Главная Обратная связь

Дисциплины:






ЖИТТЯ І ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ М. БЕРДЯЄВА



 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. БІОГРАФІЯ МИКОЛИ БЕРДЯЄВА

1.1. Родина, дитинство та освіта

1.2. Заслання та емігрантство

РОЗДІЛ 2. СПЕЦИФІКА ТВОРЧОСТІ ФІЛОСОФА

2.1. Філософія історії М. Бердяєва

2.2. Специфіка творчої діяльності М.Бердяєва

РОЗДІЛ 3. ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ М. БЕРДЯЄВА

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

ВСТУП

 

Актуальністю даної курсової роботи є те, що Бердяєв обстоював принципи релігійної філософії, своєрідність якої він вбачав у «знанні-спогляданні», що «розмовляє» мовою смислів і міфів. Він протиставляв її класичній філософії, яка зводиться до системи понять і знання - дискурсу.

Бердяєв був, мабуть, єдиним популярним російським філософом. Свої ідеї він викладав емоційно і надзвичайно дохідливо. Деякі його формулювання стали афоризмами.

М. Бердяєв добре орієнтувався в марксистській філософії, оскільки на початкових етапах своєї науково-філософської еволюції він належав до так званих легальних марксистів і, безперечно, поділяв марксистські концептуальні положення.

Головна проблема філософії Бердяєва - сенс існування людини і з зв'язку з ним сенс буття в цілому.

Мета роботи: висвітлити життя і філософські погляди Миколи Бердяєва.

Об’єкт дослідження: філософ М. Бердяєв.

Предмет дослідження: сутність філософії в працях м. Бердяєва.

Задачі курсової роботи:

- розглянути біографію Миколи Бердяєва: його дитинство, навчання, заслання та емігрантство;

- описати специфіку творчості філософа;

- проаналізувати філософські погляди М. Бердяєва.

До написання даної курсової роботи використовували таку інформаційну базу, як підручники, журнали, наукові статті, Інтернет.

 

 

РОЗДІЛ 1 БІОГРАФІЯ М. БЕРДЯЄВА

 

1.1. Родина, дитинство та освіта

 

Микола Бердяєв народився 6 березня 1874 р. Він вважається одним з найвидатніших філософів ХХ сторіччя. Його творчість відносять до релігійного екзистенціалізму — філософії існування, яка мала значний вплив на розвиток літератури та мистецтва. Більш того, він започаткував такий філософський напрямок, як персоналізм, який визнає особистість первинною творчою реальністю, а весь світ — проявом творчої активності «вищої особистості» — Бога.

Філософ писав: «У душі своїй я завжди відчував образ Печерська. В мені змішалися чернечі та військові інстинкти і визначили характер мого духовного життя. У мене завжди були релігійні пошуки, і я завжди відчував у собі войовничість»[1, с. 41].

Родина Бердяєва хоча й була московського походження, але належала до аристократії південно-західного краю із сильними тоді в Києві західними впливами. Прадід мав чин генерал-аншефа, був генерал-губернатором Новоросії та вів особисте листування з імператором Павлом I. Дід, за переказами, молодим поручиком-кавалергардом відзначився в бою з Наполеоном при Кульмі 1814 р.: коли всі командири, включно з генералом, загинули, узяв командування частиною на себе, відчайдушно атакував французів, після чого ті злякалися й програли бій. Згодом той самий дід, уже отаман Війська Донського, не побоявся обстоювати козацькі вільності перед самим Миколою I.



Батько Бердяєва, у молодості кавалергард, воював під час Турецької війни. Вийшовши у відставку, був предводителем дворянства, мировим суддею, головою Південно-Західного земельного банку. Проте в грошових справах умінням не вирізнявся й «мав тенденцію до розорення», як згодом і його син-філософ [2, с. 59].

Батькова мати — уроджена Бахметьєва. Бабуся матері — княгиня Кудашева, уроджена князівна Баратова.

