Главная Обратная связь

Дисциплины:






Громадсько-політичні рухи: причини виникнення, етапи розвитку, класифікація та функції



Громадсько-політичний рух — суспільна активність або колективна поведінка (організовані та цілеспрямовані, іноді також спонтанні — дії, вчинки) великих мас людей — прошарків суспільства, класів, груп, котрі керуються якімось конкретними ідеями, цілями, мотивами і мають зовнішню загальну ціль, мету. Розрізнюються власне суспільні, громадські, религійні, політичні, етнічні (національно-визвольні) та ін. рухи.

Партії виростають із суспільних рухів і організацій. Суспільні рухи і організації утворюють те соціальне середовище, в якому діють політичні партії. Вони доповнюють дії партій або перешкоджують розповсюдженню їх впливу на суспільство, виступають базою для перебудови існуючих партій або появі нових. Приклади тому: “Солідарність” - у Польщі, Народний Рух початку 90-х рр. - в Україні.

Громадська організація - це добровільне об(єднання людей, яке має внутрішню структуру знизу доверху, фіксоване членство.

Громадський рух - це теж добровільне формування громадян, яке виникає внаслідок вільного їх бажання на основі спільності інтересів і немає фіксованого членства.

Різниця між організаціями і рухом відносна. Кожна масова організація функціонує як суспільний рух. Наприклад, профспілковий, жіночий, молодіжний тощо.

Причини їх виникнення:

- зростання кризових явищ в різних сферах суспільного життя;

- загроза війни та використання хімічної зброї;

- зростання загрози економічної катастрофи;

- необхідність захисту прав, свободи та життєвого рівня людини;

- подолання регіональних військових та міжнаціональних конфліктів;

- зростання освітнього та культурного рівня різних прошарків населення.

Суспільні рухи – це суспільні сили, які намагаються змінити існуючі умови чи закріпити їх шляхом впливу на владні структури.

Суспільно - політичний рух і організації, в залежності від їх зв`язку з політичною системою, можуть бути інституціональними (формальними) і неінституціональними (неформальними). Перші, якщо можна так сказати, визнані політичною системою в якості її складової частини і функціонують за комплексом формальних правил. Другі діють поза системою, за правилами, що не передписані нею.

Функції:

- висловлюють й реалізують групові інтереси;

- забезпечують участь своїх членів в управліні.

Таким чином, політична функція суспільних рухів полягає не в боротьбі за владу, а у здійсненні тиску на неї з метою реалізації інтересів своїх учасників.

Види:

--пацифісти – миротворчий, антивоєнний рух, що сповідує пасивні методи збереження миру, вважає головним засобом запобігання війни – її засудження, силою переконання

--феміністи – прихильники утвердження рівноправ’я жінок і підвищення їх ролі в соціальному житті. В Україні відроджуються жіночі організації (зокрема Союз українок), створюються нові, посилюються зв'язки національних жіночих організацій з міжнародними жіночими об'єднаннями. Численні українські жіночі організації створені й продовжують ефективно діяти в діаспорі, зокрема Союз українок Америки, Український Золотий Хрест у США, Організація українок Канади імені О. Басараб, Ліга українських католицьких жінок Канади, Об'єднання українських жінок Німеччини, Союз українок Франції, Організація українських жінок Великої Британії, Союз українок Австралії та багато ін. У 1948 на Світовому конгресі українського жіноцтва у Філадельфії з метою згуртування українського жіночого руху в еміграції і для координації діяльності українських жіночих організацій створено Світову федерацію українських жіночих організацій.



--екологісти – особи, що виступають за захист навколишнього середовища.

--прибічників розвитку альтернативних систем освіти

--прибічники демасифікації культури.

