Главная Обратная связь

Дисциплины:






Тоталитаризм як феномен ХХ ст 6 страница



мобілізуюча - спонукає людей до політично орієнтованої поведінки, до участі в суспільному житті ради відстоювання своїх соціально-політичних інтересів.

Політична свідомість - системна освіта, що має різні рівні:

теоретичний - представлений різними роду концепціями, ідеями, переконаннями, що мають політичний характер. Усвідомлення політики на теоретичному рівні дозволяє:

а) ставити і вирішувати її найважливішу мету і задачі - як фундаментальні (стратегічні), так і поточні (тактичні);

б) визначати засоби і методи їх досягнення;

в) визначати напрями і шляхи організаційно-політичного забезпечення рішення наспілих проблем;

г) виробляти концептуальні підходи до соціального контролю ходу виконання політичних рішень і цільових програм;

д) коректувати політику з урахуванням даних політичного досвіду.

емпіричний - базується на безпосередній практиці, участі в політичному процесі різних соціальних спільнот. Даний рівень відображає політичну дійсність у формі відчуттів, ілюзій, переживань, уявлень.

буденний - характеризує сукупність виникаючих безпосередньо з буденного життя ідей, поглядів суспільного класу, соціального прошарку або групи людей. Даному рівню властиві яскраво виражені соціально-психологічні риси: настрої, відчуття, емоції.

Формами політичної свідомості виступають індивідуальне, групове і масове.

Індивідуальна політична свідомість формується в процесі політичної соціалізації і виражає здатність особи оцінювати політику і діяти в ній.

Носіями групової свідомості виступають політичні партії і інші політичні організації і об'єднання.

Масова політична свідомість виражає опосередкований рівень і зміст потреб суспільства. Воно відображає також характер знань суспільства про політичну дійсність. Масова свідомість вельми динамічно. Воно випробовує на собі дію безлічі чинників: різні соціальні потрясіння, зміст конкретної історичної ситуації і багато що ін.

 

71. Політична культура

Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб'єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку ix політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Критерієм, своєрідним дзеркалом політичної культури соціального суб'єкта є його реальна політична практика. Оцінюючи зміст, характер політичної діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень політичної культури, її носія (індивідуального чи колективного).

Зміст політичної культури різних соціальних суб'єктів неоднаковий за обсягом, структурою тощо. Політична культура суспільства є синтезом відповідних культур усіх існуючих у ньому соціальних спільнот і політичних інститутів. Але це не механічний конгломерат. У царині означених культур виробляється нова якісна субстанція — культура, яка фіксує суттєві ознаки та рівень суспільної політичної свідомості й поведінки суспільства загалом, У Цій новій, інтегрованій політичній культурі можуть переважати демократичні чи авторитарні риси, переплітатись різні рівні й характер політичних ознак носіїв культури.



Але головне, що ця політична культура дає змогу побачити якісний рівень політичного життя суспільства. Те саме стосується і політичної культури окремої особи як сукупності елементів її політичної свідомості й поведінки. Їх характер і якість, самобутній зміст, взаємодія та обумовленість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини, її політичну культуру.

Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури — моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості політичного життя суспільства.

Деякі автори виділяють ще поняття "громадянська культура" як різновид політичної культури, її вищий щабель. Громадянська культура передбачає, що суб'єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства, підпорядковують їм свої приватні, корпоративні цілі. Дії цих суб'єктів спрямовані на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави. Політична культура громадянського суспільства характеризується єдністю громадянських прав і обов'язків та пріоритетом прав і свобод людини в державі. Основними її складовими є рівень політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки соціальних суб'єктів.

Типи та функції політичної культури

Політична культура має винятково важливий аспект, пов'язаний з поведінкою та діяльністю політичного суб'єкта, які визначають передусім стиль участі суб'єкта в політичному житті, тобто сукупність методів і засобів його політичної практики, компетентність, професіоналізм, моральність тощо. Відомо, що не всі суб'єкти політики володіють належним стилем діяльності. Тому одним із основних критеріїв оцінки їх політичної культури е здатність до участі в політичному процесі, уміння правильно оцінювати політичну ситуацію, результативність діяльності.

