Главная Обратная связь

Дисциплины:






Тоталитаризм як феномен ХХ ст 8 страница



У політичній літературі є різноманітні точки зору на проблему джерел, природи, причин виникнення політичних конфліктів, зокрема:

• К. Маркс, Р. Дарендорф, М. Дюверже та ін. вважають, що джерелом політичного конфлікту є існуюча система економічних, політичних, со­ціальних і духовних відносин, в якій суб'єкти політики займають різне об'єктивне місце. Політичні конфлікти відображають об'єктивні проти­річчя, існуючі у суспільстві;

• Дж. Бертон, Д. Істон, О. Надлер, Р. Інглхарт та ін. стверджують, що конфлікти виникають в результаті ущімлення чи недостатнього задово­лення потреб, що визначають сутність людської особистості. Серед цих потреб - влада, матеріальні блага, соціальні цінності (Д. Істон); безпека, громадське визнання, моральне самовдосконалення (Р. Інглхарт); економічне зростання, успіх (О. Надлер);

• З. Фрейд вважав джерелом конфлікту фрустраційний (від лат. frustratio – розчарування) соціально-психологічний стан індивідів, який проявляється в усіх сферах суспільного життя. Пізніше З. Фрейд доповнив фрустраційну теорію положенням про те, що головною причиною будь-як» конфліктів є інстинктивне бажання одного індивіда панувати над іншим.

Аналіз названих точок зору показав, що причини виникнення політичних конфліктів можуть бути найрізноманітнішими - економічні, політичні ідеологічні, соціально-політичні, релігійні, етнічні та ін. У своєму розвитку політичні конфлікти проходять три основні стадії:

1) передконфліктна ситуація; характеризується загостренням протиріч, виникненням у суспільстві політичної напруги;

2) конфлікт у неприхованому вигляді; через появу нових чинників або дій передконфліктна ситуація трансформується у конфлікт, політична на­пруга вкрай загострюється;

3) послаблення й подальше подолання конфлікту; конфлікт усувається свідомою діяльністю однієї або усіх конфліктуючих сторін шляхом взаємних поступок.

Типологія політичних конфліктів

У сучасній політичній літературі є кілька типологій політичних конфліктів. З точки зору масш­табів і рівнів прояву політичних конфліктів розрізняютьзовнішньополі­тичні (міждержавні) та внутрішньодержавні конфлікти.

Зовнішньополітичні конфлікти- це конфлікти між двома чи кількома суверенними державами за сфери впливу та панування на міжнародній арені.Внутрішньополітичні конфлікти можуть виникати між елітою та масами, якщо правляча верхівка не виражає інтересів більшості. Також до внутрішньополітичних відносяться конфлікти між різноманітними об'єднаннями політичних еліт, які змагаються між собою з приводу певних конкретних питань, але мають шерег спільних інтересів.

Крайньою формою прояву конфлікту єкризи. До внутрішньополітич­них криз відносяться урядова, парламентська, конституційна, загально­національнакризи. Урядова криза виражається у втраті урядом авторите­ту. Коли рішення парламенту не співпадають з волею більшості громадян країни, наступаєпарламентська криза, котра призводить до розпуску парламенту й призначення виборів. Конституційна криза пов'язана із фактичним припиненням дії Основного закону держави, що викликає по­требу перегляду і якісної зміни попередньої конституції; зволікання з вирі­шенням цієї проблеми може спричинити ріст негативних соціальних тен­денцій. Загальнонаціональна криза є найнебезпечнішою і може включати у себе усі три попередні. Ця криза зачіпає основи суспільного устрою і призводить до зміни політичної влади, революцій, радикальних реформ.



М. Дюверже у відповідності з побудовою та організацією політичного режиму виділяє горизонтальні та вертикальні конфлікти. Горизонтальні розкривають зв'язки однопорядкових суб'єктів, наприклад, всередині правлячої еліти. Вертикальні – характеризують взаємини суб'єктів, що на­лежать до різних рівнів влади.

