Главная Обратная связь

Дисциплины:






Державно-правові ідеї просвітництва у Німеччині та Італії (Пуфендорф, Томазія, Вольф, Беккаріа)



Соціально-політичні умови в Німеччині й Італії істотно відрізнялися від умов в Нідерландах, Англії і Франції на­самперед наявністю кріпосницько-абсолютистських порядків, слабо консолідованої, боязкої опозиції. У роздробленій на сотні самостійних князівств, пригнічених духовними і світськими феодалами Німеччині, наприкінці XVII ст. зароджується німецьке Просвітництво. У державно-правовій науці ідеї Просвітництва одержали найбільший розвиток у вченнях С. Пуфендорфа, X. Томазія і X. Вольфа.

 

Самуїл Пуфендорф (1632—1694) — відомий юрист і історик, праці якого видавалися в багатьох європейських країнах. З них виділяються «Право природне і право народів», «Про посади людини і громадянина», присвячені питанням держави і права. Що є найбільш істотним і характерним у його вченні?

 

Насамперед, Пуфендорф одним з перших німецьких просвітників прагнув відокремити юридичну науку від релігійної схоластики. Право, стверджував мислитель, повинне узгоджуватися із законами розуму і діючого законодавства, а держава не може виникнути без вільної згоди людей.

 

Синтезуючи погляди Г. Гроция, Б. Спінози, Т. Гоббса, Пуфендорф трактує природне право як сукупність моральних норм, правил, функцією яких є упорядкування людського співжиття, гуртожитку. Це — універсальна соціальна етика, норми якої регулюють поведінку всіх людей. Природний закон — непорушний масштаб справедливості, що зобов´язує піклуватись про інших, всю спільноту. У природному стані нема ні «війни всіх проти всіх», як вважав Гоббс, але є мир, природна свобода і рівність людей. Однак їх незабезпеченість правом, страх перед злом, а головне — прагнення до свободи, до самозбереження примушують створити державу.

 

Хоча ініціатором державотворення є Бог, однак, за Пуфен-дорфом, держава не може виникнути без вільної згоди людей, їх рішення об´єднатися. Це рішення — дійсна опора, правова основа держави. Об´єднання людей закріплюється договором (pactum), вибір форми правління й обов´язки правителя і підданих (першого — піклуватися про благо народу, останніх — підкорятися владі) — постановою (decretum). З утворенням держави люди добровільно відмовляються від частини свободи волі, рівності, але не власності, свободи переконань і віросповідань як сфери їх приватного життя, не допускається й опір владі підданими. Договір передбачав обов´язки кожного не порушувати прав інших людей, визнання інших рівними собі. Кращою формою правління Пуфендорф вважав абсолютну монархію, необхідну для об´єднання Німеччини, хоча допускав наявність при монархові представницького станового органу. Держава, государ повинні захищати безпеку людей, порядок і спокій, не до­зволяти церкві втручатися в мирські справи. «Держава є складною моральною особистістю, чия воля сприймається як воля всіх». Закон — наказ законодавця, що встановлює межі природної свободи людини. Елементи раціонального підходу до права і держави у Пуфендорфа сполучалися з виправданням кріпацтва як добровільного договору між паном і залежним селянином, всесилля монарха.



 

Послідовник Пуфендорфа професор Християн Томазій (1655— 1728) у своїх працях і лекціях прагнув до звільнення юриспруденції з тенет богослов´я.

 

Слідом за Пуфендорфом, Томазій стверджував: людина — істота суспільна, яка прагне до мирного спілкування й особистого блага. Основа природного права — мораль, що предписує робити те, що відповідає розумній природі людей. Мораль співвідноситься з правом як внутрішній і зовнішній світ людини. Протиріччя між ними запобігаються двома засобами: порадою і наказами. Перше переконує, друге примушує. Примус — ознака права. Примусова влада здійснюється державою.