Чим людина активніша, зацікавленіша, конструктивніша, тим вища її політична культура. Безумовно, зміст політичної культури, зокрема її аспект, пов'язаний з поведінкою суб'єкта, досить ємний. Приміром, помітне місце в ньому посідають політичні традиції та символи. Традиції зберігають елементи минулого політичного досвіду, є способом передачі зразків політичної свідомості й поведінки від покоління до покоління. Хоча зі зміною історичних умов вони можуть оновлюватись або навіть зникати. Своєрідною ознакою культури соціуму є політична символіка (прапор, герб, гімн. Символіка має яскраво виражене емоційне забарвлення і подекуди здатна відігравати мобілізуючу роль.

Політична культура виконує певні соціальні функції:

Виховна функція. Її призначення полягає в підвищенні політичної свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості.

Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та стабілізації життя суспільства.

Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод людини тощо).

Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки суб'єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій.

Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв'язок громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства.

Процес формування політичної культури відбувається передусім під впливом політичного життя, певних режимів, політичних систем. Чим вони демократичніші, тим вищий рівень політичної культури громадян. За таких обставин виховний процес здійснюється об'єктивно. Але, попри це, необхідні цілеспрямовані заходи й засоби: демократична система освіти й політосвіти, змістовна робота засобів масової інформації, високий духовний рівень мистецтва й літератури, конструктивний вплив на маси партійних і непартійних об'єднань, творчий розвиток гуманітарних наук тощо. Виняткове значення в набутті політичної культури мають суспільні ідеали. Їх відсутність спустошує людину, робить її байдужою, аполітичною, здирницьки раціональною. Суспільство без справжнього гуманістичного І ідеалу є неповноцінним, історично нежиттєздатним.

Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна. Охарактеризуємо типологію американських політологів Г. Алмонда і С. Верби.

Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).

Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспільстві).

Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

У реальній політиці існують, як правило, змішані типи: піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.

 

72. Типологія політичної культури

Типологію політичних культур, що базується на формаційному підході, запропонував польський політолог Є. Вятр. На його думку, докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної культури з такими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і взаємин підданого та влади на основі традиційних норм ("так було завжди"); непорушність політичної системи, її усталених норм. Основні види цієї культури, за Вятром, — племінна, теократична, деспотична; другорядні — патриціанська, дворянська.

Для капіталізму головним типом політичної культури є буржуазно-демократична, яка, у свою чергу, поділяється на консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну. Консервативно-ліберальна політична культура визнає головними цінностями громадянські права і свободи, традиції, але часто заперечує радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі консервативні сили). У ліберально-демократичній культурі визнання буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою лібералізацією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави, де впливові соціал-демократичні партії).

У капіталістичному суспільстві може існувати і другорядна політична культура — автократична у формі авторитарної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму). Соціалістичному суспільству, стверджує Вятр, властива політична культура соціалістичного демократизму, а також другорядна — реліктова автократична культура.

Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація політичних культур за історично-формаційним критерієм. Згідно з нею вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний типи політичної культури. Тоталітарна культура базується на принциповій одномірності соціального, економічного та духовного життя суспільства, на його тяжінні до стирання політичного, ідеологічного та іншого розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод людини.

Плюралістичний тип політичної культури стверджує багатоманіття, множинність усіх форм матеріального, політичного, ідеологічного, соціального буття, свободу думки і вибору в межах закону, вільну змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини. Перехідний тип політичної культури (від тоталітарного до плюралістичного) притаманний переважній більшості постсоціалістичних країн, у т. ч. Україні.

За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного етносу в межах його території. Однак навіть у культурі відносно "чистого" й національного типу внутрішні політичні цінності, настанови — неоднорідні. Тому теорія політичної культури широко послуговується поняттям "політична субкультура".