За рівнем публічності розвитку політичні конфлікти поділяються на відкриті та закриті. Відкриті виражені у зовнішньо фіксованих взаємоді­ях конфліктуючих сторін, наприклад, маніфестації, страйки, пікети тощо. Закриті політичні конфлікти проходять у прихованих формах прийняття політичних рішень, способах і методах політичної боротьби; це прояв­ляється всередині правлячої еліти, у відносинах між різними гілками дер­жавної влади.

За тривалістю політичні конфлікти поділяються на короткотривалі та довготривалі. Розв'язання короткотривалого конфлікту відбувається відносно швидко, наприклад, шляхом відставки певної посадової особи. Довготривалі політичні конфлікти мають затяжний характер .

84. Стилі поведінки у конфліктній ситуації.

У 1964 р. американські дослідники Роберт Р. Блейкта Джейн С. Моутон звернули увагу на відносно стійкі особливості поведінки керівників і виокремили п'ять основних і три додаткові стилі управління, залежно від спрямованості керівника або на досягнення високих результатів, турботу про виробництво, або на турботу про людей.

Поступливість (згладжування) – жертвування інтересами справи задля підтримання й поліпшення стосунків з іншою людиною (1 за шкалою орієнтації на результат і 9 за шкалою орієнтації на стосунки).

"Поступливий" намагається виглядати в очах оточення приємним, добрим, співчутливим, готовим допомогти. Він відчуває страх перед несхваленням, перед можливістю бути знехтуваним. Виявляючи до інших знаки поваги та схвалення, "поступливий" очікує такого самого ставлення й до себе. Як правило, він робить усе, щоб усунути саму можливість критики, запобігти загостренню конфліктів, апелюючи до потреби в солідарності. Гасла: "Ми всі одна щаслива команда, і не варто розхитувати човен"; "Мир за будь-яку ціну"; "Нехай буде гречка, аби не суперечка".

Ухиляння (відгороджування) – пасивна поведінка у конфліктній ситуації, що полягає в ігноруванні проблеми або відкладенні свого втручання до "кращих часів" (1 за шкалою орієнтації на результат і так само 1 за шкалою орієнтації на стосунки). Це прагнення уникати гострих ситуацій і не обговорювати питання, які є предметом суперечок. Тактика присутності без ознак активного втручання, зберігаючи нейтралітет і не розкриваючи своїх поглядів та ставлення до проблеми. Сторонам надається можливість самим зробити вибір і самим нести відповідальність за свій вибір. Гасла: "Не буди лиха, поки тихо"; "Не чіпай, поки не зламається"; "Моя хата скраю".

Компроміс (порозуміння) – пошуки балансу взаємних поступок і надбань (5 за шкалою орієнтації на результат і 5 за шкалою орієнтації на стосунки). Прагнучи порозумітися, сторони згоджуються на часткове задоволення своїх потреб, щоб зберегти стосунки й отримати хоча б щось. При цьому має місце затушовування суперечностей і підкреслення спільності інтересів. Іноді компроміс є останньою можливістю прийняти певне рішення. Гасла: "Щоб себе не оголити і тебе не обділити"; "Краще маленька рибка, ніж великий тарган".

Співробітництво (колаборація) - орієнтація на якнайповніше задоволення інтересів усіх учасників конфліктної ситуації (9 – максимум за шкалою орієнтації на результат і так само 9 за шкалою орієнтації на поліпшення стосунків). Інтереси іншої сторони визнаються частиною проблеми.

85. Шляхи і способи розв»язання політичних конфліктів.

У світовій політичній практиці є два основні шляхи розв'язання політичних конфліктів - мирний і воєнний.

Під час мирного врегулювання конфліктів використовуються переговори, суд та інші беззбройні способи.

Воєнний спосіб розв'язання конфлікту полягає у збройному зіткненні конфронтуючих учасників політичного процесу. Війна є крайньою фор­мою прояву політичного конфлікту. Її початок свідчить, що конфліктуючі групи не бачать іншого способу усунення своїх непорозумінь, крім зброй­ного насильства.

