Главная Обратная связь

Дисциплины:






Державно-правові погляди Леніна і Сталін



Послідовним і впливовим марксистом у Росії наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. був Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) (1870—1924). Він беззастережно сприйняв усі ідеї марксистського вчення, передусім ідеї класової боротьби, соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, і розвивав їх стосовно нових історичних умов. Через органічну єдність учень К. Маркса, Ф. Енгельса і В. І. Леніна вони дістали спільну назву — «марксизм-ленінізм».

 

Теоретична і практична діяльність В. І. Леніна припала на період переростання капіталізму в монополістичну стадію його розвитку. Прискорений розвиток капіталізму в Росії він детально проаналізував у працях «Розвиток капіталізму в Росії» (1899), «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму» (1916) та ін. У першій з них показано, що в промисловості й сільському господарстві Росії останньої третини XIX ст. швидко розвивався капіталізм, що спричинило зростання чисельності і впливу робітничого класу, масову пролетари-зацію селянства і таким чином створювало передумови для революції. У другій праці автор доводив, що капіталізм вступив у вищу й останню стадію розвитку, переріс у монополістичний капіталізм — імперіалізм. В.І.Ленін дав характеристику основних економічних ознак імперіалізму і зробив висновок, що він є передднем соціалістичної революції.

 

Важливим для теорії соціалістичної революції був сформульований В. І. Леніним закон нерівномірності економічного і політичного розвитку капіталізму в період імперіалізму, на основі якого у працях «Про лозунг Сполучених Штатів Європи» (1915) і «Воєнна програма пролетарської революції» (1916) він зробив висновок про можливість перемоги цієї революції спочатку в одній, окремо взятій, країні.

 

Країною, в якій, за твердженням В. І. Леніна, визріли об'єктивні й суб'єктивні передумови соціалістичної революції, була Росія. Об'єктивними передумовами революції він вважав революційну ситуацію, якій притаманні такі три ознаки: 1) неможливість для пануючих класів зберегти в незмінному вигляді своє панування; 2) загострення, вище від звичайного, нужди й бідувань пригноблених класів; 3) значне підвищення в силу зазначених причин активності мас. Суб'єктивний чинник революції — це «здатність революційного класу на революційні масові дії». Ця здатність значною мірою залежить від наявності у робітничого класу власної революційної політичної партії.

 

Розробці вчення про політичну партію В. І. Ленін приділяв першорядну увагу. Він створив учення про так звану партію нового типу. «Нового» — на відміну від більшості соціалістичних партій II Інтернаціоналу, які стали на позиції реформізму. Всебічного розвитку це вчення набуло в таких працях, як «Завдання російських соціал-демократів» (1897), «Що робити?» (1902), «Крок вперед, два кроки назад» (1904) та ін.



 

Партія, за В. І. Леніним, — це передовий загін робітничого класу, вища форма його класової організації. Свою діяльність вона спрямовує на підготовку робітничого класу до здійснення революції, завоювання політичної влади. Революційність є основною ознакою партії нового типу. Партія може успішно виконувати свою керівну роль лише за умови, що вона озброєна революційною теорією, забезпечує ідейну та організаційну єдність своїх лав. В. І. Ленін створив таку партію — Російську соціал-демократичну робітничу партію (більшовиків) і керував нею у процесі здійснення соціалістичної революції та в перші роки будівництва соціалізму в Росії.

 

Дух непримиренної класової боротьби, революційності проймав усю творчість В. І. Леніна, в тому числі його вчення про державу, яке найповніше викладене у праці «Держава і революція. Вчення марксизму про державу і завдання пролетаріату в революції» (1917). Як і К. Маркс та Ф. Енгельс, В.І. Ленін виходив з того, що політика є похідною від економіки («концентрований вираз економіки»), а держава — це «продукт і вияв непримиренності класових суперечностей», знаряддя класового панування. Вона здійснює політику, яка відповідає корінним економічним, політичним та ідеологічним інтересам пануючого класу.

 

Головним питанням будь-якої революції, за В. І. Леніним, є питання про державну владу. Пролетаріат, який оволодів нею в результаті перемоги в соціалістичній революції, ламає стару буржуазну державну машину і встановлює свою диктатуру. Диктатура пролетаріату, наголошує В. І. Ленін, також є владою, яка спирається безпосередньо на насильство і не пов'язана ніякими законами. Та вона набагато демократичніша, ніж демократизм буржуазної держави, бо насильство здійснює не меншість над більшістю (буржуазія над трудящими), а значна більшість — робітники і найбідніші селяни (союз робітничого класу з селянством В. І. Ленін проголошував вищим принципом диктатури пролетаріату) над незначною меншістю — поваленою буржуазією. «Буржуазну демократію» В. І. Ленін вважав «вузькою, урізаною, фальшивою, лицемірною, раєм для багатих, пасткою і обманом для експлуатованих, для бідних». На його думку, в капіталістичному суспільстві демократія є демократією для багатих тому, що вона не забезпечує фактичної рівності експлуататора з експлуатованим, що останній позбавлений матеріальних можливостей практично користуватися свободою слова і зборів, правом брати участь в управлінні державою тощо. У зв'язку з цим він скептично ставився до так званих буржуазно-демократичних прав і свобод.

