Главная Обратная связь

Дисциплины:






Функції політичної партії



-завоювання влади і використання в інтересах групи, що її підтримує

-посередник між народом і державою (представник інтересів)

-агрегування (вибір основних) потреб групи, яку представляє

-рекрутування кадрів (заклик до вступу в партію)

-електоральна функція ( створення електорату)

-комунікаційна (діалог партій і суспільства)

-соціалізації (політичного виховання)

Французький політолог М. Дюверже називає партії парламентського і непарламентського походження. Для парламентських партій завоювання місця у політичних асамблеях є сутністю життя партії, для непарламентських партій, насамперед для соціал-демократичних і комуністичних, М. Дюверже називає такі головні риси, як централізм у структурі і доктринально-програмну єдність, а також те, що вони недооцінюють значення парламентської системи правління.

Американський політолог Р. Маркідіс ділить партії на авторитарні та демократичні, інтегративні та представницькі, ідеологічні та прагматичні, національні та регіональні, масові та елітарні, демократичні та олігархічні. Проте цей перелік не є вичерпним.

Досить поширеним у світі є поділ партій на кадрові і масові, запропо­нований М. Дюверже у праці "Політичні партії" (1951). Масові партії об'єднують велику кількість членів, організованих у первинних структу­рах. Між ними існує тісний постійний зв'язок. Головним джерелом їхнього фінансування є членські внески. Головна мета у діяльності масових партій має переважно ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі. Керівництво у масових партіях належить професійним політикам, постійній професійній бюрократії.

На відміну від масових партій, кадрові партії є малочисельними. Для них характерне "аморфне членство", відсутність механізму офіційного прийому в партію, відсутність визначеного статусу членів партії. Кадрові партії опираються на професійних політиків. Вони діють переважно під час виборчих кампаній і не через масу членів, а через групу професійних і громадських активістів, залучених до роботи в партіях, симпатиків, спон­сорів. Для них характерна організаційна крихкість. Такі партії стають життєздатними головним чином з наближенням та проведенням виборів. Їх ще називають "партіями виборців". Керівництво кадровими партіями здійснюється небагатьма професійними політиками.

 

39. Функції партій в політичній системі суспільства Значущість партій для політичного життя розкривається у функціях, які вони виконують стосовно суспільства і держави. В їх числі: активізація і інтеграція великих суспільних верств; артикуляція, тобто перетворення розмитих думок людей у конкретні пакети вимог і їх озвучення та агрегація інтересів, тобто погодження вимог певних верств населення, їх оформлення у політичні програми; політична соціалізація і формування суспільної думки; розробка політичної ідеології і програм розвитку суспільства; рекрутування у політичну еліту і висування лідерів; у багатьох державах уряди і представницькі органи формуються з членів великих політичних партій, а президенти і прем'єр міністри, як правило, очолюють правлячі партії; мобілізація виборців на виборах;



участь у боротьбі за державну владу через вибори; здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за діяльністю влади;

рекрутування нових членів партії.

 

40. Партійні системи, їх типологія Здійснюючи взаємозв'язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв'язку партій використовується термін "партійна система". У найбільш загальному вигляді партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між партіями, які претендують на володіння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями.

Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем.

Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.

"Уявна" багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи - "система з партією-гегемоном".

Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади.

Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з "зеленими" ("Союз до зелені").

Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій.

Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі: помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючюс партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями; поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою "ліві - праві", відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд; атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов'язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.

Крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність може бути:

Блоковою, коли близькі за ідеологією партії об'єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою. Наприклад, для Франції характерна двоблоковість, коли на президентські вибори партії йдуть двома блоками - лівим і правим.

Коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності. Ні одна з партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки союз з іншим партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд.