У авторитарних та демократичних суспільствах проблема розв'язання конфліктів вирішується по-різному. У суспільствах авторитарного типу владні структури намагаються придушити конфлікт у зародку, що призводить або до суспільної стаг­нації, консервації віджилих структур, або до переходу конфлікту в стадію латентного розвитку, яка обтяжена наступним вибуховим розвитком кон­флікту (насильство, революція).

У демократичних суспільствах інтереси різних соціальних груп пред­ставляють політичні партії і конфлікт розв'язується шляхом переговорного процесу, реформування суспільства, зміни пануючої еліти на виборах під час парламентської боротьби та іншими цивілізованими методами.

Оскільки у реальному політичному житті цілковите уникнення, усунення конфліктів є маловірогідним, то на перший план у конфліктології виходить вибір стилю поведінки у конфліктній ситуації. Дослідники виділяють морально-правовий (нормативний), силовий, реалістичний, ідеалі­стичний, інтегративний та ін. стилі поведінки у політичному конфлікті.

Морально-правовий (нормативний) підхід передбачає врегулювання конфлікту з допомогою правових і моральних норм. Силовий підхід вико­ристовується в умовах нерівності партнерів і не призводить, як правило, до усунення причини конфлікту, а створює загрозу ескалації конфлікту.Реалістичний підхід розглядає суть конфлікту як вроджене прагнення лю­дини до панування. А оскільки всі панувати не можуть, то відбувається примус тих, хто панує, над тими, хто підпорядковується. Цей метод ще на­зивають методом торгу, примусово-переговорним методом.

Ідеалістичний стиль поведінки у конфлікті передбачає, що усі зацікав­лені сторони встановлюють взаємовідносини, які прийнятні для усіх. Ви­хідною є теза про те, що в момент конфлікту всі сторони є в програші, заз­нають небажаних втрат, а після його ліквідації всі будуть у виграші.

Інтегративний стиль поведінки полягає у тому, щокожна із конфліктую­чих сторін, забуваючи про свої попередні цілі та цінності, знаходить нові -взаємоприйнятні.

Політична практика свідчить, що конфліктуючі сторони демонструють найрізноманітніші типи поведінки, зокрема, пряме протиборство, ухилен­ня, пристосування, вчинки, співробітництво та ін.

До основних успішних способів розв'язання політично­го конфлікту традиційно відносять локалізацію конфлікту, його деескалацію, досягненнякомпромісу або консенсусу.

Політичний компроміс (лат. сотрrотissum — угода, досяг­нута шляхом взаємних поступок) являє собою спосіб розв'я­зання (урегулювання) політичного конфлікту, що досягаєть­ся шляхом взаємних поступок. Іноді протиборчим сторонам вдається дійти згоди на підставі угоди — якщо не за всіма,то, принаймні, за тими питаннями, які викликали проти­стояння. В цьому випадку мова йде про так званий добро­вільний компроміс. Проте, більшість конфліктів закінчують­ся таким компромісом, де досить важко визначити відносні переваги тієї або іншої сторони. Прагнення сторін до миру може бути викликано неможливістю досягти поставленої мети або ж усвідомленням того, що продовження конфлікту менш вигідно, аніж його припинення. Така угода, котра укладається через обставини, що склалися, у сучасній полі­тичній науці одержала назву компромісу вимушеного.

Політичний консенсус (лат. соnsensus — згода) — це та­кий спосіб розв'язання політичного конфлікту, який засно­ваний на досягненні принципової згоди між основними суспільно-політичними силами щодо принципів політичної організації, розподілу політичної влади та політичних ре­сурсів у суспільстві. Заснований на принципі врахування думки як більшості, так і меншості, консенсус у сучасному світі вважається універсальним засобом попередження й розв'язання конфліктів, зняття соціально-політичної на­пруженості в суспільстві.

86. Міжнародні політичні відносини.

