Главная Обратная связь

Дисциплины:






Про Крим, або край Татарії 2 страница



 

\66\

звідти вже усім військом, прямують до якогось прикордонного села, зненацька захоплюють його, грабують і відразу утікають, як уже описувалося.

Татари придумали цей хитрий спосіб переховування у степах, щоб краще обманювати козаків, які їх завзято переслідують, знаючи, що їх не більше 500–600. Отже, 10 або 12 сотень козаків сідають на коней і рушають у погоню, шукаючи слідів. Знайшовши їх, ідуть по сліду аж до описаного вище кола, там губляться, не знаючи, де шукати далі, бо сліди розбігаються на всі боки. Таким

 

\67\

чином, змушені повертатися до своїх домівок і признаватися, що нічого не вистежили. Ось як важко перестріти цих татар, хіба що випадково, коли вони п’ють чи їдять або вночі під час сну. Однак вони завжди насторожі, а зір у них пильніший і гостріший, ніж наш, тим більше, що очі у них вузькі і, відповідно, вони мають сильніший візуальний промінь і бачать далі, ніж ми, помічаючи нас скоріше, як ми їх побачимо. Одним словом, перемагає хитріший, а не сильніший.

Якщо з ними /50/ трапиться зустрітися вранці або увечері, коли сходить чи заходить сонце, тоді змагаються за те, котра зі сторін виграє сонце, аби мати його позад себе; це схоже на [протиборство] двох кораблів у морі: котрий виграє вітер. Нарешті, коли поляки проникають у ряди татар, а ті не почуваються достатньо сильними, аби боронитися з шаблею в руці, то розлітаються, неначе мухи, хто куди. Відступаючи, вони стріляють з лука на повному чвалі, і то настільки влучно, що не промахуються у вершника на відстані 60–100 кроків. Поляки не в змозі їх догнати, бо їхні коні не такі витривалі, як татарські.

За чверть льє татари знову збираються докупи і розпочинають лобову атаку на поляків, а коли ті розтрощують їх ряд, знову кидаються врозтіч і, відступаючи, весь час стріляють ліворуч, бо праворуч не можуть. Виснаживши таким способом поляків, татари змушують їх відступити, бо застосовують цей маневр лише тоді, коли, як я вже казав, мають перевагу вдесятьох проти одного. В інакшому випадку вони тікають, не обертаючись. Ось так цей народ воює у цих краях.

А тепер розповімо, як татари долають уплав ріки, більші від найбільших у Європі. Усі їхні коні вміють плавати, особливо [тут], у цьому холодному краї, де вода важча, ніж у Франції, оскільки не так добре очищається сонцем. Але я, наприклад, переконаний, що якби вони привезли своїх коней до Франції, то ті не перепливли б через Сену, як це роблять на Борисфені. Як я сказав, вода тут важча і, відповідно, важчі тіла стають у ній легшими, що я сам мав нагоду випробувати. Ось як вони це роблять: коли військо хоче перейти через Борисфен, /51/ найбільшу ріку в цьому краї, вони вибирають таке місце,



 

\68\

де береги доступні з обох боків. Далі кожен запасається комишем або очеретом залежно від того, на що саме натрапить, і робить з нього дві невеликі в’язанки по З стопи завдовжки і від 10 до 12 дюймів 2б7 завтовшки. [На в’язанки], відстань між якими становить 1 стопу, зверху впоперек тісно прив’язують три палиці, а знизу – з кутка в куток – одну, яку прикріплюють до хвоста коня . Потім татарин, роздягнувшись, кладе на цей пліт сідло свого коня, на сідло одежу, а поверх неї лук, стріли і шаблю, усе добре зв’язане і прикріплене. Далі зовсім голий, з нагайкою у руці заходить у воду, підганяючи свого коня вуздечкою, [що лишилася в того] на шиї, і тримаючись поперемінно одною рукою то за неї, то за гриву. Підганяючи коня, примушує його таким чином плисти, а сам теж пливе за допомогою однієї руки, бо другою весь час тримає, не відпускаючи, гриву і вуздечку. Ось так він спрямовує свого коня, підганяючи його одночасно нагайкою, доки той не перейде річки. А коли /54/ кінь уже торкнеться ногами дна на протилежному березі і коли вода сягатиме йому лише по черево, татарин зупиняється, відв’язує пліт від кінського хвоста і відносить його на землю. Водночас з одним переходять усі інші, оскільки пливуть у ряд, розтягнувшись вниз по течії на півльє. Ось те, що я зумів дізнатися про татар.

