Главная Обратная связь

Дисциплины:






Про Крим, або край Татарії 4 страница



 

\97\

1) жоден шляхтич не може претендувати на корону, а також жоден не може віддавати своє ім’я чи голос на те, щоб обиратися королем;

2) той, хто обирається королем, мусить належати до римсько-католицької апостольської віри;

3) той, кого обирають королем, повинен бути іноземним князем, який не мав би жодних земельних володінь у їхній державі.

І хоча сини польських королів є княжичами, народженими у цьому краї, вони, однак, вважаються серед них чужоземцями і не користуються спадковими землями і спадщиною, як місцева шляхта. Ось чому вони можуть обиратися королями, як це трапилося з /91/ королем Владиславом IV , котрий під час смерті свого батька короля Сигізмунда III був старшим княжичем. Потім [на трон] вступив його брат, теперішній володар Ян Казимир 366. Але це жодним чином нічого не порушило і не призвело до зміни засад успадкування королівської влади.

Ось порядок, якого вони дотримуються під час елекції, що звичайно відбувається у відкритому полі за півльє від Варшави [Varsovie] 367, столичного міста Мазовії [Ма sovie] 368, де звичайно є резиденція короля. У тутешньому замку завжди відбуваються сейми, оскільки це місто є ніби центром усіх об’єднаних під польською короною провінцій. Місце елекції знаходиться у півльє від згаданого міста у напрямку на Гданськ [Danzitk]. Тут влаштовано невеликий майдан на 1000 або ж 1200 кроків в окружності, оточений незначним ровом завширшки від 5 до 6 стіп, який служить єдино для того, щоб на майдан не могли забігати коні. Тут є два великі намети 369: один для самої елекції, де засідають сенатори, другий – для зібрань усіх послів від провінцій, котрі проводять наради, перш ніж увійти на велике засідання сенату. Кожен пред’являє свої повноваження і [викладає] те, на що може згодитися.

На своїх нарадах вони узгоджують усе, що треба прийняти або відхилити. Так вони збираються щодня на ці наради, котрі кожного разу тривають по 6-7 годин; саме тут висловлюються всілякі можливі докази на підтримку їхніх вольностей.

 

\98\

Згадана елекція покійного короля Владислава тривала два тижні 370, протягом яких довкола цього маленького майдану стояло понад 80 тис. вершників. Це були вояки, що супроводжували сенаторів, бо /92/ кожен сенатор має невеликий почет; у одного з них вояків більше, в іншого – менше. Так, наприклад, краківський воєвода 371 мав тоді до 7 тис. чоловік, інші [сенатори] – відповідно до своїх можливостей 372.

Кожен прибуває [сюди] у супроводі друзів і слуг; [ці загони] є у найкращому, як тільки можна, стані, у доброму порядку і рішуче настроєні битися на випадок незгоди. Зауважте, що під час елекції шляхта усієї країни пильно вичікує, тримаючи ногу в стремені, щоб при чутці про найменші чвари чи незадоволення своїх послів приборкати усякого, хто б намірився посягати на їхні вольності чи порушувати їх.



Нарешті, після численних засідань і нарад вони приходять до згоди щодо [кандидатури] князя на місце їхнього короля. Кожен з них чи, принаймні, найповажніші з-поміж сенаторів і послів підписуються під цим. Звістку оголошують не того самого дня, а лише наступного. Потім кожен, повернувшись до свого загону, віддає йому розпорядження шикуватися у бойовий порядок згідно з наказом, виданим з цього приводу головнокомандуючим 373 (оскільки усі стають тоді під великий штандарт корони) 374, і триматися напоготові, щоб кричати: «Хай живе король!», називаючи його на ім’я, та салютувати. Після трикратного вигуку лунають залпи з усіх гармат та рушниць при великій радості і виявах задоволення присутніх, що також повторюється тричі. Після цього увесь сенат піднімається і найповажніші сенатори вирушають до старшого князя, якого обрали своїм королем. Він на той час перебуває у селі на відстані півльє. Привітавши його від імені усієї держави, вони виголошують перед ним урочисту промову, у якій повідомляють, /93/ що сейм обрав його королем, благають зволити на це, ласкаво прийняти їх і правити з мудрою завбачливістю, запевняючи, що він матиме дуже вірних і покірних підданих. Коли король погоджується і приймає обрання, сенатори показують йому свої статути і закони (хоча [він] і так знає їх), а він обіцяє зберігати

 

\99\ їх непорушними. На другий день короля везуть до костьолу Св. Іоанна у Варшаві, де він перед вівтарем складає присягу 375.