Міжнародні відносини — це системна сукупність політичних, економічних, соціальних, правових, дипломатичних, військових і гуманітарних зв´язків і взаємин між суб´єктами світового співтовариства. Такими суб´єктами є народи, держави, громадські і політичні сили, рухи й організації. Міжнародні відносини — це сукупність інтеграційних зв´язків, які формують людське співтовариство. І це є провідною тенденцією сучасних міжнародних відносин.

Суб'єктами світової політики виступають держави, міжнародні об'єднання, політичні партія і рухи і т.п. На світовій арені, крім держав, з'явилося багато нових неурядових суспільних і гуманітарних організацій, угрупувань, союзів, діють суспільно-політичні рухи. Але роль їх залишається поки несумірною з роллю держав, на які покладена місія представляти в світовій політиці суспільство в цілому, а не яку-небудь окремо взяту соціальну групу або політичну організацію. Політологи підкреслюють, що держава - єдиний загальнонаціональний інститут, що має легітимні повноваження брати участь у відносинах з іншими державами, укладати договіри, оголошувати війну. Держави як і раніше залишаються основними суб'єктами світової політики. Разом з тим зростання числа міжурядових і міжнародних неурядових організацій робить правомірним твердження про формування нового світового політичного простору, в якому всі суб'єкти світової політики тісно взаємозв'язані.

Для сучасних міжнародних відносин характерні глобалізація, інтерналізация, поглиблення політичних і економічних зв'язків, підвищення значущості загальнолюдських цінностей. В той же час сучасні міжнародні відносини не вільні від локальних міждержавних і етнополітичних конфліктів; політики агресії і силового тиску; міжнародного тероризму. Проте, не дивлячись на те, що світ сьогодні складений і суперечливий, повний несправедливості запеклості, військових зіткнень, в ньому неухильно пробиває собі дорогу ряд позитивних тенденцій. Серед них можна виділити чотири основних взаємозв'язаних процесів.

· Дєідеологізація міжнародних відносин - це їх звільнення від ідеологічних забобонів, які десятиріччя розділяли народи і держави на два ворогуючі табори. Міждержавні відносини згідно ідеологічним установкам колишніх КПРС і СРСР представлялися як «арена непримиренної класово боротьби». В результаті між народами сіялися підозрілість і страх, злість і ненависть. На зміну подібним примітивним підходам постійно приходить розуміння природності того положення, що життя людства багатоманітне, і що будь-яке суспільство має право вибирати собі тип життєвого устрою.

· Перехід від конфронтації до партнерства і співпраці. Народи і держави ще недавно розділені «залізною завісою», все більш усвідомлюють, що протиборство стає життєво небезпечним. Для мешканців планети набагато доцільно і вигідніше співробітничати: знаходити точки взаємних інтересів, приходити до згоди, торгувати, обмінюватися науковим і господарським досвідом, зразками своїх національних культур.

· Розосередження влади в світовій політиці (див. 18.2.), тобто поступовий перехід цієї влади з рук однієї-двох «сверхдержав» в руки більш широкого круга країн. Спочатку пануюче положення в світі займали два полюси - США і СРСР, тепер - одні Сполучені Штати. Людству необхідний баланс сил, потрібна своя, міжнародна система заборон і противаг, хоча б з трьох світових центрів економічного і політичного впливу. Такі центри вже формуються - Західна Європа (Європейський Союз), Латинська Америка, Південна Азія, Росія, Китай, а також створена 6 березня 1998 р. Велика Європейська трійка (Німеччина, Франція, Росія).

· Демократизація і гуманізація світової політики. Ці позитивні процеси розвиваються по чотирьох напрямах:

1. Сучасні демократичні, правові держави прагнуть збільшити відвертість своїх меж, забезпечити людям свободу пересування і в той же час їх безпека і захищеність в будь-якій точці планети.

2. Все велика частина світової спільноти погоджується з необхідністю так званого «людського вимірювання» політичних процесів. При цьому признаються самоцінність кожної окремої людини і пріоритетність його прав і свобод по відношенню до інтересів і прав держави.