 

Держава, за Томазієм, створюється людьми, а не Богом. Це — «природне суспільство», яке має верховну владу заради громадянського благополуччя. Межі впливу державної влади розглядаються в трьох вимірах — моральному, політичному і правовому. У сфері моралі діє тільки порада: роби те, що ти бажаєш, щоб інші робили для тебе. У політиці — порада і наказ: роби іншим те, що ти бажаєш, щоб вони робили для тебе. У праві діє тільки наказ: не роби іншим те, чого ти не бажаєш собі. Таким чином, право в державі набуває імперативного (повеліваючого) і заборонного характеру, тут діє наказ держави. Проте мораль обмежує сферу дії права — держава не повинна зазіхати на духовну свободу особистості, свободу переконань. Мислитель засуджував практику поліцейської держави. Головним завданням права вважав звільнення держави від впливу церкви. Одним з перших вказав на відмінність моралі від норм права, додержання яких забезпечується заходами державного примусу.

 

Як і Пуфендорф, Томазій вважав кращою формою держави монархію. Основа влади монарха — згода народу. Допускав його право на спротив у випадку порушення монархом умов суспільного договору, допущення їм очевидних несправедливостей.

 

Більш консервативне тлумачення природно-правових ідей, аналогію поліцейської держави допускав енциклопедист німецького Просвітництва, професор природного і міжнародного права університету в Галле Християн Вольф (1679—1754).

 

Моральний закон, за Вольфом, — робити добро й уникати зла. Він відповідає прагненню людей до удосконалення душі, тіла, суспільства. Людина зобов´язана діяти за моральним законом. Право виникає з моральних обов´язків. «Немає права, — писав мислитель, — без моральності зобов´язання, що йому передує, у якому воно коріниться і виникає. Є вроджені людські права, тому що є вроджені людські обов´язки». Оскільки від природи люди рівні, вони мають рівні права. Жодна людина не має влади над іншими, адже всі люди вільні. Прагнення людей до удосконалення породжує право на життя, працю, освіту і наукові дослідження, без чого немає удосконалювання.

 

Позитивні закони, згідно з Вольфом, — вираження природного закону і права індивіда, що міститься в них, є міра свободи, потрібна для виконання обов´язків. Така інтерпретація сенсу законодавства виправдувала дозування государями своїм підданим свободи, необхідної для виконання їх обов´язку перед державою. Право у Вольфа — свобода дій для виконання обов´язків. Його рамки визначаються владою держави.

 

Походження і сутність держави Вольф трактував у дусі своїх попередників як результат угоди між родинами. Верховна влада — складова воля її контрагентів. Жорстка правова регламентація й контроль над суспільним і особистим життям, економікою і вихованням, родиною і релігією під опікою мудрого морального монарха, вважав німецький просвітник, забезпечує свободу індивідуальних дарувань і щасливе життя підданих. Монарх повинен використовувати свою владу для загального блага, бути доброчесним, знати науку управління державою, не творити сваволю. Пруський король Фрідріх II, який претендував на роль передового монарха в Європі, писав Вольфові, що задача королів — здійснювати ідеї філософів. Вольф підкреслював користь станового представництва в монархіях, право народу на спротив владі при її замаху на природні закони.

 

Таким чином, якщо в Англії і Франції природно-правова доктрина стала ідейною зброєю, змістом гасел у боротьбі проти феодального абсолютизму, то в Німеччині вона перетворилася в засіб раціоналізації існуючого режиму, пропаганди культу держави і правопорядку.

 

Італійські просвітники Дж.Віко і Ч.Беккаріа свою критику феодально-кріпосницьких порядків, впливу клерикалізму на науки поєднали з оригінальним вченням про право.

 

Джамбаттиста Віко (1668—1744) у своїй головній праці «Підстави нової науки про загальну природу націй» (1725 р.) перший серед мислителів Нового часу розвивав філософію історії, розкрив об´єктивний характер історичних закономірностей. Теорію коловороту історичних типів держави, розроблену Полівієм, він екстраполював на історію націй. Віко установив її циклічність, закономірності висхідної зміни державно-правових інституцій. На його думку, трьом епохам історії (божественній, героїчній, людській), аналогічним віку людини (дитинству, юності, зрілості), відповідають бездержавність, підпорядкування жерцям; аристократична держава; демократична республіка або представницька монархія. Згідно з Віко, історична не тільки держава, але і право, як мірило, норма свободи і справедливості. Він висунув плідну ідею зміни правових норм у ході історичного розвитку суспільства і держави, і тим самим на сторіччя випередив теоретиків історичної школи права.

