Главная Обратная связь

Дисциплины:






Політико-правові вчення представників лібералізму у Франції та Англії



 

У першій чверті XIX ст. другий напрямок політико-правової ідеології, де домінували інтереси особистості, а потім держави, набув подальшого розвитку в творчості представників французького та англійського буржуазного лібералізму Бенжамена Констана, Алексіса де Токвіля та Ієремії Бентама.

 

Ідеї особистої свободи, свобода приватної власності, обмеження впливу держави на економічне життя, обстоювання ідеї поділу влади, що пропагувалися цими мислителями, мали непересічне значення для формування теоретичних засад громадянського суспільства і правової держави.

 

У своїй державно-правовій концепції, викладеній у "Курсі конституційної політики", Б. Констан (1767—1830) пропагував означені ідеї, а головним аспектом його вчення було співвідношення особи й держави.

 

Мислитель був переконаний, що свобода особи може бути реалізованою тільки завдяки праву. Права громадянина, на його думку, випливають із свободи, вони непідвладні державі.

 

З огляду на це Б. Констан розрізняв свободу громадянську (особисту) і політичну. Політична свобода була притаманна тільки народам Стародавніх Греції та Риму, проявляючись у праві участі в колективному здійсненні політичної влади.

 

Але в такому стані людина не знала громадянської свободи, вона була повністю підкорена владі всього суспільства. Більшу цінність, на думку Б. Констана, мають громадянська свобода, що полягає в повній незалежності від політичної влади, та наявність таких прав, як свобода слова, совісті, зборів і друку, вибору місця проживання, свобода підприємництва та приватної власності.

 

Практично все своє вчення Б. Констан присвятив аналізові таких категорій, як особистість, держава і громадянське суспільство; він зазначав, що тільки особиста свобода може стати життєвою необхідністю, умовою формування основ правової держави та громадянського суспільства. Мислитель навів низку чинників, що сприяли зникненню політичної та появі особистої свободи. Це — утворення держав, які мають значну територію та обмежують можливість спілкування всього населення з тих чи інших проблем суспільного життя, що відбувалось у державах-полісах; зникнення рабства, підневільної праці, що сприяє появі особистої зацікавленості в якості й результатах праці, а відтак — розвиткові комерції та підприємництва; зацікавленість людей у мирі, створенні умов особистої та майнової безпеки.

 

Підмурком свободи нових народів, на думку Б. Констана, є особисті права. З огляду на це соціальна роль держави полягає в забезпеченні особистої свободи людей, а політична влада, як уособлення політичної свободи, повинна бути обмеженою. Вона не поширюється на особисте життя людей, а держава має сприяти розвиткові свободи індивіда. Мислитель погоджувався з думкою Ш.-Л. Монтеск'є про те, що в державі має місце зловживання владою, і для викоренення його необхідна сильна громадська думка, сконцентрована в парламенті, а також утілення принципу поділу влади.



 

З цього приводу Б. Констан пропонував розмежувати функції: королівської влади; виконавчої влади; влади палати перів; влади, що репрезентує громадську думку, — виборної нижньої палати; судової влади; місцевої (муніципальної) влади.

 

Децентралізація державного управління, виокремлення муніципальної влади в осібну гілку та визначення її повноважень, на думку Б. Констана, повинні були сприяти розвиткові нових соціальних і, зокрема, економічних відносин, а також особистої свободи людей.

 

Одним із перших представників французького лібералізму, який осягнув значення і важливість демократії, був Алексіє де Токвіль (1805—1859). Його праця "Демократія в Америці" набула широкої популярності. Він брав активну участь у державному і політичному житті, був депутатом парламенту, міністром закордонних справ. У період правління Наполеона III змушений був емігрувати. Ще одна відома праця Токвіля — "Старий режим і революція".

