Главная Обратная связь

Дисциплины:






ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ОБЛАСТЬ



КИЇВ

Перші поселення на території Києва датуються кам’яним віком (40 — 10 тис. р. до н.е). У V ст. з’явилися поселення на горах Замковій, Старокиївській та ін. В кінці VI — на початку VII ст. у північній частині Старокиївської гори виникло перше укріплене київське городище. За легендою, Київ заснували три брати слов’янського племені полян Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, і нарекли його на честь старшого брата Києвом. Місто було центром Полянського князівства. Перша літописна згадка датується 862 р. У 882 р. перший князь київський Олег Рюрикович об’єднав усі землі руські і почав своє княження в Києві. В 988 р. князь Володимир ввів християнство на Русі, і Київ став одним з найбільших центрів християнства. У ті часи почалося будівництво багатьох храмів і монастирів. 980—1015 рр. датується спорудження нового укріпленого району Києва — “Міста Володимира”. Розквіт Київської Русі припав на часи князювання Володимира Святославовича (980 — 1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1019—1054 рр.). У 1017—1037 рр. споруджено новий укріплений район Києва “Місто Ярослава”. За Ярослава вперше на Русі складено звід законів — “Руську правду”. 1169 р. — спустошення Києва князем Андрієм Боголюбським. У 1203 р. Київ було пограбовано князем Рюриком Ростиславовичем та Ольговичами разом з половцями. В 1240 р. місто захопили і зруйнували війська монголо-татарського хана Батия. У 1470 р. Київське князівство перетворюється на воєводство у складі Литовської держави. В 1484 р. місту надано Магдебурзьке право. У 1569 р. Київ підпадає під владу Польщі у зв’язку з Люблінською унією. В 1654 р. місто опинилося під протекторатом Московської держави, а в 1667 р. Київ, згідно з умовами Андрусівського перемир’я, тимчасово, а за “Вічним миром” 1686 р. — остаточно, увійшов до складу Російської імперії. У місті було введено російське воєводство. В 1708 р. була утворена Київська губернія. У XIX ст. Київ — важливий торговельний центр (Контрактові ярмарки), осередок українського духовного і політичного життя.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК „СОФІЯ КИЇВСЬКА”

01034 м. Київ, вул. Володимирська, 24. тел.: (8044) 2782620; 2786706

Створений відповідно до Постанови Ради Народних Комісарів УРСР від 07.03.1939 р. за № 217. У 1944 р. його перейменовано у Державний архітектурно-історичний заповідник „Софійський музей”. Указом Президента України від 11.10.1994 р. за № 587 заповіднику надано статус національного з подальшим найменуванням “Національний заповідник “Софія Київська”.

До складу заповідника входить 54 пам’ятки архітектури та містобудування, серед яких всесвітньовідомі Софійський собор (ХІ ст.) з архітектурним ансамблем монастирських споруд (ХVІІІ ст.), Золоті ворота (ХІ ст.), Кирилівська церква (ХІІ ст.), Андріївська церква (ХVІІІ ст.) у місті Київ та комплекс пам’яток архітектури (VІ—ХV ст.) Судацької фортеці у м. Судаку (Автономна Республіка Крим). Три пам’ятки — Кірха, Кирилівська та Андріївська церкви — використовуються спільно з релігійними громадами.



Серцевиною заповідника є славетна Софія Київська — найвизначніша та найвідоміша пам’ятка архітектури, побудована у першій половині ХІ ст. як Митрополичий собор Київської Русі. До нашого часу зберігся унікальний інтер’єр собору з комплексом мозаїк і фресок ХІ ст. (260 кв.м. мозаїк, 3000 кв.м. фресок), різьблені парапети хорів та залишки підлоги ХІ ст., золочений дерев’яний іконостас ХVІІІ ст., мармуровий різьблений саркофаг, у якому в 1054 р. був похований князь Ярослав Мудрий. На фресках збереглося понад 300 середньовічних написів-графіті, які є унікальними пам’ятками писемності та важливими історичними документами.

Золоті ворота — пам’ятка архітектури першої половини ХІ ст., одна з небагатьох пам’яток оборонного зодчества Київської Русі, що збереглась. Автентичні залишки споруди зберігаються під зведеним у 1982 р. павільйоном-реконструкцією, який відтворює старовинні в’їзні ворота та надбрамну церкву.

Андріївська церква — визначна пам’ятка архітектури ХVІІІ ст., збудована в стилі бароко за проектом видатного російського архітектора італійського походження Ф.Б. Растреллі. Це один з небагатьох архітектурних шедеврів ХVІІІ ст. в Україні, який довершеністю архітектурних форм і пропорцій споруди, творами живопису та багатим декоративним оздобленням інтер’єру, дивовижною гармонією з навколишнім ландшафтом зажив всесвітньої слави. Кирилівська церква — пам’ятка архітектури першої половини ХІІ–XVII ст. — була споруджена як усипальниця чернігівських князів Ольговичів. Тут у 1194 році було поховано київського князя Святослава — одного з героїв давньоруської поеми „Слово о полку Ігоревім”. В інтер’єрі церкви зберігся унікальний фресковий розпис ХІІ ст. загальною площею 800 кв.м.

Комплекс пам’яток Судацької фортеці є однією з найбільших архітектурно-археологічних пам’яток на території України. До комплексу, площа якого складає понад 28 гектарів, належать фортифікаційні споруди часів давньогрецької та хозарської культури, а також пам’ятки раннього та пізнього середньовіччя (генуезького періоду VІ—ХV ст.): оборонні мури і башти, передмостове укріплення, комплекс головних воріт, Консульський замок, Дозорна (Дівоча) башта, мечеть, храми, склади, фрагменти відкритих під час досліджень житлових та ремісницьких споруд тощо.

Музейні колекції заповідника нараховують понад 80 тис. одиниць зберігання: це унікальні археологічні колекції, предмети декоративно-прикладного мистецтва, архітектурні деталі та архітектурна графіка різних років тощо.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2003 р. за № 624 була затверджена Комплексна програма збереження об’єктів Національного заповідника “Софія Київська” на 2003—2010 роки.

У 1987 р. Міжнародне жюрі Гамбурзького фонду ФРН нагородило заповідник Європейською Золотою медаллю за збереження історичних пам’яток. У 1990 р. Міжнародною радою з питань пам’яток і визначних місць (ICOMOS) архітектурний ансамбль Софійського собору занесено до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

НАЦІОНАЛЬНИЙ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ ЗАПОВІДНИК

01015 м. Київ, вул. Івана Мазепи, 21, корп. 8. тел.: (8044) 2806646, 2542226

Створений відповідно до Постанови ВУЦВК та РНК УСРР від 29.09.1926 р. “Про визнання колишньої Києво-Печерської лаври за історико-культурний державний заповідник і про перетворення її на

Всеукраїнське музейне містечко” на базі Музею культів та побуту, який існував на території з 1922 року.

Указом Президента України від 13.03.1996 р. за №181/96 КиєвоПечерському заповіднику було надано статус національного. Загальна площа заповідника — 23,5 га.

На території заповідника знаходиться 144 будівлі та споруди, серед яких 120 пам’яток архітектури та містобудування, що історично сформувалися протягом XI—XX ст.

На території заповідника розміщуються Державна історична бібліотека України, Національний музей історії України, Музей історичних коштовностей, Всеукраїнський фонд відтворення пам’яток архітектури ім. О.Гончара, Державна служба з питань національної культурної спадщини, Український центр культурних досліджень, Українське товариство охорони пам’яток історії і культури, Музей українського народного декоративного мистецтва, Музей книги та друкарства України, Музей мікромініатюр Сядристого М.С.

Фонди заповідника налічують понад 70 тис. одиниць зберігання, що є експонатами V—ХІХ ст. До національних раритетів, що зберігаються в заповіднику, належать: шиферні плити із рельєфними зображеннями (XI ст.), хрест Марка Печерника (XI ст.), книги: “Апостол” Івана Федорова (1574 р.), “Євангеліє” Петра Мстиславія (1575 p.), патерик Печерський видання 1661 р. та 1678 p., “Требник” Петра Могили (1646 р.) та ін.

У колекції ікон — всесвітньовідомі “Зішестя до пекла (XV ст.), “Спас в силах” (XVI ст.), “Царські врата” (XVI ст.), “Втеча до Єгипту” (XVI ст.), “В’їзд до Єрусалиму” (XVI ст.) та ін.