 

73. Взаємодія моралі і політики

Політика і мораль - широка і багатогранна тема, що допускає з' ясування ряду взаємопов' язаних і взаємообумовлених питань: розуміння специфіки понять політика і мораль, їх місця в політологічному знанні, уточнення своєрідності політики і моралі як складових відносно єдиної суспільної системи регулювання; виявлення суті діалектико-функціонального зв' язку інститутів політики і моралі; виявлення особливостей взаємодії політики і моралі в контексті процесів сучасного суспільства, що змінюється, насамперед, вітчизняного, українського.

Політика і мораль - одне з опорних понять соціальної, в тому числі, політичної теорії. Їх суть полягає в тому, що це поняття відображає наявність взаємозв' язку двох найважливіших форм суспільної свідомості, двох певних систем організації соціуму, двох видів регулювання відносин різноманітних соціальних спільностей - етносів, класів, соціальних груп, політичних партій, суспільних об'єднань та ін. Специфіка понять політика і мораль полягає в тому, що, спираючись на знання про політику і мораль, повністю концентрує увагу на "механізмі" їх зв' язку, з' ясовує суть двох регуляторів суспільного життя відносно цілісної соціальної системи, в якій одна її частина не існує без іншої, допускає і доповнює її можливості і функції. Таке розуміння поняття, що аналізується, позбавляє від необхідності спеціального введення базових категорій політологічної формули - політика, мораль, дозволяє зосередитися на системних характеристиках соціальних явищ: політика, мораль.

Моральне виховання як складова частина морально-політичного фактора в тій або іншій мірі впливає на будь-яку сферу соціальної діяльності і спілкування людей: не тільки пронизує всю систему людських відносин, але й у значній мірі зумовлює виникнення необхідної моральної атмосфери в суспільстві, особливого мікроклімату в колективі, що при відомих обставинах може значно змінювати характер вчинків. Так, у процесі праці людина, створюючи матеріальні цінності, не тільки безпосередньо впливає на навколишніх її людей, але й впливає на них опосередковано морально - приносить радощі всім членам колективу. Моральне виховання - сукупність цілеспрямованих, планомірних, активних, спеціально організованих впливів на свідомість і поведінку людини, що поряд із самовихованням формують індивідуальну і колективну систему твердих етичних понять, моральних переконань, схильностей, почуттів, рис характеру і моральних звичок поведінки.

З'ясування діалектики політики і моралі допускає знання самої їх природи як явищ суспільного життя, законів і принципів функціонування політичних інститутів, своєрідності теоретичної рефлексії реальностей життя людей, таких, як інтереси, мотиви, експектації, орієнтації, і настанов у політичній і моральній формах свідомості. На проблему політики і моралі безпосередньо "працюють" і ті політологічні знання, які прояснюють практичну сторону політики, характеризують її як діяльність певних суб' єктів політичного процесу. Політика не є щось безформне, безсуб 'єктивне. Політика здійснюється людьми, реалізується на практиці політичними діячами, лідерами, визначається певними умовами, обставинами, причинами, живе в конкретному просторово-тимчасовому соціальному континуумі, підкоряючись не тільки власним законам, але й тенденціям і закономірностям статичного порядку, що виникають завдяки дії стихійних сил, породжуються ситуативним збігом обставин. Особистий фактор політики - один із центральних пунктів проблеми політики і моралі.

Протиставлення моралі політиці знайшло подальше обґрунтування в працях англійських філософів Томаса Гоббса, Джона Ло-кка та ін. На думку Томаса Гоббса, принципи моралі й політики, що спираються на об'єктивну природну основу, у той же час мають суб'єктивне забарвлення, тому що вироблені мисленням суб' єктів. Добро і зло мають виступати відносними. Природним станом людського суспільства є "війна всіх проти всіх". Природжений егоїзм людей виявляється в їх прагненні силою здійснити свої бажання: "людина людині - вовк". Тільки створення громадянського суспільства, держави шляхом укладання договору між ворогуючими, відвертає ворожнечу і сприяє виживанню людей. Джон Локк також виходив з ідеї природного права і суспільного договору, вважаючи, що обмеження свободи людини з боку держави, її законів необхідне для захисту від самовладдя і свавілля. Джон Локк намагається з' ясувати деякий зв' язок між окремими елементами індивідуально-моральної і політичної свідомості (моральні почуття, воля, авторитет держави, суспільна думка). Однак і в нього такий зв'язок, по суті, зводиться майже до повного підпорядкування моралі політиці. Таке підпорядкування неправомірне, хоча, мораль, не пов' язана з політикою, стає неспроможною. Саме тому заслуговує на увагу точка зору Клода Гельвеція, який влучно помітив, що мораль (етика) є порожня наука, якщо не пов' язується з політикою і законом.