 

Серед італійських просвітників XVIII ст., хто засуджував сваволю і беззаконня феодалів, поклав початок «освітньо-гуманістичному» напрямку кримінального права і процесу, був юрист і публіцист Чезаре Беккаріа (1738—1794). Його головна праця «Про злочини і покарання» (1764 р.) містить критику феодального правосуддя, карного судочинства і нові принципи кримінального права і процесу, засновані на ідеях гуманізму і законності.

 

Закони, за Беккаріа, «не що інше, як договори вільних людей», що об´єдналися в суспільство, щоб користатися свободою спільно, спокійно і безпечно. «Сукупність усіх частин свободи, пожертвуваних на загальне благо, — говориться в його творі, — склала верховну владу народу, а суверен став законним її хранителем і розпорядником». Він повинен забезпечувати людям загальне благо, безпеку і справедливість. Засновані на ній закони держави повинні мати на увазі «найвище щастя для максимально більшого числа людей». Це — мета державних законів. Італійський просвітник обурений тим, що закони насправді служать інструментом бажань феодальної верхівки: вони несправедливі, закріплюють станові привілеї, нерівність перед законом, право сильного. Існуючі закони, писав він, «служать тільки для прикриття насильства», допомагають приносити народ «в жертву ненаситному деспотизму». Іншою причиною несправедливих законів Беккаріа називає приватну власність, що дає одним владу і благополуччя, іншим — убогість і безправ´я. Право власності — «не необхідне право». Він прихильник урівняння матеріального становища людей, пов´язує свої надії з освіченим монархом, що піклується про своїх підданих, про усунення злиднів і нерівності, покровительствує наукам і мистецтву, освіті і моральності народу. Він видає справедливі і мудрі закони, перед якими усі будуть рівні і які забезпечать права людини.

 

Законність, за Беккаріа, забезпечується, по-перше, свободою громадян. Свободу він трактує як право робити усе, що не суперечить законам. Це право він називає «священним політичним догматом». По-друге, дотриманням законів самою владою, без чого, за його переконанням, нема «законного суспільства». Всякий прояв влади людини над людиною, що не випливає з абсолютної необхідності, є тиранічним.

 

Право видання законів, а рівно і право покарання, вважає Беккаріа, належить лише суверену як представнику суспільства, об´єднаного суспільним договором. Право карати за злочини ґрунтується на необхідності захищати від зазіхань окремих осіб загальне благо. Мислитель формулює важливі висновки: 1) Тільки закони можуть установлювати покарання за злочини і право їх видання належить лише законодавцю; 2) В інтересах усіх («і знат­ного, і самого убогого») дотримуватись законів. Суверен може видавати лише загальні закони, але не може судити за їх порушення. Це — завдання суду, який з´ясовує факти; 3) Покарання ж, визначене судом, не може виходити за межі, встановлені законом, інакше воно порушує справедливість і умови суспільного договору; 4) Влада тлумачити кримінальні закони не може належати суддям. Останні одержують закони від суверена як хранителя загальної волі і повинні в точності застосовувати закон. Беккаріа проти розрізнення духу і букви закону, оскільки воно ставило б обвинувачуваного в повну залежність від «пристрастей і слабостей судді». Тлумачення закону — справа законодавця.

 

Злом вважав Беккаріа і темноту законів. Воно досягає крайніх меж, якщо закони, на його думку, написані «на чужій народу мові», що робить залежною свободу громадян. Чим більше осіб приймає закони (тобто законодавців), тим менше злочинів.

 

Ч. Беккаріа виділяє злочини проти суспільства, особистої безпеки громадян як найбільш тяжкі, вважає істинним мірилом злочинів шкоду, нанесену ними суспільству. Причину злочинності бачив у соціальних умовах, злиднях, зіткненнях інтересів людей, породжуваних пристрастями.

