Главная Обратная связь

Дисциплины:






Про Крим, або край Татарії 3 страница



Протягом [наступного] тижня не варто зовсім ходити по вулицях, не маючи запасу фарбованих яєць, щоб роздавати їх усім знайомим, кого зустрінеш, промовляючи до них ті самі слова, які говорять до владики або господина. Тоді знайомий або знайома відповідають так само, як вище, обнімаються і цілуються, а той чи та, кого привітали, повинен при цьому дати своє яйце, повторивши ту ж церемонію.

Ознайомтесь ще з однією розвагою, яка відбувається рано-вранці у великодній понеділок. /70/ Хлопці групами ходять по вулицях, ловлять усіх зустрічних дівчат і ведуть до цямрини колодязя, де обливають їх, виливши п’ять-шість відер води на голову, щоб ті стали зовсім мокрими. Така забава дозволяється лише до полудня. На другий день, у вівторок, настає черга за дівчатами, які роблять те саме, але більш лукаво. Кілька дівчат ховається у якійсь хаті, кожна з глеком, повним води. Тим часом на сторожі ставлять довірену дівчинку, яка умовним вигуком попереджає їх, коли бачить хлопця. Цієї ж миті

 

\82\

усі дівчата вибігають на вулицю і з голосним криком хапають хлопця. Почувши їх, усі сусідські дівчата біжать на допомогу, і доки дві або три найсильніші тримають його, решта ллє воду з усіх глечиків йому за комір. І не дадуть утекти доти, доки не викупають як слід. Ось так проводять великодні дні хлопці й дівчата 311.

Чоловіки у великодній понеділок мають іншу розвагу. Вранці вони гуртом рушають до замку, щоб побачити свого пана, який ласкаво чекає на них. Низько вклонившись, кожен підходить до нього і подає курчат або якусь іншу птицю 312. З вдячності за ці дарунки пан частує своїх підданих горілкою. Для цього вибивають дно у бочки і ставлять її посеред двору. Селяни оточують її, стаючи в коло, далі підходить пан з великим черпаком і, наповнивши його горілкою, п’є до найстаршого в гурті. Потім передає черпак /71/ тому, до кого пив. Так вони усі п’ють один за одним, а далі починають наново, аж доки в бочці нічого не лишиться. Якщо бочка спорожніє до настання вечора (що трапляється досить часто), пан наказує викотити ще одну повну замість порожньої, оскільки повинен частувати їх аж до заходу сонця, якщо селяни ще можуть триматися на ногах. Бо після заходу сонця дають знак розходитися, і ті, хто почувається добре, повертаються до своїх домівок. Якщо ж ні, то лягають на вулиці і сплять, доки не прокинуться, хіба що жінка чи діти змилосердяться над ним, покладуть його на носилки і занесуть додому. А ті, хто надто багато випив, лишаються на подвір’ї замку, доки не проспляться. Вид цих нещасних п’яниць, які не з’їли жодного шматка хліба і валяються у своїх нечистотах, наче свині, відразливий. Я бачив одного такого бідолаху, якого [наче] мертвого везли на візочку, хоча була ще тільки друга година пополудні. Такі ось дивні звичаї, які, на жаль, гублять людей. А наскільки грубим є прислів’я, котре у них завжди на язиці: якщо не тямиш пити горілку, пий саму воду 313.



Ці люди насилу засинають після звичайного обіду, але коли п’яні, то сплять таким глибоким сном, що вранці нічого не пригадують з минулого дня. Сп’яніння настільки відбирає у них розум, що зберігають людську подобу хіба зовні. При такій нагоді той, хто має намір добитися

 

\83\

чогось від них у подарунок, вдає, ніби п’є разом з ними, а коли побачить, що ті добре розвеселилися від /72/ випитого (оскільки в такому стані вони дуже щедрі), то просить від них те, чого хоче, і відразу ж одержує згоду. А відтак забирає уподобану річ з собою. Вранці вони дуже дивуються, нічого не пам’ятаючи і не знаходячи того, що віддали учора, їх охоплює сум і розкаяння у своєму марнотратстві, однак втішаються тим, що подібним же способом обмануть когось іншого, відшкодовуючи свою втрату.