У Ближніх та Дальніх печерах покояться нетлінні мощі канонізованих печерських ченців. Частина території заповідника (так звана “Нижня лавра”) передана в користування чоловічому монастирю Свято-Успенської Києво-Печерської лаври Української православної церкви Московського патріархату. Церква Феодосія Печерського знаходиться у користуванні Української православної церкви Київського патріархату.

Реставрацією предметів з фондових колекцій займається спеціальний підрозділ заповідника — Центр реставрації та експертизи. За станом історичних будівель і території наглядає науково-технічна частина з реставрації, музеєфікації та інженерного забезпечення об’єктів культурної спадщини.

В заповіднику постійно проводяться археологічні дослідження пам’яток Печерського монастиря. Виходять наукові монографії, видаються наукові журнали, друкуються фотоальбоми, проводяться міжнародні наукові та науково-практичні конференції.

Друком вийшли каталоги за матеріалами фондової збірки заповідника: “Напрестольні Євангелії в зібранні заповідника”, “Вклади і вкладники в Успенський собор Києво-Печерської лаври”, “Вкладні дерев’яні хрести в зібранні заповідника”, “Предмети побуту з кераміки ХVII—XVIII ст. з археологічних розкопок на території заповідника”, “Образ Богородиці на предметах культового шитва XVII—XIX ст.” Щорічно видаються збірники наукових праць: “Лаврський альманах” та “Могилянські читання”.

Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник — один із найзначніших музейних центрів в Україні, комплекс пам’яток якого “Архітектурний ансамбль Києво-Печерська лавра” за рішенням 14-ої сесії Міжурядового Комітету ЮНЕСКО від 7 грудня 1990 року внесено до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

ДЕРЖАВНИЙ ІСТОРИКО-АРХІТЕКТУРНИЙ ЗАПОВІДНИК „СТАРОДАВНІЙ КИЇВ”

01025 м. Київ, вул. Андріївський узвіз, 5. тел.: (8044) 4250270, 4250102

Створений відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 18.05.1987 р. за № 183 “Про оголошення комплексу пам‘яток історичного центру м. Києва державним історико-архітектурним заповідником “Стародавній Київ” та наказом Міністерства культури УРСР від 03.07.1987р. “Про створення історико-архітектурного заповідника “Стародавній Київ”.

Рішенням Київського міськвиконкому від 10.10.1988 р. за № 976 було визначено межі його території (близько 175 га). На території заповідника розташовано 113 пам‘яток історії і культури національного та місцевого значення і близько 150 щойно виявлених пам’яток. На цій території знаходяться пам‘ятки архітектури та містобудування (комплекси споруд Братського монастиря, Іллінської церкви, Фролівського монастиря, церкви Миколи Набережного, Покровська та Притисько-Микільська, храми і келії Покровського монастиря), пам‘ятники князю Володимиру, Магдебурзькому праву, українському філософу і поету Г. Сковороді та ін.

З 1995 р. заповідник підпорядковано створеному в структурі Київської міської державної адміністрації управлінню охорони пам‘яток історії, культури та історичного середовища.

У 1998 р. заповідник увійшов до складу створеного на підставі розпорядження Київської міської державної адміністрації від 15.09.1997 р. за № 1421 Київського науково-методичного центру по охороні, реставрації та використанню пам‘яток історії, культури і заповідних територій. Фонди заповідника нараховують понад 5 тис. одиниць зберігання.

У складі заповідника функціонують Музей історії Михайлівського Золотоверхого монастиря та Музей історії Магдебурзького права.

Одним з основних напрямів діяльності заповідника є забезпечення реалізації державної політики в галузі вивчення, охорони, використання та популяризації пам’яток культурної спадщини на його території, збереження унікального міського історичного середовища завдяки систематичному нагляду за всіма видами будівельно-реставраційних та відновлювальних робіт на пам‘ятках заповідника та фоновій забудові.

ДЕРЖАВНИЙ ІСТОРИКО-МЕМОРІАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК „ЛУК’ЯНІВСЬКЕ КЛАДОВИЩЕ”

04112 м. Київ, вул. Дорогожицька, 7. тел.: (8044) 4408077

Створений відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 1.07.1994 р. за № 447 “Про оголошення комплексу пам’яток історії та культури Лук’янівського цивільного кладовища в м. Києві Державним історико-меморіальним заповідником”.

На Лук’янівському кладовищі (офіційно було відкрите у 1878 р.) розташовані поховання видатних людей нашої держави та багатьох країн Європи — Болгарії, Німеччини, Польщі, Угорщини, Франції, Бельгії.

Загальна площа заповідника складає 20,45 га. На державному обліку перебувають 227 поховань, розташованих на території заповідника.

У складі заповідника функціонує музейна кімната. Фонди заповідника нараховують 2 тис. одиниць зберігання. Сформовано 400 особистих фондів.

З 2004 р. ведуться роботи по реалізації проекту генерального плану

здійснення робіт з благоустрою території кладовища, ремонту, реставрації пам’яток історії, архітектури, мистецтва.

БИКІВНЯ

Розташована на північному сході Києва, між Броварським проспектом і вул. Бобринецькою, уздовж вул. Радистів. Вперше згадане як хутір на початку ХХ ст. З 1923 р. — у межах Києва. Сучасне розпланування — з 50-х рр. 20 ст. Біля селища Биківня у 1930-х — на початку 1940-х років (до окупації німцями Києва) в таємній обстановці здійснювались масові поховання осіб, репресованих і страчених у Києві органами НКВС. Офіційно будівництво спеціальної зони для таємних поховань розпочалося в 1936 р.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІСТОРИКО-МЕМОРІАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК „БИКІВНЯНСЬКІ МОГИЛИ”

м. Київ, с. Биківня

Створений відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 22.05.2001 р. за № 546. Указом Президента України від 17.05.2006 р. за № 400/2006 заповіднику надано статус національного.

Неподалік від с. Биківня, що розташовується на північно-східній околиці Києва, у 1930-х — на початку 1940-х років у лісі здійснювались масові поховання осіб, репресованих і страчених у Києві органами НКВС. У 19 та 20 кварталах Дарницького лісництва, за даними дослідників, поховано більше 100 тис. осіб. Сьогодні у Биківнянському лісі під Києвом — сотні хрестів, могил і дерев зі стрічками та вінками.

На території заповідника у 1995 р. встановлено скульптурну композицію в пам’ять жертв комуністичного режиму.

СЕВАСТОПОЛЬ

Місто знаходиться в Автономній Республіці Крим на південно-західному узбережжі Чорного моря. На півострові між Карантинною й Пісочною бухтами збереглись руїни давньогрецького міста — Херсонесу Таврійського. В V столітті до н.е. тут виникла грецька колонія, яку заснували вихідці з Гераклеї Понтійської. У І ст. до н.е. Херсонес прийняв зверхність боспорського царя Мітрідата VІ, з І ст.н.е. — Риму. З кінця ІV ст. н.е. він увійшов до складу Візантійської імперії. У ІХ—Х ст. відігравав важливу роль в економічних та політичних зв’язках між Візантією і Києвом. У Х ст. містом оволодів київський князь Володимир Великий. 1299 р. Херсонес пограбував і зруйнував хан Ногай, а в кін. ХІV ст. — хан Едігей. Місто проіснувало до середини ХV ст. У 1778 р. О.В. Суворов, командуючи російськими військами в Криму, звів перші військові укріплення поблизу селища Ахтіар (Ак-Яр — Білий Стрімчак). Збудована фортеця й порт. У 1804 р. російський уряд офіційно оголосив Севастополь головним військовим портом Чорноморського флоту, а в 1809 р. — військовою фортецею. Під час Кримської війни Севастополь перебував в облозі (1854—1855 рр.) і був майже повністю знищений. За Паризьким мирним договором 1856 р. — демілітаризований. У 1871 р. виникає знову як військова база.

У 1784 р. місто отримало назву Севастополь від грецького “себастос” — величний, царський, “поліс” — місто. Під час правління Павла І місто було перейменоване на Ахтіар.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК „ХЕРСОНЕС ТАВРІЙСЬКИЙ”

М. Севастополь,

вул. Древня, 1.

тел.: (80692) 241369, 241415, 241363.

Державний заповідник з філіями “Фортеця Чембало”, “Фортеця Каламіта”, відділом “Гераклейські клери” створений відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 31.01.1978 р. за № 77, враховуючи історичну, архітектурну, художню цінність комплексу пам’яток античного Херсонеса, на базі Херсонеського історико-археологічного музею у м. Севастополі.

Указом Президента України від 11.10.1994 р. за № 587/94 заповіднику надано статус національного.