 

Мета покарання, згідно з Беккаріа, лише в тому, щоб перешкодити винному знову нанести шкоду суспільству й удержати інших від здійснення того ж. Воно повинно бути співмірне злочину, справляти найбільш сильне і тривале враження на душу, а не на тіло злочинця. Тому італійський просвітник протестував проти поширених у феодальній Європі катувань, болісних покарань, закликав до обмеження смертної кари. Він відстоював рівність усіх перед законом, можливість покарання тільки за діяння, визначені законом як злочинні.

 

Смертна кара, вважає Беккаріа, не є правом, тому що не випливає з умов суспільного договору. Страта — це «війна нації з громадянином», вона ні корисна, ні необхідна для суспільства. Він допускав застосування смертної кари тільки у двох надзвичайних випадках: 1) коли навіть позбавлений волі громадянин своєю могутністю і зв´язками загрожує безпеці нації і встановленому способу правління; 2) якщо його смерть буде єдиним засобом втримати інших від здійснення злочину. Мислитель пропонував замінити страту довічним рабством. На його думку, завдання законів — пом´якшити вдачу людей, а не подавати приклади жорстокості. Аргументація Беккаріа на користь скасу­вання смертної кари, гуманізації законодавства — практично перший в історії переконливий виступ такого роду.

 

Краще попереджати злочини, ніж карати, переконаний Беккаріа. У цьому він бачив головну мету всякого доброго законодавства, що є мистецтвом «вести людей до можливо більшого щастя». Безліч заборон — не попередження злочинів. Він закликає до ясності законів, до того, щоб уся сила нації в них була зосереджена на її захисті, її русі від рабства до свободи. Попередженню злочинів служать так само, вважає Беккаріа, знання, повага до законів з боку і влади, і підданих, нагородження і заохочення доброчинності, удосконалювання виховання громадян. Отже, його політико-правова програма виходить з принципів розумності, гуманності й законності.

 

Ідеї італійського просвітника були сприйняті класичним напрямком кримінально-правової науки і карним законодавством різних країн, стали вираженням назрілих потреб суспільного розвитку.

 

Істотними досягненнями німецьких і італійських просвітників став розвиток ними природно-правової теорії, республікансько-демократичних ідей, класичної теорії кримінального права.


 

22.Погляди на державу і право в період боротьби за незалежність США (Франклін, Пейн, Джефферсон, Гамільтон)

Як відомо, колонізація Північної Америки здійснювалася англійцями за складних політичних і соціально-економічних умов.

 

На суспільне життя колоній-поселень значною мірою впливали зовнішній та внутрішній чинники. Це, по-перше, воєнне протистояння Англії з Голландією, Францією та Іспанією; по-друге, ідейна боротьба між поселенцями — прибічниками англіканської церкви та протестантами-кальвіністами.

 

Ця боротьба перекинулася з метрополії та не обмежувалася вимогами "очищення" церкви та з'ясування, яка ж конфесія більше відповідає християнським заповідям. Головною метою ідейного протистояння частини протестантів було розширення ролі церкви в суспільстві, виборювання нею права політичного впливу в державі. Вони обстоювали практику вирішення релігійних проблем у їх взаємозв'язку з загальнодержавними, за допомогою пресвітерів, що обиралися з мирян.

 

Інша частина протестантів — пуритани — вважала офіційну англіканську церкву такою, що відступила від християнських заповідей, а кальвіністські принципи розбудови церкви — пресвітерів, синодів — невідповідними Святому Письму. Перегодом цей напрям радикального пуританізму отримав назву "сепаратистів", "індепендентів" (незалежних).

 

Помірковані пуритани (пресвітеріани) сприяли антифеодальним устремлінням англійської буржуазії як у метрополії, так і в колоніях, а радикальний пуританізм, основною ідеологією якого було відродження ранньохристиянських заповідей та рівності в релігійному і світському житті, був близьким до "плебейських" єресей Європи і заклав основи революційно-демократичної політико-правової ідеології періоду боротьби колоністів за незалежність.

 

Радикальні пуритани (індепенденти, або сепаратисти) зазнавали жорстоких переслідувань з боку держави (королівської влади) та офіційної церкви, що підштовхувало їх до переселення в Голландію та колонії.