 

\69\

 

[Про козаків] 269

 

Нам ще залишається розповісти, як ми й обіцяли раніше, про те, як козаки обирають свого старшого 270, а також як вони, пересікаючи Чорне море, здійснюють свої походи аж до Анатолії [Natolie], щоб воювати з турком. Ось як вони вибирають свого старшого: коли зберуться усі старі полковники і старі козаки, що користуються серед них пошаною, кожен з них віддає свій голос за того, кого вважає за найздібнішого, і той визначається більшістю голосів. Якщо обраний не хоче приймати посади, відмовляючись невмінням, малими заслугами, браком досвіду чи похилим віком, це йому не допомагає. Відповідають лишень, що він дійсно не заслужив такої честі і тут же, не гаючись, одразу ж убивають його, як якогось зрадника 271. Хоча самі при цьому чинять по-зрадницьки, та ви і пригадуєте, напевно, що я оповідав раніше, говорячи про їхні звичаї і звичні зради. Якщо обраний козак приймає на себе обов’язки старшого, то дякує зібранню за виявлену честь, хоча [додає, що] недостойний і для такої посади нездатний, далі ж, однак, урочисто запевняє, що докладе зусиль і старання, аби гідно послужити як всім взагалі, так і кожному зокрема, і що завжди готовий покласти своє життя за своїх братів (так вони називають між собою один одного). На ці його слова кожен плеще в долоні, /55/ вигукуючи: «Слава! Слава!» 272 і т. д. Потім усі один за одним відповідно до свого рангу йдуть вклонитися йому, а старший подає їм руку, що у них служить за форму вітання. Ось так вони вибирають свого старшого, що часто відбувається серед Дикого Поля. Вони йому дуже підкоряються. Цей старший їхньою мовою називається гетьманом [hettman], його влада необмежена аж до права стинати голови і садити на палю тих 273, хто провинився. Гетьмани дуже суворі, однак нічого не починають без військової наради, яку називають Радою [Ruds]. Немилість, якої може зазнати старший, змушує його бути дуже обачним у своїх діях, зокрема, щоб не трапилось жодної невдачі, коли веде їх у похід, і щоб він проявив себе хитрим і відважним під час непередбачених зіткнень [з ворогом], оскільки за виявлену малодушність

 

\70\

його вбивають як зрадника. Негайно обирається новий отаман так само, як я розповідав вище. Керувати ними і вести їх у похід – нелегка справа, і нещасний той, кому це випадає. За сімнадцять літ, доки я служив у цьому краї 274, усі, хто обіймав цей уряд, скінчили погано 275.

Коли у них виникає намір піти в море, то, не маючи дозволу короля, вони беруть його у свого старшого, скликають Ruds, тобто Раду, і проводять вибори отамана 276, котрий очолить їх у цьому поході, дотримуючись такого ж звичаю, про який ми розповідали стосовно виборів старшого, хоча отаман цей потрібен тільки на певний час. Далі вони вирушають до Військової Скарбниці [Sczabenisza Worskowa], місця свого збору і будують тут судно близько 60 стіп завдовжки, 10–12 стіп завширшки і 12 – завглибшки. Таке судно не має кіля; його основа – це човен з /54/ верби або липи, довжиною до 45 стіп. Збоку він обшивається і вивершується дошками від 10 до 12 стіп завдовжки і до однієї стопи завширшки, які прибиті [дерев’яними] цвяхами, причому кожен ряд унапуск на наступний, як і в звичайних річкових судах, і так доти, доки [човен] не досягне 12 стіп у висоту і 60 – у довжину, розширюючись у міру підвищення. Та це зрозуміліше на рисунку 277, який я в загальних рисах накидав. На ньому можна бачити товсті, як бочки, в’язанки очерету, що щільно кріпляться одна до одної по всій довжині човна від одного краю до другого і міцно прикріплюються [до бортів] ликом із липи або дикої вишні. Будуються вони так, як звикли і наші теслі, з перегородками і поперечними лавами, а потім просмолюються. Користуються двома стернами по краях човна, як показано на рисунку, оскільки човни дуже довгі і треба було б забагато часу, щоб розвернутись, коли виникає потреба у розворотах під час втечі. Звичайно, з кожного боку від 10 до 15 весел, і швидкість більша, ніж у турецьких веслових галер. Є також і щогла, на якій вони [козаки] напинають досить невправно зроблене вітрило; використовують його лише в тиху погоду, а при сильному вітрі воліють веслувати, їхні човни не мають верхньої палуби, і коли наповнюються водою, очерет, прив’язаний довкола човна, не дає йому затонути.

