Главная Обратная связь

Дисциплины:






Політична стабільність, її основні різновиди



Політична стабільність, а особливо конфлікти і напруга - це коло питань, на яких значною мірою зосереджена увага політологів.

Стабільність виступає як характеристика стану політичного життя всередині держави, а також в системі міжнародних відносин.

Незалежно від існуючого режиму, важливою функцією політичного керівництва є створення умов для нормального функціонування суспільних інститутів. Це передбачає більш-менш стабільний стан суспільства без втрати здатності до динамічної, адаптації до змін внутрішніх і зовнішніх умов його функціонування.

Стабільність стосується всіх сфер життя. Це явище зумовлене структуризацією суспільства горизонтальною і вертикальною, його диференціацією - утворенням відповідних спільностей, соціальних груп і верств з властивими їм інтересами, відображенням усіх інтересів різними політичними організаціями. Йдеться по суті про об'єднання людей для досягнення певних цілей, розв'язання тих чи інших завдань на основі поділу праці і обов'язків.

Стабільний стан забезпечує вдосконалення політичної системи без величезних втрат, неминучих під час революційних катаклізмів. Стабільний, рівномірний розвиток - найбільш передбачуваний, а отже, дає час для прийняття оптимального зовнішньополітичного рішення, яке дасть змогу з мінімальними втратами зберегти досягнуте - територію, національне багатство, етичні та культурні цінності.

Політична стабільність - одна із сторін соціальної стабільності. Її можна визначити як такий стан співвідношення соціальних груп і політичних сил, при якому жодна із них не може істотно змінити політичну систему в своїх інтересах, тобто забезпечує її статус-кво. Передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості спільностей соціальних груп і політичних інститутів як суб'єктів владних відносин.

Збалансованість здійснюється по лінії як вертикальних, так і горизонтальних зв'язків. Їй властиві дві риси. Перша характеризує саму політичну систему - рівновагу її складових частин, відносини та взаємодію між її інститутами - організаційними, нормативними та ціннісно-ідеологічними. Друга стосується взаємовідносин у цілому політичної системи з іншими сторонами суспільного життя. В цьому випадку суб'єктами відносин політичної стабільності виступають, з одного боку, різноманітні політичні сили, з другого - інститути політичної системи. Саме цей аспект політичної стабільності найбільш складний і несе в собі найбільший потенціал невпорядкованості.

Політична стабільність має й інші аспекти. Вона може характеризувати стан усередині партій, інших суспільно-політичних організацій та рухів. Йдеться також про взаємостосунки між різними елементами управлінських державних структур.



Як відображення суспільної організації виступає політична стабільність у системі міжнаціональних, міжетичних відносин. Те ж стосується відносин між соціальними класами, верствами. Політичний характер мають і міжконфесійні відносини. Отже, і тут можливий стан рівноваги різних сил.

Стабільність означає нормальне функціонування політичної системи, всіх її інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатню авторитетність. Вони виявляється також у виконанні законів і інших нормативних актів, використанні відносно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби. Об'єктивною стороною стабілізації і її складовою частиною є відсутність політичної напруги.

У суб'єктивному плані стан політичної рівноваги дає громадянам, які не перебувають в опозиції до існуючого ладу, відчуття безпеки і спокою, своєрідного політичного комфорту, впевненості в можливості задоволення своїх потреб і сподівань. Ті, хто знаходяться в опозиції, також мають відчуття захищеності законом. Політичні цінності і настанови більш-менш стійкі, відсутня політична агресивність. В умовах політичної стабільності рівень політичної активності у більшості населення відносно невисокий, оскільки перше місце серед їх пріоритетів посідають не політичні, а звичайні, буденні потреби.

Слід розрізняти статичну, в т.ч. стагнаційну, а також конфронтаційну ("холодна війна") і динамічну стабільність, яка передбачає не гарантії того, що є, а сприяння зростанню спільного.

Характер політичної стабільності визначається суспільною системою та її політичним режимом.

Як засвідчують дослідження американських політологів для стабільності велике значення має наявність або відсутність сильного середнього класу. Важливу роль відіграє і забезпечення політичної спадкоємності.