Місто Херсонес виникло наприкінці VI ст. до н.е. і проіснувало до початку XV ст. н.е. Протягом двох тисячоліть, за часів розквіту стародавніх Греції, Риму та Візантії, Херсонес був значним центром культури на Кримському півострові. Він відіграв важливу роль у взаємовідносинах між Візантією та Київською Руссю і був провідним центром розповсюдження християнства на східнослов’янських землях. Херсонес та його сільськогосподарська округа (хора) насичені пам’ятками, які в унікальному автентичному стані збереглися до сьогодення тільки на цій території та є надбанням світової цивілізації. Площа заповідника — близько 500 га.

Комплекс пам’яток заповідника “Херсонес Таврійський” має не тільки національне, а й міжнародне значення. До його складу входять: 5 археологічних комплексів (городище Херсонес Таврійський, некрополь Херсонеса в Карантинній балці, фортеця Чембало, фортеця Каламіта, античні земельні наділи та садиби); 11 пам’яток архітектури та містобудування на території городища та фортеці Каламіта.

Розроблений і затверджений Генеральний план розвитку заповідника. З 1994 р. заповідник веде дослідження на херсонеській хорі разом з групою науковців Техаського університету, зусиллями яких реалізований проект реконструкції колишньої монастирської лазні, розташованої на території Херсонеського городища, з пристосуванням її під сучасне фондосховище.

На цей час опрацьовується проект концепції Державної програми розвитку Національного заповідника “Херсонес Таврійський” на 2007—2015 р., якою, зокрема, передбачається утворення Археологічного парку.

АР КРИМ

АР Крим утворена 12 лютого 1991 р. Адміністративна одиниця на півдні України, розташована на Кримському півострові.

На державний облік узято (з урахуванням м. Севастополя) 1004 пам’ятки архітектури та містобудування (з них 216 — національного значення), 7227 пам’яток археології (з них — 21 національного значення), 3861 пам’ятка історії (з них — 13 національного значення), 520 пам’яток монументального мистецтва. До Списку історичних населених місць (міста і селища міського типу) включено 29 населених пунктів: Алупка, Алушта, Армянськ, Балаклава, Бахчисарай, Білогірськ, Гаспра, Гурзуф, Євпаторія, Інкерман, Керч, Коктебель, Кореїз, Лівадія, Массандра, Новий Світ, Ореанда, Партеніт, Саки, Севастополь, Сімеїз, Сімферополь, Старий Крим, Судак, Форос, Феодосія, Чорноморське, Щебетовка, Ялта.

АЛУПКА

Місто розташоване в Автономній Республіці Крим. Це відомий курорт за 97 км від Сімферополя.

Найдавніше поселення на цій території датується VIII тис. до н. е. Вперше згадується у 960 р. під назвою Алубіка (Алопеніа). У ХІІІ ст. Алупка входила до складу князівства Феодоро. У XIV—XV ст. тут знаходився генуезький опорний пункт на чорноморському узбережжі “Люпіко”. У 1454 р. місто було знищено турками. В 1475—1774 рр. тут знаходилися володіння Османських султанів. Після приєднання Криму до Російської імперії у 1783 р. місто належало князю Г. Потьомкіну, згодом Алупка стала власністю Ф. Ревеліоті. У 1823 р. місто перейшло в володіння генерал-губернатора Новоросійського краю князя М. Воронцова, який у 1828 р. почав зводити тут палац.

ДЕРЖАВНИЙ ПАЛАЦОВО-ПАРКОВИЙ МУЗЕЙ-ЗАПОВІДНИК У М. АЛУПКА

Автономна Республіка Крим

м. Алупка, палацове шосе, 10.

тел.: (80654) 722951

Створений на виконання Рішення сесії Кримської обласної ради народних депутатів від 7.09.1990 р. і Рішення Кримського облвиконкому від 20.11.1990 р. за № 300 на базі Алупкінського палацу-музею.

Музей-заповідник розташований у палаці, який був побудований за проектом англійського архітектора Е. Блора в 1828—1848 рр. для генерал-губернатора Новоросійського краю, графа, згодом князя Михайла Семеновича Воронцова (1782—1856 рр.). Музей було засновано у палаці 11 серпня 1921 р.

До складу заповідника входять:

— палацово-парковий ансамбль (Воронцовський палац) у м. Алупка;

— палацово-парковий ансамбль (палац Олександра III) у селищі Массандра на засадах філії.

В основі колекції музею-заповідника — зібрання картин, скульптур, меблів, порцеляни. Фонди бібліотеки складаються із зібрань нотних альбомів, гравюр, архітектурних креслень, географічних карт.

У музеї працює кілька постійнодіючих експозицій, що знайомлять з побутом перших власників палацу і характером палацових інтер’єрів 30—40 р. XIX ст. Працює виставка “Фамільна галерея Воронцових”, яка знайомить із зібранням творів образотворчого мистецтва, пов’язаного з кількома поколіннями родини Воронцових і Воронцових-Дашкових, а також Шувалових, Наришкіних, Долгоруких. Експонуються акварелі заслуженого художника України Я.О. Басова. Щорічно проводяться виставки живопису і графіки з фондових зібрань музею.

БАХЧИСАРАЙ

Місто розташоване в Автономній Республіці Крим у долині річки Чурук-Су, за 38 км від Сімферополя. Територія міста була заселена понад 40 тис. років тому. Тут існували таврське, пізньоскіфське, середньовічне поселення. Жителями були нащадки таврів, скіфів, сарматів, аланів і греків. У XV ст. ханом ХаджіГіреем з міста Солхата (Старий Крим) сюди було перенесено столицю Кримського ханства. Вперше місто згадується у 1502 р. в грамоті кримського хана Менглі-Гірея. Бахчисарай зводили місцеві майстри, а також майстри з Ірану, Італії і Туреччини. У 1628 р. гетьман М. Дорошенко здійснив похід на Крим, розгромив під Бахчисараєм військо хана Кан-Теміра. У 1648 р. в Бахчисараї Б. Хмельницький уклав угоду з ханом Іслам-Гіреєм ІІІ про боротьбу з Польщею. За цією угодою гетьман був змушений залишити тут заложниками свого сина та декількох знатних козаків. У 1675 р. козаки під проводом кошового отамана І. Сірка захопили місто. У 1681 р. в Бахчисараї був підписаний мирний договір, за яким Туреччина і Кримське ханство відмовлялись від дальших зазіхань на Лівобережну Україну і Київ. Останній кримський хан Шагін-Гірей у 1783 р. зрікся престолу, і Бахчисарай був приєднаний до Російської держави. Протягом ХІХ—поч. ХХ ст. Бахчисарай був центром культурного і громадського життякримських татар. Назва в перекладі з кримськотатарської мови означає “сад-палац” (“бахчи” — сад, “сарай” — палац).

ДЕРЖАВНИЙ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ ЗАПОВІДНИК У М. БАХЧИСАРАЙ

Автономна Республіка Крим

м. Бахчисарай, вул.. Річна, 133.

тел.: (806554) 42881

Державний заповідник створений відповідно до Рішення сесії Кримської ради народних депутатів від 07.09.1990 р. та Рішення Кримського облвиконкому від 20.11.1990 р. за № 300 на базі Бахчисарайського історико-архітектурного музею.

Основу заповідника складають три категорії пам‘яток: об’єкти, що пов’язані з історією формування і розвитку кримсько-татарської державності; пам’ятки, об’єднані терміном “печерні міста” і “печерні монастирі”; різноманітні археологічні комплекси, а також Ханський палац XVI—XVIII ст. Специфічною особливістю даного кола пам’яток є абсолютна унікальність перших двох категорій, що не мають аналогів у країні.

У 1996 р. до заповідника на правах філій увійшли Музей історії і культури кримських татар та Музей археології та “печерних” міст. При заповіднику працюють ще два музеї: Художній музей та Дім-музей Ісмаїла Гаспринського.

У складі заповідника існує Наукова бібліотека, що нараховує понад 10 тис. найменувань спеціалізованої наукової літератури, та Науковий архів.

Фондові колекції заповідника нараховують понад 110 тис. одиниць зберігання, які представлені, переважно, археологічним матеріалом.

Головними напрямками діяльності заповідника є археологічні розкопки на територіях “печерних міст” і інших археологічних пам’яток, та сприяння охоронним заходам на пам‘ятках археології.