 

\71\

Сухарі знаходяться у великій бочці заввишки 10 стіп, на 4 стопи в діаметрі, яку міцно прив’язують. Сухарі витягають через втулку. Беруть із собою також барильце з вареним пшоном і діжечку з борошном, розведеним на воді, яке їдять, змішуючи з пшоном, всі разом, що вони дуже цінують; цей наїдок служить їм і їжею, і питвом, він має кислуватий смак і називається /57/ «саламаха» [salamake] 278, тобто, пречудова страва. Щодо мене, то я не знайшов у ньому вишуканого смаку, а коли й вживав його під час своїх мандрів, то лише тому, що не знайшлось нічого кращого. Під час походу ці люди дотримуються тверезості, і якщо між ними трапиться п’яниця, отаман наказує викинути його в море. Окрім того жодної горілки везти з собою не дозволяється, оскільки під час походів і експедицій вони високо цінують тверезість.

Коли вони вирішують йти війною на татар, щоб помститися за кривду і заподіяні грабунки, то вибирають осінню пору. Для цього відправляють на Запорожжя [Zaporouys] усе, що необхідне для походу чи експедиції, для будівництва човнів і взагалі усе, що, на їх думку, буде потрібним. Потім 5-6 тис. відчайдушних, добре озброєних козаків вирушає на Запорожжя будувати човни. До будівництва одного човна приступає 60 чоловік, закінчуючи його через два тижні, оскільки вони, як я вже казав, майстри на всі руки. Таким чином, за два-три тижні у них готово 80 або 100 човнів такої форми, яку я описав.

 

\72\

У кожен човен сідає від 50 до 70 чоловік, кожен з яких має дві рушниці і шаблю; на човні є також 4–6 фальконетів 279 і запас харчів, щоб вистачило на всіх. Одягнені козаки в сорочку і шаровари, мають ще одні змінні, благеньку свиту і шапку 280, 6 ліврів 281 пороху, достатню кількість свинцю, запас ядер для фальконетів; у кожного є годинник. Так ось виглядає летючий козацький табір на Чорному морі, який безстрашно нападає на найзначніші міста Анатолії.

Спорядившися ось так, вони спускаються по Борисфену. Отаман 282 має /58/ на щоглі відзнаку 283 і, звичайно, йде на третину корпусу попереду, їхні човни тримаються так близько один біля одного, що майже торкаються веслами. Турки, звичайно, бувають попереджені про похід і тримають у гирлі Борисфена напоготові кілька галер, щоб не дати їм вийти [з лиману]. Але козаки хитріші: вони виходять темної ночі незадовго перед молодиком і переховуються в очеретах, які тягнуться на 3-4 льє [вгору] по Борисфену, куди галери заходити не наважуються, бо колись там зазнали лиха. Отож задовольняючись чеканням на них [козаків] у гирлі, татари завжди опиняються перед несподіванкою. А оскільки козаки не можуть пройти так швидко, щоб їх не помітили [взагалі], то по всій країні здіймаєтся тривога, досягаючи [самого] Константинополя. Великий Пан розсилає гінців по всьому анатолійському узбережжю, в Болгарію і Румелію [Romanie] 284, аби там кожен пильнував і був готовий до появи козаків з моря. Та все надарма, бо ті часу не гають і так доречно використовують пору року*, що уже через 36 чи 40 годин з’являються біля Анатолії.