 

"Демократія в Америці" — це водночас емпіричний опис функціонування американської демократії, збірка загальних думок про функціонування держав та осмислення державно-правового минулого європейських країн. У цій праці Токвіль сформулював теорію демократії, виклав погляди на такі чолові проблеми, як співвідношення рівності й свободи та існування суперечності між ними. Головна ідея праці — визнання історичної неминучості занепаду аристократії та постійного і неухильного руху до свободи і демократії. Він уважав, що поступовий розвиток рівності — це факт провіденційний, потверджений чіткими ознаками, а саме: він існує в усьому світі, поступово і з кожним днем дедалі більше виходить з-під влади людини, і всі події, як і всі люди, служать цій рівності. Розуміючи рівність як демократію, вчений зазначав: "Попри всі вади, правління демократії все ж таки більше, ніж будь-яке інше, здатне сприяти процвітанню... суспільства". Рівночасно Токвіль приділяв велику увагу організації державної влади, що за демократії набуває особливо великого значення. Зокрема, аналізуючи американську державно-правову систему, він підкреслював важливе значення "системи стримувань і противаг" і теорії поділу влади, які знайшли закріплення в американській конституції. Автори Конституції СІЛА, за словами Токвіля, чітко розуміли потребу в тому, щоби крім народу існувала певна кількість властей, які, не будучи абсолютно від нього незалежними, користувалися б, однак, у своїй сфері досить значним ступенем свободи — так, щоб, підпорядковуючись напрямові, що його вказує більшість, вони могли б боротися з його випадковими бажаннями і не приставати на його небезпечні вимоги. Під цим кутом зору вчений особливо підкреслював незалежність судової влади, яка, спираючись на принцип верховенства конституції перед звичайними законами, захищає основи громадянської та політичної свободи від посягань з боку законодавців. Утім, Токвіль застерігав, що недостатньо закріпити якісь положення в конституції, позаяк устрій держави залежить і від інших чинників. Він, зокрема, писав, що Конституція СІНА подібна до тих прекрасних витворів людської мудрості, які дають славу та багатства своїм винахідникам, але залишаються непотрібними в інших руках, і зазначав, що Мексика, наприклад, скопіювала американську конституцію, але постійно переходила то від анархії до військової деспотії, то від військової деспотії до анархії. Про чинники, що зумовлювали успіх американської демократії, Токвіль писав: "Фізичні причини (географічні умови. — Т, А.) мають менший вплив, ніж закони, а закони — набагато менший, ніж звичаї (мораль)". Під останніми він розумів усю сукупність знань, уявлень, думок та ідей, з яких утворюється звичайний спосіб життя, традиційний та інтелектуальний устрій народу. Демократизм американського суспільного життя і стабільність політичного устрою пояснюються, згідно з Токвілем, демократизмом американських звичаїв (моралі). Коріння свободи і демократизму американських звичаїв Токвіль убачав насамперед у системі громадського самоврядування, що склалась історично в Повій Англії. Саме традиції громадського самоврядування започаткували народний суверенітет і утвердження на практиці принципів свободи.

 

Проте ні добрі закони, ні інші чинники не врятували Америку від стану, що його Токвіль, слідом за Дж. Адамсом та іншими, назвав "тиранією більшості". Він називав "нечестивим і мерзенним" таке правило, коли у справі управління більшість може чинити все, що їй заманеться. На його думку, існує вищий закон — "справедливість", яким установлено "межі права кожного народу" і водночас право кожного індивіда апелювати "від верховної влади народу до верховної влади всього людства". Однак, на відміну від своїх попередників, які користувалися поняттям "тиранія більшості" для критики демократичних законів, Токвіль убачав "тиранічний" прояв американської демократії найперше у пануванні громадської думки. Ця думка, завдяки прагненню кожного здобути підтримку інших громадян в умовах демократії, неминуче стає думкою мас і тому володіє колосальною примусовою силою, яку неможливо порівняти ні з якими законами. Токвіль підкреслював: "Масі нема потреби вдаватися до законів, щоби покарати тих, хто думає інакше; їй достатньо висловити своє несхвалення, і почуття гнітючої самотності та безсилля доведе їх до відчаю". І далі: "Коли люди рівні за своїм становищем, то завжди громадська думка величезною силою тисне на розум кожного індивіда, вона керує ним, охоплює і пригнічує його; це залежить не стільки від політичних законів, скільки від складу самого суспільства". Тому, хоч як би було врівноважено й розподілено владу в демократичному суспільстві, хоч як би юридичне гарантувалися основні громадянські права і свободи, висловлювати думки, що суперечать думці маси, стає надзвичайно важко. Отже, звільнившись від тиранії держави, американці створили в суспільстві власну тиранію — тиранію одноманітного мислення і поведінки людей, що відкидає інакодумство. Водночас Токвіль відзначив низку чинників, які пом'якшують "тиранію більшості" у Сполучених Штатах Америки, а надто — той авторитет, яким користуються в цій країні юристи. Хоча в умовах американської демократії вони становлять привілейовану касту і є аристократами за способом мислення, манерами і смаками (відчувають інстинктивну любов до порядку і формальностей, неприязнь до дій мас тощо), але за інтересами і походженням самі належать до народу, а тому користуються його довірою та обираються на всі більш або менш значні державні посади. Вплив юридичної професії сягає далеко за межі суддівської чи адвокатської діяльності. Як відзначав Токвіль, майже всяке питання, що виникло, рано чи пізно стає юридичним, внаслідок чого всі сторони змушені вдаватися до ідей та мови, характерних для юридичних процедур, а державні діячі, які також, в основному, є юристами, вносять звичаї та навички своєї професії у здійснення суспільних і державних функцій. Мова права, отже, певною мірою стає повсякденною мовою, а юридичне мислення дедалі глибше проникає у свідомість мас. У цьому аспекті важлива роль належить судові присяжних, коли народ або певна його частина піднімається до рівня суддів.