КЕРЧ

Нині це залізничний вузол і важливий порт Чорного та Азовського морів. Місто розташоване в Автономній Республіці Крим, за 210 км від Сімферополя. В VI ст. до н.е. на узбережжі Керченської протоки, на сході Керченського півострова між Чорним і Азовським морями, засновано грецьку колонію Пантикапея (Боспор Кімерійський), яка стала столицею Боспорського царства. Місто займало вигідне географічне положення на перетині важливих морських і сухопутних шляхів. У 370-х р. його було зруйновано після навали гунів. У V ст. античний Пантикапей припинив своє існування. В VI ст. місто перебувало під владою Візантійської імперії. У VIІ ст. ним заволоділи хозари. В ІХ—ХІ ст. входило до складу Тмутараканьського князівства й називалося Кърчевъ. Місто було важливим торговим центром, де торгували купці Русі, Сходу, Візантії, Західної Європи, Кавказу. З ХІV ст. під назвою Черкіо входило до складу генуезької колонії. В кінці XV ст. Керч, як і весь Крим, потрапляє в залежність до турецького султана. В XVІ—XVІІІ ст. сюди здійснювали походи козаки. У 1774 р., за умовами Кучук-Кайнарджійського мирного договору з Туреччиною, Російська імперія включила місто до складу своїх володінь. Керч відігравала помітну роль у встановленні торговельних відносин Росії з іншими країнами.

ДЕРЖАВНИЙ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ ЗАПОВІДНИК У М. КЕРЧ

Автономна Республіка Крим

м. Керч, вул. Свердлова, 7 (Айвазовського, 5).

тел.: 82612 04 75

Державний історико-культурний заповідник створений відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 05.03.1987 р. за № 66 “Про оголошення комплексу пам’яток історії та культури в м. Керч державним історико-культурним заповідником” на базі історико-археологічного музею.

Територія заповідника складає 64,5 га. До складу заповідника входять унікальні пам’ятки історії та культури м. Керч: античне місто Пантикапей, античні городища Німфей, Мірмекій, Тірітака, Порфеній, античний кам’яний склеп Деметри, церква Іоанна Предтечі VIII—XII ст., городище давньоруського міста Корчев X—XII ст., що було одним із центрів Тмутараканьського князівства.

Велика кількість пам’ятних місць на території заповідника пов’язані з обороною та звільненням Керченського півострова в роки Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр. Серед них — меморіальні ансамблі Аджимушкайських каменоломень та плацдарму Ельтигенського десанту 1943 р.

У складі заповідника діє один із найстаріших в Україні Історико-археологічний музей. Фонди цього музею налічують понад 167 тис. одиниць зберігання, найчисельнішими є археологічні фонди — понад 100 тис. одиниць. В їхньому складі — лапідарна колекція, що нараховує майже 2 тис. одиниць зберігання, датованих III тис. до н.е. — XVIII ст. н.е.

КОКТЕБЕЛЬ

Коктебель (крим. Kоktоbel) знаходиться в Автономній Республіці Крим на південно-східному узбережжі Чорного моря, на узбережжі Коктебельської бухти, біля підніжжя гірського масиву Кара-Даг, за 129 км від Сімферополя.

Долини навколо Кара-Дагу в Криму здавна були заселені. На початку І ст. до н.е. тут вже існувало поселення. У VIII ст. на місці нинішнього Коктебелю був порт. В X ст. поселення зруйнували печеніги. У ХІІІ ст. виникає селище під назвою Коктебель. Слово староарабського походження, перекладають його як “поселення біля голубої гори”. У 1945—1991 роках — Планерське.

КОКТЕБЕЛЬСЬКИЙ ЕКОЛОГО-ІСТОРИКО- КУЛЬТУРНИЙ ЗАПОВІДНИК „КІМЕРІЯ М.О. ВОЛОШИНА”

Автономна Республіка Крим

м. Феодосія, вул. Коробкова, 13.

т/факс: (806562) 21760

Створений відповідно до Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 18.10.2000 р. за № 1476—2, наказу Міністерства культури Автономної Республіки Крим від 04.12.2000 р. за № 206, на базі Будинку-музею М.О. Волошина в смт Коктебель, Старокримського історико-літературного музею і Будинку-музею О.С. Гріна в м. Старий Крим.

До складу заповідника увійшли: Будинок-музей М.О. Волошина; будинок “Пра” (матері М.О. Волошина — О.О. Кириєнко-Волошиної); будинок А.Е. Юнге — сина першовідкривача Коктебельської долини

Е.А. Юнге; склеп Юнге (смт Коктебель); могила М.О.Волошина на пагорбі Кучук-Єнішар (смт Коктебель); комплекси могил на старокримському і коктебельському цвинтарях; Меморіальний будинок-музей О.С. Гріна у м. Старий Крим; могила О.С. Гріна і Н.Н. Грін на старому міському цвинтарі в м. Старий Крим.

У складі заповідника працюють музеї Максиміліана Волошина, Олександра Гріна, Костянтина Паустовського та літературно-художній музей. Фонди заповідника налічують понад 50 тис. одиниць зберігання. Музеї заповідника проводять наукові конференції, творчі симпозіуми, семінари. Один раз на два роки проводиться міжнародна науково-практична конференція “Волошинські читання”.

ЧОРНОМОРСЬКЕ

Калос Лімен — давньогрецьке місто — було засноване грекамиіонійцями на початку ІV ст. до н.е. Місто займало вигідне географічне положення, мало родючі землі й зручну гавань. Наприкінці ІV ст. до н.е. місто було включене до складу дорійського полісу Херсонесу Таврійського, і воно стало головним форпостом на північному заході Криму. З середини II ст. до н.е. Калос Лімен займають скіфи. Місто припинило своє існування до I ст. н.е., коли сармати остаточно знищили цей колись процвітаючий центр. Останній раз назва згадується у XIII-XVI ст. відносно Ак-Мечетської бухти. Назва в перекладі з старогрецької означає “прекрасна гавань”. На даний час — це селище Чорноморське.

РЕСПУБЛІКАНСЬКИЙ ІСТОРИКО-АРХЕОЛОГІЧНИЙ ЗАПОВІДНИК „КАЛОС ЛІМЕН”

Автономна Республіка Крим

смт Чорноморське, вул. Фрунзе, 22 a.

тел.: 91867, 92076, 92077

Створений відповідно до Постанови Ради Міністрів АРК від 22.04.1997 р. за № 124 на основі одного з найбільших античних міст Північно-Західного Криму — Калос Лімен (Прекрасної Гавані), з метою вивчення, збереження і популяризації унікального археологічного комплексу.

1 лютого 2001 р. до складу заповідника “Калос Лімен” увійшов Чорноморський історико-краєзнавчий музей. Експозиція музею охоплює історичний період з найдавніших часів до сьогодення, а також дає уявлення про природу і клімат регіону.

Основу фондової колекції заповідника складають матеріали досліджень, які здійснює Західно-Кримська експедиція Кримської філії Інституту археології НАН України з 1988 р.

Республіканський історико-археологічний заповідник «Калос Лімен» активно співпрацює з Національним заповідником «Херсонес Таврійський», Кримською філією Інституту археології НАН України, Євпаторійським краєзнавчим музеєм, Кримським республіканським краєзнавчим музеєм, Донузлавською експедицією Російської академії наук.

ВІННИЦЬКА ОБЛАСТЬ

Область утворена 27 лютого 1932 р. Розташована на Правобережжі Дніпра в межах Придніпровської та Подільської височин. В області взято на державний облік 640 пам’яток архітектури та містобудування (з них — 167 національного значення), 1434 пам’ятки археології (з них — 14 національного значення), 1798 пам’яток історії (з них — 5 національного значення), 201 пам’ятку монументального мистецтва (з них — 3 національного значення). До Списку історичних населених місць включено 24 пункти Вінничини: Бар, Бершадь, Браїлів, Брацлав, Вінниця, Вороновиця, Гайсин, Дашів, Жмеринка, Іллінці, Копайгород, Могилів-Подільський, Муровані Курилівці, Оратів, Погребище, Немирів, Ситківці, Томашпіль, Тульчин, Хмільник, Чечельник, Шаргород, Ямпіль.

БУША

Селище розташоване на р. Бушанка. У другій половині ХVІ ст. землями, на яких стоїть містечко Буша, володів коронний канцеляр Ян Замойський (1541—1605), а пізніше — його син Томаш (1594—1638). За часів Яна Замойського у Буші, посередині мису, утвореного ріками Мурафа і Буша, почалося будівництво замку. На початку ХVІІ ст. Буша отримала статус міста. В 1617 р. неподалік від Буші, під Яругою, відбулась битва польської армії гетьмана Станіслава Жолкевського і військ Іскандера-паші. Після 1648 р. поляки залишили Бушу, і вона стала прикордонним містом Брацлавського козацького полку. Тут постійно відбувалися сутички між поляками та козаками. У листопаді 1654 р. війська С. Потоцького і С. Чернецького взяли місто в облогу. Воно було зруйноване і практично перестало існувати.