 

 

Козацька медицина 314

 

Оскільки ми ведемо мову про наших русинів, або козаків, розповімо, що нам відомо про те, як вони чинять за деяких обставин та оказій. Я бачив козаків, хворих на лихоманку, які, щоб одужати, не вживали нічого іншого, окрім півзаряду гарматного пороху: розвівши його навпіл з горілкою, усе добре розмішували і випивали, а потім лягали спати, щоб уранці прокинутися цілком здоровими. У мене був візник, який не раз це робив і одужував завдяки цим лікам, про які не здогадуються ні лікарі, ні аптекарі. Я бачив також, як інші брали попіл і змішували його з горілкою, як говорилося вище, і випивали з таким же результатом. Теж неодноразово я бачив, як вони, поранені стрілою, перебуваючи далеко від хірургів, перев’язували себе жменею землі, замішаною в долоні з дещицею власної слини, і це заліковувало так добре, як найкращий бальзам 315. Це свідчить, що у цій землі, як і будь-де, побутує дотепна винахідливість. Пригадую, як одного разу я зустрів на річці Самарі козака, котрий варив рибу у дерев’яному цеберку /73/ (яке поляки і козаки чіпляють позад луки до сідла, щоб напувати коней). Для цього він розпікав на вогні гальку, а потім кидав її на дно [цеберка], повторюючи це доти, доки вода не закипіла і риба не зварилася 316. На перший погляд така вигадка здається примітивною, однак вона не позбавлена глузду.

Я нагадав, що перед цим говорив про одну хворобу, яку вони називають гостець [goschest] 317 і на яку хворіють.

 

\84\

Тут буде доречним сказати про неї кілька слів. Хворі на цю недугу (яку французи називають «ковтун») протягом року не володіють жодним членом, немов паралітики, відчуваючи такі сильні болі в усіх нервах, що безперервно кричать. Коли мине рік, якоїсь ночі у них так сильно пітніє голова, що вранці усе волосся виявляється склеєним в одне широке пасмо, схоже на хвіст тріски. З цієї миті хворий відчуває велике полегшення, а через кілька днів одужує і почуває себе здоровішим, ніж будь-коли, якби не гидке на вигляд волосся, яке не можна розчесати. А якби хотів його зрізати, то рідина, що виділяється через пори волосся, через два дні потрапила б на очі і [хворий] осліп би.

Вони вважають цю хворобу невиліковною, я ж кількох з успіхом вилікував, доглядаючи їх так, як у Франції лікують сифілітиків. Дехто, відчувши, що вражений цією недугою, проводить певний час у чужих землях, щоб змінити повітря, що дійсно сприяє повільному одужанню. А взагалі ця хвороба не передається, якщо пити з тієї ж посудини, але є заразною, коли /74/ мужчина спить із жінкою, що нею вражена; чоловік передає її своїй дружині, дружина чоловікові. Лікарі розрізняють чоловічу і жіночу хвороби. Кажуть також, що старі баби [baba], як вони називають [літніх жінок], отруюють людей і передають їм цю недугу, даючи їсти якісь короваї хліба, а інші – через запах гарячої води. Мозок того, хто вдихнув таку пару, вражається, і незабаром він захворює. Трапляються і діти, які народжуються із зліпленим волоссям, але це сприятливий знак, бо коли вони підростають, волосся розклеюється, а діти пізніше уже не піддатливі на захворювання цією недугою.

 

 

[Про фауну України] 318

 

Розповім ще про одну примітну річ у цьому краї. Вздовж берегів Борисфена є незліченна кількість мух; вранці вони звичайні і не завдають шкоди, опівдні з’являються великі, завбільшки з дюйм, які так терзають коней і проколюють їм шкіру, що ті геть скривавлені.