У ХІХ ст. проблема політики і моралі знайшла відображення в теоріях представників буржуазної філософії - Іммануїла Канта, Георга Гегеля та ін., що намагалися встановити дійсний характер взаємодії політичних і моральних факторів суспільного життя. Іммануїл Кант і Георг Гегель аналізували проблему політики і моралі в аспекті співвідношення необхідності і свободи. На думку Канта, людина є вільною, тобто моральною суттю, здатною стати добродієм самій собі і тому не потребувати яких би не було зовнішніх впливів з боку держави та її інститутів. В тій мірі, в якій правопорядок відповідає автономії людської моральності, правопорядок виправданий, виступає соціальним простором моральності. По суті, таку ж думку висловлював Георг Гегель, стверджуючи, що право є буття свободи. Відповідно до гегелівської концепції, моральність (свобода духу) складає внутрішній зміст політичних відносин ("все дійсне - розумне"), держава виступає уособленням моральності духу.

В кінці XIX - на початку XX сторіччя проблему політики і мо-ралі досліджує ціла когорта впливових західних соціологів: Огюст Конт, Еміль Дюркгейм, Макс Вебер, Вільфредо Парето та ін. В праці "Політика як покликання і професія" Макс Вебер, аналізуючи діяльність і характер політики, приходить до вкрай песимістичного висновку про повне розведення моралі і політики. Багато його сучасників побачили в Максі Вебері нового Макіавеллі. Яке ж дійсне відношення між етикою і політикою? Невже між ними, як іноді говорилося, немає нічого спільного? Або ж, навпаки, слід вважати правильним, що "одна і та ж" етика має силу і для політичної дії, як і для будь-якої іншої? Відповідаючи на питання, Макс Вебер пише, що вже перші християни знали, що той, хто зв' язується з політикою, тобто з владою і насильством як засобами, укладає пакт з диявольськими силами. Багато хто вважає, що з доброго може вийти тільки добре, а зі злого - лише зле. Але часто-густо, відмічає Макс Вебер, все відбувається навпаки. Хто не бачить такого, той політично справді дитина.

Проблема взаємодії політики і моралі привернула особливо пильну увагу сучасних буржуазних філософів та ідеологів Заходу. Пошук ефективних засобів соціального контролю над образом думок і поведінкою робітників, постійне вдосконалення засобів конформістської стандартизації народних мас у дусі вимог буржуазної моралі, політичної мети, що відповідають інтересам соціальних спільностей індустріального суспільства, змушувало буржуазних етиків і соціологів вдаватися до активного дослідження механізму взаємодії моралі і політики. Всі численні течії сучасної буржуазної політичної думки можна звести до трьох основних пе-реконань про мораль і політику: по-перше, до заперечення зв' язку моралі з реальним політичним життям. Соціальний зміст відторгнення політики від моралі полягає в прагненні приховати від широких народних мас аморалізм реакційних кіл буржуазних політиків; подруге, до відстоювання першості моралі по відношенню до політики, тобто до абсолютизації морального фактора, до подання моралі як якоїсь системи безликих імперативів, придатних для всіх періодів, епох і народів; по-третє, до визнання певної взаємодії між мораллю і політикою деякими прихильниками емотивізму (А. Айером, Р. Карнапом, Ч. Стівенсоном, а також Ф. Штампфером, Л. Фройндом, А. Вебером та ін.), вони навіть роблять спроби ототожнювати мораль з політикою, політичною пропагандою тощо. Аналіз політичних явищ в "політичній етиці", резонно відмічає Еріх Фромм, виходить не з соціального буття і конкретно-історичної структури, а з тих ідеологічних передумов, що впливають на буття. Частково визнаючи наявність "масового політичного індиферентизму", суперечностей, що загострюються між особистістю і суспільством, і виключаючи можливість знайти засоби для їх дозволу, окремі західні політологи впритул підходять до визнання існування деякої полярності між індивідом і державою. Перенос моральних норм і цінностей до сфери політики виступає не чим іншим, як прагненням покласти зміст буржуазної політики на фундамент "вічних" моральних істин.