ДЕРЖАВНИЙ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ ЗАПОВІДНИК „БУША”

Вінницька область,

Ямпільський район, с. Буша.

тел.: (04336) 26130

Створений відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 13.08.2000 р. за № 1275 “Про Державний історико-культурний заповідник “Буша” у Вінницькій області” та розпорядження обласної державної адміністрації від 12.10.2000 р. “Про Державний історико-культурний заповідник “Буша” Ямпільського р-ну Вінницької області, з метою збереження пам’яток архітектури, археології та історії.

Загальна площа заповідника — 6,68 га. До складу заповідника входять 11 об’єктів: 5 пам’яток археології від VI тис. до н. е. — до V—VII ст. н.е., залишки фортеці та підземних ходів XVI—XVII ст., що увійшли в історію як один з форпостів боротьби українського народу за незалежність, міська ратуша XVI ст., дохристиянський та християнський скельний храм V – VI ст. н. е. з унікальними художніми рельєфами, кладовище XVIII — XIX ст.

На території заповідника розташований парк історичної скульптури, де щорічно проводяться міжнародні пленери скульпторів-каменотесів.

На території заповідника діє один музей, кількість фондових одиниць зберігання якого складає 382 предмети.

У 2004 р. Українським регіональним спеціалізованим науково-реставраційним інститутом “Укрзахідпроектреставрація” розроблено Генеральний план розвитку заповідника.

ВОЛИНСЬКА ОБЛАСТЬ

Область утворена 4 грудня 1939 р. Обіймає північно-західні терени історичної Великої Волині. В області на державний облік узято 495 пам’яток архітектури та містобудування (з них — 200 національного значення), 149 пам’яток археології (з них — 16 національного значення), 1282 пам’ятки історії (з них — 7 національного значення), 35 пам’яток монументального мистецтва (з них — 1 національного значення). До Списку історичних населених місць включено 20 поселень: Берестечко, Володимир-Волинський, Голоби, Головно, Горохів, Іваничі, КаміньКаширський, Ковель, Луків, Луцьк, Любешів, Любомль, Олика, Ратне, Рожище, Стара Вижівка, Турійськ, Устилуг, Цумань, Шацьк.

ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКИЙ

Місто розташоване на р. Луга. Володимир-Волинський заснований у IX ст. Вперше згадується в 988 р., коли київський князь Володимир Святославович приєднав Волинь до Київської Русі. Володимир засновано як місто-фортецю. У 1199 р. володимирський князь Роман Мстиславович об’єднав волинсько-галицькі землі в Волинсько-Галицьку державу, і у 1199—1341 рр. Володимир є столицею Галицько-Волинського князівства. У ХІІ—ХІІІ ст. місто стало одним із значних центрів торгівлі Русі з країнами Західної Європи, цьому сприяло вигідне його розташування на водному шляху: Балтійське море — Вісла — Західний Буг — Дністер — Чорне море. В 1325 р. місту надано Магдебурзьке право. В 1340 р. литовський князь Любарт Гедімінович захопив Володимир. Польський король Казимир ІІІ оволодів містом у 1349 р. У 1370 р. Західна Волинь з Володимиром відійшла до Литви. Протягом ХV ст. місто постійно піддавалось руйнуванню від набігів татар. Володимир перебував у складі Литви до Люблінської унії, а в 1569 р. переходить під владу Польщі. В 1795 р., після третього поділу Польщі, місто було приєднано до Росії як повітове місто новоутвореної Волинської губернії. Володимир-Волинський

був одним з центрів давньоукраїнської писемності. Наприкінці ХІІІ — початку ХІV ст. тут був написаний Волинський літопис. Місто відігравало визначну роль і в поширенні православ’я у Південно-Західній Русі.

Місто назване іменем його засновника — київського князя Володимира Святославовича. Уточнення ”Волинський” додано пізніше для розрізнення двох міст з однаковою назвою: Володимир на Волині і Володимир на Клязьмі. У 1921—1931 рр. Волинь була у підпорядкуванні Польщі. У цей період поселення носило назву Владзімеж.

ДЕРЖАВНИЙ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ ЗАПОВІДНИК „СТАРОДАВНІЙ ВОЛОДИМИР”

Волинська область,

м. Володимир-Волинський, вул.. Драгоманова, 18.

тел.: (8242) 28989

Заповідник створений відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 17.11.2001 р. за № 1509, враховуючи історичну, архітектурну і художню цінність пам’яток міста Володимира-Волинського.

З часу свого заснування Володимир був столицею Волинського удільного князівства, а від 1199 р., коли волинський князь Роман Мстиславович захопив Галич, — столицею об’єднаного Галицько-Волинського князівства, важливим політичним і економічним центром Київської Русі. З 1202 р., в часи князювання Данила Романовича Галицького, і до 1340 р. навіть давня столиця Русі Київ була підпорядкована галицько-волинським князям і саме волинський воєвода Дмитро очолював оборону Києва від татар.

В давньоруські часи місто Володимир складалося з добре укріпленого княжого дитинця — граду, а також укріпленого торгово-ремісничого посаду — окольного міста і багатьох обширних передмість, таких як Федорівка, Завалля, Іллівщина, Острівок та інші. Розміри міста були дуже значними навіть за європейськими мірками того часу, а його розпланувальна структура визначалася особливостями давньоруського містобудування. Оборонні споруди дитинця являли собою систему городень та веж на високих, оточених ровами земляних валах, які утворювали городище волинського типу. В дитинці розміщувалася княжа резиденція та церква Іоакима і Анни. Брама дитинця зв’язувала його з окольним містом, теж оточеним потужним кільцем оборонних споруд, кінці якого впиралися в заплаву річки Луг.

 

На території заповідника площею 14,5 га серед інших знаходяться пам’ятки національного значення: вали Городища (Х ст.), Успенський собор (ХІІ ст.), Василівська церква (ХІІ ст.)

У 2003 р. Львівським спеціалізованим інститутом “Укрзахідпроектреставрація” був розроблений Генеральний план розвитку заповідника.

ЛУЦЬК

Розташований на р. Стир, за 470 км від Києва. Місто вперше згадується у Іпатіївському літописі від 1085 р. В ХІІІ ст. його називають Лучеськом Великим. 1340 р. Луцьк отримує статус столиці Галицько-Волинського князівства. В цей час тут зводиться резиденція князя Любарта — Луцький замок. В 1388—1480 рр., за князювання литовського князя Вітовта, Луцьк було обрано другою після Вільно великокняжою резиденцією. Тогочасний Луцьк — місто, де мешкали українці, поляки, євреї, караїми. Кожна громада мала свою святиню (церкву, синагогу, костел, кенасу), систему податей та особливу архітектуру і розпланування кварталів. В 1429 р. тут відбувався з’їзд монархів європейських країн, на якому обговорювалися питання про захист Європи від нападу турків. У 1432 р. Луцьк отримує Магдебурзьке право. Розташоване на перетині торговельних шляхів, що вели до країн Заходу та Прибалтики, у ХV—ХVІ ст. місто стає одним із центрів міжнародної торгівлі. Тут свою резиденцію влаштовує польський королівський канцлер Альбрехт Радзивілл. У 1569 р. внаслідок Люблінської унії Луцьк перейшов під владу Польщі. У ХVІІ ст., під час національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, місто було зруйноване. У 1795 р., після ІІІ поділу Польщі, Луцьк з рештою Західної Волині приєднано до Російської імперії, і він стає центром губернії. 1921 р. за умовами Ризького договору Луцьк переходить до складу Польщі.

ЛУЦЬКИЙ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ ЗАПОВІДНИК

Волинська область,

м. Луцьк, вул. Драгоманова, 23.

тел.: (80322) 23432

Історико-культурний заповідник створений відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 26.03.1985 р. за № 130 на базі комплексу історичних архітектурних споруд Старого Луцька.

До складу заповідника входять 58 пам’яток історії та культури (19 — національного значення), серед них: Верхній замок (закладений останнім князем Галицько-Волинського князівства Любартом у 1340—1384 рр.); монастир бригіток (1624 р.); колегія єзуїтів (1639 р.); монастир Шариток ( XV—XVIII ст.); двоповерхова кам’яниця (XVIII—XIX ст.); синагога — “Малий замок” (XVII ст.); кірха (1906—1907 рр.); церква Святої Покрови (XVII ст.) з дзвіницею (XIX ст.) та інші.