 

\85\

Але найгірше увечері понад річкою, де через мошву і комарів не можна спати без пологу [polné]. Так козаки називають щось на зразок маленького намету, у якому сплять, щоб захиститися від цих комах, бо без нього вранці вони вставали б із геть запухлим обличчям. Якось таке трапилося зі мною, тому можу підтвердити. Минуло три дні, доки моє обличчя набрало нормального вигляду. Я майже не міг бачити, ані розплющити очей, бо повіки цілком запухли, і на мене було страшно дивитися. Але, як я сказав, козаки мають полог [polené], який робиться так: вирубують 15 невеличких дерев’яних вилок з ліщини завтовшки в палець і завдовжки в 2,5 стопи /75/ або біля того, забивають їх у землю на відстані двох стіп один від одного, а вшир – на стопу, згори кладуть п ять ліщинових поперечок, що спираються на вилки, і знову кладуть на них зверху ще п’ять жердин, які спираються на поперечні палиці 319. Все це зв’язують мотузкою, а поверх

 

\86\

накидають бавовняне напинало, викроєне і зшите за відповідним розміром, яке затуляє не лише верх, але й усі боки, звисаючи десь на стопу або й більше. Його підгортають під матрац або постіль, щоб комашня не проникала всередину. Тут легко вміщаються двоє, але так сплять лише старші офіцери, бо не всі можуть дозволити собі такий маленький намет. Коли бачать /76/ наближення дощу, вкриваються так, як це видно з наступного рисунка 320, де зображення дає більше уявлення, ніж розповідь. Одним словом, комахи у цьому краї настільки надокучливі, що доводиться постійно підтримувати вогонь, аби відганяти їх димом.


ABCDIFG – це полог [pollené], накритий напиналом, НІ та LM – це дві вилки, на які кладуть перекладину IL, що тримає турецький килим, зроблений з крученої нитки, непроникної для дощу, який служить дахом для пологу.

Від мух перейдемо до сарани, її тут теж так багато, що вона змусила мене пригадати кару, яку господь наслав колись на Єгипет з наміром упокорити фараона. Я бачив тут це лихо кілька років підряд, зокрема у 1645 і 1646. Отже, ці комахи прилітають не просто полчищами, а цілими хмарами, розтягаючись на 5-6 льє в довжину і 2-3 в ширину. Звичайно, вони прилітають з боку Татарії; це трапляється після засушливої весни, а в Татарії і її східних [околицях], тобто Черкесії [Circassie] 322, Абхазії [Bazza] 323 і Мінгрелії [Mangreline] 324, рідко буває інакше. Цю нечисть жене східний або південно-східний вітер, який несе її у тутешні краї, де вона усе спустошує, поїдаючи посіви і траву навіть ще недозрілими. Таким чином, де лиш вона пролетить і сяде,– винищує усе швидше, як за дві години, через що потім виникає велика дорожнеча на харчі. Якщо ж сарана лишається у цьому краї до осені, до місяця жовтня, часу свого вимирання, то кладе кожна до 300 яєць, з яких навесні може вилупитися за сухої погоди, про що я вже згадував, в 300 разів /77/ більше комах на лихо населенню. Проте якщо на час її вилуплювання ідуть дощі, вона гине і цього року не з’явиться, хіба що звідкілясь прилетить, її кількість – це те, що нелегко описати, бо все повітря

 

\87\

буває заповнене нею, аж довкола темно. Я не зможу краще передати вам її приліт, як [порівнюючи] з тим, що ви бачите у похмурий день, коли йде дрібний сніг, а вітер розносить його у різні сторони. Сарана сідає на землю, щоб попастися, і усі поля вкриваються нею; при цьому чутно якесь шарудіння, яке піднімається, коли вона жере. Менш як за годину-дві, сарана пожирає усе до грунту, потім знімається і її несе туди, куди дме вітер. Коли вона летить, то у найясніший день сонце видно не краще, ніж якби небо було б затягнуте величезними хмарами. 1646 р. у місяці червні, перебуваючи протягом двох тижнів у новому місті, /78/ званому Новгород [Novogrod], де я будував фортецю 325, я був здивований, побачивши її там у такій великій кількості. Це було дивовижне видовище, бо сарана в цих околицях виплодилася щойно навесні і ще не могла добре літати, повністю вкриваючи землю, а в повітрі її було стільки, що я у своїй кімнаті не міг їсти, не запаливши свічки. Усі будинки були нею заповнені, ця нечисть заповзала в конюшні, хліви, кімнати, на горища і навіть у погреби. Я спробував палити гарматний порох із сіркою, щоб її відігнати, але усе це було ні до чого, бо як тільки відчинялися двері, незліченна кількість сарани залітала всередину, інша вилітала, безперервно кружляючи