А ось ті умови, які йому зачитуються перед усім зібранням 376:

1) він ніколи не користуватиметься іншими землями Корони [Couronne] окрім тих, що йому визначені [на утримання] 377; (Короною вони називають свою державу);

2) не повинен ні купувати, ні посідати жодної п’яді з усіх [вищезгаданих] земель;

3) не видаватиме патентів та повноважень на рушення війська, якщо цього не ухвалив сейм;

4) йому не вільно ув’язнити польського шляхтича, якщо після скоєння будь-якого вчинку пройшло 24 години, хіба що йдеться про образу маєстату або злочин проти держави 378;

5) не може оголошувати війну іншим [країнам], ані посилати туди послів у державних справах без згоди [сейму] своєї Речі Посполитої;

6) погоджується на постійну присутність при своїй особі трьох сенаторів, які складатимуть його Раду 379, а також контролюватимуть його дії, перестерігаючи, щоб не задумав і не здійснив якогось плану їм на шкоду; щокварталу служать три інших сенатори, так що король не зможе нічого зробити, попередньо цього не /94/ узгодивши;

7) згаданий король не може ні одружитися, ні укласти союз без згоди сенату; навіть не може виїхати з королівства;

8) не має права надавати шляхетство простолюдину, незважаючи на його заслуги, хіба що вони виявлені на державній службі, та й то тільки за згодою сенату.

Обмежений такими умовами, він має, однак, право і найвищу владу надавати бажаним йому особам не лише церковні бенефіції 380, а й бенефіції з королівського домену 381, якщо ті незайняті. Однак потрібно, щоб це робилося тільки на користь коронної шляхти, особливо тих, хто заслужив цього послугами як на війні, так і у посольствах чи інших публічних службах, що стало б для них винагородою і сприяло б заохоченню решти до добрих вчинків і [до прагнення] стати корисними і доброчесними.

 

\100\

Він також має владу давати дозвіл випалювати на виділених ним землеволодіннях дерево для добування поташу та Інших попелів 382, що дає дуже великий прибуток, незважаючи на те що поглинає багато лісу.

Він навіть користується найвищим правом роздавати різні уряди від найменшого до найбільшого, однак тільки пожиттєво 383, жодну особу не можна відсторонити від них без його згоди або ж без суду.

Він зволяє і визначає час скликання сеймів, які звичайно відбуваються через кожні два роки 384. Вирушаючи особисто на війну, він може зобов’язати усю шляхту /95/ будь-якої провінції супроводжувати його як ополчення 385. Той, хто ухиляється від походу, позбувається голови, а його родина – шляхетської честі, маєток же конфіскується на користь корони. Ось як далеко сягає його [власна] влада. Однак хоча він і король, але багато в чому його руки зв’язані, і він робить не те, що хотів би, а те, що вимагається, погоджуючися і зволяючи на глибоко неприємні для себе речі. Та все ж таки він глава держави, і все чиниться від його імені, хоча сам він, як ми вже казали, нічого не може ні вирішувати, ні постановляти одноосібно.

 

 

Про шляхетські вольності 386

 

Польські шляхтичі рівні у правах, поміж ними немає вищих 387, яку Франції, Німеччині, Італії, Іспанії та інших землях, де існують герцоги, маркізи, графи і барони. У них немає іншого титулу, окрім [титулу] старости [Таrosta] 388, в руках якого знаходиться адміністрація і землі королівського домену. Шляхетські землеволодіння тут не є ф’єфами чи ар’єр-ф’єфами 389, тому убогий шляхтич важить не менше, ніж той, хто багатший за нього, але особливою повагою користуються ті, що займають коронні уряди.

