають:

o безумовне визнання права кожного етносу, етнічної групи на самовизначення на основі демократичного вибору й плю­ралізму;

o пріоритет загальнолюдських вартостей над національни­ми і класовими, а інтересів особистості - над етнічними;

o визнання за кожним громадянином незалежно від націо­нальності права вільно користуватися всіма свободами, про­голошеними Загальною декларацією прав людини.

Реалізація даних принципів можлива лише за умови демо­кратичних перетворень у суспільстві, послідовного утвердження толерантності й гуманізму в міжетнічних відносинах. Тоді етнополітика стає важливим важелем політичної стабілізації, суверенізації, гармонізації міжетнічних та соціальних відносин, а стабільність поліетнічного суспільства, співвідношення інтегративних та дезінтегративних тенденцій значною мірою визначаються характером політичної культури, станом істо­ричної пам'яті етносу, яка є складовою етнічної самосвідомості.

 

61. Поняття, генезис та основні ознаки громадянського суспільства.

Сама ідея громадянського суспільства бере початок у Стародавній Греції та античному Римі, зокрема з творчості Платона, Цицерона та ін., коли склались уявлення про громадянство, громадянина і виникло поняття суспільства як спільності громадян. Однак тривалий час сам вираз “громадянське суспільство” ототожнювалось з державою, точніше – не відрізнялось. Для стародавніх греків усе суспільне життя було політичним, тобто полісним, яке визначало сукупність громадян і міське населення, і держави. Але було в них поняття “політія”, яке визначає одночасно і права суспільства, і форму правлення, і конституцію, і особливості державного управління. А суспільство – це сукупність громадян, які мешкають в політії – місті державі, що відрізняється від села. Громадянин у давньому Римі – особисто вільна людина (тобто не раб), підданий Римській імперії (не іноземець), мешканець Італійського півострова (а не провінції або колонії).

Починаючи з XVII століття, мислителі не ототожнювали громадське суспільство з існуючою державою або реальними формами державного управління. Навпаки, вони відзначали, що в дійсності реальна держава найчастіше пригнічує громадянське суспільство, і вважали законним тільки той уряд, який запровадили, і підкорятися якому добровільно згодилися б усі громадяни. Дж.Локк, наприклад, вважав “абсолютну монархію, яка деяким уявлялася єдиною формою правління у світі, насправді, несумісною з громадянським суспільством і, отже, неможливою формою громадянського правління.

Ідею підкорення держави інтересам суспільства, індивіда підтримував І.Кант. Він вважав, що громадянське суспільство – це сукупність відносин між вільними громадянами, і вищою метою історії повинна стати така держава, в якій розвиватимуться усі первісні задатки людського роду. І .Кант сформував основні засади, на яких грунтується існування громадянського суспільства: свобода члена суспільства як людини; його рівність з другими людьми; самостійність члена суспільства як громадянина.

Істотний вклад в розробку теорії громадянського суспільства вніс німецький філософ Г.В.Гегель. В своїй праці “Філософія права” він доповідно висловив свої погляди на громадянське суспільство. Для нього громадянське суспільство – це передусім система потреб, що застосована на приватній власності і загальній формальній рівності людей.

Гегель вважав, що громадянське суспільство може виникнути лише на певному, досить високому етапі розвитку людства, і громадянське суспільство він протиставляв дикості, нерозвинутості, нецивілізованості. Під ним розуміється, звичайно, класичне буржуазне суспільство, створене, за його словами, лише в сучасності.

Вагомий внесок у розвиток ідей про громадянське суспільство внесли К.Маркс та Ф. Енгельс. Маркс прийшов до чіткого усвідомлення того, що в вивченні держави необхідно спиратися на аналіз громадянського суспільства. Не держава породжує суспільство, а, навпаки, родина і громадянське суспільство складають передумови держави.

Громадянське суспільство називається так не тому, що воно складається з громадян, а тому що створює певні умови для громадян.

Громадянське суспільство — це історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

Головні ознаки громадянського суспільства:

ü розмежування компетенції держави і суспільства, незалежність інститутів громадянського суспільства від держави в рамках своєї компетенції;

ü демократія і плюралізм в політичній сфері;

ü ринкова економіка, основу якої складають недержавні підприємства;

ü середній клас як соціальна основа громадянського суспільства;

ü правова держава, пріоритет прав і свобод індивіда перед інтересами держави;

ü ідеологічний і політичний плюралізм;

ü свобода слова і засобів масової інформації.

 

62. Передумови виникнення та структура громадянського суспільства.

Передумови виникнення громадянського суспільства

Якщо людське суспільство виникло разом з людиною, то громадянське суспільство утворилося лише над останні століття. Його становлення пов'язано із розвитком різноманітних форм приватної власності, ринкової економіки та свободи економічного вибору, твердженням демократичних порядків, права і свободи людини і громадянина, із освідченням цінності вільної громадської та відповідальної особистості.