 

\88\

повсюди. Дуже неприємно було виходити на вулицю, коли ці істоти ударялися об твоє обличчя, ніс, очі і щоки, так що неможливо було навіть відкрити рота, щоб туди не залетіло кілька з них. Та це ще нічого, бо ці тварюки не давали жодного перепочинку і тоді, коли хотілося їсти, і надумавши розрізати на тарілці кусень м’яса, ти різав водночас і сарану, а заледве відкривав рота, щоб піднести до нього шматок м’яса, треба було одразу виплюнути сарану. Зрештою, найдосвідченіші втрачали рівновагу від такого громаддя. Це неможливо навіть точно висловити. Аби добре собі все це уявити, треба побачити самому, як довелося мені. Знищивши у цьому краї все протягом двох тижнів і набравшись сил, аби летіти далі, вона піднялась, і вітер поніс її звідтіля в іншу місцевість чинити таке саме спустошення. Я бачив її якось увечері, коли вона сіла на ночівлю /79/ і нею була вкрита дорога більше ніж на 4 дюйма завтовшки, одна на одній. Навіть коні ступали по ній з великим острахом, лише добре підхльоснуті нагайками, нашорошували вуха, хропли. Коли колеса наших возів і копита наших коней розчавлювали цих комах, від них ішов такий гидкий сморід, який вражав не тільки ніс, а й мозок. Щодо мене, то я цього смороду витримувати не міг, не промивши спершу носа оцтом, а далі не тримаючи і не нюхаючи постійно змочену ним хустинку. Зате тут розкошують свині, поїдаючи сарану з великим смаком і жиріючи від неї, однак ніхто не хоче їсти їхнього м’яса, оскільки ця нечисть, що завдає стільки шкоди, викликає [у людей] огиду. Нарешті, ось як ці комахи розмножуються і плодяться. Вони залишаються у тому краї, де їх застає жовтень, роблять своїми хвостами нірку в землі і кладуть у неї по 300 яєць кожна, а тоді, загрібши їх лапками, здихають, бо ця нечисть ніколи не живе довше шести з половиною місяців. Навіть якщо згодом починаються дощі, яйця не гинуть; їм не завдає жодної шкоди навіть мороз, яким би сильним і суворим він не був. Ось так вони зберігаються до весни, яка наступає десь у середині квітня. Коли сонце пригріє землю, сарана вилуплюється і розлазиться, підстрибуючи, скрізь, де може. Протягом шести тижнів вона не може літати, тому далеко від місця, де вилупилась,

 

\89\

не відходить. Після того, як зміцніє і стає здатною літати, піднімається, куди понесе вітер. Якщо на той час, коли починається їхній лет, панує північно-західний вітер, він заносить їх усіх на погибель у Чорне море. /80/ Але якщо вітер з іншого боку, то несе їх у ті краї, де вони чинять спустошення, про які вже йшлося. Коли ж у час вилуплення починаються дощі і тривають 8–10 днів підряд, усі їхні яйця гинуть. Так само влітку: якщо трапиться 8–10 днів безперервного дощу, уся сарана здихає на землі, бо не може більше літати, а отже, тутешні жителі гарантовані від неї. Але якщо літо сухе (що буває найчастіше), то ця нечисть мучить їх доти, доки у жовтні не виздихає. Ось таке я бачив у цих краях упродовж багатьох років. Щодо цих комах – то вони товсті, як палець, і мають по 3-4 дюйми у довжину. Тутешні [люди], які добре розуміються на мовах, розповідали мені, що на їхніх крилах написано халдейськими літерами «Божий гнів» [Boze Gnion] 326, по-французькому – «кара божа». Посилаюсь на тих, які мені про це сказали і знають мову.

А тепер перейдемо до того, що мені здалося найбільш незвичним. За Дніпром протікають дві річки, одна з яких зветься Сула [Sula], a інша Супій [Supoy]; обидві впадають у Ніпро. Між цими річками водяться маленькі тваринки, яких їхньою мовою називають байбаками * [bobaques], a за будовою і розмірами вони нагадують кроликів Барбарії [Barbarie] .