Кожен шляхтич, яким би незнатним він не був, сподівається, що колись зможе стати сенатором, якщо на це буде королівська ласка. Задля цього вони з юних літ вивчають латину, бо усі їхні закони написані цією мовою 390. Крім того, усі вони хотіли б одержати якісь бенефіції з королівського домену, що підштовхує їх до змагання у

 

\101\

доброчесності, у служінні у війську, а при нагоді – до здійснення великодушних і благородних вчинків, за які можуть бути поміченими своїм командиром і рекомендованими королю, який їх за це винагородить яким-небудь незайнятим бенефіцієм. /96/ Поза тим шляхта, як ми вже сказали, вільна у виборі свого короля, а король не владен ув’язнити жодного шляхтича за будь-який вчинений злочин, якщо після його скоєння минуло 24 години, за винятком злочину з образою маєстату. Жоден із них також не може бути ув’язненим доки не розглянуто і не вирішено його справу [у суді] з оголошенням вироку; до суду ж треба позивати трич 391. Таким чином, [оскаржений] шляхтич зберігає право лишатися на свободі, клопотатись перед суддями [у власні справі] і навіть бути присутнім на опитуванні свідків, що свідчать проти нього, не боячись ув’язнення до завершення процесу. [Навіть] після оголошення вироку він може квапливо вступити до якогось монастиря, котрі досить часто служать притулком для злочинців, що не мають змоги рятуватися власн ши силами. Велика знать насміхається над правосуддям і висилає чимале військо проти тих, хто розпочинає з неп процеси. У вироку, звичайно, оголошується смертна кара і конфіскація маєтку *.

 

* Так карають за вбивство шляхтичем іншого шляхтича. [Прим. авт.]

 

Потім це проголошують голосно, закликаючи тричі [злочинця] з’явитися і протягом години стати перед судом (та вони не настільки наївні, щоб здатися в руки ката, знаючи, що їх засуджено на смерть) 392. Коли ті не з’являються, до вироку додають інфамію 393. Це означає, що кожен може убити його [злочинця] там, де зустріне; за цим же вироком той, хто з ним питиме чи їстиме, вважається причетним до злочину. Якщо протилежна сторона, не відчуваючи себе достатньо сильною, доходить згоди із засудженим і, одержавши певну суму грошей, відмовляється від усіх своїх претензій 394, то злочинець може взяти від короля лист про помилування, який обійдеться йому у дві або /97/ три тисячі ліврів 395. Завдяки цьому його злочин прощається, інфамію відмінено і він знову вступає у володіння своїм маєтком. Але якщо злочинець не такий могутній, як протилежна сторона, він повинен, рятуючи

 

\102\

своє життя, покинути край, а його майно конфіскується на користь корони. Це якраз і є [ті землі], що звуться бенефіціями; король сам ними володіти не може, а роздає шляхті у пожиттєве користування. Але, як то кажуть, і злочини старіються: уже через кілька років приятелі [засудженого] починають клопотатися про примирення; а ще до того помре протилежна сторона чи пом’якшиться її серце з жалості, чи ще щось інше. А тоді вже можна легко повернути назад свій маєток, якщо він хоч трохи чогось вартий.

Але серед військових – усе інакше, оскільки при найменшій провині їх негайно арештовують, вважаючи не шляхтичами, а солдатами; вони підлягають воєнному суду, і вирок виконується одразу ж після його оголошення. Шляхта може брати, не втрачаючи гідності, землю в оренду та продавати усе, що на ній родить, однак торгівля, так само, як і у Франції, їй не дозволена 396.