 

* Зауважте, що вони вирушають лише після св. Іоанна 285 з тим, щоб повернутись щонайпізніше на початку серпня. [Прим. авт.]

 

Прибувши туди, висаджуються на берег, кожен з рушницею в руці, залишаючи у кожному човні для охорони тільки двох чоловіків і двох хлопців. Потім зненацька нападають на міста, захоплюють їх, грабують, палять їх, заглиблюючись іноді на ціле льє в глиб краю, але одразу ж повертаються, знову вантажаться зі здобиччю і вирушають в інше місце, щоб не раз спробувати щастя. Якщо випадково

 

\73\

натраплять [на щось підходяще], то атакують його, а якщо ні – то повертаються зі здобиччю додому. А коли вони наткнуться на якісь турецькі галери чи інші судна, то переслідують їх, нападають на них і беруть штурмом. Ось як це відбувається: їхні судна виступають з води не більше, як на 2,5 стопи, тому вони [козаки] помічають судно або /59/ галеру раніше, ніж можуть бути помічені самі. Далі вони опускають на своєму човні щоглу і визначають напрям вітру, намагаючись плисти так, щоб сонце до вечора було у них за спиною. За годину перед заходом сонця вони з силою гребуть до судна чи галери, доки не опиняться на відстані 1 льє і звідти стережуть їх, боячись втратити з поля зору. Потім десь біля півночі (подавши сигнал) вони щосили веслують до судна, [причому] половина команди готова до бою, тільки й чекає, коли судно настільки наблизиться, щоб стрибнути на нього. Ті, що на судні, дуже дивуються, побачивши, що на них напало 80 чи 100 човнів, з яких сипляться люди, одразу ж захоплюючи корабель 286. Зробивши це, козаки грабують усі знайдені гроші й товари малих розмірів, які не псуватимуться у воді, а також гармати й усе те, що, на їх думку, може знадобитися; потім пускають судно разом з людьми на дно. Ось яку користь мають з цього козаки. Якби вони вміли правити судном чи галерою, забрали б їх теж, але у них немає цього вміння.

Тепер слід повернутися у свій край. [Тим часом] варта у гирлі Борисфену подвоєна, щоб належно покарати їх за грабунки. Вони, одначе, кепкують з цього, хоча й ослабли. Адже не буває так, щоб у проведених битвах вони не втратили багатьох зі своїх, чи щоб море не поглинуло кількох човнів, бо не всі вони такі міцні, аби витримати. Козаки причалюють у затоці, яка знаходиться за 3-4 льє на схід від Очакова . В цьому місці за чверть льє від Великого моря [Grande Mer] 288 y напрямку до Борисфена тягнеться майже на 3 льє дуже низька долина, яка інколи заливається на півстопи водою. Звідси козаки по 200– 300 чоловік починають перетягати волоком один за одним свої човни, /60/ і [в такий спосіб] протягом двох-трьох днів дістаються до Борисфена з усією здобиччю. Ось так вони рятуються і уникають бою з галерами, що стережуть гирло

 

\74\

навпроти Очакова. Наприкінці повертаються до своєї Скарбниці [Karbenicza], де ділять здобич, про що я вже розповідав.

Є у них ще один шлях повернення – повертаються вони через Донський лиман [le Limen du Don] , перепливаючи протоку між Таманню і Керчю [Кегсу] і піднімаючись по лиману аж до річки Міусу [Mius] 290 доти, доки вона сплавна для човнів. Від її верхів’я до верхів’я Тачаводи [Taczawoda] 291 лише 1 льє, а Тачавода тече у Самару [Samare], котра в свою чергу впадає у Дніпро на відстані 1 льє вище Кодака [Kudak], як це видно на карті. Але козаки цим шляхом повертаються рідко, бо це задовга дорога до Запорожжя. Іноді вони використовують цей шлях, вибираючись у морський похід, коли вихід із Борисфена стережуть, щоб не дати їм вийти, великі сили, або ж у них є не більше 20–25 човнів.