У складі заповідника діють Музей історії сільського господарства Волині, а також розташований у замку Музей дзвонів.

На території заповідника розташовані Художній музей та Музей волинської ікони — єдиний музей подібного профілю в Україні, який представляє самобутню волинську школу іконопису.

Зібрання музею нараховує понад 1,5 тис. експонатів. Перлиною колекції є Холмська чудотворна ікона Божої Матері, унікальна пам’ятка візантійського мистецтва XI — XII ст.

Основні напрями діяльності заповідника — збереження і реставрація архітектурних пам’яток Луцька, охорона і відтворення історичного середовища шляхом відновлення давнього образу і функцій міста.

ДОНЕЦЬКА ОБЛАСТЬ

Утворена 17 липня 1932 р. Область охоплює історичні терени Південної Слобожанщини та колишнє Дике Поле. 3 червня 1938 р. Донецька область була розділена на Сталінську (Донецьку) й Ворошиловградську (Луганську).

На державний облік узято 76 пам’яток архітектури та містобудування (з них — 13 національного значення), 1956 пам’яток археології (з них — 11 національного значення),1940 пам’яток історії (з них — 2 національного значення), 180 пам’яток монументального мистецтва (з них — 1 національного значення).

До Списку історичних населених місць, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 р. за № 878, включено: Артемівськ, Горлівку, Донецьк, Краматорськ, Макіївку, Маріуполь, Слов’янськ, Святогірськ.

СВЯТОГІРСЬК

В ХV ст. на правому березі Сіверського Донця в місцевості, що здавна звалася “Святі Гори”, монахи пробили ходи в крейдяній скелі та її вершині і збудували печерну церкву. Письмові джерела середини ХVІ ст. згадують “Святі Гори” як один з донецьких дозорів. Було організовано сторожову і станичну служби по Донцю. На лівому березі Сіверського Донця діяла 5-а Святогірська сторожа. З 1624 р. згадується Святогірський Успенський чоловічий монастир. В 1679 р. кримські татари захопили й спустошили його. У 1787 році монастир закрили. А у 1790 р. Катерина ІІ подарувала Святогірський маєток князеві Г. Потьомкіну. З 1844 р. монастир відроджено під назвою “Святогірська Успенська пустинь”.

ДЕРЖАВНИЙ ІСТОРИКО-АРХІТЕКТУРНИЙ ЗАПОВІДНИК У М. СВЯТОГІРСЬК

Донецька область,

м. Святогірськ, вул. Зарічна, 4.

тел.: (806262) 55163

Державний історико-архітектурний заповідник у м. Святогірську створений відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 27.05.1980 р. за № 365 на базі комплексу пам’яток Свято-Успенського монастиря (XVII—XIX ст.), що розташований в місцевості з історичною назвою Святі Гори.

Комплекс пам’яток заповідника нараховує 30 об’єктів. До його складу входять: Успенський собор (1868 р.); Миколаївська церква (XVII ст.), частина якої висічена у крейдовій скелі; Покровська церква (1850 р.); церква Святих преподобних Антонія і Феодосія; Всіхсвятський скит; гостинний комплекс та ін.

Основною святинею монастиря та його найвизначнішою пам’яткою є комплекс печерних споруд — келій та церков, висічених у крейдовій скелі. На території монастиря знаходиться цвинтар з родовими усипальницями князів Голіциних і графів Іловайських.

До комплексу історичних пам’яток також відносяться: монументальна скульптура Артема роботи І.П. Кавалерідзе (1927 р.), Меморіал Великої Вітчизняної війни (поховання генерал-майора Батюка М.Ф. (1943 р.), братська могила воїнів, Блок пам’яті (1996 р.), пам’ятник розвіднику-артилеристу Камишеву В.М. На території заповідника діють музейні виставки.

ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСТЬ

м. Василівка, вул. Гагаріна, 16.

тел.: (806175) 47388, 47362

Створений відповідно до Рішення Запорізької обласної державної адміністрації від 29.01.1993 р. на базі районного краєзнавчого музею. “Садиба Попова” — комплекс будівель палацово-паркового ансамблю колишнього маєтку “Васильєво”, побудованого Запорізька область утворена 10 січня 1939 р. Розташована на південному сході України, займає головним чином лівобережну частину басейну нижньої течії Дніпра.

В області нараховується 7735 пам’яток, з них 16 — національного значення. 6 міст Запорізької області включено до Списку історичних населених місць України: Запоріжжя, Бердянськ, Гуляйполе, Мелітополь, Оріхів, Токмак.

ВАСИЛІВКА

Селище розташоване на березі Каховського водоймища, за 50 км від Запоріжжя. Від імені власника села Василя Степановича Попова виникла його назва. Василівка заснована наприкінці ХVIII ст. запорізькими козаками і кріпаками-втікачами. У 1784 р. місто стало власністю генералмайора Василя Степановича Попова — начальника канцелярії князя Потьомкіна. Василівка була розташована біля переправи через річку Карачекрак, на шляху до Криму. Колишній маєток “Васильєво” належав родині дворян Попових.

ІСТОРИКО-АРХІТЕКТУРНИЙ МУЗЕЙ-ЗАПОВІДНИК „САДИБА ПОПОВА”

Запорізька область,

у 1894 р. коштом власника маєтку генерала Василя Павловича Попова.

До складу музею-заповідника “Садиба Попова” входять два комплекси:

— історичний — “Садиба поміщика періоду освоєння Дикого поля” (житловий будинок поміщика (1790 р.), корівник (1835 р.), молочарня (1836 р.), погріб (1830 р.); — архітектурний — залишки палацового комплексу (три флігелі, оглядова башта, каретний двір, стайні, будівлі електростанції та майстерні, головна башта зруйнованого палацу).

На думку окремих дослідників, архітектурний комплекс є творінням видатного російського архітектора XIX ст. Миколи Бенуа. Фонди музею нараховують близько 9 тис. одиниць зберігання.

В концепції розвитку та збереження музейної установи передбачено використання зазначеного архітектурного комплексу як значного туристичного і культурного центру.

ЗАПОРІЖЖЯ

Місто розташоване по обох берегах Дніпра, де річище розділене островом Хортицею на два — Старе і Нове. Вдале географічне положення та сприятливий клімат Запоріжжя приваблювали людину з давніх часів. Найдавніші стоянки первісних людей у річковій долині Дніпра відносяться до доби пізнього палеоліту. Виявлено поселення раннього неоліту та доби бронзи. Цей край знавав скіфів, сарматів і гунів. Відомі поселення на острові Хортиця датуються Х ст. до н.е.

Виникнення міста пов’язане з будівництвом Дніпровської укріпленої лінії, яка була створена для захисту від турків і кримських татар. Фортецю було закладено в 1770 р. і названо на честь командуючого князя Олександра Голіцина “Олександрівською“. Біля фортеці виросло поселення Олександрівськ. Після ліквідації Січі 1775 р. частина запорозьких козаків оселилась поблизу фортеці, заснувавши передмістя — Карантинку. Наприкінці XVIII століття ці землі увійшли до складу Російської імперії. У 1802 р. Олександрівськ увійшов до складу Катеринославської губернії, з 1806 р. став повітовим містом.

1921 р. місто було перейменовано в Запоріжжя. Запорожжям звалась місцевість на островах, що лежали на південь від дніпровських порогів.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК „ХОРТИЦЯ”

Запорізька область,

м. Запоріжжя, о. Хортиця.

тел.: (80612) 525188

Створений відповідно до Постанови Ради Міністрів Української РСР за № 991 від 18.09.1965 р., з метою увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією запорозького козацтва.

На території історико-культурного заповідника Постановою Ради Міністрів Української РСР за № 500 від 28.10.1974 р., з метою збереження в природному стані унікальних пам’яток геології, рідкісних видів рослин, утворено геологічний заказник “Дніпровські пороги” загальною площею 1383 гектари.

Постановою Кабінету Міністрів України за № 254 від 6.04.1993 р. заповіднику надано статус національного, з включенням до нього території острова Хортиця та прилеглих островів і скель Байди, Дубовий, Розтьобін, Три Стоги, Середня, Близнюки, урочища Вирва на правому березі Дніпра в м. Запоріжжі.