 

* Байбаки – це маленькі тваринки, які збудовані, як барбарійські кролики. [Прим. авт.].

 

У них лише чотири зуби 328, а саме: два – вгорі, два – внизу, шерсть, мов у борсука, вони ховаються в землю, немов кролики. У жовтні зариваються до своїх нір, звідки вилазять лише наприкінці квітня, починаючи бігати по полю в пошуках корму. Таким чином, проводять зиму під землею, харчуючись тим, що назбирали влітку, і довго сплять. Вони дуже ощадливі, інстинктивно дбають про харчування. /81/ Можна було б сказати, що серед них є раби, бо ті, котрі ледачі, примушують рабів лягати на спину, кладуть їм на живіт великий жмут сухої трави, яку байбак тримає,

 

\90\

обнявши лапками, а зручніше б сказати – руками, ці тваринки допомагають собі ними майже так, як мавпи своїми. Потім інші [байбаки] тягнуть його за хвіст аж до входу в нору, використовуючи цю тваринку ніби санчата, а звідти примушують розносити траву по тайниках. Я декілька разів бачив, як вони так господарювали. З цікавості я зупинявся і спостерігав за ними цілими днями, навіть розкопав землю аж до нір, щоб побачити їхнє житло. Я побачив безліч ходів, розділених ніби на маленькі кімнатки, одні – це їхні комори, інші служать кладовищем і усипальницями, де вони ховають своїх мертвих, ще інші призначені для якихось особливих потреб. Вони селяться по 8–10 пар разом, кожна має окреме житло, де живуть у великій злагоді, їхня спільнота ні в чому не поступається спільноті бджіл чи мурашок, про яку стільки написано. Додам, що усі ці тваринки двостатеві 329. Якщо їх зловити молодими у травні, вони легко приручаються. На базарі вони коштують не дорожче, аніж 1 су 330 або 6 ліардів 331. Я кількох тримав, вони дуже гарно виглядають в домі і приносять стільки задоволення, ніби якась мавпа або білка, споживаючи той же корм і такий самий тип їжі.

Забув сказати, що ці тварини дуже хитрі, оскільки ніколи не виходять, не виславши далеко наперед дозорця, якого ставлять на якомусь підвищенні, щоб попереджати інших, доки ті зайняті харчем. Як тільки дозорець /82/ помічає чужака, піднімається на задні лапки і починає свистіти. За цим сигналом усі тікають до своїх схованок, а дозорець За ними, і залишаються там доти, доки не вирішать, що люди вже пройшли, перш ніж вийти. Відстань між цими двома річками, Сулою і Супоєм, не перевищує 6 льє, а від Ніпра до кордонів Московії – не більше 15–20 льє332. Саме там водяться ці тваринки, котрі живуть так, як я описав, і більше ніде їх немає 333. Немає нічого доброго в тому, що всюди повно маленьких нірок (як кролячий садок) : коні, потрапляючи в них копитом, падають із загрозою поламати собі ноги. Зі мною самим таке траплялося декілька разів. У травні і червні селяни

 

\91\

ганяють їх таким способом: виливають 5-6 відер води в нору, що примушує їх вискакувати, а на виході з нори тримають торбу або сітку, куди ті попадаються. Молодняк, яким би прирученим він не був, не може забути своєї природи: у жовтні, якщо їх не прив’язати, зариваються десь у будинку в схованці на довгу сплячку. Можливо, якщо їм не перешкодити, вони б спали повних шість місяців, як садові соні 334 та суслики. Мої [байбаки] лишалися у цьому стані до двох тижнів. Після довгих пошуків знайшли нору, яку я розрив, щоб забрати їх, і побачив, що вони знову немов геть здичавіли.

У цих краях водяться також перепілки з блакитними лапками, отруйні для тих, хто їх їстиме 335.