75, 76 Політичний конфлікт – сутність, функції, типологія.

Політичний конфлікт (ПК) (від лат. conflictus — зіткнення) — це «зіткнення двох або більше різноспрямованих соц.-політ. сил, суб’єктів політики з метою реалізації їхніх інтересів і цілей, пов’язаних насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політ. статусу, а також з політ. перспективами розвитку суспільства.

Д.Істон: джерело ПК – соц. нерівність, яка існує в су­с-ві, та система поділу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Л.Саністебан: конфлікт відображає особливий тип соц. відносин, у якому його учасники протистоять один одному з причини несумісних цілей; Б.Краснов: конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів, погля­дів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу учасників; А.Здравомислов: ПК – це постійно діюча форма боротьби за владу в конкретному сус-ві. К.Козер: важливою умовою конфлікту є бажання володіти чимось або кимось керувати. Р. Дарендорф: предмет конфлікту - влада і авторитет. К.Полецький: „Центральним поняттям теорії конфлікту є політична влада. Вона водночас виступає причиною протиріч, і джерелом вірогідного конф­лікту, а також основною сферою життя, в якій відбуваються зміни внаслідок конфлікту”. Загальним для них є визнання того, що в основі соціального, соціально-політичного конфлікту лежить суперечність, зіткнення. Це необхідна, та аж-ніяк не основна умова для розуміння його сутності. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб‘єктивну реакцію на нього. Суб‘єктами кон­флікту стають люди, які усвідомили протиріччя і обрали як спосіб його вирішення зіткнення, боротьбу, суперництво. Суб’єкти ПК: індивіди, малі та великі групи, організовані в соціальні (політичні, економічні та інші структу­ри), об‘єднання, які виникають на формальній та неформальній основі у вигляді політизованих соціальних груп, економічних і політичних груп тиску, кримінальних груп, які до­магаються певних цілей (за Дарендорфом: первинні групи – безпосередні учасники, вторинні – робл.внесок у його розпаленн, треті сили – зацікавлені у розв’язанні). Соціальний конфлікт — це зіткнення інтересів соціальних спільнот. Виникаючи як зіткнення передусім економ. інтересів соц. спільнот, соц. конфлікти обов'язково охоплюють сферу реалізації політ. влади, політики; набуваючи політ. хар-ру, вони проявляються як соціально-політичні конфлікти.

Найбільший внесок у розроблення теорії конфлікту зробили Аристотель, Т. Гоббс, Н. Макіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всієї різноманітності підходів характерним для них є розуміння ПК як постійно діючої фо­рми боротьби за владу в даному конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс у знаменитому трактаті „Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської” зна­чне місце в утворенні держави надавав конфліктному чинникові, адже природний стан су­с-ва він уявляв як „війну всіх проти всіх”. При цьому Гоббс відзначав 3 основні причини конфлікту: суперництво, недовіру, жадобу слави. Проблематика конфліктів є ви­значальною в тлумаченні соц.-політичних явищ у наукових працях К.Парето, Е.Дюркгейма, Т.Парсонса, Р. Дарендорфа.

До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту вдавалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше проведені Г.Зіммелем, який запропонував термін „соціологія конфлікту”, впродовж кількох десятиліть не виходили за рамки загальнотеоретичних тлумачень і лише після ІІ світової війни набули прикладної спрямованості – на аналіз і розв‘язання реальних, конфліктних ситуацій. Що ж до СРСР і України, то тут конфліктологічну сферу почали серйозно освоювати лише наприкінці 80-рр.

Типологіяконфліктів є складною за своєю ба­гатогранністю. В політичній науці є декілька підходів, що враховують різне підґрунтя конфліктів. Найбільш поширеним є поділ конфліктів на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.

Конфлікт цінностей – зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві – праві, лібе­рали – консерватори, інтервенціоністи – ізоляціоністи та ін.). Розбіжності в цінностях – одна з передумов конфлікту. Коли ці розбіжності виходить за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується передконфліктна си­туація. В Україні конфлікт цінностей був першим за терміном визрівання. У процесі свого формуван. він проминув 3 стадії: 1) девальвація колективістських цінностей комуністичного (лівототалітарного) суспільства; 2) відносна перемога індивідуалістських цінностей вільного („демократичного”) суспільства; реанімація колективістських цінностей у ліво- та правототалітарних формах.