Під час особистих сварок у них не треба вимагати відразу через поєдинок сатисфакції за образу, завдану наодинці 397. Але коли вони вважають, що їх образили, то збирають усіх своїх приятелів з найхоробрішими підданими і виїздять з якомога більшою силою у похід, щоб зустрівши ворога, вдарити на нього і, якщо вдасться, розбити. Зброї ж не складають до тих пір, доки не закінчать бій або доки не втрутяться спільні друзі і не помирять їх, а замість шаблі вкладуть їм /98/ до рук великий келих, наповнений токайським вином , щоб випити за здоров’я один одного.

Шляхта, що є ніби малим сувереном 399, має право носити корону на своїх гербах і відливати стільки гармат, скільки схоче, та будувати фортеці настільки могутні, наскільки дозволяють статки, і ні король, ні держава не можуть їй у цьому перешкоджати, їм [шляхтичам] бракує хіба [права] карбувати монету, щоб стати [повними] суверенами. Раніше вона карбувалася від імені держави, тепер же її вибивають лише від імені короля 400. Нарешті, як говорилося на сторінці 8, вони мають суверенну і цілковиту владу над підданими-селянами, тобто своїми васалами у спадкових маєтках. Але над селянами, що живуть у маєтках корони, якими шляхтичі користуються лише пожиттєво,

 

\103\

вони не мають стільки влади, бо не можуть ні скарати жодного селянина, не подавши [на нього] в суд, ні забрати без причини його маєтність. Селяни, піддані Корони, зазнаючи утисків, можуть поскаржитися королю, який їх захищає і оберігає їхні права 401.

Окрім того, не можна засудити на смерть шляхтича за вбивство селянина, який належить іншому шляхтичу. Відповідно до закону, досить за вироком сплатити 40 гривен [grivené] спадкоємцям покійного, щоб очиститися від злочину (гривна дорівнює тридцяти двом су). Щоб звинуватити шляхтича у злочині, треба свідчення 14 селян, тоді як для засудження селянина вистачає свідчення двох шляхтичів.

Чужоземці не можуть тут купувати землю, як і тутешні селяни, які ніколи не володіють нею безумовно. З того, що вони і їхні діти мають у пожиттєвій власності, /99/ надходять великі прибутки їхнім панам, а самі вони не мають права ні продати, ні заставити свій наділ, який власник може відібрати, коли йому заманеться. Але городяни у містах можуть вільно купувати і володіти будинками і садами довкола міст, що належать до міських привілеїв і вольностей. З цього можна побачити, що всіма землями у цій державі володіє шляхта, яка завдяки цьому є дуже багатою. Виняток становлять землі, належні Короні (не спадкові, як ті, що про них згадувалося вище), де є окремі села, що належать королю і надаються ним боярам [boyarts] 402. Це особливий стан, нижчий за шляхту, але вищий за городян, якому маєтки надає король. Нащадки бояр успадковують їх при умові виконання військової служби за власний кошт. Усякий раз на вимогу великого гетьмана 403 вони повинні виконувати все, що їм накажуть, на користь держави. Серед цих людей, хоча й заможних, більшість є досить бідною.

Загалом польська шляхта досить багата, як було сказано вище, але в Мазовії, де її дуже багато і де шляхтичі становлять шосту частину тутешнього населення 404, вони живуть не в такому вже й достатку. З цієї причини значна її частина займається землеробством і не вважає ганьбою ходити за плугом або йти на службу в дворяни 405 – почет найбільших вельмож. Це заняття більш почесне, ніж

 

\104\

служити візником, що змушені робити найтупіші з-поміж них. Двоє таких служили у мене візниками протягом ряду років, коли я перебував у цьому краї на посаді першого капітана артилерії і королівського інженера, хоча вони й були шляхтичами /100/ з доброго роду.

Родові маєтки шляхти звільнені від обов’язку надання зимових квартир і військових постоїв, підлягаючи їм лише під час переходів армії. Військо може квартирувати тільки на землях королівського домену.

Якщо спадкоємцями є декілька братів, розподіл здійснює старший брат, а наймолодший вибирає [першим свою частину]. Вдова, одружуючись вдруге, може при бажанні віддати усе своє майно тому, за кого виходить заміж, позбавляючи таким чином [спадку] своїх дітей 40б. Цей закон тримає дітей у шанобливій покорі до своїх батьків і матерів.