 

Державною формою диктатури пролетаріату в Росії, за В. І. Леніним, має бути Республіка Рад. Вона поєднує риси державної і громадської організації, елементи представницької і безпосередньої демократії і покликана сприяти залученню мас до управління державою. У Радах поєднуються законодавча й виконавча функції державної влади — вони одночасно приймають і виконують закони, а також контролюють їх виконання. В. І. Ленін, таким чином, як і К. Маркс та Ф. Енгельс, заперечував фундаментальний принцип демократичної організації політичного життя суспільства — принцип поділу державної влади.

 

Керівною політичною силою в Радах, системі диктатури пролетаріату в цілому, за В. І. Леніним, має бути комуністична партія на чолі з Центральним Комітетом. На практиці це означало підміну диктатури пролетаріату (влади, яка спирається безпосередньо на насильство й не пов'язана ніякими законами) диктатурою партії, а в кінцевому підсумку — її керівництва. Зрозуміло, що за таких умов не може бути й мови про правову державу, політичний та ідейний плюралізм у суспільстві, без якого немає демократії. Органічною складовою політики держави диктатури пролетаріату стає насильство у його крайніх, терористичних формах.

 

Загальні уявлення В. І. Леніна про соціалістичне і комуністичне суспільство принципово не відрізнялися від відповідних поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса. Щодо конкретних шляхів і методів будівництва соціалізму В. І. Ленін неодноразово змінював свою думку.

 

 

Очевидно, що марксизм (марксизм-ленінізм) є альтернативою лібералізму. Він заперечує ідеї суспільного договору і природного права як найважливіші теоретичні засади лібералізму, відкидає принципи поділу влади і верховенства права як головні підвалини демократичної організації політичного життя суспільства. Якщо в лібералізмі центральною є ідея індивідуальної свободи, то в марксизмі — ідея соціальної рівності. А соціальна рівність та індивідуальна свобода, як відомо, є альтернативними явищами суспільного життя. Зрештою, такі відмінності між лібералізмом і марксизмом закономірні, оскільки виникли вони й розвивалися як ідеології різних суспільних класів — буржуазії і пролетаріату, інтереси яких, за марксизмом, є протилежними. Й допоки зберігатиметься такий поділ суспільства на класи, хоч би як їх називали, існуватимуть ліберальні й комуністичні ідеї.

Сталін Йосиф Віссаріонович (справжнє прізвище — Джугашві-лі (1879–1953)), один із керівних діячів КПРС, Радянської держави народився в сім’ї кустаря швеця. У 1894 році закінчив Горійське ду-ховне училище з відзнакою, вступив до Тифліської духовної право-славної семінарії, з якої був виключений за поширення марксизму. Член партії з 1898 року, учасник революції 1905–1907 років на Закав-каззі. Не одноразово зазнавав репресій. З 1912 року член ЦК РСДРП. 1913 року написав роботу «Марксизм і національне питання», яку позитивно оцінив В. І. Ленін. У 1917 році повернувся із заслання до Петербургу, увійшов до керівних органів партії, брав участь в Жовт-невій революції в складі Військово-революційного центру. Після революції нарком у справах національностей (до 1923 року). З квіт-ня 1922 року за пропозицією В. І. Леніна обраний Генеральним сек-ретарем ЦК РКП (б) і був на цій посаді понад 30 років.

 

Сьогодні про Сталіна написано багато книг, спогадів, статей, нарисів, особливо в останнє десятиріччя, наповнені злобою і ненави-стю, зображають його деспотом, тираном, який жорстоко придушу-вав будь-яке інакомислення серед своїх соратників. Такі автори не говорять про Сталіна як людину, яка внесла величезний вклад в зміц-нення економічної і оборонної могутності першої в світі соціаліс-тичної держави, в розробку стратегічного плану розгрому фашистсь-кої Німеччини в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр., у відбудову народного господарства СРСР в післявоєнний період. Створюється враження, що ці автори жили в зовсім іншому світі, ду-же далекому від радянської дійсності. Вони не помічали величезних перетворень в галузі науки, культури, економіки, героїчних зусиль трудящих в ім’я своєї Вітчизни.

 

Незважаючи на різні оцінки діяльності Сталіна, можна сказати, що він успішно справився з роллю керівника партії і держави, йо-му вдалося діяти відповідно в галузі політичної теорії і практики.

