Главная Обратная связь

Дисциплины:






Релігійно-політичні ідеї Митрополита Іларіона



— Давньоруський церковний діяч. Без дозволу візантійського патріарха першим із русинів обраний Київським митрополитом. Його «Слово про закон і благодать» формувало політичну свідомість багатьох поколінь народу.

— Основна ідея «Слова» — підкреслення загальнолюдської значимості християнського вчення та важливості його прийняття для становлення руського народу.

— Іларіон показує, що людська благодать полягає в пізнанні істини, в духовній свободі. Закон тільки готує народ до благодаті. Християнська віра приводить людей до Істини.

— Руський народ вийшов з пітьми язичництва і став на шлях, що веде до Царства Христового. Це означає, що релігія в Русі стає могутнім ідейно-моральним регулятором поведінки людей.

— Іларіон рішуче заперечує пануючу політико-церковну доктрину, за якою правителі держав розглядалися як члени родини царів, очолюваної Візантійським імператором. Київська Русь, її князі — рівноправні члени спілки вільних народів.

— Ідеальний образ правителя держави включає такі риси, як мудрість і знання. Про князя Володимира каже: «Засіяв розум у серці його». Одним із перших вітчизняних мислителів говорить про моральні якості державних діячів, про їх відповідальність перед Богом і народом.

Значні кроки в розвитку та зміцненні правових основ суспільства зробив за час свого правління Володимир Мономах (1113—1125), про якого М. І. Костомаров зазначає, що це князь діяльний, сильний волею, що визначався „здоровим умом серед своїх братів.., являє собою в руській історії законодавцем».

Як у «Слові...» Іларіона, так і в інших тогочасних документах, зокрема, в «Повісті минулих літ», «Сказанні про Бориса і Гліба», «Посланії» Климентія Смолятича та інших, знаходимо нові важливі історико-філософські концепції: про шляхи та причини розвитку людського суспільства, про історію слов'янства й зокрема Руської землі, обґрунтування незалежності давньоруської держави перед загрозою чужоземних загарбань, засудження міжкнязівських усобиць.

Центральне місце в суспільно-політичній думці Київської Русі належить проблемі князя та князівської влади. Як і багато інших державних інститутів ранньок-ласового суспільства, князівська влада формувалася з органів військової демократії. У процесі еволюції військово-політичних союзів VI—IX ст. складалися умови для перетворення племінних вождів на носіїв державно-політичної влади, формувалися відповідні функціональні обов'язки. Серед них важливе значення мали військове керівництво, організація збройних походів проти ворогів.

У системі політичної влади князя вагома роль належала судовій діяльності, основне вістря якої було спрямоване на придушення класового невдоволення, а також на регуляцію правових відносин між громадянами. За свідченням тогочасних документів, найвищою судовою інстанцією в країні був князь.



У системі політичних поглядів руської феодальної держави, формуванні владних відносин важливе місце належало представницьким установам, що мали глибокі демократичні традиції. У Київській Русі, як і в багатьох інших феодальних державах, існували відповідні структури: князівська рада, боярська рада, князівські з'їзди, собори тощо. Серед них найвпливовішою можна вважати князівську раду, становлення якої було результатом компромісу міцної державної структури з відживаючими, ще з періоду воєнної демократії, установами.

Структурою, що справляла помітний вплив на функціонування князівської влади, відносини між князем і «людьми», широкими масами селян і міським населенням, було віче. Воно прийшло із сивої давнини родоплемінного суспільства.

Здійснюючи своє особисте право, народ, що сходився на віче, брав безпосередню участь в обговоренні й розв'язанні важливих для держави питань. Кожен учасник віча нічим не був обмежений у своїх міркуваннях і висловлюваннях. Без народного бажання віче ніколи не могло відбутися, коли б навіть скликав його князь. Компетенція віча надзвичайно широка: цей верховний орган влади міст і земель вирішував питання війни та миру, фінансів, обговорював закони, мав право «закликати князів, ставити їх на володіння, виганяти тих, які не влаштовували громаду. Звичайно, всі ці ситуації регулювалися не лише бажанням народного зібрання, а й правилами, законами, що діяли як у містах, так і в сільській місцевості, відкриваючи широкі можливості самоврядуванню. В старих городах— зазначає літописець — були старі перекази й звички, які обмежували владу князя. Тогочасні жителі вважали «владу князя нижчою своєї вічової влади».

Отже, незважаючи на авторитет і громадську вагу князя, існування віча в добу Київської Русі обмежувало князівську владу, робило її інституцією, покликаною оберігати інтереси суспільства.

У системі регуляції політичних відносин руської феодальної держави важливе місце належало церкві. Церква й держава — дві могутні організації, що мали спільні економічні та політичні інтереси, й це робило їх союзниками.

В умовах існування могутньої ранньофеодальної держави — Київської Русі, яка займала гідне місце серед цивілізованих європейських народів, політичні ідеї виступали могутнім чинником державотворення, регуляції суспільно-політичних відносин.

 

3.Політична думка України у козацько-гетьманську добу

Політична думка того часу розвивалася у контексті таких правових документів, як "Березневі статті", "Гадяцький трактат", "Конституція прав і свобод Запорозького Війська" та ін.

Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія й її засновник П. Могила (1596-1648 рр.), який:

· розвинув ідею верховенства православної церкви, яка протиставлялася польському королеві;

· виступав за підвищення ролі церкви у державі та суспільстві, її контроль за освітянським життям країни;

· був проти втручання держави у церковні справи;

· в цілому відводив церкві роль радника, а не верховника.

Ф. Прокопович(1681 -1736 рр.) першим в умовах російської держави створив теорію освіченого абсолютизму, опираючись на теорії природнього права та суспільного договору. На його думку, пріоритетною повинна бути світська влада, церква має підпорядкуватися державі. Абсолютний монарх, як верховний носій державної влади, ставився над усіма громадянськими законами, і усі його дії, спрямовані на загальну користь, справдовувалися. Носієм державної влади, за теорією освіченого абсолютизму Ф. Прокоповича, може бути лише освічений володар, "філософ на троні".

Визначною пам'яткою української політичної думки козацько-гетьманської доби є договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом Запорозьким "Конституція прав і свобод Запорозького Війська" (1710). Це перша офіційна угода, укладена новообраним гетьманом зі своїми виборцями, у якій викладені умови, на яких він перебирав владу.

Конституція опиралася на ідею розподілу влад, у ній передбачався незалежний військовий суд для вирішення конфліктів між Загальною Радою та гетьманом. У Конституції йшлося фактично про продовження традицій Запорізької Січі - козацької республіки, а тому цей важливий документ ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу.

 





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...