45. Лобізм як інститут: політична сутність, механізм функціонування Лобізм - це специфічний інститут політичної системи, механізм впливу приватних і суспільних організацій ("груп тиску") на процес прийняття рішень органами державної влади з питань внутрішньої та зовнішньої політики. У США, наприклад, лобізм ставить метою добиватися від конгресу, Білого дому, міністерств і відомств, законодавчих зборів і виконавчих органів штатів ухвалення або відхилення тих чи інших законодавчих адміністративних актів. Для реалізації цієї мети існує розвинена матеріальна структура. Практично всі значні корпорації, профспілки, організації мають у своєму складі лобістські підрозділи. Найбільшу долю лобістів становлять юристи. Серед лобістів чимало колишніх радників Білого дому, міністрів, сенаторів, багато чиновників апарату конгресу. Попередній досвід таких лобістів залишається неоціненним в їх новій діяльності, оскільки вони добре знайомі з процедурними тонкощами розробки і прийняття рішень, зберегли старі зв'язки з тими, хто продовжує перебувати на державній службі. Перейшовши у приватний сектор, вони працюють у тій же сфері, але вже не як службовці і не як посадові особи, а як представники певної зацікавленої групи. Тобто особовий склад лобізму - це люди, які в минулому приймали офіційні рішення й добре знайомі з політичною кухнею зсередини. Тому "зацікавлена група", спираючись на досвід і зв'язки лобістів, здатна контролювати процес розробки рішення і впливати на його прийняття.

46.Сутність демократії, її значення в житті суспільства. Історичні форми демократії демократія — це суспільне самоврядування, яке здійснюють рівноправні громадяни через безпосередню участь в обговоренні й вирішенні громадських справ шляхом вільного вибору (голосування).

Кожному історичному типові держави, кожній сусп­льно-економічній формації відповідала своя форма демократії. У рабовласницькій демократії (Афіни, республікан­ський Рим) раби були вилучені з системи громадянських відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном тощо. За феодалізму елементи де­мократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (пар­ламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова Рада в Запоро­зькій Січі). Великий прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемога бур­жуазних революцій в Англії, Франції, інших країнах. Ліквідація кріпацтва і скасування феодальних привілеїв зумовили появу комплексу демократичних інститутів і процедур, більшість із яких використовується й нині.

Життя розвінчало міф про «соціалістичну демократію», яка нібито була вищим типом демократичного устрою суспі­льства. За часів «тоталітарного соціалізму» сталося не роз­ширення і збагачення змісту демократії, а навпаки — різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і свобод та ін.). Демократизм суспільства був фальши­вим і декоративним, хоча пропаганда й нав'язала значній частині населення ілюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської «відлиги» процес демократизації суспільного життя було спершу загальмовано, а потім і взагалі згорну­то. Непослідовним виявився курс на демократизацію і в перебудовний період. Значною мірою труднощі переходу до демократичних форм організації нашого суспільства зумов­лені дією тоталітарних і авторитарних традицій.

Для утвердження демократії необхідна висока полі­тична культура населення, і саме в процесі демократиза­ції така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійс­нити комплекс заходів у різних сферах суспільного жит­тя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сфор­мувати демократичний тип політичної культури.

Демократія — явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття «демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку певної політич­ної системи, її відповідність демократичним ідеалам і цінностям.

Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політич­ного устрою, а й на означення політичного процесу з від­повідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та дія­льності окремих політичних і соціальних структур у різ­них сферах суспільного життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія).

Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

Пряма (безпосередня) демократія — порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян.

Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування орга­нів влади різних рівнів.

Виявом прямої демократії є референдуми, які прово­дять з метою ухвалення закону або інших рішень на ос­нові волевиявлення народу щодо найактуальніших пи­тань державної політики і суспільно-політичного життя загалом. Генетичне такі процедури сягають своїм корін­ням у плебісцити Римської республіки, народні збори (ві­че, рада) Києва, Новгорода, Пскова, Запорозької Січі, на яких загальним голосуванням вирішувалися важливі проблеми. Власне референдум був уперше проведений у Швейцарії 1449 p. щодо її фінансового становища. Відто­ді референдуми стали поширеними в європейських краї­нах. Всенародні голосування під час референдумів мають як законодавчу силу, так і консультативний характер, а їхні результати в демократичному суспільстві завжди ма­ють непересічне значення.

Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів, які ефективно використовуються в бага­тьох країнах. Проте процедура таких обговорень може ма­ти й пропагандистський характер, оскільки сотні тисяч за­уважень і пропозицій громадян здебільшого беруться до уваги лише на рівні уточнень, окремих поправок, не тор­каючись концепції законопроектів. Останнім часом увійшло в практику проведення опитувань суспільної думки і врахування їх результатів для ухвалення рішень.