Коли галери натрапляють на них у [відкритому] морі посеред дня, то завдають їм великої шкоди своїми гарматами, розполохуючи, немов шпаків, і немало човнів іде на дно. Приголомшені козаки, кому вдалося врятуватись, швидко утікають навсібіч, куди лиш можуть. Але коли вони самі йдуть на бій з галерами, то лишаються на своїх лавах, прикріпивши весла до кочетів перев’яззю з лози. Поки одні стріляють з рушниць, їхні товариші набивають і подають їм інші, уже набиті, щоб знову стріляти, і таким чином ведуть вогонь безперервно і дуже влучно. Галера може зав’язати бій лише з одним човном, однак їхні гармати завдають козакам великої шкоди. У таких /61/ сутичках вони завжди втрачають до двох третин своїх людей. Рідко коли трапляється, щоб повернулася половина команди, зате привозять багату здобич, як-от: іспанські реали 292, арабські цехини 293, килими, парчу, бавовняні і шовкові тканини, інші цінні товари. Ось з чого живуть козаки і такі, [власне,] у них прибутки, бо якщо йдеться про працю, то вони не знають іншого, як тільки пити та гуляти зі своїми товаришами після повернення 294. Виконуючи свою обіцянку, ми розкажемо дещо про їхні звичаї, яких вони дотримуються, зокрема весільні, а [також] про те, як вони інколи діють, закохавшись, що, безсумнівно, багатьом видасться новим і неймовірним.

 

\75\

 

Як дівчата залицяються до парубків 295

 

Отже, на відміну від загальноприйнятого звичаю усіх народів, тут можна побачити, як дівчата залицяються до молодих людей, котрі їм сподобалися. Поширений між ними забобон, якого вони ревно дотримуються, призводить до того, що дівчата ніколи не зазнають невдачі і більш упевнені в успіхові, аніж чоловіки, коли б ті самі робили вибір. Ось як вони діють 296: закохана дівчина заходить до хати батьків парубка [якого любить], коли сподівається застати вдома батька, матір і самого обранця. Зайшовши до покою, вона каже: «Помагай Біг» [Pomagabog], що [по-нашому] означає: «Нехай благословить вас Господь». Це є звичним вітанням, яке промовляють, заходячи до чиєїсь господи. Сівши, вона вихваляє того, хто вразив її серце, і звертається до нього так: «Іване [Ivan], Федоре [Fedur], Дмитре [Demitre], Войтку [Woitek], Микито [Mitika]» і т. д., тобто, називає його одним із згаданих вище імен, які тут найбільш поширені. «Я помітила, дивлячись на твоє обличчя, певну доброзичливість [до мене], яка свідчить, що ти /62/ зможеш дбайливо опікати і любити свою жінку; твої чесноти дозволяють сподіватися, що ти станеш добрим господарем [gospodorge]. Ці твої хороші риси схилили мене уклінно просити, аби ти взяв мене за жінку». Далі вона каже те саме батькові й матері, покірно просячи їхньої згоди на шлюб. А якщо дістає відмову або якусь одговірку, що він надто молодий і ще не готовий женитися, то відповідає їм, що нікуди не піде звідси доти, доки він її не пошлюбить і вони не стануть жити разом. Промовивши це, дівчина наполягає на своєму і вперто відмовляється йти з хати, бо не одержала того, що їй належить по праву.

