Главная Обратная связь

Дисциплины:






Теорія національного самовизначення за М. Грушевським



Чи не центральною постаттю в українській політичній думці 20 ст. був М. Грушевський (1866—1934). Він — автор десятитомної "Історії України-Руси", найбільшої історіографічної праці про український народ, яка увійшла до скарбниці світової історіографії. Написана на великому документальному матеріалі архівів України, Росії, Польщі, Швеції, Туреччини, вона є, образно кажучи, історичним посвідченням чи паспортом українського народу. Створення М. Грушевським фундаментальної історії України мало не лише наукове, а й політичне значення, оскільки Україна тоді була розділена між австрійськими, польськими та російськими сусідами, реакційні кола яких узагалі не визнавали за українським народом права на існування як нації й права на власну мову та культуру.
Творча спадщина М. Грушевського налічує понад 2 тис. бібліографічних одиниць — книг, статей, рецензій, інших публікацій. Він — академік Всеукраїнської академії наук, перший президент України, ним підписаний IV Універсал, який проголосив державну незалежність України. Головним напрямом його політологічних досліджень була проблема національного самовизначення.
Це поняття він формулював чітко: цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію й має достатні нахили та енергію розвитку. Важливою рисою діяльності М.С. Грушевського був пошук компромісів. Він стверджував, що тривкими можуть бути стосунки націй, що ґрунтуються лише на взаємній вигоді, на узгодженні своїх перспективних станів розвитку, за яких свобода, суверенітет і самобутність одного народу не зачіпають іншого.
Будучи соціалістом за світоглядом, М.С. Грушевський замість реальної нагоди відродження самостійної української державності довгий час відстоював ідею перебудови Росії на федеративних засадах, де б Україна була одним із суб´єктів федерації. Тільки в IV Універсалі він відійшов від цієї позиції. Його нерішучість у відстоюванні національних інтересів, поступливість Тимчасовому урядові й московським більшовикам дорого коштували і йому особисто, й українському народові.

М. Драгомановим

До числа засновників ліберально-демократичної думки в Україні належить М. Драгоманов (1841 — 1895) — вихованець Київського університету, потім (з 1864 по 1887 р.) — приват-доцент на кафедрі всесвітньої історії, історик, публіцист, етнограф, фольклорист, літературознавець. Він — автор "Вольного Союза — Вільної Спілки" (1885 р.) — одного з перших конституційних проектів, суттю якого були:
а) політична свобода суспільства й особи, що мала реалізуватися через народне представництво в центрі;
б) самоуправління на місцях;
в) права й свободи особи.
Для нього політична свобода є не що інше, як недоторканість особи, свобода слова, совісті, самореалізації національності. Проголосивши політичну свободу як головну мету, М. Драгоманов пропагував демократично організовану систему суспільства, в якому інтереси держави не суперечили б інтересам народів, які її населяють, та інтересам кожної людини.
Політичні права й свободи М. Драгоманов розглядав у цілісній системі ідей, у якій гармонійно взаємодіють людина й суспільство, особа й сукупність осіб (народ, нація), загальним мотивом поведінки яких є ідеали свободи й самостійності, їхнє право самим визначати свої інтереси й засоби досягнення їх, відповідати за свою долю. Політичну свободу для Росії він трактував як демократизовані конституційні інститути західного типу, як соціально забезпечені, а не тільки формально проголошені права людини, а конституційну державу ототожнював із народно-правовою: участь усього суспільства у виробленні законів, контроль за виконанням їх, особиста, громадянська свобода, судовий захист прав кожного. На його думку, необхідно зменшити силу державного начальства, чи то царського, чи то гетьманського, чи то управи (адміністрації) або самої вибраної ради (парламенту) перед силою особи, суспільства.
М. Драгоманов послідовно стверджував принцип демократизму не стільки поділом влади й парламентаризмом, скільки народним суверенітетом, первинністю влади народу над політичною владою, державою; акцентував увагу на правах людини, системах виборності й місцевого самоврядування. Під правами людини він розумів недоторканість особи й житла, заборону тілесних покарань і страти, таємність листування, свободу вибору місця проживання й занять, недоторканість гідності, національності й національної мови в приватному та громадському житті, свободу слова, преси, театрів і навчання, зібрань, запитів і заяв знаками-малюнками, знаменами, процесіями без порушення громадського порядку й за дотримання безпеки громадян, свободу об´єднань і товариств тощо.
Політичні права М. Драгоманова включали в себе загальне виборче право, право виборців давати накази депутатам, гласне ведення всіх державних справ, необхідність ураховувати думку меншості, всіх національних меншин.
Реалізація політичних прав і свобод неможлива без економічного забезпечення їх. Серед цих проблем він виділяє: полегшення тягаря військових повинностей, повернення всіх податків на потребу народу, безкоштовне початкове навчання дітей, обладнання притулків для сиріт, калік і осіб старечого віку, створення можливостей для викупу полів, вод, лісів, залізниць у власність держави, областей, волостей тощо.
Отже, у М. Драгоманова політична свобода неможлива без конституції та активного впливу її на життя суспільства, без опосередкованості політичних відносин конституційно-правовими нормами.
Більше того, М. Драгоманов як один із засновників федералізму й місцевого самоврядування надавав федералізмові політичного змісту, розглядав політичну свободу й федеративну державність крізь призму децентралізації, автономії земських одиниць, тобто сільських і міських общин, волостей і областей. Діяльність місцевої влади мають очолювати представницькі збори, обласна дума й призначена нею обласна управа. Причому, на відміну від поглядів представників інших ліберальних течій, самоуправління народу кваліфікувалося ним як "основа для досягнення соціальної справедливості".
До того ж М. Драгоманов поглибив розуміння цієї проблеми тим, що дав чітке розмежування компетенції органів місцевого самоуправління, показав ієрархію земств знизу до верхівки. Встановлення меж компетенції різних органів місцевого самоврядування та центрального уряду передавав виключно суду. Стверджував, що самоуправління на місцях може бути справжнім за умови, коли центральна влада припинятиме тільки ті постанови та дії органів на місцях, які "не узгоджуються з основними законами й спільними інтересами державного союзу". Розв´язувати подібні спірні питання може лише найвищий суд.
Основою федеральної держави М. Драгоманов називав обласну автономію, місцеву владу, місцеве самоуправління, які вирішують усі внутрішні справи в межах своєї території. Водночас ця влада бере участь в утвердженні загальної волі як частини всього союзу, всієї федерації, тобто цією частиною своєї території та волі у спільній справі створює державу. Федеративну республіку, засновану на принципах децентралізму, М. Драгоманов називав найдоцільнішою формою організації для держав з великою територією.
Отже, він не бачив "сили й ґрунту" для політики державного сепаратизму України, а проблему її політичної самостійності вважав не лише тільки дуже важкою, якщо не неможливою, а "за певних умов зовсім непотрібною для будь-яких інтересів українського народу". Незважаючи на глибоку й щиру любов до українського народу, він так і не спромігся виділити українське питання в самостійне і звів справу національного визволення народу до питання про загальну децентралізацію Російської держави.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...