Представницька демократія — порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).

Саме інститути представницької демократії відігра­ють першочергову роль у процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї демократії ма­ють парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні органи влади.

 

47. Основні принципи демократії Основними демократичними принципами, що забезпечують функціонування сучасного цивілізованого суспільства, є такі.

1. Зверхність права, правового закону, тобто існування закону для людини, а не людини для закону, гарантії прав особистості від свавілля політичної влади. 2. Плюралізм (від лат. pluralіs – множинний), тобто можливість існування різних думок, партій, організацій, ідеологій тощо. Згідно з цим принципом суспільно-політичне життя має складатись з діяльності численних взаємозалежних і водночас автономних соціальних та політичних груп, партій, організацій, ідеї та програми яких вільно порівнюються та змагаються між собою. Проявом плюралізму в політичній системі є багатопартійність. Плюралізм гарантує існування свободи думки, совісті та віросповідання, громадсько-політичних об’єднань та ініціатив. 3. Поділ влади, тобто відокремлення виконавчої влади від законодавчої та незалежність судової влади, а також існування системи “стримувань та противаг”. 4. Принцип представництва. Залишком безпосередньої демократії у сучасних державах є лише референдуми. 5. Принцип взаємозв’язку свободи і відповідальності, прав і обов’язків. 6. Забезпечення інтересів більшості при гарантуванні прав меншості відстоювати власну позицію, відігравати свою роль у суспільному житті. 7. Гласність та врахування громадської думки. Гласність передбачає відкритість держави та державних діячів для критики з боку суспільства; доступність інформації, що має суспільне значення; розвинену та налагоджену систему засобів масової інформації, перш за все незалежних, тобто вільних від державно-політичної цензури. Гласність не може бути всеохоплюючою – її межі визначаються морально-правовим рівнем суспільства та стосуються сфери державних таємниць, які повинні бути чітко фіксовані законом; особистої честі та гідності, приниження яких також повинно каратись законом; та загальноприйнятних норм моралі та відносин між людьми, зокрема таких порушень цих норм, як порнографія, насильство, заклики до національної, релігійної та соціальної ворожнечі і т.ін. Свобода слова можлива лише якщо є відповідальність за це слово.

 

48. Організаційні форми демократії Залежно від форм участі народу у здійсненні влади виділяють пряму і представницьку демократію.

1. Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень. У подібній формі демократія була реалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило, збиралися кожні дев'ять років для прийняття важливіших рішень. Подібний варіант самоуправління використовується і сьогодні в організаціях і невеликих територіальних спільнотах (містах, общинах) у формі зборів, у ході яких громадяни обговорюють проблеми управління, фінансування суспільних проектів, соціальних програм. Поширення подібної практики обмежується територіальним фактором і залежить від того, наскільки децентралізований процес прийняття рішень. Іншою формою прямої демократії є сам процес виборів, в ході яких здійснюється волевиявлення народу стосовно своїх представників в органи державної влади.

Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві - референдум і ініціативні рухи.

Референдум, який інколи називається плебісцитом (що в дослідному перекладі - народне рішення), є прямим голосуванням народу з найважливіших державних питань. Розрізняють два види референдумів. Одні з них є своєрідним опитуванням, за результатами якого закони не приймаються, але влада повинна враховувати його результати. Наприклад, у березні 1991 року був проведений референдум колишнього Радянського Союзу з приводу збереження СРСР в оновленому вигляді, в грудні того року 1991 р. - Український референдум - про незалежність України. Результати референдумів другого виду мають значення закону. З їх допомогою затверджуються конституції або поправки до неї, проекти законів. Світовий досвід показує, що питання, які виносяться на референдум, можуть бути найрізноманітнішими: заміна монархії республікою (Греція, 1974), про незалежність якої-небудь території (провінція Канади Квебек, 1995), дозвіл розлучень і абортів (Італія) тощо.