У Дикому Полі поблизу порогів вздовж Ніпра я зустрічав також якусь тварину завбільшки з козу, але з дуже тонкою і короткою шерстю, /83/ після линьки м’якенькою, майже як атлас. Пізніше її шерсть стає грубішою, коричневатого кольору, але не такого темного, як у кози. Ця тварина має два білих дуже блискучих роги, руською мовою її називають «сайгак» [sounaky] 336. У неї дуже тонкі ноги і копита і зовсім немає носової кістки. Пасучись, вона ступає назад, бо не може пастися інакше. Я куштував м’ясо цієї тварини, воно таке ж смачне, як і м’ясо дикої кози, а роги, котрі я зберігаю як рідкість, білі, блискучі і гладенькі.

У цих же краях водяться олені, лані і дикі кози, які ходять стадами, а також вепри неймовірної величини і дикі коні *, що ходять табунами по 50–60 [голів].

 

* Легкі коні. [Прим, авт.]

 

Вони досить часто викликали у нас тривогу, оскільки ми їх здалеку приймали за татар. Ці коні нічого не варті в роботі. Навіть якщо їх приручати молодими, [також] не годяться до роботи, а тільки для їжі 337: їхнє м’ясо дуже м’яке, ніжніше за телятину, але на смак, як на мене, не таке приємне, бо нудотне. Тутешній люд, який їсть перець, як ми горох, приправляє його так, що від прянощів ця приторність втрачається. Що ж до старих [коней], які

 

\92\

не піддаються прирученню, то вони йдуть прямо на різницю, де їхнє м’ясо продається так само, як воловина і баранина. Зрештою, у них зіпсовані ноги, оскільки зроговіла шкіра так стискає їм копита, що вони зростаються, бо не розчищені, а тому [коні] не можуть швидко бігати. У цьому ясно видно провидіння боже, яке створило цю тварину цілком для служби людині, бо коли опиняється поза її опікою, стає немов би безпорадною і нездатною бігати. /84/

По берегах цих річок водяться також птахи з таким великим горлом, що в ньому немов би цілий ставок, у якому зберігається жива риба, яку при потребі вони їдять 338. Я бачив птахів такої ж породи в Індії . Інші птахи, які тут найбільш примітні і водяться у великій кількості,– це журавлі, їх тут дуже багато. На кордонах з Московією водяться зубри 340 та [інші] великі тварини, а також білі зайці і дикі коти. В цім же краї ближче до Волощини [Valaquie] 341 трапляються барани з довгою вовною, які мають коротший, але набагато ширший, аніж звичайно, хвіст у формі трикутника 342; зустрічалися і такі, у яких один хвіст важив понад 10 фунтів. Він має, звичайно, більше 10 дюймів у діаметрі, трохи більше в довжину, а до кінчика він звужується і увесь наповнений добірним салом. У місцевої шляхти можна також побачити шпакуватих, тобто крапчастих, мов леопарди, собак [і] коней, гарних і привабливих для ока. Вони їх запрягають у свої карети, коли вирушають до [королівського] двору.

Велика незручність у цьому краї на Україні – це відсутність солі. Щоб цьому зарадити, її привозять з Покуття [Pocouche] 343, області на кордоні з Трансільванією 344, що належить полякам; [воно знаходиться] за 80– 100 льє звідси, як видно на карті 345. Там в усіх колодязях солона вода, з якої вони випарюють, як і ми, білу сіль і роблять з неї ніби хлібинки 346 завтовшки 1 і завдовжки 2 дюйми; 300 таких маленьких буханців віддають за 1 су. Ця сіль дуже приємна на смак, але не така солона, як наша. Виготовляють тут ще одну сіль з /85/ [попелу] вільхового і дубового дерева, вона дуже смачна з хлібом. Цю сіль називають коломийською [Kolomey] 347. В околицях Кракова є копальні гарної, як кришталь, солі, а місцевість зветься

 

\93\

Вєлічка [Wieliczka] 348 . У цих краях також бракує доброї води; на мою думку, це є однією з причин захворювання на гостець–недугу, про яку ми говорили вище.