 

Токвіля відзначало протиставлення рівності й свободи. Він уважав, що в демократичних республіках рівність має більшу соціальну цінність, аніж свобода, оскільки потреба у свободі є життєво важливою для небагатьох, тоді як рівність робить щасливим кожного. Тому, хоча демократичні суспільства і прагнуть до свободи, це прагнення підпорядковане стійкішому і масовому прагненню до рівності, задля якої вони, врешті-решт, ладні відмовитися від свободи. "Вони хочуть рівності зі свободою, але, якщо це їм недоступне, то хочуть її навіть у рабстві. Вони перетерплять злигодні, гноблення, варварство, але не витерплять аристократії", — зазначав Токвіль. Щоправда, рівність породжує індивідуалізм, а це є негативним явищем, бо тягне за собою такі негативні наслідки, як, скажімо, поступова відмова громадян від участі в суспільному житті. Він підкреслював, що люди в демократичних суспільствах "...завжди з великими труднощами відриваються від приватних справ, щоб долучитися до спільних". Це, зрештою, приводить до появи прагнення передати клопіт про загальний інтерес єдиному видимому та постійному його виразникові — державі, яка, з послабленням понять про проміжні влади, незмінно асоціюється у свідомості народу з сильною одноособовою центральною владою. Така одноособова влада, яка стоїть над усіма громадянами, не викликає ні в кого заздрості, оскільки всі стосовно неї перебувають у рівному становищі. Навіть більше, у процесі зростання прагнення до рівності народ із чимраз більшою симпатією ставиться до встановлення одноособової диктатури, до концентрації всіх політичних прав у руках будь-якої сильної особистості. Деспотизм, який почуває себе впевнено тільки тоді, коли люди роз'єднані, коли соціальні зв'язки між ними послаблені, виявляється, принаймні на словах, прихильником рівності та, використовуючи егалітаристські прагнення мас, утверджується в суспільстві як єдина політична сила. При цьому тиран, який захопить владу, на думку Токвіля, на певний час забезпечить порядок і навіть зможе задовольнити матеріальні інтереси мас, але, кінець-кінцем, обов'язково забере у людей головне — свободу. І важливим здобутком Америки є те, що американці зуміли боротися з індивідуалізмом за допомогою вчення правильно зрозумілого інтересу, а такий інтерес привчив їх до кооперації, спільної діяльності в різних асоціаціях, основою яких завжди була необмежена свобода створення асоціацій, у тому числі і з політичними цілями.