 

Під час одного з таких переселень майже ста осіб з Англії та Голландії з'явилося першоджерело американської Конституції — угода, що була укладена ними на кораблі "Мейфлауер", метою якої стало створення громадянського і політичного організму для підтримання порядку та безпеки. День висадки цих переселенців ("батьків-пілігримів") 22 грудня і нині святкується в Америці.

 

В ідейній боротьбі означених напрямків пуританські мислителі сприяли розвиткові уявлень про народний суверенітет і республіканський демократизм, що знайшли втілення в конституційних установах, серед яких "Основні положення", проголошені в Коннектікуті 1639 р., та "Массачусетська хартія вольностей" 1641 і 1648 pp.

 

Згодом торгове суперництво між колоніями й метрополією, невдоволення деспотизмом короля і позицією парламенту метрополії стимулювало визвольний рух у всіх 13 колоніях, що обернувся воєнними діями навесні 1775 p., які тривали впродовж наступних семи років.

 

 

Відтоді політико-правова думка у США швидко розвивалася за двома напрямками.

 

Представники першого — Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон виборювали ідеї демократичної республіки, прав і свобод громадян, самостійності штатів і народного суверенітету.

 

Другий напрямок — централістів-федерапістів представляли Дж. Адамс, А. Гамільтон і Дж, Медісон.

 

Представник американського Просвітництва Бенджамін Франклін (1706—1790) пропагував ідею про право кожного народу на самовизначення, на укладення суспільного договору та його переукладення в разі, якщо він уже не відповідатиме інтересам підданих. Англію та Північноамериканські штати він розглядав як дві рівні й суверенні частини імперії, кожна з яких ухвалює власне законодавство. Б. Франклін запропонував план конфедерації штатів під назвою "Сполучені колонії Північної Америки".

 

Ідеї республіканського самоуправління обстоював і учасник Великої французької революції англієць Томас Пейн (1737—1809), який потім переїхав до Північноамериканських колоній.

 

У праці "Здоровий глузд" (1776 р.) він проголошував, що проблема незалежності Америки є питанням лише доцільності та економічної вигоди. Якщо такий підхід буде покладено в основу цієї проблеми, то, відповідаючи інтересам простих людей, вона вирішиться самостійно і швидко. Після вирішення проблеми суверенітету мислитель пропонував установити в Північноамериканських колоніях республіканську форму правління.

 

На відміну від багатьох своїх сучасників, Т. Пейн розрізняв суспільство і державу з її владними інститутами. Він, зокрема, зазначав, що вони різняться не тільки соціальною роллю, а й походженням. Суспільство створюється потребами людей, сприяє їх щастю, позитивно об'єднує їхні устремління, а держава та її уряд є результатом вад людей, їхня мета — стримування негативних устремлінь, убезпечення життя та свободи громадян.

 

Т. Пейн уважав, що походження та існування влади грунтується виключно на згоді підлеглих.

 

Наявні форми правління він поділяв на два види: правління на основі виборів і представництва та правління на основі спадку.

 

Держави, в основі правління яких закладено принцип виборності й представництва, є республіками, а там, де влада передається у спадок, — монархіями та аристократіями. Основою першої влади є розум, другої — невігластво. Оскільки урядова діяльність вимагає знань і здібностей, а вони у спадок не передаються, то в менш освічених народів часто буває монархічна або аристократична форми правління.

 

Т. Пейн був прибічником природного права, обстоював ідею свободи й рівності прав людини. Природними правами він називав свободу слова, друку, совісті та ін.

 

Позитивне право має відповідати вимогам природного права. Природними правами людей є також право на самовизначення і право управління державними справами. За вченням Т. Пейна, народ є єдиним джерелом влади, користуючись яким він створює законодавчі й виконавчі органи. Закони в державі, на думку Т. Пейна, має ухвалювати однопалатний парламент, обраний на підставі Конституції зі щорічною ротацією 1/3 його складу. До складу законодавчого органу, на його думку, належить обирати представників усіх верств населення. Як і інші представники утилітаризму, Т. Пейн був прибічником приватної власності, що є основою процвітання держави.