 

 

[Про клімат України] 349

 

Хоча ці землі знаходяться на тій же широті, що й Нормандія 350, однак холоди набагато сильніші й різкіші, аніж там, про що ми скажемо далі. Серед того, на що треба особливо зважати у цих краях, є мороз 351, який протягом декількох років був таким сильним, таким суворим і різким, що неможливо було витримати не тільки людям, навіть тим, хто супроводжує військо чи служить у ньому, але й худобі, як-от коням чи іншим свійським тваринам. Той, кого сповна настигне його лютість, вважає, що легко відбувся, якщо не наразився на небезпеку втратити життя, а відкупився лишень якоюсь частиною тіла, втративши тільки пальці на руках чи ногах, ніс, щоки, вуха або навіть той член, який через соромливість я не зважусь назвати, їхнє природнє тепло гасне тоді за єдину мить, і вони відмирають від гангрени. Трапляються і міцніші [люди], кінцівки яких не піддаються омертвінню так раптово, але й вони без допомоги не можуть уникнути появи ран, настільки ж пекучих, як і рани від опіків та інфекційних хвороб. За час перебування у цьому краї я переконався, що мороз не менш пекучий і по-руйнівному всесильний, /86/ ніж вогонь. На самому початку ці виразки такі малі, що болячки схожі на горошинки, але за декілька днів, а інколи навіть і годин, вони збільшуються і розростаються так швидко, що вражають увесь орган. Саме так двоє моїх знайомих втратили ні за що через мороз свої вельми делікатні органи.

Іноді, і найчастіше, мороз вражає людей настільки сильно і раптово, що неможливо нічим йому зарадити, а особливо тоді, коли не вжито запобіжних заходів, як внутрішніх, так і зовнішніх. Смерть, якою помирають від морозу, двояка: перша дуже швидка, тому що насильственна; її, однак, можна назвати легкою, бо страждають недовго і помирають уві сні. Коли знаходишся у полі чи

 

\94\

то на коні, чи у візку або в кареті і не вжив необхідних запобіжних заходів, тобто не дуже добре одягнувся, не закутався в хутро або не маєш достатньо сили, щоб витримати такий суворий мороз, то холод охоплює кінцівки ніг і рук, а потім усі інші згадані частини тіла, так що поволі, впадаючи у нечутливість до холоду, піддаєшся млявості, яка чимось нагадує летаргію. У такому стані відчувається непереборне бажання спати, якщо ж ви так зробите, то дійсно заснете, але таким сном, від якого вже ніколи не прокинетесь. Однак якщо ви або ті, хто знаходиться біля вас, зробите усе можливе, аби прокинутись, ви уникнете смерті. Я саме таким чином, не раз буваючи дуже близьким до цього, уникав небезпеки, бо мої слуги, міцніші і більш призвичаєні до такої лютості клімату, /87/ будили мене, як тільки бачили, що починаю дрімати. Інший шлях померти від холоду не такий раптовий, однак настільки жорстокий, тяжкий і неймовірно нестерпний, що доводить того, хто від нього терпить, майже до нестями. І ось що трапляється навіть з найміцнішими: холод проймає тіло до крижів, перехоплюючи поперек, а у вершників проникає попід лати, здавлює і стискає їх так сильно, що відморожуються нутрощі, насамперед шлунок і кишечник, звідки усе верне назад. І хоча відчуватимуть постійний голод, але навіть якщо з’їдять найлегше для перетравлювання м’ясо чи вип’ють при нагоді бульйону або чогось подібного, відразу ж після їжі усе це вивертається з такими страшенними болями і нестерпними різями, що неможливо висловити. Ті, кого це спіткало, безперестанно скаржаться, а при цьому часто і голосно кричать, [немов би] їм тягнуть і рвуть усі кишки та інші частини живота. Полишаю на вчених медиків досліджувати причину таких сильних страхітливих болей, оскільки це не складає мого завдання. Я обмежуюсь повідомленням про те, що сам бачив. Завдяки цікавості декого з тутешніх мешканців, які, бажаючи дізнатися про наслідки такої сильної і жорстокої недуги, провели розтин кількох покійників 352, виявилося, що більша частина їхніх кишок почорніла, спеклась і начебто склеїлась докупи. Це переконало їх, що на таку хворобу немає ліків, бо в міру того, як псуються і відмирають від гангрени нутрощі, хворі /88/ не можуть не

 

\95\

скаржитись і не кричати безперестанно і вдень, і вночі. Це й робить їхню смерть такою болючою і затяжною, а [страждання] безперервними.