 

 

Звичаї польської шляхти 407

 

Польська шляхта досить покірна і послужлива перед вищими, як-от перед воєводами та іншими державними сановниками, люб’язна і привітна з рівними собі співвітчизниками, але дуже зверхня і нетерпима по відношенню до нижчих за себе. З іноземцями, яких, зрештою, не так і багато і з якими вона неохоче спілкується, привітна, зокрема з турками і татарами бачиться лише на війні, зі зброєю в руках. Щодо московитів, то через їхню брутальність не має з ними зовсім ніяких стосунків і не хоче спілкуватися з ними, так само як зі шведами та німцями, до яких відчуває таку сильну відразу, що не лише не люблять одне одного, але прямо таки ненавидять. Якщо поляки часом і звертаються за чимось до німців, то тільки при нагальній потребі. Французів, навпаки, називають своїми братами, мають споріднені з ними звичаї і схильності, як-от: свобода висловлюватися, не приховуючи думок; їм властива відверта й весела вдача, яка дозволяє сміятися і співати без усякої меланхолії. Французи, які спілкуються з /101/ цим народом, також дуже їх поважають і шанують, бо загалом поляки добрі, щедрі, нелукаві, зовсім не мстиві, дотепні. Ті, що здобули освіту, досягають великих успіхів

 

\105\

у справах, мають добру пам’ять. Вони – пишні, величні й розкішні у своєму вбранні, носять коштовні хутра. Я бачив вбрання з хутра соболя, вартість якого перевищувала 2 тис. екю 408, його прикрашали великі золоті ґудзики з рубінами, смарагдами, діамантами та іншим дорогоцінним камінням. Зі шляхтою завжди є багато слуг. [Поляки] дуже відважні, мужні і вправні у володінні зброєю, чим перевершують усіх своїх сусідів як люди, що постійно в цьому вправляються, бо завжди перебувають у стані війни, майже безперестанно ведучи її проти таких могутніх володарів Європи, як турки, татари, московити, шведи, німці, а іноді – і проти двох-трьох із них одночасно. Так, власне, було і в 1632 та 1633 pp., коли йшла війна проти турків, татар і московитів 409, з якої вони успішно вибралися після ряду виграних битв. Невдовзі після неї, 1635 р. розпочалася війна проти шведів 410. Нарешті через посередництво королівського посла пана Даво [Davauy] y Прусії на велике задоволення обох королів було укладено мир між цими королівствами – Польщею і Швецією 411.

Окрім своєї щедрості, вони [поляки] дуже шанобливі люди і своїх друзів, які вшановують їх відвідинами, приймають з великою ввічливістю. Навіть чужоземців, яки’х [доти] ніколи не бачили, зустрічають з такою люб’язністю, ніби близько і давно їх знають. У цьому краї трапляються дуже багаті вельможі, [настільки багаті], що мають до 800 тис. /102/ ліврів прибутку зі спадкових маєтків, не кажучи вже про тих, що користуються бенефіціями від короля, які охоплюють майже шосту частину королівства. Ці величезні багатства виникають внаслідок того, що селяни не можуть володіти спадковими землями. Ось причина того, що цим [вельможам] належить усе: [їхні багатства] і далі зростають завдяки захопленню, а також конфіскації маєтків, відібраних у непокірних і бунтівників, що передаються до згаданих [коронних] володінь. Шляхта, побоюючись того, щоб король, володіючи такими [великими] маєтками, не став самодержцем, перешкоджає йому самому ними володіти, що виходить для неї непогано, оскільки завдяки цьому живе у більшому достатку

Коли ці люди йдуть на війну, то споряджаються настільки дивно, що якби щось подібне з’явилося у нашій

 