Сталін був великим політичним і державним діячем. Історія ми-нулого сторіччя не знає жодного іншого, хто б понад 30 років очолював найбільшу світову державу, провів її через усі випробу-вання, розгромив усіх її ворогів. Під його керівництвом в СРСР була ліквідована експлуатація трудящих та її супутників — без-робіття і злиденність, здійснена культурна революція, індустріалі-зація, соціалістична перебудова сільського господарства, Радянсь-кий Союз в кровопролитних боях відбив гітлерівську навалу, віді-грав вирішальну роль в розгромі Німеччини і Японії, врятував людство від німецького фашизму, котрому не змогла протистояти жодна капіталістична держава Європи. Із другої світової війни СРСР вийшов з могутньою економікою, а її збройні сили не мали собі рівних. Ніколи за всю історію СРСР не користувався таким авторитетом і впливом у світі, як при Сталіні. Цілком зрозуміло, що Сталін не був святим, при ньому були допущені серйозні по-милки, невиправдані репресії, в результаті чого разом із ворогами постраждали і невинні люди.

 

Тому при розгляді політичних проблем, якими керувався Сталін, слід виходити з конкретних умов, в яких знаходився Радянський Со-юз. Як вказувалося у постанові ЦК КПРС від 30 червня 1956 року, «перебуваючи тривалий період на посаді Генерального секретаря ЦК партії, Й. В. Сталін разом з іншими керівними діячами активно боровся за перетворення в життя ленінських заповітів. Він був від-даний марсксизму-ленінізму, як теоретик і крупний організатор очо-лив боротьбу проти троцькістів, правих опортуністів, буржуазних націоналістів, проти підступів капіталістичного оточення». В цій по-літичній та ідейній боротьбі Сталін набув великого авторитету і популярності, маючи для цього сильний природний практичний розум з цупкою пам’яттю. Він володів здатністю з великої маси да-них, фактів виділити головне, істотне, швидко схоплював основну сутність процесів виробництва, технічні особливості. Володіючи сильною волею, був цілеспрямованим, рішучим, твердим, сміливим,переконаним в собі. Він був досвідченим політиком, тактиком, досконало володів діалектикою, поступово досягав своєї мети. Сталін працював не рахуючись з часом. День починався в 10–11 го-дині ранку і закінчувався в 3–4 години ночі. Його режим поширю-вався на всіх членів уряду, ЦК партії, а в час війни на працівників Генерального штабу. Для нього не існувало вихідних днів. Про-читував він до пятисот сторінок в день. Уважно слідкував за пері-одикою.

Історії необхідна правда про політичного діяча Й. В. Сталіна. Її можна встановити відповідно до його теоретичної спадщини, що відбита в зібранні творів і окремих виданнях. Серед них такі праці як «Про основи ленінізму», «Жовтнева революція і тактика російсь-ких комуністів», «До питання ленінізму», «Про проект Конституції Союзу РСР», «Історія ВКП (б). Короткий курс», доповіді на з’їздах партії, «Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу», «Еконо-мічні проблеми соціалізму» та інші. У теоретичній спадщині Сталі-на знайшли відображення теоретичні і практичні проблеми проле-тарської революції, диктатури пролетаріату, будівництва соціалізму і комунізму і т. п.

Й. В. Сталін розвинув ленінське вчення про перемогу соціаліз-му в одній країні. У грудні 1924 року вийшла праця «Жовтнева революція і тактика російських комуністів». Обґрунтовуючи поло-ження про перемогу соціалізму в одній країні, він показав, що необ-хідно мати на увазі дві сторони — це питання про взаємовідносини класів всередині країни, що будують соціалізм, міжнародну — питання взаємовідносин між СРСР, поки що єдиною країною соціа-лізму, і капіталістичним оточенням. З внутрішніми труднощами ро-бітники і селяни СРСР можуть справитись власними силами, вони можуть подолати економічно власну буржуазію і побудувати повне соціалістичне суспільство. Але до того часу, поки існує капіталіс-тичне суспільство, існує і небезпека капіталістичної інтервенції про-тив СРСР і реставрації капіталізму.

XIV з’їзд РКП (б) (грудень 1925 р.) поставив завдання «перетворити нашу країну із аграрної в індустріальну, здатну виробляти своїми власними силами необхідне устаткування, — ось в чому суть, основа нашої генеральної лінії».

Сталін зірвав план Зінов’єва і Каменєва, спрямований на те, щоб СРСР залишився аграрною країною. З’їзд затвердив в якості основного завдання партії — проведення соціалістичної індустріалі-зації, боротьбу за перемогу соціалізму в СРСР.

XV з’їзд партії (грудень 1927 року) схвалив рішення про всебічне розгортання колективізації сільського господарства. Вжиті заходи, в тому числі й насильної колективізації, сприяли тому, що напередодні Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. за обсягом промислового виробництва СРСР займав перше місце в Європі і друге усвіті. В 1934 році на полях СРСР працювало вже 581 тис. тракторів,32 тис. комбайнів. Колгоспи об’єднували близько 314 всіх селянських господарств і близько 90 процентів усіх посівних площ. У країні скасували карткову систему на хліб та інші продукти, встановлено вільну торгівлю продовольчими товарами.


 





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...