Через декілька тижнів батько й мати бувають змушені не тільки погодитись, але й намовляють сина поставитися до неї прихильно як до дівчини, котра має стати його жінкою. Так само і юнак, бачучи, що дівчина так наполегливо бажає йому добра, починає дивитися на неї як на ту, що колись стане володаркою його бажань. А тому

 

\76\

починає наполегливо просити батьків, щоб дозволили йому покохати дівчину. Ось як закохані дівчата (у цім краї) можуть швидко досягти мети, змушуючи (своєю наполегливістю) батька, матір та обранця виконати те, чого хочуть. Бо, як я вже казав, [батьки] бояться накликати на себе гнів господній, щоб з ними не трапилося якогось страхітливого нещастя. Адже прогнати дівчину значило б зневажити увесь її рід, який затаїв би глибоку образу. Окрім того, у цій справі не можна вдатися до насильства, не накликавши на себе гніву і церковної кари, що буває при цьому дуже суворою, накладаючи, коли подібне трапляється, /63/ єпітимію 297 і великий штраф, а це вкриває дім ганьбою. Із страху перед марними забобонами вони уникають, наскільки можуть, тих нещасть, котрі – а в це вони вірять, мов у догмат віри – повинні трапитися з ними через відмову їхніх синів дівчатам, що просили їх за чоловіків. Звичай, який я щойно описав, водиться тільки між людьми рівного стану, бо в цьому краї усі селяни однаково заможні і немає великої різниці у їхніх статках. Але трапляються і почуття [людей] нерівного стану, між селянином і панночкою, котрі підлягають іншому звичаю і привілею, що тут теж зустрічаються.

 

 

Як селянин може одружитись з панночкою 298

 

У селах цього краю існує звичай, що по неділях та на свята селяни з жінками та дітьми збираються після обіду разом у певному місці, а саме у корчмі, де вони проводять решту дня, частуючи один одного. За цим заняттям проводять час тільки чоловіки та жінки, котрі п’ють, доки молодь розважається, танцюючи з дівчатами під звуки дудки [douda] (тобто волинки). Сюди звичайно приходить і місцевий пан з сім’єю, щоб подивитися на танцюючих. Іноді пан запрошує їх потанцювати перед своїм замком, що є [для цих забав] звичним місцем. Там він і сам танцює з дружиною й дітьми, і наступає [ніби]

 

\77\

змішання панів з простолюдом. А слід зауважити, що всі села на Поділлі і на Україні здебільшого оточені лісами, де є схованки, у яких влітку селяни ховаються, коли надходить звістка про наближення татар. Ці ліси можуть тягнутися до півльє в ширину. І хоча селяни є підданими майже [на зразок] рабів, вони, однак, здавна мають право і привілей викрадати, якщо це їм вдасться /64/ під час загального танцю панночку 299, навіть коли вона донька їхнього пана. Треба лише, аби він [селянин] зробив це так кмітливо й спритно, щоб йому вдалося (бо інакше він загине) втекти звідтіля до сусіднього лісу. Якщо він зможе перебути там 24 години у схованці і його не знайдуть, йому прощається вчинене викрадення. Коли викрадена дівчина схотіла б вийти за нього заміж, він уже не може відмовитися від неї, не втративши голови; якщо ж [дівчина цього] не бажає, його звільняють від звинувачення у злочині, і ніхто жодним способом не повинен його за це карати. Та коли трапиться, що його спіймають раніше, ніж за 24 години, йому стинають голову відразу і без будь-якого суду. Щодо мене, то за 17 років мого перебування в цьому краї мені ніколи не траплялося чути, щоб сталося щось подібне. Зате я [сам] бачив, як дівчата сваталися до хлопців і це їм не раз удавалося, про що я написав вище. Бо у тому звичаї, про який ідеться, надто багато ризику. Силоміць викрасти дівчину, потім утекти з нею на очах усіх присутніх і не бути схопленим – а для цього треба мати добрі ноги – було б дуже складно без згоди і домовленості з дівчиною. До того ж селяни тепер більш пригнічені, ніж колись, а шляхта також стала чванькуватішою і гордовитішою. Очевидно, такий привілей був наданий селянам ще в ті часи, коли поляки, обираючи короля, вибирали того, хто наипрудкіше бігав босоніж 300, як наисміливішого і наиспритнішого, начебто сміливість і кмітливість розуму залежить від ніг і спритності тіла. Звідси, на мою думку, бере початок і те, що вельможі зобов’язують короля давати на наступний день після його обрання присягу перед вівтарем не ув’язнювати жодного шляхтича за будь-який злочин, за винятком /65/ злочину проти держави та особи [пануючого], якщо мине 24 години [після