 

41. Становлення багатопартійності в Україні Новий етап становлення багатопартійності в Україні починається з відміни 6-ї статті Конституції СРСР і закінчується серпневими подіями 1991 р. — падінням комуністичного режиму і державності Союзу РСР. Саме в цей час відбулися установчі з´їзди 19 новостворених загальнонаціональних політичних партій і близько 10 осередків та організацій партій з керівними центрами за межами України.
Більшість партій створювались не на основі якихось ідей або світоглядів, а об´єднувались навколо лідера або ініціативних груп авторитетних людей. Тому сформована на цьому етапі багатопартійність була надзвичайно багатоманітною, бо головні цілі більшості політичних партій — боротьба проти КПРС, збереження незалежності України, відродження української нації — були спільними.
Заборона Комуністичної партії України, розпад СРСР, проголошення Верховною Радою України 24 серпня 1991 року Акту про державну незалежність України і майже одностайне його підтвердження під час грудневого референдуму створили якісно нові умови розвитку політичних об´єднань в Україні. Прийняття Закону України "Про об´єднання громадян" (червень 1992 р.) прискорило процес становлення багатопартійності. Почався новий, третій, післякомуністичний етап у становленні багатопартійності в Україні. Цей етап нерідко визначають як мультипартійний, оскільки найхарактернішою його рисою є існування множини різноманітних політичних партій, жодна із яких не може самостійно претендувати на владу.
У сучасному спектрі політичних партій України можна виділити три основні блоки: лівий, центристський і правий. В основу блокової класифікації політичних партій покладено їхню ідеолого-політичну спрямованість (відношення до приватної власності, міра і форми участі держави у суспільно-політичному житті, сутнісне розуміння демократії, ставлення до розпаду СРСР та ін.).
У свою чергу кожне з цих спрямувань має внутрішні відмінності щодо шляхів, термінів, темпів розв´язання переважно тактичних завдань, визначених у політичній платформі партії. Саме такі відмінності й зумовлюють внутріганьоблокову диференціацію політичного спрямування. На ґрунті лівих, зокрема, створюються відгалуження — ліворадикалів (ультралівих); правих — праворадикалів (ультраправих); центристів — ліво і правоцентристів. Останні у свою чергу нерідко "клонуються" і знаходять своє продовження в іншій назві партії, створюючи тим самим атомізовану мультипартійну систему, в якій сам поділ на основні блоки (ліві, праві, центристи) втрачає сенс, а отже, і призначення.
На межі 21 ст. в Україні було створено саме таку партійну систему, одну частину якої презентують власне українські партії (ті, що відстоюють державну незалежність і суверенітет України), іншу — антиукраїнські (ті, що бачать перспективу свого розвитку у федерації слов´янських, а нерідко і євразійських народів, типу СРСР).
Незважаючи на це, у політичному лексиконі найбільше поширеною продовжує залишатися класифікація політичних партій України на ліві, центристські та праві. Лівий блок складають Комуністична партія України (КПУ); Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Комуністична партія України (більшовики) (КПУ(б) і деякі інші.

У партійній структурі України окремо слід виокремити партії, що з´явилися на основі групового інтересу: партію "Жінки України", Всеукраїнську партію жіночих ініціатив, Партію мусульман України, ряд християнсько-демократичних партій та ін.
Таким у загальних рисах є сьогодні партійно-політичний спектр України. Характерною його рисою є багатопартійність, при якій жодна із політичних партій не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Серед головних причин цього явища слід назвати такі:
1) нерозвиненість соціальної, а отже, і політичної структури українського суспільства;
2) зневіра переважної більшості громадян у демократичних інститутах, що сталася внаслідок стрімкого зниження життєвого рівня населення;
3) відсутність сталих політичних традицій функціонування механізмів плюралістичної демократії та деякі інші.

 

42. Громадсько-політичні організації: природа, функції, класифікація Громадсько-політичні організації та рухи - це добровільні об'єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхніх статутах.

Останнім часом значно активізувався процес утворення масових організацій і рухів, пожвавилась і їх діяльність. Причини активності зумовлені такими обставинами: наростанням явищ і процесів у різних сферах людського життя; загрозою війни з застосуванням зброї масового знищення; дедалі більшим руйнуванням життєвого середовища людини - виникненням екологічної катастрофи; реакцією-відповіддю на наступ консервативних сил у різних країнах сучасного світу, які намагаються ущемити права, свободи людини, життєвий рівень людей; актуалізацією гуманістичних цінностей та ідеалів у суспільній свідомості й боротьбою за їхнє практичне втілення в життя;

зростаючим культурним рівнем широких верств населення; стрімким розвитком усіх видів комунікацій, які полегшують спілкування людей та сприяють їхньому об'єднанню.