\106\

армії, то їх би швидше роздивлялися, ніж боялися, хоча усі вони обтяжені зброєю, і то бойовою. Я спробую подати опис спорядження, яке особисто бачив на панові Дечинському [Deczemsky], ротмистрі 1* козацької корогви 2* 412, який був озброєний так: перш за все він поверх кольчуги носив шаблю; [на голові мав] шолом із залізним шишаком 413, з якого звисала з обох боків і ззаду сітка, зроблена з такого ж матеріалу, що й кольчуга, яка повністю закривала його плечі; карабін, а якщо його немає, то лук з сагайдаком; на поясі висіло шило [czidela] 3*, кресало4*, ніж, шість срібних ложок, складених одна в одну і вміщених у футляр з червоного сап’яну, за поясом – пістолет, парадна хустина, торбинка з м’якої шкіри, яка згортається і може вмістити півлітра, нею черпають воду для пиття під час походу; ташка 5*; нагайка [naiyque] 6* /103/ 2-3 сажні шовкового шнура завтовшки з півмізинця, призначеного для зв’язування полонених, якщо вдасться їх захопити. Усі ці речі висять на поясі з протилежного від шаблі боку. Тут же – ріг, щоб доглядати за ротом коней. Окрім цього, праворуч біля сідла – велике дерев’яне цеберко місткістю на піввідра води, щоб поїти з нього коня, а також троє ремінних пут 7* для зв’язування коня, коли той пасеться. Крім того, коли немає лука, на його місце чіпляється рушниця на перев’язі; є ладунка 8*, ключ для карабіна і порохівниця. Зважте самі, чи може людина, навантажена ось так, почуватися вільною у бою.

 

1* Тобто, капітан. [Прим. авт.]

2* Це вершники, що мають лук і стріли. [Прим. авт.]

3* Це шило. [Прим. авт.]

4* Таке кресало служить для нагострювання шаблі, ножа та для висікання вогню. [Прим. авт.]

5* Це – великий плоский мішок з червоного сукна, у який складають листи і папери, гребінці і навіть гроші. [Прим. авт.]

6* Це – маленький батіжок зі шкіри, яким підганяють коней іти швидше. [Прим. авт.]

7* Це – ремінні пута, якими триножать коня, коли пускають його пастися у поле. [Прим. авт.]

8* Це – шкіряний плоский мішок, куди кладуть патрони для карабіна і для пістолета. [Прим. авт.]

 

Гусари, що служать по-уланськи 414,– це шляхтичі з чималим маєтком, які мають до 50 тис. ліврів [прибутку].

 

\107\

У них дуже гарні коні, найдешевший з яких коштує не менше 200 дукатів 415. Це все – турецькі коні з Анатолії, з провінції, що зветься Караманія [Carmenie] 416. Кожен улан служить на п’ятьох конях. Отже, у корогві зі 100 уланів є тільки 20 товаришів 417, які рухаються в одній шерензі так, що кожен [з них] очолює ряд; наступні чотири шеренги – це їхні слуги, кожен у своєму ряду. Довжина їхнього списа 19 стіп, від вістря до держака він порожній, а решта зроблена з міцного дерева. На вістря своїх списів вони чіпляють прапорець завжди двоколірний: біло -червоний, синьо-зелений або чорно-білий, що має у довжину 4-5 ліктів 418. Це, напевне, для того, щоб лякати ворожих коней, бо коли вони, опустивши списи, мчаться на весь кар’єр, /104/ ці прапорці тріпочуть довкола і лякають ворожих коней, шеренги яких вони хочуть прорвати. Озброєні вони у панцирі, наруччя, наколінники, шоломи і т. д. Збоку у них лише шабля, біля лівого стегна палаш 419, прив’язаний до сідла. На праву луку [сідла] приторочено довгий меч у формі чотиригранника, широкий біля рукояті і звужений до вістря, щоб ним можна було проткнути людину, яка впала на землю, але ще жива. Задля цього меч має 5 стіп в довжину і круглу рукоять, щоб зручніше було притиснути до землі і пробити кольчугу. У них палаш призначений, аби рубати тіло [ворога], а шабля – битися [врукопашну] і рубати кольчугу. Носять також бойові сокири вагою до шести фунтів, схожі на наші чотиригранні піки. Вони добре нагострені, з довгим держаком; служать для нанесення ударів по ворожих шоломах і панцирях, які розбиваються від ударів такої зброї.