Становлення громадянського суспільства нерозривно пов'язане з твердженням правової держави. Правове держава немислимо без розвиненого громадянського суспільства. громадянське суспільство можливе лише умовах демократичного режиму, правової держави. У разі авторитарних і тоталітарних режимів громадянське суспільство нормально функціонувати неспроможна.

Громадянське суспільство має свою внутрішню структуру. Для нього характерні не вертикальні, як в державі, ієрархічні зв’язки, а горизонтальні – між організаціями, асоціаціями, спілками та окремими громадянами. Ці зв’язки дуже різноманітні, їх умовно можна поділити на три прошарки.

Перший – це економічні зв’язки та відносини, які складають основу життєдіяльності суспільства. Вони базуються на економічному плюралізмі, різноманітності форм власності при дотриманні інтересів як особи, так і суспільства в цілому.

Другий прошарок – це соціокультурні відносини, в яких реалізуються потреби в продовженні роду, в здоров’ї, вихованні дітей, духовному удосконаленні і вірі, інформації і т.д. Ці потреби охоплюють релігійні, родинні, етнічні так інші сталі зв’язки. Дані потреби задовольняються через такі інститути, як родина, церква, виховні та наукові заклади, творчі спілки, спортивні товариства та ін.

Третій прошарок складають відносини, пов’язані з потребами в політичній участі, з індивідуальним вибором на основі політичних переваг і ціннісних орієнтацій. Цей прошарок відносин припускає сформованість у індивіда конкретних політичних позицій. Політичні інтереси та переваги здійснюються за допомогою груп за інтересами, політичних партій, рухів і т.д.

В структуру громадянського суспільства включаються такі елементи:

недержавні соціально-економічні відносини та інститути (власність, праця, підприємство);

незалежні від держави виробники (приватні фірми, банки, корпорації);

політичні партії і рухи;

суспільні об’єднання та організації (асоціації, спілки, товариства і т.п.);

сфера виконання і недержавної освіти;

родина;

церква;

В структуру громадянського суспільства не входить держава, однак інтереси розумних співвідносин прав і свобод громадян, життєдіяльності та стабільності суспільства як системи потребує збереження оптимальної рівноваги між державою і громадянським суспільством.

 

63. Взаємодія громадянського суспільства і держави.

Громадянське суспільство як динамічна система завжди відчуває тиск з боку державної влади. Воно є незалежним настільки, наскільки держава є терпимою до такої незалежності. Проте, держава не може розвиватися без вільного формування громадянського суспільства, яке контролює дії політичної влади. Слабкість громадянського суспільства штовхає державу до узурпації його прав, внаслідок чого відбувається перерозподіл функцій держави і громадянського суспільства. У такому разі держава, окрім власних функцій, привласнює ще і функції громадянського суспільства, змушує Його виконувати винятково державні рішення. Незалежність громадянського суспільства як правової структури, полягає у здатності протистояти сваволі держави. Держава і суспільство існують у вигляді суперечливих безупинних взаємодії і взаємовпливу, характер і спрямованість яких значною мірою залежать від рівня розвиненості громадянського суспільства та його інститутів. Конфронтація інтересів держави і громадянського суспільства є показником неефективності державного управління і самого механізму держави. Оптимальною умовою їх компромісу слугує встановлення гармонійного єднання приватних і публічних інтересів з метою забезпечення прав людини.

Взаємодія громадянського суспільства і держави виявляється в тому, що громадянське суспільство: 1) слугує соціальною основою держави, не існує поза державою; 2) розвивається в системі взаємодії з державою через партії, вибори, представницькі органи влади, а також через групи та об'єднання за інтересами (лобізм); 3) впливає на створення і функціонування державних органів у власних інтересах (частина партій діє в межах держави через парламентські фракції; лобісти взаємодіють з органами виконавчої влади через консультативні комітети при уряді, його міністерствах - це так зване функціональне представництво); 4) потребує від держави охорони і захисту життя, здоров'я, безпеки громадян, але не допускає її втручання в їх приватні інтереси; 5) використовує норми права, встановлені і закріплені державою у формах (джерелах) права - нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, правових прецедентах тощо.

Роль цивілізованої держави у розвитку громадянського суспільства:

1) слугує формою, що організовує громадянське суспільство і створює умови для його розвитку;

2) є відносно самостійною щодо громадянського суспільства і здійснює солідарні публічні інтереси усіх членів суспільства;

3) встановлює "правила гри", яких повинні дотримуватися громадяни та їх об'єднання, створює сприятливі умови для їх існування і розвитку;

4) не втручається в приватну сферу сім'ї, побуту, культури (перший рівень громадянського суспільства): таке втручання можливе лише з метою забезпечення особистої або громадської безпеки;

5) не втручається в приватні (громадянські) правовідносини: у разі вступу в такі правовідносини втрачає можливість виявляти публічну владу, тобто зберігає всі ознаки публічно владної особи за межами приватних (громадянських) правовідносин;

6) надає необхідний захист громадянському суспільству, яке функціонує в межах її території, у тому, що належить до соціальної безпеки його суб'єктів;

7) виступає знаряддям соціального компромісу громадянського суспільства, пом'якшує соціальні суперечності між різними соціальними групами;

8) юридично забезпечує можливості громадянина бути власником, створювати громадські об'єднання, комерційні корпорації, брати активну участь у політичному житті суспільства;

9) має межі регулювання відносин у суспільстві, що визначаються конституцією держави, міжнародними стандартами прав людини.