 

Радикальних демократичних поглядів дотримувався Томас Джефферсон (1743—1826). Основні державно-правові концепції мислитель виклав у "Примітках про штат Віргінія" та "Декларації незалежності".

 

Т. Джефферсон був палким прибічником природного права у широкому розумінні. Він пропонував повернути народові права, передбачені законами природи. Серед таких прав він називав право на життя, свободу, свободу совісті, власність, а також право на самовизначення Північноамериканських колоній. З цього приводу він, зокрема, зазначав, що всі люди є рівними від природи; вони наділені Творцем певними і невід'ємними правами, серед яких є право на життя, свободу і щастя; для забезпечення цих прав люди створюють уряди, доручаючи їм владу. Якщо якась форма правління порушує ці принципи, то народ може використати право змінити або скасувати її та встановити нову владу, яка в змозі забезпечити мирне щасливе життя.

 

З огляду на це Т. Джефферсон уважав, що монархія та олігархія не в спромозі забезпечити природні права людини, їх реалізація, за його переконаннями, можлива тільки в республіці. Республіканські принципи повинні бути присутніми не тільки у федеральній, а й у зовнішній політиці. Лише республіка може дати можливість кожному громадянинові брати участь в управлінні народними справами. Навіть більше, республіканські принципи, на думку Т. Джефферсона, повинні впроваджуватися не тільки на рівні федерації та штату, айв окрузі, районі, парафії, що буде гарантією прав людини і попередженням несправедливості. Народ бере участь в управлінні державними справами через своїх представників, які обираються на обмежений термін і знаходяться під постійним народним контролем.

 

У своїх державних роздумах Т. Джефферсон значну увагу приділяв проблемі приватної власності, заперечував злидні та безмежне багатство, основним соціальним прошарком суспільства вважав фермерів і середній прошарок виробників.

 

Централісти-федералісти поділяли погляди демократів про верховенство влади народу в державі, але висловлювали думку про необхідність обмеження державою лихих якостей і нахилів людей, оскільки без цього вони ніколи не підкорятимуться велінню розуму і справедливості.

 

Одним із федералістів, які виступали проти правління більшості, був Джон Адаме (1735—1826).

 

Йому імпонувала думка Т. Джефферсона про законодавчу і політичну незалежність Північноамериканських колоній, на підтримку якої він навів низку історичних і юридичних аргументів.

 

Після завоювання незалежності Дж. Адаме у праці "На захист конституцій урядової влади в Сполучених Штатах Америки" виклав основні принципи державного устрою, серед яких і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, або систему стримувань і противаг.

 

Він гадав, що ця система уможливлює існування монархії, де знать контролює короля, а міністри контролюють знать. Але його соціальним ідеалом була змішана форма правління, законодавчим органом якої є двопалатний парламент (верхня палата аристократична, нижня — демократична) і підпорядкована їй виконавча влада. Існування законодавчої влади у такому вигляді він обґрунтовував тим, що в суспільстві існують різні соціальні групи і класи. Аристократія, за вченням Дж. Адамса, є панівним елементом усякого суспільства ще з давніх-давен.

 

Прибічником сильної централізованої федеральної влади був Александер Гамільтон (1757—1804). Він засуджував самостійність місцевої влади штатів, не погоджувався з думкою про конфедерацію, вважав їх державою в державі, предтечею анархії, пропагував ідею держави з сильною внутрішньою та зовнішньою політикою.

 

Обіймаючи посаду міністра фінансів за часів Вашингтона, А. Гамільтон втілював у життя свої ідеї. Він, зокрема, був засновником державного банку, сприяв введенню митних тарифів, безпосередньо здійснював кредитно-фінансові реформи.

 

Позицію цього політичного та державного діяча рішуче підтримували купці, підприємці, а також кола інтелігенції.

 

Погляди А. Гамільтона стосовно сутності й соціального призначення влади були близькими до поглядів Ш.-Л. Монтеск'є та Дж. Адамса.