Ініціатива - це процедура, засобом якої громадяни пропонують обговорити яке-небудь питання, безпосередньо на референдумі, або законодавчими органами. Ініціатива реалізується через збір певної кількості підписів громадян на підтримку проведення референдуму. До інших форм демократичної участі, які дозволяють громадянам впливати на владу, можна віднести демонстрації, мітинги, звернення до владних структур всіх рівнів і до ЗМІ.

2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають, встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності влади перед народом.

 

49. Сучасні концепції демократії З методологічної точки зору важливо розрізняти колективістське, плюралістичне та ліберальне бачення демократії у залежності від того, хто має пріоритет у здійсненні влади: народ, соціальна група чи особистість.

Незважаючи на деякі відмінності, колективістські концепції демократії мають загальні риси: · заперечення автономності особистості; · первинність народу у здійсненні влади; · однорідність народу за складом; · абсолютність влади більшості.

В цілому, колективістські концепції демократії не розрізняють особистість, суспільство, державу.

Одним з перших почав критикувати колективістську демократію Й. Шумпетер. Плюралістичні теорії виходять з того, що ні особистість, ні народ не є головними рушійними силами політики в демократичному суспільстві. Тільки в групі, а також в міжгрупових відношеннях, формуються інтереси, ціннісні орієнтири та мотиви політичної діяльності індивіду.

Загальні риси плюралістичноі концепції демократії зводяться до: · відмові від прямої участі всіх у політичному процесі; · визнанні зацікавленої групи центральним елементом демократичної політичної системи, яка гарантує права та свободи особистості; · значного розширення діяльності держави, збереженню рівноваги конкурентних інтересів; · турботі про формування демократичної культури, підтримки державою соціально-обмежених верств населення.

З плюралістичною теорією демократії співзвучна елітарна концепція демократії. Політична еліта визначається як самостійна, привілейована група або сукупність груп безпосередньо пов язана з володарюванням або тиском на владу. Попередниками сучасної елітарної демократії були Платон, Карлейль, Ніцше та ін. Сучасні класичні концепції еліти були сформульовані на початку ХХ ст. В. Парето, Г. Москою, Р. Міхельсом. Найзагальнішими рисами, притаманними елітарним теоріям є: · поділ суспільства на еліту і маси; · тлумачення політичної нерівності як підвалини соціального життя; · володіння владою завдяки приналежності до “обраної меншості”; · розгляд історії як сукупності соціальних циклів, що характеризуються пануванням певних типів еліт.

В якості альтернативи по відношенню до концепції елітарної демократії виступає теорія партіципаційної демократії. Під “партіципацією” в західній політології розуміються всі види участі громадян (добровільної й вимушеної) в політичному житті з мотою впливу і тиску на прийняття рішень владою. Автори концепції тлумачать необхідність участі більшості народу не тільки в виборних кампаніях, референдумах, але і в інших видах політичного процесу, включаючи формування владних груп і висування політичних лідерів. Німецькі політологи Б. Гуггенбергер і Д. Нолен розглядають теорію партіципаційної демократії як один із варіантів критичної теорії демократії, в центрі якої –аналіз політичної дійсності з позиції ідеалу індивідуального самовизначення і орієнтації на автономію особистості.

Ліберальна (індивідуалістична) теорія демократії базується на ідеї автономності особистості, виділенні її з суспільства та держави. Основними положеннями ліберальної концепції є: · визнання особистості основним джерелом влади; · пріоритет прав людини над правами держави; · обмеження сфери діяльності держави, передусім, охороною суспільного порядку, безпеки громадян; · пріоритет ринкового регулювання економікою над державним управлінням; · розподіл влади як умова контролю громадян над державою.

Один із теоретиків ліберальної демократії політолог Баббіо вважає, що справжнім суб`єктом демократії сьогодні виступають індивідууми, громадяни.

В сучаснїй політичній науці йде пошук нових форм демократії. Французький політик М.Рокар вважає реальність взаємозв`язків між виборними, засобами масової інформації і виборцями – сердцевиною сучасної демократії. В цьому напрямі, на його думку, відбувається становлення “нової форми демократії”. Її складовими частинами виступають загальне виборне право та вільна інформація.Народ може реалізовувати своє право вибору тільки в умовах вільного розповсюдження інформації. Не випадково, що засоби масової інформації стали називати “четвертою владою”. Нову форму демократії М.Рокар називає “інформаційною демократією”.