І громадянське суспільство, і держава функціонують для задоволення потреб та інтересів людини.

 

64. Проблеми становлення громадянського суспільства в Україні.

Процес становлення громадянського суспільства після здобуття незалежності України є складним та суперечливим. Сучасне українське суспільство можна охарактеризувати як перехідне до громадянського. Окремі його риси вже існують, а деякі лише перебувають у стадії фор­мування.

Якщо оцінювати зовнішні прояви існування громадянського сус­пільства, то можна дійти висновку про його активне зростання та становлення. На законодавчому, зокрема конституційному рівні, за­кріплено принципи громадянського суспільства. Людину, її права і свободи визнано вищою соціальною цінністю. Конституція України відповідно до міжнародних стандартів закріпила широке коло прав і свобод людини і громадянина. Законодавство забезпечує можливість створення та діяльності різноманітних громадських об'єднань. Офі­ційно метою розвитку українського суспільства проголошено розбудо­ву правової, демократичної держави.

Проте, якщо оцінювати змістовні риси громадянського суспільства в Україні, можна дійти висновку про наявність низки проблем у його розвитку.

Перша проблема, яку ще не розв 'язано, — відхід від психологічного сприйняття стереотипів взаємовідносин особи і держави. Етатизм радянської держави відносно своїх громадян призвів до психологічної залежності особи від держави. Опинившись після розпаду Радянсько­го Союзу без цього надмірного піклування, багато громадян не змогли знайти своє місце у новій соціальній системі, сприйняти себе індиві­дами, реалізація потреб та інтересів яких передусім залежить від них самих. Це призводить до існування у суспільстві недостатнього рівня політичної та правової активності частини населення, що сподівається на чиюсь абстрактну допомогу.

Інша проблема — це слабкий розвиток економічної системи. На­слідком цього є величезний розрив у доходах населення. В значній частині українського суспільства не сформовано середній клас. У роз­винутих країнах саме цей прошарок суспільства (який визначають як сукупність людей, що здатні своєю працею задовольнити всі власні потреби в існуванні та розвитку) становить до 90 % населення та є основою формування громадянського суспільства.

Наступна істотна проблема — відсутність розвинутої правової, демократичної держави. Проголошення та офіційне закріплення по­будови в Україні правової, демократичної держави не призвели до автоматичної зміни чинної політичної системи. Досі існують окремі прояви порушення системи поділу влади, зловживання повноважен­нями, втручання у вільний процес виборів та обмеження свободи слова, намагання чиновників різного рівня зарегулювати всі сфери суспільного життя.

Крім того, слід урахувати таке. По-перше, становлення суспільно­го життя відбувається тоді, коли проблематика громадянського суспіль­ства вже не є актуальною для країн розвинутої демократії, новітній досвід яких свідчить про необхідність виходу за його межі в напрямку соціальної державності, що передбачає необхідність пошуку складних критеріїв поєднання цих обох процесів, які певною мірою можуть бути суперечливими. Процеси становлення громадянського суспільства в економічно розвинутих країнах Європи та Північної Америки про­ходили в ХУІІІ-ХІХ ст. ст., тому ці країни нині виходять на інший етап трансформації суспільної системи, пов' язаної із формуванням соціаль­ної держави, яка передбачає розширення прерогатив державності що­до втручання в суспільні відносини в напрямку проведення державою активної соціальної політики. Внаслідок таких змін формується якісно нова соціальна система, яку западні політологи називають «суспіль­ством масового споживання, масової культури». По-друге, становлен­ня громадянського суспільства в Україні відбувається за умов творен­ня національної державності, формування власних державних інсти­туцій, що так чи інакше передбачає зміцнення державницьких засад в організації суспільної життєдіяльності, утворення нових державних органів влади та управління, яких не могло бути під час перебування у складі колишнього СРСР. По-третє, формаційна трансформація со­ціальних пріоритетів передбачає певний перехідний період протибор­ства різновекторних тенденцій суспільного розвитку, одна з яких спи­рається на вкорінені впродовж значного історичного періоду стерео­типи соціально-політичного облаштування, а інша зорієнтована в на­прямку визнання гуманітарних цінностей, наближення до загально­визнаних стандартів правової, демократичної державності, які, однак, практично мало адаптовані до українських реалій.

 

65. Сутність, типологія і функції політичної еліти.

Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями, - еліта (від франц. elite - краще, добірне, вибране).

Найпоширенішими підходами до пояснення феномену політичних еліт у політології є ціннісний і функціональний. Ціннісний підхід пояснює існування еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських та інших рис, які забезпечують їм переважання над іншими людьми. Функціональний або організаційний підхід пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують. Закон поділу праці вимагає професійного заняття управлінською працею як необхідної умови її ефективності.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...