Конфлікт інтересів пов‘язаний із зіткненням різних, насамперед політ. і соц.-економ. інтересів. Визрівання конфліктних інтересів у посткомуністичних су­спільствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дозволило їм з політично правлячих груп перетворитися на економічно панівні класи своїх сус­пільств. Такий інтерес зайшов у суперечність з інтересом широких верств населення, яке було налаштоване на народну приватизацію.

Конфлікт ідентифікації – суперечності стосовно вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської приналежності. Цей конфлікт властивий передусім тим країнам, які утворилися внаслідок розпаду комуністичних імперій (СФРЮ, СРСР). Він спостерігається в країнах, де національні меншини компактно проживають у районах, що раніше належали їхнім етнічним батьківщинам (скажімо, пробле­ма трансільванських і словацьких угорців). Динаміка і спрямованість розвитку конфліктів визначається багать­ма чинниками - ступенем складності їх причин, силою емоційного на­строю учасників, реальними можливостями задоволення претензій сторін, наявністю ресурсів у сторін, готовністю суб'єктів конфліктів до компромісу, втручанням "третіх сил" тощо. В політичній практиці не­має однакових, але є однотипні конфлікти, їх можна класифікувати за різними критеріями:

- за причинами, що породили їх: тут перелік довгий, але всі причи­ни знаходяться в соц. підсистемах, з якими пов'язана політ. підсистема глобального суспільства за соц. складом конфліктуючих сторін - міжособові, міжгру-пові, внутрішньогрупові, міжкласові, міжнаціональні, міжнародні;

- за динамікою розвитку - гострі, такі, що загострюються, згаса­ючі, хронічні, такі, що розростаються тощо;

- за технологіями дії сторін - із застосуванням і без застосування насилля;

- за причиною мотивації - дійсні, випадкові, заміщуючі, приховані, фальшиві, конфлікти внаслідок недостатньої інформації (це типологія за К.Боулдінгом і О.Рапопортом);

- за соціальним середовищем виявлення - конфлікти між різними спільнотами і співтовариствами; між робітниками і керівництвом підприємств; расові, релігійні, ідеологічна боротьба; суперництво між окремими народами, виборча боротьба між політичними партіями, конфлікти між окремими культурами; боротьба між Сходом і Заходом (типологія за С.Чейзом);

- за соціальними цілями та їх наслідками - такі, що трансформують соціальну систему, і такі, що її реформують.

Функції ПК. Сигнальна функція – ПК є індикатором певного стану сус-ва: конфліктна ситуація – сигнал розладу. Реалізується в оцінці співвідношення «вхід-вихід» а ПСС – послаблення підтримки і посилення вимог до системи передбачають адекватну реакцію системи у вигляді рішень і дій.

Інформаційна – прояви конфліктної ситуації в її конкретиці містять певну інф-цію про причини, що її породжують, а з’ясування цих причин є передумовою їх розв’язання.

Диференціююча ф-ція визначає особливості процесу соц. диференціації, обумовленої конфліктом.

Динамічна – прискоренні темпу соц. змін; за Марксом ПК – чинник прискорення сусп. розвитку; за Козером, Дарендорфом – ПК перешкоджають закостенінню соц. систем.

Інтегративна– кінцевий результат ПК – посилення інтеграції соц. спільноти.

Прогресивна – ПК відкриває латентні суперечності, з’ясовує велику к-сть протилежних тенденцій та прагнень, трансформує їх у відкриті форми протистояння; після розв’язання ПК досягається конкретна позитивна якість.

Регресивна – соціальні витрати і прямі збитки – людськці життя, знищені ресурси, занепад моралі і т.п.

Проте, соц. результати після розв’язання ПК різні. ПК є особливим типом соц. взаємодії, а не патологічне відхилення політичного процесу.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...