Канадський проф. М.Бунге пропонує концепцію “інтегральної технодемократії”. Засоби ії досягнення – це освічене володарювання народу в усіх царинах – економічній. культурній, політичній на основі рад експертів. Тобто, відмічає М.Бунге, інтегральна технодемократія є рівність посередством кооперативної власності та самоуправління, політичної демократії і технічної експертизи.

В калейдоскопі політичних теорій демократії існує ще й економічна теорія демократії. Вона заснована на образі людини всебічно інформованої, здібної діяти раціонально і добиватися для себе максимальної вигоди. Економічна демократія – це царина ринкових відносин, до якої зводяться політико-владні відносини. Ліберально мислячі теоретики та політики пов`язують разом демократію і ринок. Американський президент Біл Клінтон назвав сучасну західну демократію ринковою демократією.

 

50.Колективістська демократія як теорія та практика Коллективистская демократия

Преодолеть недостатки либерального государства и осущест­вить подлинное народовластие пытаются концепции и реальная модель коллективистской демократии. Этот тип демократии тео­ретически достаточно детально разработан. Попытки же его прак­тического осуществления, сделанные прежде всего в странах го­сударственного социализма, не увенчались успехом. И все же они значительно обогатили теорию и практику демократии (хотя в большей степени негативным опытом), оказали значительное вли­яние на современные политические системы Запада.

Коллективистскую демократию нередко называют идентитарной. Это название отражает тот факт, что она исходит из целост­ности народа (нации, класса), наличия у него единой воли еще до акта ее публичного выражения и идентичности этой воли и действий представителей власти.

Виднейшие представители теории идентитарной демократии — Руссо, Маркс, Ленин, Карл Шмитт. Первым наиболее ярко выразил и обосновал важнейшие принципы этого типа демократии Жан Жак Руссо (1712—1778). Он подверг критике либеральное разделение общества на «публичное» и «частное». По его мнению, утверж­даемые либеральными мыслителями индивидуализм и эгоизм раз­рушительны для гражданских добродетелей и самого общества. Идеал гражданина демократической республики Руссо — это не ушедший в частную жизнь индивидуалист, а активный член об­щества, являющийся источником жизни единого «общественного тела».

Теория демократии Руссо исходит из принадлежности всей власти народу, образованному путем добровольного слияния изо­лированных, атомизированных индивидов в единое целое. Фор­мирование народа означает полное отчуждение «каждого из чле­нов ассоциации со всеми правами в пользу своей общины». С этого момента личность утрачивает свои права. Они становятся ей не нужны, так как целое — государство — подобно любому другому живому организму, заботится о своих членах, которые в свою очередь обязаны думать о благе государства.

Несмотря на существенные различия, разнообразные коллективистские тео­рии демократии имеют ряд общих черт. К ним относятся: 1) коллективизм в трактовке народа, при­знание народа единым однородным целым, имеющим объектив­ные, существующие еще до своего осознания общий интерес и волю; 2) отсутствие противоречий внутри народа, рассмотрение политической оппозиции как патологии или врага, подлежащего насильственному устранению; 3) коллективистское (близкое к античному) понимание свободы как активного равноправного участия гражданина в делах всего государства и общества; 4) то­талитарность, всепроникающий абсолютный характер власти, на деле осуществляемой вождями, отождествляемыми с народом (классом, нацией), полная беззащитность меньшинства, в том числе отдельной личности; 5) устранение самой проблемы прав человека, поскольку целое — государство — и без того заинтере­совано в благополучии своих собственных составных частей; 6) всеобщая политическая мобилизация, преимущественно пря­мое участие граждан в управлении, рассмотрение представитель­ных органов и должностных лиц не как самостоятельных в пре­делах закона и ответственных за принятые решения руководителей, а лишь как проводников воли народа, его слуг; 7) деклари­рование социальной демократии, перенесение главного акцента с юридического провозглашения политических прав на обеспече­ние социальных условий для участия граждан в управлении.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...