 

Небезпека деспотичного переродження демократії особливо велика у тих країнах, де відсутні традиції політичної свободи. "Коли рівність запроваджується серед народу, який ніколи не знав або вже давно не знає свободи, як це спостерігається на Європейському континенті, — писав Токвіль, — то старі національні звички одразу ж і немов би через природне тяжіння поєднуються зі звичками й поглядами, що їх породжує новий суспільний устрій; при цьому всі влади немов би самі собою прагнуть до центру, зосереджуючись у ньому з дивною швидкістю, і держава одразу ж досягає крайніх меж своєї сили, тоді як приватні особи так само швидко доходять до останньої межі безсилля".

 

Важливим у поглядах Токвіля є його ставлення до державного устрою або, точніше, до проблеми централізації та децентралізації. У праці "Старий режим і революція" він підкреслював, що централізація є чинником, що паралізує все громадське життя. І тому як у період абсолютизму, так і після революції головною перешкодою для утвердження свободи і демократії була саме централізація, зосередження всіх питань суспільного життя у компетенції центральної влади.

 

Як прихильник демократії та свободи, Токвіль був переконаний, що вони є цінністю самі по собі. Люди, які вбачають у свободі виключно засіб досягнення матеріальних благ, ніколи не зможуть утримати її надовго. Згідно з Токвілем, прагнення свободи — це властивість аж ніяк не всіх народів, а лише тих, котрі створені для неї, ненавидять, як зло, саму залежність, полюбляють у свободі не тільки матеріальні блага, що їх вона їм дає, але бачать у ній самій таке дорогоцінне й необхідне благо, з утратою якого нічим не можна втішитись і володіння яким є найвищою нагородою. Справжня любов до свободи притаманна небагатьом — це властивість людей особливої, великої душі, які знаходять вищу насолоду, за словами Токвіля, у праві говорити, діяти, дихати без утисків, підпорядковуючись виключно Богові та закону.

 

Ідеї демократизації політичних і правових інститутів держави пропагував у своєму політико-правовому вченні англійський філософ і юрист І. Бентам (1748—1832).

 

У "Принципах законодавства" та в інших працях мислитель зазначав, що основою та метою суспільного існування людини є особиста корнеть. Життя людей повинне бути побудоване в такий спосіб, щоб отримати якомога більше користі, задоволень і виключити страждання.

 

Навіть більше — з особистої користі, блага кожного індивіда складаються суспільна користь і загальне благо.

 

З опертям на цей принцип І. Бентам визначав соціальну роль та призначення держави й законодавства — створення умов для досягнення користі й щастя кожної людини.

 

Мислитель був переконаний, що нові економічні умови, які складалися в Англії, можуть сприяти реалізації принципу користі, оскільки інтереси приватних власників багато в чому збігаються з інтересами суспільства в цілому. Тому держава повинна бути зацікавленою у збільшенні кількості власників, сприяти зміцненню середнього прошарку суспільства, що дозволить зменшити бідність і збільшити загальну користь. Окрім цього, досягненню загальної користі повинні сприяти, на думку І. Бентама, вільні ринкові відносини й конкуренція, відсторонення держави від впливу на економіку, ефективна боротьба зі злочинністю.

 

Важливим аспектом у досягненні суспільного ідеалу І. Бентама є демократизація політичних інститутів держави, забезпечення політичних та особистих прав і свобод людей, що можливо лише в демократичній державі. Інші форми держави — монархія та аристократія не можуть забезпечити реалізації принципу загальної користі. Вони захищають користь та інтереси меншої кількості людей і не гарантують особистої та майнової безпеки населення.

 

Досліджуючи походження держави, І. Бентам відкидав теорію договірного її утворення. Договір — це омана, стверджував він, усі держави утворені силою і закріпилися завдяки звичкам людей підкорятися урядові. Він також зазначав, що ніякого права чи прав, у тому числі й природних, що передують державам і урядам, немає. Природними у людини є тільки почуття, здібності й нахили, їх не можна вважати правом, а тим паче законами. Ба більше — їх необхідно підкорити законам, створити умови для розвитку позитивних здібностей і заборонити, викоренити антисоціальні нахили.

 

Позитивним правом, на думку мислителя, є встановлена законом можливість і гарантія дозволених вчинків.

 

Юридичні закони — це воля суверена, особи чи групи людей, що здійснюють верховну політичну владу. Вони забороняють або дозволяють певні дії, покладають на громадян права чи обов'язки.


 





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...