 

\78\

його скоєння] З01. З цього видно, наскільки вони поважали тих, хто мав дар спритно бігати і швидко ходити. Це помітно ще й по тій надзвичайній оцінці, яку вони дають прудконогим коням. Власне, вони звертають увагу лише на це і платять за коня, що прудко бігає, будь-яку ціну, яку лишень правлять. Гадаю, усе це для того, щоб спритніше наздоганяти ворога, коли той утікає, і швидше утекти самому, коли переслідують тебе.

Після того, як ми поговорили про сватання у русинів [Rus], розповімо дещо і про весільні обряди та про особливості, що при цьому спостерігаються.

 

 

Як відбувається весілля 302

 

Весільні церемонії такі: запрошується молодь як з одної, так і з іншої сторони, потім вони одержують наказ нареченого і нареченої запросити усіх спільних родичів бути присутніми на весіллі [Wesellé], тобто на. їхній весільній учті. Кожному, хто виконує це доручення, дається як відзнака віночок з квітів, який вішають на руку 303, і список усіх запрошених, до кого йдуть у переддень весілля, виступаючи парами. Перший, котрий промовляє, урочисто виголошуючи запрошення, тримає в руці паличку 304. Я не спинятимусь на описанні страв і того, скільки сортів м’яса подається на стіл, розповім лише, що наречена вбрана за їхнім звичаєм так: на ній довга сукняна коричнева сукня, що тягнеться по землі, облямована зверху напівшовковою, напіввовняною тасьмою і підшита китовим вусом, який її розширює 305. Голова [нареченої] не покрита, волосся розсипане по плечах, відкриваючи лише обличчя, на голові вінок із квітів залежно від пори року. У такому вбранні батько, брат чи близький родич /66/ ведуть її до церкви, а попереду – скрипка, дуда або цимбали. Після вінчання хтось із близьких родичів бере її за руку і відводить додому під таку ж мелодію. Я не торкатимуся опису забав під час весільної учти; вони, хоч і незвичні, нічим не поступаються [забавам] інших народів. Зауважу лише, що до гультяйства, до якого вони схильні від природи, їх особливо підштовхує те, що з нагоди

 

\79\

весіль, а також хрестин їхніх дітей місцевий пан дозволяє їм варити пиво. Завдяки цьому привілею його можна пити набагато дешевше і в більшій кількості, бо слід зауважити, що в інший час броварні належать панам, і всі піддані мусять купувати пиво там 30б.

Коли підходить час класти наречену на шлюбне ложе, жінки, родички нареченого, забирають її і відводять до покою, де роздягають догола і докладно оглядають її з усіх боків, заглядаючи навіть за вуха, у волосся, між пальцями ніг та інших частин тіла, щоб переконатися, чи ніде немає захованої крові, шпильки або шматини, просоченої якою-небудь червоною рідиною. Якби щось подібне знайшлося, весілля порушилося б і зчинилося б велике замішання. Коли нічого не знаходять, на наречену одягають гарну бавовняну, зовсім білу нову сорочку, потім кладуть її у постіль між двома простирадлами і приводять потайки нареченого, щоб ліг разом з нею. Коли молоді опиняться разом, закривають завісу, а тим часом більшість присутніх на весіллі приходить до покою з сопілкою. [Чоловіки] танцюють з чаркою в руках, жінки підскакують і плещуть в долоні, /67/ аж доки шлюбний союз не звершиться. Коли під час щасливого поєднання наречена подасть якийсь знак втіхи, усі присутні одразу ж починають підскакувати і, плещучи в долоні, зчиняють веселий галас. Родичі нареченого, не відходячи, стоять на сторожі коло ліжка, прислухаючись, що там відбувається, чекаючи, щоб відслонити завісу, коли фарс буде закінчено. Тоді подають [нову] білу сорочку, а якщо на знятій з неї знаходять сліди невинності, наповнюють увесь дім гучними криками радості і вдоволення, і вся рідня їх підтримує 307. Потім [наречену] одягають і зачісують так, як водиться серед жінок, до числа котрих вона приймається, тобто покривають їй голову, що дозволяється лише після набуття становища [заміжньої жінки]. Дівчата ж ніколи не носять іншого убору, окрім власного волосся, і вважали б це для себе ганьбою.