3. Все більш помітним стає значення етичних принципів в світовій політиці. Все частіше світова спільнота колективно засуджує і вживає сумісних заходів проти диктаторських режимів, тоталітаризму, націоналізму і неофашизму; проти бандитизму і терору, різного фанатизму і екстремізму, проти екологічної і військової загрози миру.

4. Розширення міжнародних відносин. Воно виявляється в поглибленні світової співпраці, збільшенні числа учасників міжнародних зв'язків. Сьогодні на світовій арені взаємодіють не тільки державні урядовці і ділові люди, але і політичні партії, суспільні рухи, церковні, культурні, спортивні і багато інших організації. Все більш збільшується взаємозв'язана, взаємозалежність і цілісність єдиного в своєму різноманітті сучасного миру.

87. Світовий політичний процес.

Сучасний етап міжнародних відносин характеризується наростаючим взаємозв'язком і взаємозалежністю учасників світової спільноти. Це обумовлено тим, що прогрес і виживання людства можна забезпечити тільки сумісними зусиллями всіх держав, міжурядових не урядових організацій. Основні форми (прояви) міжнародно-політичних процесів - ця співпраця (різновидами якого є переговори, багатобічна дипломатія, різні види інтеграції і координації діяльності держав і інших учасників міжнародних відносин); конфлікти, вищою формою яких виступає війна, а також ухвалення зовнішньополітичних рішень суверенних, незалежних держав і рішень міжнародних органів, організацій і установ.
Аналізуючи спостережувані сьогодні на світовій арені зміни, сучасні автори прагнуть з'ясувати особливості нинішнього етапу розвитку світового політичного процесу, щоб виявити деякі нові тенденції в його розвитку.
З розпадом Радянського Союзу - однієї з наддержав - мир перестав бути біполярним, виникла закономірна необхідність у визначенні і обгрунтовуванні системи «нового світового порядку».
Перша концепція «нового світового порядку» виходить з того, що після зникнення СРСР - одного з полюсів раніше біполярного світу - США отримали шанс на встановлення якогось Pax Americana – одно полярного світу і нав'язування світу свого бачення і сценарію політичного процесу.
Друга концепція є ідеєю багато полярності, суть якої полягає в тому, що полюсами багатополярного миру повинні стати наймогутніші держави. На думку Г.Киссинджера, «система міжнародних відносин ХХ1 століття включатиме принаймні шість найважливіших держав - США, Європу, Китай, Японію, Росію і, ймовірно, Індію». Відомий американський політолог, автор концепції «зіткнення цивілізацій» С.Хантінгтон вважає, що в сучасних умовах «глобальна політика стала багатополярною, багато цивілізаційною».
Сучасний американські вчені М.Зінгер і А.Вілдавський, наприклад, виділяють роздільність сучасного миру на дві частини: одна частина - це зони миру, добробуту і демократії, інша - зони війни, бродіння і розвитку. Більшість людей, на їх думку, проживає в зонах бродіння, де переважають бідність, анархія і тиранія. В зони миру, добробуту і демократії входять 25 країн: країни Західної Європи, США, Канада, Японія, Австралія і Нова Зеландія. В них проживає 15 % населення земної кулі.
Альтернативна точка зору на перспективи розвитку міжнародних відносин представлена соціологом Ф.Фукуямой, автором концепції «кінця історії», згідно якої:

· в ХХI століття мир ввійде розділеним на дві частини: розвинутий «центр» (промислово розвинуті країни Заходу) і навіки відсталу «периферію» (держави Африки, Азії, Латинської Америки, республіки колишнього СРСР і країни Сходу;

· країни ліберальної цивілізації володіють їх монопольним правом «робити історію».

· задача «периферії» - поставляти «центру» енергоносії і виступати як звалище для отруйних відходів. В обмін на це розвинуті країни надають відсталим державам гуманітарну допомогу. Тим самим досягатиметься стабільність міжнародних відносин.

