Главная Обратная связь

Дисциплины:






Політична модернізація



Наприкінці 50-х років XX ст. в межах порівняльної політології виник самостійний на­прям аналізу політики - теорія політичної мо­дернізації (теорія політичного розвитку).Її суть полягає в описі характеру і напрямків переходу від традиційного до раціонального суспільства в результаті науко­во-технічного прогресу, соціально-структурних змін і перетво­рення нормативно-ціннісної системи. Теорія прагне пояснити джерела, характер і напрямки політичних змін, які спрямовані на досягнення потрійної мети - раціоналізації влади, створення диференційованої політичної структури і забезпечення масової політичної участі. Теорія модернізації представляє загальносоціологічний напря­мок - «соціологію розвитку», джерелами якої є концепції М. Вебера, Ф. Тенніса і Т. Парсонса. В ній виділяють два типи модернізації: •Оригінальна чи спонтанна є характерною для країн, які пере­жили перехід до раціональних соціальних структур через поступо­вий тривалий внутрішній процес - Англія, США, Німеччина тощо. • Вторинна або відбитає характерною для відсталих країн, що використовують досвід передових держав; це осучаснення «на­вздогін»; основний чинник вторинної модернізації - соціокультурні контакти цих країн з уже існуючими центрами індустріальної і пост-індустріальної культури. Теорію модернізації умовно можна назвати теоретичним об­ґрунтуванням сучасного політичного процесу, оскільки політич­на модернізація розглядається як зростання здатності політич­ної системи постійно і ефективно адаптуватись до нових зразків соціальних цілей і створювати нові види інститутів; їх нова якість полягає в тому, що вони забезпечують не лише контроль над ресурсами, але й канали для дійового діалогу між урядом і населенням.

Цільові настанови модернізації передбачають:1) появу конкуруючих політичних організацій, які поширю­ють свій вплив на різні функціональні сфери;2)мобілізацію соціальної периферії і зростання рівня участі в політиці за допомогою виборчих прав, виникнення опозиційних партій, незалежної преси і добровільних асоціацій;3)формування і швидке збільшення раціональної політичної бюрократії;4)посилення централізації урядових функцій;5)формування здатності політичної системи акумулювати пре­тензії і вимоги різних соціальних груп і створювати відповідні політичні інститути для регулювання соціальних процесів.Політична модернізація неминуче зустрічає дві основні гру­пи суперечностей:1) Конфронтація універсальних стандартів (ринок, плюралізм форм власності, багатопартійність) і традиційних цінностей. Перші необхідні для економічної ефективності, другі визначають по­літичну лояльність і національну єдність (раціональним силам протистоять фундаменталістська віра в колективну унікальність національної єдності).2)«Синдром модернізації» як суперечлива взаємодія між про­цесом диференціації ролей і функцій у політичній системі, імпера­тивами рівності і можливостями модернізованої політичної систе­ми до інтеграції цих ролей і функцій. Іншими словами, рішення і дії на «виході» політичної системи поки не відповідають рівню висунутих до неї вимог «на вході», тим більше на етапі різнома­нітних перетворень. Це неминуче створює як мінімум три основні види криз: кризу легітимності, кризу політичної участі і кризу регулювання конфліктів. Криза легітимності виникає внаслідок неспівпадання чи не­узгодженості мети і цінностей реформаторського режиму з уявлен­нями основної частини громадян про необхідні форми і засоби політичного регулювання, норми справедливого правління тощо. Криза політичної участі пов'язана з тим, що на етапі модер­нізації зростає чисельність суб'єктів політики, конкуруючих із політичними лідерами за доступ до прийняття рішень. Криза регулювання конфліктів - результат взаємодії кризи легітимності і кризи участі. Посилюється вплив місцевих структур (партій, рухів, органі­зацій) і прагнення до їх відмежування від впливів іззовні, тобто від Центру.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...