Наступного дня грають ще один не менш кумедний фарс, що повинен видатися неймовірним тому, хто цього ніколи не бачив. Робиться це так: в обидва рукави сорочки

 

\80\

просовують палицю, її [сорочку] вивертають навиворіт і носять наче знамено вулицями міста з великою урочистістю, ніби це прапор з почесними слідами битви, аби весь народ переконався у невинності молодої і чоловічій силі її мужа. Усі весільні гості ходять слідом з музикою, співаючи і танцюючи ще завзятіше, ніж досі. У цій процесії кожен з юнаків веде під руку одну з присутніх на весіллі дівчат, обходячи місто. Увесь люд збігається на цей галас і проводжає їх, аж доки вони не підійдуть до хати молодого.

Якщо ж, навпаки, слідів честі [нареченої] /68/ не виявиться, кожен кидає чарку об землю, жінки перестають співати, свято розладнується, а родичі дівчини збентежені і знеславлені. Словом, весілля припиняється. Потім [гості] чинять у домі тисячі збитків: дірявлять горщики, що служили для приготування м’яса, надбивають глиняні кубки, з яких пили. На шию матері нареченої натягають кінський хомут, садять її на почесному місці і співають їй грубі сороміцькі пісні, подаючи пити в одному з надбитих кубків та всіляко дорікаючи, що мало дбала про збереження честі дочки. Нарешті, висловивши усі ганебні образи, які тільки їм спали на думку, вони розходяться по хатах з відчуттям сорому за такий прикрий випадок. Зокрема, родичі молодої деякий час сидять вдома, немов ховаючись і не виходячи на люди через збентеження, якого завдала їм ця неприємна подія. Що ж до молодого, то він вирішує сам, чи залишати її, чи ні, але якщо відважиться на це, мусить бути готовим перенести всі образи, які йому з цього приводу робитимуть.

При цій нагоді додам ще декілька слів про звичаї жінок. Віддам належне їхній цнотливості, коли вони тверезі. Та свобода, з якою вони п’ють горілку і мед, зробила б їх, безсумнівно, легкодоступними, якби вони не боялися накликати на себе публічне осміяння і ганьбу, яка падає, як розповідалося вище, на дівчат, коли ті хочуть вийти заміж, втративши ознаки своєї невинності.

Перш, ніж завершити цю розповідь, скажу дещо про церемонії, що відбуваються на Великдень. У Страсну Суботу /69/ вони йдуть до храму (який називають церквою) , аби взяти участь у церемонії, що там проводиться

 

\81\

і полягає в тому, що у гріб кладуть образ 308 нашого Господа, а потім з великими урочистостями виймають звідти. Після того, як цю виставу, або церемонію закінчено, усі, як чоловіки й жінки, так і хлопці та дівчата, опускаються навколішки перед єпископом (якого тут називають владикою [wladik]) і подають йому яйця, пофарбовані у червоний або жовтий колір, промовляючи так: «Христос воскрес» [Christos vos Christ]. Єпископ, приймаючи яйце, відповідає: «Воїстину воскрес» [Oystinos vos Christos] і при цьому цілується з жінками і дівчатами. Таким чином, єпископ менш, як за дві години, збирає 5 або 6 тис. яєць і має приємність цілувати найвродливіших жінок і дівчат, які є в церкві. Правда, йому певною мірою було б незручно, та й неприємно цілувати старих жінок, але він спритно і швидко розрізняє їх: коли бачить обличчя, яке йому не подобається, простягає для поцілунку лише руку 309. Так, як я оце розповів, робив у Києві митрополит, що зветься Могила [Moquilla], який є главою усіх єпископів 310; так само робить і наибідніший парафіяльний священик, якого вони називають «господин» [dospodé].





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...