88. Україна в системі міжнародних політичних відносин.

Сучасна геополітична теорія вказує на подвійне становище України – наша держава історично перебуває між двома різними цивілізаціями – західною і східною, частково належачи до кожної з них.

Так, Україна виступає як своєрідний аванпост між Європою й Азією (Євразією), що надає і переваги, і певні ризики для геополітичного майбутнього країни. З одного боку, Україна може стати містком, який поєднує обидві цивілізації, беручи від них усе найкраще. З іншого, перетворитися на країну-лімітроф (“санітарну зону”), яка відокремлює заможну і демократичну Європу від бідної й авторитарної Азії (Євразії).

Україна після проголошення незалежності стала активним суб'єктом міжнародної політики.Основні засади зовнішньої політики України сформульовано в таких документах, як Декларація про державний суверенітет і «Основні напрями зовнішньої політики України», Конституція України, Концепція національної безпеки. В цих документах підкреслюється, що зовнішня політична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємного співробітництва з різними державами за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.
Україна як суб'єкт міжнародних відносин зарекомендувала себе як миролюбна, без'ядерна, позаблокова держава з чіткими зовнішньополітичними орієнтирами на зміцнення міжнародної безпеки, інтеграцію в міжнародні організаційні структури. В цьому аспекті вагомими досягненнями міжнародної політики України слід вважати:
—ліквідацію стратегічного і тактичного ядерного потенціалу;
—підписання факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1991
—членство в ОБСЄ, Раді Європи, а також у МВФ, Світовому банку і Європейському банку реконструкції і розвитку;
—налагодження співробітництва із ЄС і НАТО через підписання програми «Партнерство заради миру» і «Хартії про особливе партнерство з НАТО», в якій задекларовані гарантії безпеки України в новій системі європейського порядку;

- підписання договорів про дружбу і співробітництво із своїми найближчими сусідами, зокрема Росією і Польщею, завдяки яким вдалося юридичне закріпити існуючий між ними територіальний статус-кво.

Домінантними для нашої держави є відносини з країнами Європи. Європейський вибір України, її природне прагнення бути в сім'ї європейських народів — в Європейському Союзі диктується конкретними геополітичними реаліями. Розміщуючись на європейському перехресті, наша країна не може не розвивати тісних стосунків з усіма частинами цих регіонів. Європейський Союз є важливим торговельним партнером України та найбільшим донором

Визнаючи Україну в Європі й світі як незалежну європейську державу, її прийняли до Міжнародного валютного фонду, до Міжнародного банку реконструкції і розвитку та до Організації з безпеки і співробітництва в Європі.

Пріоритетним напрямом зовнішньополітичної діяльності залишається розвиток взаємин з країнами, в якому Україна має свої особливі національні інтереси. Це насамперед Канада, Польща, Австралія та інші, в яких проживає багато громадян українського походження. Чисельність української діаспори за кордоном сягає 10 млн. осіб.
Слабкою ланкою міжнародної політики України можна вважати їїзовнішньоекономічну діяльність.
Невирішеними залишилися питання делімітації (детального узгодження лінії державного кордону, що підписується сторонами і затверджується парламентами) і демаркації (визначенні й позначенні кордонів на місцевості) сухопутних і морських кордонів з Росією, що є істотним фактором порушення національної безпеки в Україні.

89. Засади і принципи зовнішньої політики України.

Україна проводить виважену, послiдовну та цiлеспрямовану зовнiшньополiтичну дiяльнiсть, вiдповiдно, основнi напрями її зовнiшньої полiтики в цiлому залишаються незмiнними з часу проголошення незалежностi у 1991 роцi.

Україна послiдовно i неухильно будує свою зовнiшню полiтику на основi беззастережного дотримання принципiв мiжнародного права, Статуту ООН та iнших мiжнародно-правових актiв. Така позицiя нашої держави закрiплена у схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основних напрямах зовнiшньої полiтики України", якi є концептуальним документом, на якому базується та розвивається зовнiшньополiтична дiяльнiсть України.