І якщо їх зброя, і спосіб воювати здаються нам відмінними від наших, то ми хочемо у подальшій розповіді показати вам, що їхні бенкети і звичаї, яких вони на них дотримуються, зовсім не схожі на те, що побутує у більшості інших народів світу. Бо вельможі, які особливо хизуються, як дуже багаті, так і ті, що-мають скромніший достаток, приймають [один одного] надто розкішно, відповідно до своїх можливостей. Можна впевнено стверджувати, що їхні звичайні обіди значно перевершують пишнотою наші урочисті бенкети. Це дає можливість, поміркувавши, уявити, на що вони здатні, коли влаштовують бенкети у тих

 

\108\

випадках, які вважають урочистими. Це особливо [стосується] великих вельмож /105/ королівства та інших сановників Корони. У вільні дні, коли їм не треба йти до Сенату під час засідань сейму у Варшаві, влаштовуються учти, витрати на які досягають 50 і навіть 60 тис. ліврів. Це дуже великі видатки, якщо взяти до уваги, що там подається і в який спосіб. Бо тут усе робиться не так, як у землях, де мускус, амбра, перли чи вишукані приправи до страв коштують величезних грошей. Усе, що тут подається,– найзвичайніше, приготовлене грубо і в колосальних кількостях, хоча й для незначної кількості осіб. Витрати збільшуються від їхнього марнотратства (це стосується навіть слуг і лакеїв, що докладніше ви побачите пізніше). Так ось, щоб ви могли уявити вартість усього цього на якомусь прикладі, я вам скажу, і скажу напевно (на основі реєстрів, які сам бачив), що декілька разів натрапляв на записи, де згадувалося, що тільки на одному бенкеті було склянок на 100 екю, хоча і недорогих, бо коштували лише по 1 су за штуку.

Отже, коли розпочинається [такий бенкет], їх буває найчастіше не більше чотирьох-п’яти вельможних сенаторів, до яких іноді приєднуються присутні при дворі посли. Це становить досить невелику кількість гостей у порівнянні з тими великими видатками, що наводилися вище. Але надалі кількість гостей збільшується за рахунок дворян 420, які супроводять кожного, хто називається вельможею, їх буває по 12–15 чоловік [при кожному], і загалом (і то досить часто) вони утворюють товариство від 70 до 80 осіб. [Отже], сідають за стіл, зіставлений з трьох столів, зсунутих один до одного у вигляді двох прямих кутів загальною довжиною до сотні стіп, їх, звичайно, /106/ застеляють [кожен] трьома гарними тонкими скатертинами, а вся сервіровка – із золоченого срібла; на кожній тарілці – шматок хліба, накритий дуже маленькою, не більшою за носову хусточку серветкою, і ложка; ніж відсутній. Приготовані таким чином столи звичайно розставляються у великій просторій залі, в кінці якої стоїть буфет, прикрашений численним і пречудовим срібним посудом і оточений стойкою у вигляді невеликого парапету, за який ніхто, окрім ключника і служебників, не може зайти. На буфеті

 