Мораль, звичайно ж, формується під впливом політики, що пронизує весь її зміст, безпосередньо пов' язана з нею і служить політичній меті. Відкидаючи спроби надати буржуазній державі як політичному знаряддю панівного класу моральні функції по-закласової моралі, можна вважати такі погляди чистим фразерством. У буржуазному суспільстві держава вже стоїть на "політичній" і "моральній" точці зору, але не на абстрактній, а на буржуазній. Існуючий зв'язок політики і моралі відбувається тільки тоді, коли політика може знаходити підтримку у народних мас, що відповідає їх моральним переконанням. Підміна політики мораллю неспроможна, як неспроможне і абсолютне протиставлення політики і моралі, тому що єдність прогресивності і моральності об' єктивна.

74. Взаємодія політики і релігії.

Політику треба розуміти як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання, підтримку і повалення політичної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на всіх рівнях інститутів політичної системи. В широкому розумінні політика охоплює всю суспільну діяльність, спрямовану на розв’язання суспільних проблем на рівні політичної влади. В такому розумінні до політики можна віднести і боротьбу профспілок за поліпшення умов праці вільнонайманих працівників, і діяльність екологічних рухів, і участь людей у політичних масових акціях: виборах, референдумах, мітингах, маніфестаціях тощо.

Метою політики є забезпечення панування одних соціальних груп над іншими (як це має місце в примітивних суспільствах) або узгодження соціальних інтересів, створення механізму реалізації спільної волі та спільного інтересу.

Співвідношення релігії і політики - одна з найскладніших проблем сучасності. її актуальність політична, правова, економічна,світоглядна безсумнівна. Порушуються інтереси суспільства, класів] політичних партій і організацій, держав, окремих особистостей] індивідів. Вирішується проблема неоднозначно.

Взаємодія політики і релігії на різних етапах зумовлена спільністю багатьох політики і релігії сторін їх існування та функціонування. Політика і релігія мають справу з великими масами людей, спрямовані на все суспільство, всі соціальні спільності. Політика і релігія неминуче перехрещуються. Політика і релігія - частини політичної надбудови суспільства, займають різноманітне місце: політика, як і право, найбільш близька до економічного базису, релігія, навпаки, найбільш віддалена, стоїть далі від матеріального життя. Політика, по суті, явище класове і в кожній ситуації одноманітно відображає інтереси певної соціальної спільності. Релігія ж - явище загальнолюдське, але в тих або інших умовах може відображати інтереси різноманітних соціальних спільностей, на озброєнні яких перебуває. На відміну від релігії, політика займає домінуюче місце в суспільній структурі, тому що в ній відображаються відносини між соціальними спільностями, класами, від взаємодії яких залежить державний і суспільний лад. Від політики у вирішальному ступені залежить становище релігії та церкви в суспільстві, можливості здійснення нею своєї ролі як форми суспільної свідомості та культури, як світогляду великих груп людей, які вірують, через що релігія зворотно впливає на політику, на політичні рухи. Релігія, ілюзорно відображаючи зовнішній світ, зовсім небайдужа до подій, що відбуваються у світі, здатна своєрідними шляхами і засобами відгукуватися на них, орієнтуючи людей, які упевнені, що вірять. Релігія, залежно від історичних умов, відволікає тих, хто вірить від боротьби за поліпшення життя або, навпаки, активізує їх в такій боротьбі, тобто може відігравати прогресивну або негативну роль, спираючись на свої соціальні принципи і моральні норми.

В більшості країн світу нерозривний зв'язок політики та релігії. Але офіційно найбільші конфесії незмінно відрізняють політичну функцію церкви, стверджують, що церква стоїть поза всякою політикою, не бере в ній участі, тому що це мирська сфера життя, що не має відношення до духовної сфери, здійснюваною церквою. З початку 90-х років XX ст. православна і католицька церква забороняють священникам займатися політичною діяльністю, перебувати членами законодавчої та виконавчої влади.