Саме такі надзвичайні морози вразили нас 1646 p., коли польське військо вступило до Московії 353 з наміром очікувати повернення татар, які туди проникли, щоб зав’язати з ними бій і відбити усіх захоплених бранців. Однак мороз був настільки пекучим і лютим, що довелося зняти табір з того місця, де ми його розбили, втративши понад 2 тис. чоловік. Добра частина з них померла з тієї ж причини і в таких же муках, як я оповів вище, а решта лишилася каліками. Мороз вибив не тільки людей, але й коней, хоча ті незрівнянно міцніші й витриваліші. У цій кампанії понад 1000 з них відморозили ноги і не змогли далі йти, а у тому числі 6 з кухні пана генерал-лейтенанта Потоцького, який нині є головнокомандуючим і краківським каштеляном 354.

Ці холоди настали тоді, як ми стояли неподалік від річки Мерла [Merlo] 355, що впадає в Борисфен. Найпоширеніший засіб протидії такому сильному морозу – це запобігти йому; він полягає тільки в тому, щоб добре одягтися і запастися всілякими теплими речами. Щодо мене, то я, їдучи на возі або в кареті, завжди тримав на ногах собаку, щоб зігрівати їх, а також вкривав їх великою вовняною ковдрою або вовчою шкурою. Обличчя я протирав спиртом, як і руки й ноги, які потім закутував якоюсь теплою шматиною, /89/ просоченою цією ж рідиною, залишаючи її висихати на собі. Завдяки цим засобам і з божою поміччю я уникнув усіх пригод, про які згадував вище. На них швидше наражаються тоді, коли не п’ють і не їдять ніякої гарячої страви. Вони [тутешні мешканці], як правило, споживають її тричі на день; вона складається з гарячого пива з невеликим додатком масла, перцю та хліба, що заміняє їм суп і оберігає нутрощі від холоду.

 

\96\

 

[Про Польщу] 356

Як обирають короля 357

 

Коли помер король Сигізмунд III 358, архієпископ гнєзнєнський зайняв його місце, щоб очолити і керувати конвокацією 359, яку він скликав у Варшаві через два чи три тижні після смерті короля. Усі сенатори негайно з’явилися сюди, щоб порадитись і прийняти рішення про час і місце виборів нового короля. Вирішивши це поміж собою, кожен сенатор повернувся до свого воєводства, щоб скликати там сеймик, який підлягає його віданню 360, тобто зібрати , усю (підпорядковану йому [сеймику] ) шляхту, у визначений час і на певному місці, куди вона вся з’їжджається. Зібравшися, вони разом обговорюють своє рішення щодо виборів нового короля, причому кожен намагається навести докази відповідно до власних симпатій. Після усіх дебатів і суперечок приходять до згоди щодо певних князів 361; депутати, послані на елекцію, обгрунтувавши там повноваження 362, які мають від своїх виборців на участь у виборах і на згоду в обранні когось одного з п’яти чи шести запропонованих [кандидатів], а не іншого, будуть обирати серед них саме його, а не когось іншого. Таким чином, у один і той же час кожен сенатор /90/ робить у своєму воєводстві те, про що йдеться. Отже, посли 363 воєводств (або провінцій) є першими, найвпливовішими і найзначнішими при голосуванні на сеймах. Вони, як і воєводи, виступають, однак, від імені загалу, бо перш ніж прийти на засідання, радяться і погоджують те, що мають вирішити, і від цього ні в чому не відступають. Таким чином, якщо можна так сказати, уся сила в їхніх руках, бо там не можна ні прийняти, ні затвердити жодного пункту, якщо на нього немає згоди усіх послів. І коли знайдеться хоч один, хто заперечить і голосно вигукне «Nie Wolno» [Nievolena] (що нашою мовою означає «Ви не маєте права»), усе зривається 364. Таким правом вони користуються не лише під час виборів короля, а й на будь-якому іншому сеймі, який можуть припинити і перекреслити усе, що ухвалили сенатори. Основоположними у своїй державі вони вважають такі засади:





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...