Острів Хортиця є комплексною історико-культурною та природною пам’яткою, на території якої нараховується близько 70 пам’яток історії та археології. Серед них — багатошарова пам’ятка на о. Байди (доба неоліту—XVIII ст.); давньослов’янське поселення “Протолче” (XII—XIV ст.); Совутинське городище скіфського часу (V—III ст. до н.е.); поселення Сабатинівської культури (XIV—XII ст. до н.е.); військові укріплення козацьких часів та російсько-турецької війни 1735—1739 р.; рештки земляних укріплень замку Дмитра Вишневецького (середина XVI ст.); залишки укріплень Запорозької верфі (корабельні), спорудженої у 1739 р. на місці замку Д. Вишневецького на о. Мала Хортиця; рештки земляних укріплень Хортицького ретраншемента на о. Хортиця та правому березі Дніпра, зведеного під час російсько-турецької війни 1735—1739 р.; місця розташування козацьких зимівників. Унікальною особливістю Хортиці є те, що на острові представлені всі тополандшафтні зони України — від степу до гір.

Загальна площа території заповідника складає близько 2386 га. До складу заповідника входить Музей історії козацтва. Загальний музейний фонд заповідника становить 63,4 тис. одиниць зберігання. Програмою відтворення видатних пам’яток історії та культури України, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 23.04.1999 р. за № 700, передбачено будівництво історико-культурного комплексу “Запорозька Січ”, що являтиме собою комплекс споруд, присвячених історії запорозького козацтва XVI—XVIII ст.

З метою подальшого розвитку заповідника та на виконання Указу Президента України від 29.04.2005 р. за № 732 “Про невідкладні заходи щодо розвитку Національного заповідника “Хортиця”, розроблено концепцію Державної програми розвитку Національного заповідника “Хортиця”, яка схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України.

ДЕРЖАВНИЙ ІСТОРИКО-АРХЕОЛОГІЧНИЙ ЗАПОВІДНИК „КАМ’ЯНА МОГИЛА”

Запорізька область,

Мелітопольський район, селище Мирне.

тел.: 9 76 60

Створений відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 р. на базі комплексу пам’яток історико-археологічного музею-заповідника “Кам’яна Могила”, що був заснований згідно з Розпорядженням Ради Міністрів України за № 676—р від 07.07.1954 р.

Постановою Ради Міністрів УРСР від 21.07.1965 за № 711 “Кам’яна Могила” оголошена пам’яткою природи та археології національного значення. Постановою Кабінету Міністрів України за № 1760 від 27.12.2001 р. історико-археологічний заповідник “Кам’яна Могила” занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Заповідник представляє матеріальну та духовну культуру древніх мешканців Північного Причорномор’я. Комплекс заповідника — унікальна пам’ятка стародавньої історії, культури і природи. В його 50 гротах і печерах зосереджено велику кількість унікальних зразків первісного наскального мистецтва епохи палеоліту, мезоліту, неоліту, міді та бронзи, і навіть середньовіччя.

Навколо заповідника розкинувся степ з реліктовими та ендемічними рослинами, які занесено до Червоної книги України. Загальна площа заповідника — 15 га.

У складі заповідника функціонує музей “Первісне мистецтво” та лапідарій — пагорб “Кам’яна могила” (площа — 3 га, висота пагорбу — 12 м.). Фонди музею налічують понад 3,5 тис. одиниць зберігання.

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ОБЛАСТЬ

Івано-Франківська область займає північно-східну частину Українських Карпат, Прикарпаття і частково Опілля. Утворена 4 грудня 1939 р. (до 1962 р. — Станіславська область). Вона межує з Львівською, Тернопільською, Чернівецькою та Закарпатською областями.

На території області знаходяться 3947 об’єктів культурної спадщини, 162 з них — національного значення. До Списку історичних населених місць України включено наступні міста і селища міського типу Івано-Франківщини: Івано-Франківськ, Більшівці, Богородчани, Болехів, Букачівці, Бурштин, Войнилів, Ворохта, Галич (разом із селами Крилос і Шевченкове), Гвіздець, Городенка, Дилятин, Долина, Заболотів, Калуш, Коломия, Косів, Кути, Надвірна, Обертин, Отиня, Рогатин, Рожнятів, Снятин, Солотвин, Тисмениця, Тлумач.

ГАЛИЧ

Вперше місто згадується в Іпатіївському літописі під 1140 р. З 1144 р. тут був центр Галицького князівства. Значного розквіту він досяг у другій половині ХІІ ст. за князювання Ярослава Осмомисла і Романа Мстиславича. В 1238 р. князь Данило Романович Галицький остаточно утвердився в цьому місті. Тут було складено першу половину Галицько-Волинського літопису. У 1241 р. Галич був зруйнований монголо-татарами. Місто занепало і втратило своє значення. В 1349 р. Галич підпав під владу Польщі. Після її розпаду в 1772 р. Галич перейшов до складу Австро-Угорщини.

За 6 км від сучасного міста на березі р. Лукви розташоване село Крилос — колишній центр стародавнього Галича, столиця Галицько-Волинської держави.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК „ДАВНІЙ ГАЛИЧ”

Івано-Франківська область,

м. Галич, вул. І.Франка, 3.

тел.: (803431) 21458; 21803; 21663; 21991

Створений відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 8.02.1994 р. за № 81, з метою збереження та раціонального використання комплексу пам’яток історії та культури давнього Галича. Указом Президента України від 11.10.1994 р. за № 587/94 заповіднику надано статус національного.

Загальна площа заповідника складає 76,8 кв. км. До складу заповідника увійшли пам’ятки: церква Різдва (ХІІІ—ХV ст.) у м. Галичі; церква Успіння (ХVІ ст.) у с. Крилос; церква св. Пантелеймона (ХІІ ст.) у с. Шевченкове; костел кармелітів з монастирським комплексом (ХVІІ ст.) у с. Більшівці; Митрополичі палати (ХVІІІ—ХІХ ст. — нині Музей історії давнього Галича у с. Крилос); фундаменти 14 літописних церков (ХІІ—ХІІІ ст.); залишки Галицького замку (ХІІІ—ХVІІ cт.); 131 пам’ятка археології від доби пізнього палеоліту до доби пізнього середньовіччя; 4 історико-ландшафтних заповідних зони, органічно пов’язані з пам’ятками історії.

У складі заповідника 3 музеї: історії давнього Галича, народної архітектури і побуту Прикарпаття, історії і культури Галицьких караїмів. Працює постійно діюча виставка “Природа нашого краю”. У фондах музеїв заповідника зберігається і експонується 9678 предметів основного фонду, серед яких унікальні колекції фрагментів кам’яного декору галицьких храмів ХІІ—ХІІІ ст., матеріали археологічних досліджень Галича за 100 років, пам’ятки долітописної історії Галича з колекціями матеріалів археологічних розкопок унікальних трипільських поселень, верхньопалеолітичних стоянок Галич-1 та Галич-2.

Вивченням пам’яток давнього Галича займається створена при заповіднику комплексна науково-дослідницька експедиція, яка діє у тісному взаємозв’язку з Інститутом археології НАН України, Львівським інститутом Українознавства ім. І.Крип’якевича, Львівським та Прикарпатським університетами.

Основною метою діяльності заповідника є збереження, комплексне вивчення і використання об’єктів матеріальної і духовної

культури давнього Галича, залучення широких верств населення до історико-культурного надбання українського народу, формування національної свідомості громадян України.

Для цього заповідником здійснюється комплекс заходів з вивчення, збереження, упорядкування, благоустрою пам’ятних місць, пов’язаних із зародженням та подальшим розвитком давнього стольного міста — резиденції Галицьких князів, максимального збереження та відтворення історичного і природного краєвиду, створення найсприятливіших умов для відвідувачів заповідника з метою ознайомлення з історією Галича, усвідомлення значення його в історії України.

КИЇВСЬКА ОБЛАСТЬ

Утворена 27 лютого 1932 р. Розташована на півночі України, в басейні середньої течії Дніпра, головним чином на Правобережжі. Обіймає частину історичних теренів Середньої Наддніпрянщини, Київського Полісся і Сіверщини.

На території Київської області розташовано: 2968 пам’яток археології (з них — 18 національного значення), 2573 пам’ятки історії (з них — 3 національного значення), 208 пам’яток архітектури та містобудування (з них — 91 національного значення), 257 пам’яток монументального мистецтва. 8 населених місць Київської області увійшли до Списку історичних населених місць України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 р. за № 878. До цього переліку входять: Біла Церква, Богуслав, Васильків, Вишгород, Переяслав-Хмельницький, Ржищів, Фастів, Яготин.