Громадські об'єднання найчастіше реалізують себе у вигляді формальних і неформальних громадських організацій і громадських рухів. Формальні громадські організації відзначаються своєю масовістю. Вони створюються для реалізації довгострокових цілей як за ініціативою громадян, так і державних органів. Їм притаманні такі риси: чітка структура; свій статут; офіційна реєстрація в органах влади; діяльність в інтересах суспільства (держави) і в межах чинної законності; власний адміністративний апарат.

На базі формальних громадських організацій часто виникають неформальні. Неформальні громадські організації можуть бути як масовими, так і локальними. Іноді їх важко відрізнити від господарських об'єднань, кооперативів, хоча всім їм властиве соціальне спрямування, а також відсутність офіційної реєстрації та чіткої програми; незалежність від офіційних державних органів; діяльність на принципах самоврядування; нетипові програми й нетипова діяльність. До неформальних організацій можна віднести, наприклад, різні аматорські об'єднання, клуби авторської та аматорської пісні, молодіжні організації, групи оздоровчо-духовних систем.

Громадські організації та рухи мають різноманітні функції, їх можна поділити на дві групи: функції, що їх громадські організації та рухи виконують відносно системи влади в державі; функції, виконувані щодо інтересів членів цих організацій та рухів. У першій групі можна виокремити дві основні функції: опозиційну і творчу, що тісно взаємопов'язані. Діяльність громадських організацій та рухів утримує сучасні демократичні держави від надмірної централізації, відіграє вирішальну роль у тому, щоб держава поставала як оптимальна організація життєдіяльності суспільства. Із другої групи функцій, виконуваних громадськими організаціями та рухами щодо своїх членів, можна виокремити захисну й допоміжну. Громадські організації та рухи захищають своїх членів від державних структур. Це особливо важливо тоді, коли законодавчий демократичний процес перебуває у стадії формування і коли існує негативна традиція невиконання законів і нешанобливого ставлення до особистості в державних структурах. Допоміжна функція виявляється в наданні громадськими організаціями та рухами через власні структури можливостей своїм членам вирішувати особисті проблеми.

Щоб розібратися в широкому спектрі громадських об'єднань, треба зупинитись на їхній топології. Насамперед, громадські організації та рухи можна поділити на традиційні та нові. До традиційних громадських організацій і рухів відносять: профспілкові, жіночі, молодіжні, економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, творчі, оборонні, спортивні, туристські та ін. До нових соціальних організацій і рухів належать: екологічні; альтернативні; громадської ініціативи; національні.

Громадські організації та рухи можна класифікувати за інтересами чи діяльністю:

за економічними інтересами, зокрема, можна вирізнити організації підприємців, що працюють за наймом, селян, представників вільних професій, кооперативи, споживчі спілки;

за суспільно-політичними інтересами розрізняють організації культурного, гуманітарного напрямів, релігійні;

за методами діяльності та правового-статусу: легальні та офіційні, напівлегальні та неформальні (наприклад, масонська ложа);

за місцем діяльності, за місцем докладання сил у структурі політичної влади: лобі, самоврядні організації, які добиваються урядових дотацій;

за видами діяльності: економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, опікунські, охорони здоров'я, природи, національні, конфесійні, оборонні, спортивні й туристські.

В Україні станом на 2003 р. було зареєстровано майже 600 громадських організацій. Беручи за основу дещо інші критерії, їх можна класифікувати так: соціально усвідомлені - жіночі (Союз українок, Союз жінок України та ін.), молодіжні (Спілка українських студентів, Спілка незалежної української молоді та ін.), економічні (Український союз промисловців і підприємців, Загальноукраїнське об'єднання приватних підприємців та ін.);

ціннісно орієнтовані: Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка, "Просвіта", "Знання" та ін.; соціально ціннісні: Федерація профспілок України, Національна конференція профспілок, Всеукраїнське об'єднання солідарності трудящих, профспілка "Єднання", Спілка офіцерів України та ін.; асоціальні - мафіозні організації та подібні до них; політизовані організації: Конгрес національно-демократичних сил, Українська ліга християнської молоді, Молодіжний рух України та ін.; політизовані опозиційні: Фронт трудящих України, Трудова Україна, Громадянський конгрес України, Всеукраїнський робітничий союз, Соціалістичний конгрес молоді України та ін.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...