\109\

досить часто буває по 8 або 10 стосів срібних тарелів, і така велика кількість тарілок, що вони височать у людський зріст, а він не такий і маленький у цім краї. Навпроти буфету, звичайно над дверима, розміщена сцена, на якій сидять музиканти: і ті, що грають на різних інструментах, і ті, що співають. Вони грають не усі разом і не безладно; спершу починають скрипки, за ними ріжки, їх стільки, скільки потрібно. Після того, як вони закінчать, звучать людські голоси: це досить мелодійно співають найняті для цього діти. Усі ці різноманітні звуки повторюються почергово і тривають аж до закінчення бенкету. Музиканти завжди їдять і п’ють до бенкету, бо під час нього (оскільки повинні займатися тим, у чому полягає їхнє завдання) не можуть відволікатись на те, щоб їсти й пити. Приготувавши усе ось таким чином, накривають на столи, заставляючи їх різноманітними стравами, а потім запрошують вельмож до зали. Посеред зали стоять четверо дворян: двоє з них тримають миску для миття із золоченого срібла, /107/ що має до трьох стіп в діаметрі, та дзбан відповідної величини з такого ж металу. Вони підходять до вельмож і дають їм помити руки, а, зробивши це, відходять і дають місце двом іншим, котрі тримають, кожен за свій кінець, рушник для витирання довжиною до трьох ліктів, подаючи його вельможам, які витирають руки. Після цього господар дому, гостинно їх припрошуючи, садить кожного на місце, якого той заслуговує відповідно до становища і достоїнства. А коли повсідаються і розмістяться, їх обслуговують стольники, по три на кожен стіл, пригощаючи стравами, що приготовлені і приправлені за місцевим звичаєм, а саме: одні з жовтою підливою із шафрану, інші – з вишневим соком, який робить підливу червоною, інші – з вичавками та соком [перетертих] слив, які надають підливі чорного кольору, ще інші, нарешті, приправлені соком вареної, протертої через сито цибулі, що робить підливу сірою; вони її називають гонщем [Gonché]. Усі ці види м’яса (кожен окремо у своїй підливі) нарізані шматками завбільшки з клубок, аби кожен міг взяти собі шматок відповідно до свого апетиту. Супи вони ніколи не їдять і зовсім не подають їх на стіл, бо кожне згадане м’ясо подається зі своїм бульйоном, а поміж ними – ще й різного виду паштети з цих же сортів м’яса. Кожен з гостей вибирає відповідно до свого смаку котрусь із цих підлив, яких завжди є лише чотири (як ми й казали). Окрім вказаних страв подають також яловичину, баранину, телятину та курей без підлив і, як прийнято у цьому краї, добре приправлених сіллю і прянощами, та так добре, що нема

 

/110/

потреби у солонках, яких ніколи і не ставлять. В міру того, як тарелі порожніють, подаються інші, як-от: з квашеною капустою зі шматком солоного сала або з вареним пшоном чи тістом, що їдять як великий делікатес, так само як і іншу підливу, приготовлену з кореня, який вони називають хроном [Cresen], натираючи його і заправляючи оцтом. У нього смак гірчиці, він дуже вишуканий і смачний. Його можна їсти як зі свіжою, так і з солоною яловичиною та різною рибою. Коли перша переміна закінчена, а тарелі спорожніли, [причому] м’ясо, яке на них було, поїли головним чином не згадані гості, а їхні слуги, про що докладніше розкажемо трохи нижче, усе прибирається разом з першою скатертиною і подається друга переміна. Вона повністю складається зі смаженого м’яса, як-от: телятини, баранини і яловичини, які подають порціями більшими, ніж півчверті туші; далі [йдуть] каплуни, курчата, кури, гуси, качки, зайці, олені, лані, дикі кози і кабани та всіляка інша різноманітна дичина, як наприклад: куріпки, жайворонки, перепілки та інші дрібні пташки, чого тут дуже багато. Що ж до голубів, то їх ніколи не подають, бо вони трапляються у цих краях рідко, так само як і кролики та бекаси. Усі ці страви подаються без певного порядку, для урізноманітнення вперемішку одні з одними, з декількома різними салатами. За другою переміною йде закуска, що складається з декількох різних фрікасе з гороховим пюре і великим шматком товстого сала. Кожен бере від нього шматок, розрізаючи на дрібненькі шматочки завбільшки з гральну кістку, які їдять ложкою зі згаданим пюре, і це для них – дуже смачна страва, її ковтають, не жуючи. /109/ Цей наїдок має таке велике значення, що, якби його не подали під кінець обіду, вони вважали б, що їх погано приймали. Те саме – з пшоняною [кашею] з маслом чи ячмінною крупою, приготовленою так само: вони їх називають кашею [Cacha], а голандці – грю [Gru].





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...