 

75. Політична свідомість та політична культура сучасного українського суспільства.

Особливості політичної культури в умовах сучасної України:

- заідеологізованість мислення, непримиренність будь-яких нетрадиційних поглядів;

- низька компетентність в управлінні справами суспільства та держави;

- правовий нігілізм;

- нерозвиненість громадських позицій;

- недостатньо розвинений індивідуалізм;

- підданські відносини до будь-якого центру реальної влади.

Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Це доводить зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості, нездатність до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична культура українського суспільства стає національною та незалежницькою.

За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації).

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних – з іншого.

Сучасна політична свідомість українського суспільства визначається особливостями історичного розвитку України, серед яких політологи виділяють наступні чинники, що надали вирішальне значення на політичну свідомість українців:

- століття територія України була розділена на частини і знаходилася під впливом країн, що інколи ворогували між собою;

- також впродовж століть українці були бездержавною нацією, і тому фактично не мають досвіду власної державної влади на своїй території;

- правлячий шар або еліта українського народу постійно піддавався асиміляції, реальній денаціоналізації.

Надзвичайно важливим є подолання фрагментарності політичної свідомості українського народу, оскільки саме в політичній свідомості міститься потенціал для реалізації всіх можливих варіантів розгортання соціальних процесів. Слід пам'ятати, що характер масової політичної свідомості, ціннісні установки політичної еліти впливають на ефективність функціонування політичної системи, розвиток і спрямованість соціальних перетворень, які відбуваються в нашій країні, саме тому процеси демократизації повинні знайти своє відображення в політичній свідомості українського народу. Це завданню не здається таким вже і складним, унаслідок того, що масовій свідомості українців, з точки зору більшості дослідників, властивий демократизм, про що свідчить історія. Набагато складнішою проблемою є питання подолання фрагментарності свідомості, оскільки він доповнюється наявністю історичної пам'яті, яка як складова політичної свідомості жителів різних регіонів, етнічних груп, віруючих різних конфесій є досить стійкою і яка дуже повільно піддається коректуванню за допомогою ЗМІ і системи освіти. Історична пам'ять є наслідком історичного процесу і відображує особливості самоорганізації людей, які мали цілі інколи не співпадаючі, а у випадку з українським суспільством інколи і прямо протилежні (пригадаєте події Першої і Другої світової війни і установки різних українських партій, організацій того періоду). Історична пам'ять зв'язує покоління, об'єднує народи, але в разі різних ціннісних установок, наявності суперечливого політичного досвіду різних регіонів України, різних культурно-історичних домінантів і детермінантів розвитку ми стикаємося з майже нерозв'язною проблемою – негативна складова в політичній свідомості різних регіональних груп відносно подій української історії. Ця проблема вимагає надзвичайно обережного, усвідомленого підходу до рішення, яке можливе лише в дуже віддаленому майбутньому.

 

76. Ідейно-політична доктрина: поняття і типологія.

Політика як практична діяльність зі здобуття, використання та утримання влади завжди має ідеологічне обгрунтування, тобто здійснюється під впливом певної сукупності поглядів та ідей, що виражають інтереси тих чи інших соціальних спільностей людей, передусім суспільних класів. Особливо наочно зв'язок політики з ідеологією простежується з переходом від феодалізму до капіталізму; він проявляється в діяльності політичних партій, які за своєю природою є не тільки носіями влади, а й ідеологічними спільностями. За феодалізму, коли пануючою формою державного правління була абсолютна монархія і не існувало політичних партій у сучасному їх розумінні, політика не диференціювалась на різні типи за ідеологічною ознакою. З появою політичних партій, які виражають інтереси соціальних спільностей, виникають різні типи ідеологічного обгрунтування політики. Певні ідеї і погляди партій та інших політичних сил щодо керівництва та управління суспільством, здійснення влади стають ідейно-політичними доктринами (від лат. doctrina — вчення) і реалізуються в державній політиці, визначаючи той чи інший її тип.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...