На даному етапi можна визначити такi три основнi напрями зовнiшньої полiтики України:

· розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин;

· європейська iнтеграцiя;

· багатостороння дипломатiя.

 

У двостороннiх вiдносинах прiоритетними є два напрями дiяльностi української дипломатiї:

· вiдносини з сусiднiми країнами;

· стосунки з стратегiчно важливими партнерами та впливовими державами свiту.

 

Європейська iнтеграцiя в першу чергу означає:

· подальше полiтичне та iнституцiйне зближення з ЄС та еволюцiйне просування до кiнцевої мети - iнтеграцiї України до Європейського Союзу;

· адаптування українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий iнтеграцiйний елемент;

· поглиблення вiдносин України з НАТО як однiєю з основних складових всеохоплюючої системи європейської стабiльностi та безпеки.

 

В рамках багатосторонньої дипломатiї можна видiлити такi прiоритетнi напрями зовнiшньополiтичної дiяльностi:

· забезпечення ефективної участi держави у дiяльностi мiжнародних органiзацiй;

· налагодження ефективного регiонального та субрегiонального спiвробiтництва, посилення ролi України в регiональних та субрегiональних органiзацiях, форумах i об'єднаннях;

· активiзацiя дiяльностi в багатостороннiх домовленостях в галузi роззброєння, в т.ч. ядерного, заходiв довiри, у миротворчих та миропiдтримуючих операцiях, безпекових режимах i контрольних механiзмах.

 

Пріоритетними функціями зовнішньої політики держави є:

- зміцнення національної безпеки;

- створення умов, необхідних для нормального функціонування націона­льної економіки;

- сприяння науково-технічному прогресу, розвиткові культури та освіти;

- участь у розв'язанні ґлобальних проблем;

- інформаційна діяльність;

- зв'язки з українською діаспорою.

 

90. Перспективи участі України в інтеграційних об»єднаннях.

Співробітництво в рамках двох найбільших європейських інтеграційних об’єднань надало Україні багато переваг і досвіду участі в подібного роду різноманітних самітах та конференціях. Хоча на даний момент співпраця в рамках обох цих об’єднань трохи призупинилося. Робота з СНД перетворилася на таку собі співпрацю в торгівельній сфері, що не відповідає сучасним поглядам на інтеграцію. Хоча в рамках співпраці з ЄС все ще залишається декілька перспективних проектів, які демонструють, що ЄС все ще зацікавлено в сильній та потужній Україні в якості свого сусіда. Зважаючи на те, що Україна набула статусу безпосереднього сусіда розширеного Європейського Союзу, особливо важливого значення набуває оновлення стратегії розвитку транскордонного співробітництва, заснованої на європейських принципах. Так останнім часом особливої уваги приділяється так званому транскордонному співробітництву Україна – ЄС.

Також можна сказати, що Україна як суверенна держава поки що не має такого значного впливу на інтеграційні процеси в Європі як цього хотілося б, але основи для руху у вірному напрямі вже було закладено. Так, наприклад прийнято вважати, що ядром організації ГУАМ, створеної в рамках СНД, є саме Україна. Перебуваючи в центрі Європи, поряд з державами що активно перебудовують свої економіки, Україна помітно відстала та не встигає за процесами, що відбуваються в сусідніх країнах.

Зараз Україна перебуває на важливому етапі пошуку свого місця в новій системі міжнародної спільноти, побудові нових відносин з європейськими структурами.

Наразі подальші напрями зовнішньої політики України залишаються не визначеними і чітко не сформульованими. Свідченням цьому може слугувати заява президента України Віктора Януковича, про те що Україна бере напрям на вступ в зону вільної торгівлі і в той самий час в митний союз з Росією, Білоруссю і Казахстаном.[14] Європейські експерти вже виказали свою думку про неможливість участі в цих двох інтеграційних угрупуваннях одночасно.

 





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...