 

Він, зокрема, погоджувався з тим, що в державі можливе зловживання владою, і щоб йому запобігти, необхідно втілити в практичне політичне життя принцип стримувань і противаг. Тільки поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову може забезпечити стабільність держави та інтереси її громадян.

 

Законодавчий орган, на його думку, повинен бути двопалатним, виконавча влада — сильною й централізованою, а судді — незалежними та довічно призначеними на свої посади.

 

З цього приводу він зазначав, що виконавча влада володіє мечем, конгрес (законодавча влада) — гаманцем, а судді — тільки мудрістю.

 

Стосовно форми правління А. Гамільтон не мав чіткої позиції. Спочатку він був прибічником обмеженої монархії, а згодом більш вдалою вважав президентську республіку з широкими повноваженнями президента.

 

Головна мета держави, на його думку, — убезпечення приватної власності.

 

Ідеї сильної централізованої федеральної влади А. Гамільтона було реалізовано в Конституції США 1787 р. За практичне втілення в життя республіканської форми правління, концепції рівноваги та розмежування гілок влади звання "батька конституції" отримав федераліст Джеймс Медісон (1751—1836).

 

Він був прибічником теорії природного права; пропонував конституційне закріплення прав людини і громадянина, підтримував прогресивну ідею свого часу про суспільний договір.

 

Дж. Медісон зробив спробу з'ясувати причини суспільних конфліктів і дійшов висновку, що ними є соціальна нерівність та економічний інтерес фракцій.

 

Під категорією "фракція" він розумів сукупність громадян, які об'єднані та спонукаються до дій єдиним поривом пристрасті, інтересу або думки, що є ворожим відносно прав інших громадян, а також сукупних інтересів суспільства. Фракції можуть завдати шкоди суспільству; аби цього не сталося, необхідно усунути причини, що підштовхують їх до шкідливих для суспільства дій.

 

На думку Дж. Медісона, в невеликих державах фракційна різність зведена тільки до меншості та більшості, а у великих суспільство поділене на великий спектр фракцій. Причиною виникнення останніх є різність поглядів людей на релігію, систему влади, політику, а також нерівний розподіл власності. З огляду на це Дж. Медісон уважав, що уряд повинен чинити перешкоди фракціям у реалізації їхніх вимог.

 

Погляди мислителя стосовно форми правління формувалися впродовж довгого часу. Попервах у своєму політико-правовому вченні він намагався пристосувати аристократичне правління до нових умов, а згодом віддав перевагу республіканській формі, як такій, що може забезпечити внутрішню справедливість, порядок і збереження суверенітету. До того ж республіка гарантує й забезпечує права людини, насамперед право на власність, а також політичні права.

 

Свободу громадян гарантує й загальне виборче право, а також можливість участі громадян у законотворчому процесі, виборах чиновників.

 

Владу в республіці Дж. Медісон розглядав як взаємозв'язану систему ("масу влади"), що складається з виокремлених законодавчої, виконавчої та судової гілок. Більшість державно-правових ідей, що виникли під час боротьби за незалежність СІЛА, знайшли своє втілення в Конституції цієї країни і значно вплинули на подальший розвиток світової політико-правової думки.


 

23.Основні напрямки державно-правової думки представників німецької класичної філософії (Кант, Гегель).

Іммануїл Кант (1724—1804). Один із фундаторів німецької класичної філософії, політичної і правової думки, автор праць «Критика чистого розуму» (1781), «Пролегомени» (1783), «Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?» (1784), «Ідеї загальної історії з космополітичного погляду» (1784), «Основи метафізики моралі» (1785), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності до судження» (1790), «До вічного миру» (1795), «Метафізичні начала вчення про право» (1797), «Метафізичні начала вчення про чесноти» (1797) та ін. У цих творах Кант виклав основи німецької школи «суспільного договору», природних прав людини, правової держави, нормативізму, громадянського суспільства, свободи особи, співвідношення свободи, права і моралі, взаємовпливу моралі, права і держави, поділу влади, мистецтва політичного управління, зовнішньої політики.