ВИШГОРОД

Місто розташоване на правому березі Дніпра, за 12 км від Києва. Вишгород був великим феодальним замком, однією з давньоруських фортець. Вже з середини Х століття він був відомий Візантії, і імператор Костянтин VІІ Багрянородний у творі “Про управління імперією” згадує його як важливий торговельний центр. Вперше згадується в літописі в 946 р. як “Ольжін град” — резиденція київської княгині Ольги. За часів Ярослава Мудрого Вишгород став значним духовним і релігійним центром Русі. Під час його князювання у Вишгороді відбувся з’їзд князів, на якому було прийнято “Правду Ярослава”, що увійшла до складу “Руської правди”. З 1020 р. у Вишгороді перебували останки мучеників Бориса і Гліба — перших канонізованих церквою русичів. У 1072 р. тут було збудовано храм Св. Бориса і Гліба. У Вишгороді перебували ставленики Великого князя Київського на правах воєвод: Ярополк Ізяславович, Всеволод Мстиславович, В’ячеслав Володимирович, Андрій Юрійович та ін. З середини ХІІ ст. роль Вишгорода поступово почала знижуватися. 1240 р. місто було зруйноване монголо-татарами. За литовських часів (1362—1569) Вишгород — невелике містечко. Ще раз воно було знищене татарами у 1482р. У 1569 р. місто захопила Польща. В 1595 р. Вишгород увійшов до складу королівських маєтностей і став центром Вишгородського староства. Надаючи йому значення як форпосту Києва, тут були відновлені укріплення. За часів визвольної війни 1648—1654 рр. та війни Московського царства з Польщею 1654—1667 рр. місто остаточно було зруйноване. З ХVІІІ ст. Вишгород згадується як київське село.

ВИШГОРОДСЬКИЙ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ ЗАПОВІДНИК

Київська область,

м. Вишгород, вул.. Шкільна, 58.

тел.: (804496) 56219; 54179; 53532

Історико-культурний заповідник створений відповідно до Указу Президента України від 6.07.1994 р. за № 379/94 та Постанови Кабінету Міністрів України за № 642 від 19.09.1994 р. “Про історико-культурний заповідник у місті Вишгороді Київської області”. Саме у Вишгороді була резиденція княгині Ольги, а також розміщувалася резиденція Ярослава Мудрого, в якій у 1054 р. він провів останні дні свого життя.

До складу Вишгородського історико-культурного заповідника входять пам’ятки археології й архітектури: дитинець літописного городища Вишгород із залишками валу та фундаментами храму-мавзолею Святих Бориса і Гліба XI—XII ст.; окольний град з кварталами металургів та гончарів; поселення ранньозалізного та давньоруського часів; могильники та окремі кургани різних епох; церква Святих Бориса і Гліба, побудована в 1862 — 1863 рр. за проектом відомого архітектора К. Тона на фундаментах храму-мавзолею XI — XII ст.; цегляний будинок кінця XIX — початку XX ст., так званий “Дім Клюкви”, де нині розташовано адміністрацію заповідника та археологічну виставку; комплекс земської школи кінця XIX — початку XX ст.

На території заповідника розташовано музей, в експозиції якого представлені матеріали від доби палеоліту до XIX ст. включно. В експозиційних залах музею створено постійно діючу виставку за матеріалами археологічних розкопок “Давній Вишгород”. У краєзнавчому відділі діють три експозиційні зали, де представлена історія Вишгорода та околиць з найдавніших часів. В залах розміщено значну частину фондових, археологічних, етнографічних матеріалів, творів народно-ужиткового мистецтва: кераміка, ткацтво, вишивки.

Головними напрямками роботи заповідника є дослідження, збереження та популяризація пам’яток археології, історії, реставрація пам’яток архітектури, проведення екскурсій, конференцій та інших масових заходів в м. Вишгороді та районі.

НОВІ ПЕТРІВЦІ

Село розташоване за 12 км від Києва. Нові Петрівці відомі з часів Київської Русі. Село славилося виробництвом кераміки та випалюванням вогнетривкої цегли — межигірки. Під час Великої Вітчизняної війни у Нових Петрівцях на початку листопада 1943 р. містився командний пункт 1-го Українського фронту, яким командував генерал армії М.Ф. Ватутін. 1958 р. тут створено Пам’ятник-музей визволителям Києва. На території збережено польові оборонні споруди.

ДЕРЖАВНИЙ МУЗЕЙ-ЗАПОВІДНИК „БИТВА ЗА КИЇВ У 1943 РОЦІ”

Київська область,

С. Нові Петрівці, вул.. Ватутіна, 1.

тел.: (8296) 45123

Створений відповідно до Постанови Кабінету Міністрів від 12.03.1996 р. за № 309 на базі Пам’ятника-музею визволителям Києва, спорудженого в 1958 р.

Площа заповідника — 8 га. На території заповідника збережено 650 м ходів сполучення, а також бліндажі і командно-спостережні пункти генерала армії М.Ф. Ватутіна, генерал-полковника К.С. Москаленка, генерал-лейтенанта М.С. Хрущова та генерал-лейтенанта танкових військ П.С. Рибалка.

В 1993 р. на заповідній території було збудовано нове приміщення Музею-діорами, в якому відкрито експозиційні зали і розташовується полотно діорами “Битва за Київ. Лютізький плацдарм 1943 р.”, присвяченої Київській наступальній операції 1943 р.

В експозиції музею знаходиться Книга Вічної Слави, куди занесено імена офіцерів і генералів 1-го Українського фронту, які брали участь у визволенні м. Києва. На основі зібраних матеріалів у музеї постійно створюються стаціонарні та пересувні виставки. Поряд зі Свято-Покровською церквою розташовується Меморіальний комплекс, споруджений у 1983 році на честь 40-річчя битви за Дніпро, де встановлено Пам’ятний знак “Героям Лютізького плацдарму” у вигляді прапора, з барельєфним зображенням воїнів, що форсують Дніпро. На меморіальних плитах комплексу увічнено імена понад 1300 бійців і командирів, які загинули в боях під Києвом.

ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ

Місто розташоване у районі злиття річок Трубежа та Альти неподалік Канівського водосховища. Перші письмові згадки про Переяслав датуються 907 р., в інших наукових джерелах — 860 роком. Володимир Великий заснував тут фортецю для захисту південних рубежів Русі від степових кочовиків. З другої половини ХІІ ст. Переяслав — центр удільного князівства, де володарювали князі: Володимир Мономах, Юрій Долгорукий, Володимир Глібович та ін. У 1239 р. місто було зруйновано монголо-татарами. В 60-х рр. ХІV ст. Переяславом володіло Велике князівство Литовське. У 1585 р. Переяслав отримав Магдебурзьке право. У ХV—ХVІ ст. відігравав значну роль у формуванні козацтва. У 1654 р. тут відбулася Переяславська рада, яка проголосила злуку України з Московським царством. Певний час був частиною Полтавської губернії. У ХVIІ—ХVIІІ ст. Переяслав був одним з найбільших торговельних центрів України.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНИЙ ЗАПОВІДНИК „ПЕРЕЯСЛАВ”

Київська область,

м. Переяслав-Хмельницький, вул. Т.Шевченка, 8.

тел.: (804467) 54103, 51675

Створений відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 13.03.1979 р. за № 123. Постановою Кабінету Міністрів України від 15.03.1999 р. за № 376 Державний історико-культурний заповідник “Переяслав” перейменовано на історико-етнографічний. Статус національного заповіднику надано Указом Президента України від 1.06.1999 р. за № 598/99.

Площа заповідника — 3050 га. До його складу входять території і околиці м. Переяслава-Хмельницького та Переяслав-Хмельницького району. Під охороною заповідника знаходиться територія історико-археологічного комплексу давньоруського Переяслава, з його дитинцем, окольним градом та пам’ятками. В заповідній зоні дитинця та окольного граду розкопані і досліджені археологами пам’ятки: Єпископські ворота XI ст., Єпископський палац XI ст., Спаська церква XI ст., церква св. Федора XI ст., Успенська церква XII ст.

На території заповідника знаходяться 163 пам’ятки. Серед пам’яток архітектури та містобудування вирізняються унікальні, національного значення: Вознесенський собор 1696—1700 рр., збудований коштом гетьмана Івана Мазепи; дзвіниця Вознесенського монастиря 1776 р.; Переяславський колегіум 1753 р.; Михайлівська церква 1666 р., збудована на залишках Михайлівського собору XI ст.; будинок і садиба переяславського лікаря А. Козачковського 1820 р., де в 1845 та в 1859 рр. жив і творив великий український поет Т.Г. Шевченко.

Найбільш цікаві з наукової точки зору і з погляду музеєфікації пам’ятки археології: поселення трипільської культури в м. Переяславі-





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...