 

Пріоритетне місце у політико-правовому вченні Канта посідає людина. Як істота емпірична вона підпорядковується закону причинності, як істота моральна — діє за законами категоричного імперативу. Кант сформулював три правила поведінки: «поводься так, щоб максими, якими керується твоя воля, могли стати принципами загального законодавства»; «поводься так, щоб ніколи не трактувати будь-яку розумну істоту, в собі чи в комусь іншому, лише як засіб, а завжди як мету»; «поводься зовнішньо так, щоб вільний вияв твоєї сваволі не заважав волі інших, відповідно до загального закону».

 

Метою людства Кант свободу, громадянську рівність і справедливість, створення громадянського суспільства, тобто досягнення загального правового громадянського стану. Мета громадянського суспільства — щастя громадян, втілення принципу самоцінності кожної особистості; мета держави як «об´єднання великої кількості людей, підпорядкованих правовим законам», — торжество ідеї права. Категоричний імператив вимагає, щоб держава стала суто правовою організацією, де влада належить суверенному народові. Існує право природне і позитивне, публічне і приватне. Найхарактернішою ознакою права, яка відрізняє його від моралі, є примус, що застосовується державою для відновлення порушеної справедливості.

 

Форми політичного правління Кант поділяв на деспотичні, автократичні, аристократичні, демократичні і республіканські, надаючи перевагу автократії у вигляді абсолютної монархії за умов наявності «короля з великим злетом душі, який уміє загнуздувати себе справедливістю». Водночас мислитель обґрунтовував і можливість республіки. Саме цю модель згодом стали називати «кантівським еквівалентом правової держави». Демократія для Канта є складною формою політичного правління. Перехід від абсолютної до конституційної монархії бажаний, але тільки за умов мирного реформування і дарування народові основного закону самим монархом (октройована, тобто дарована згори конституція). Поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову повинен здійснюватися за принципом координації зусиль усіх її гілок, а не за принципом стримувань і противаг. Кант був переконаний у необхідності забезпечення в системі поділу влади верховенства її законодавчої гілки.

 

У сфері міжнародної політики і права Кант обґрунтовував принципи недоторканності кордонів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи інших держав, правомірності лише оборонних війн, неприпустимості застосування жорстоких засобів ведення бойових дій, брутального поводження з військовополоненими, шпигунства, таємних убивств, пограбування мирного населення тощо. Виходячи з права народів на вічний мир, філософ висунув ідею нейтралітету, обстоював право коаліцій, право гарантій у міжнародних відносинах.

 

Філософ сформулював концепцію світового союзу незалежних правових держав. Такий союз, вважав він, мав бути охоронцем свободи і незалежності суверенних держав, гарантом вічного миру. Свій союз Кант називав «державою народів» , «федерацією вільних держав». Йшлося не про світову республіку чи світову імперію, а про співтовариство, конфедерацію вільних і незалежних держав, яку в будь-який час можна було б розпустити. Кант однозначно і послідовно обстоював, з одного боку, ідею єдності роду людського, а з іншого — принцип самовизначення і рівноправності народів, рішуче заперечуючи ідею світового державного утворення та космополітичного устрою суспільства.

 

Кант запропонував також ідею права всесвітнього громадянства. Під ним він розумів право кожної людини на перебування у будь-якому куточку земної кулі, а також на гостинність місцевого уряду і народу. Обґрунтовуючи доцільність запровадження такого права, Кант зазначав, що тісне спілкування між народами землі розвинулося настільки, що порушення права в одному місці відчувається повсюдно. При цьому він не протиставляв право всесвітнього громадянства праву державного громадянства, якого і не заперечував.

 

Філософські і правові погляди Канта справили вагомий вплив на розвиток системи гуманітарних знань, зокрема теорії держави і права. В Україні ще за життя Канта перекладено російською мовою його «Основи метафізики моралі» («Кантовы основы метафизики морали», 1803). Деякі вітчизняні філософи спочатку полемізували з Кантом (П. Лодій, І. Лаврівський та ін.), але згодом стали його прихильниками. В. Довгович із Закарпаття майже відразу після смерті Канта написав про нього двотомну працю латинською мовою. Послідовними неокантіанцями були М. Туган-Барановський, Б. Кістяківський та інші українські вчені.

 





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...