Був у родині й «західний тренд». Мати Бердяєва, уроджена князівна Кудашева, по матері була французькою графинею Шуазьоль, писала листи тільки французькою, так і не навчилася писати російською грамотно і, хоч була православною з народження, все життя молилася за французьким католицьким молитовником. У домі говорили французькою мовою. Бердяєв, що з дитинства їздив у Європу, досконало володів ще й німецькою. Було й польсько-литовське коріння: кузина матері — графиня Браницька, уроджена князівна Сапега, її чоловік — двоюрідний дядько матері Бердяєва. Це вищий феодально-аристократичний світ. Браницька була «власницею міста Біла Церква», мала палаци у Варшаві, Парижі, Ніцці й Римі. Через Браницьких Бердяєв доводився далеким родичем царській сім’ї: дочка Катерини II й Потьомкіна була видана заміж за гетьмана Малоросії Браницького. Така генеалогія не дозволяє вважати Бердяєва росіянином у повному сенсі. [3, с. 88].

На схилі життя у Франції Бердяєв ностальгічно називає Київ одним із найгарніших міст Європи, згадуючи Лавру й церкви Печерська, особняки й сади Липок, Хрещатик, Софію, єврейський Поділ, Дніпро, Царський сад і цвинтар біля Аскольдової могили, де поховано предків філософа...

З дитинства Бердяєв був зарахований у пажі й відданий у кадетський корпус. Успішністю не вирізнявся: математика й диктанти давалися важко, а за закон Божий одного разу одержав «одиницю» за 12-бальною системою. Його осяяло прагнення стати філософом, і в 14 років він уже читав Гегеля й Канта! Замість Петербурзького пажеського корпусу 1894 р. вступив на природничий факультет Київського університету ім. Св. Володимира, а через рік перейшов на юридичний [4, с. 23].

Київ тоді був центром соціал-демократії, а російські інтелігенти захопилися марксизмом, зокрема й студент Бердяєв, одержимий пошуком свободи й сенсу життя. На відміну від багатьох «марксистів», Бердяєв глибоко розумів Маркса та його джерела. Матеріалізм Фейєрбаха — це не примітив Бюхнера й Молешотта, якого саркастично описав І.Тургенєв в «Отцах и детях»; у Фейєрбаха є релігійна першооснова навіть при поверхневому матеріалізмі. Гегеля також можна розуміти революційно й консервативно: він бачив утілення свого Абсолютного Духу в прусській державі, де Гегель був офіційним філософом; він же через діалектику породив революційну динаміку, тобто Маркса.

У Маркса є екзальтація волі Шопенгауера. У Маркса дуже багато від духівників «похмурого німецького генія» Фіхте й Шеллінга, з їхньою свободою людини в ім’я вищого призначення. За Бердяєвим, марксизм — це не так економічний матеріалізм і класова боротьба, як віра в те, що людина зможе стати незалежною від економіки, віра в подолання людиною соціальної рутини в ім’я вищого покликання. Цього ніколи не розуміли ні «комуністи», ні буржуазні тлумачі Маркса. «Аксакал російського марксизму» Г.Плеханов під час особистої зустрічі назвав філософування Бердяєва несумісним із марксизмом. Навіть відійшовши від марксизму, Бердяєв симпатизував Марксу, але не «марксистам» [5, с. 40].

Бердяєва вважали ідейним лідером київського марксистського осередку, він вів гурток самоосвіти, возив через кордон прокламації. 1898 р. його заарештували, ненадовго помістили в Лук’янівську в’язницю. Тут стався анекдот: під час арешту та обшуку жандарми ходили по будинку навшпиньках, аби не розбудити батька Бердяєва, що був на «ти» з генерал-губернатором і мав зв’язки при царському дворі. З університету Бердяєв «вилетів із тріском», диплом «на право мати право» він так і не одержав (утім, на його тлі нинішня публіка, спрагла звань і ступенів, видається розумово відсталою). Антисоціальний Бердяєв усе життя нехтував тим, що називають «посісти становище в суспільстві».

Політику, соціум, державу, мораль, революції та контрреволюції він справедливо зараховував до інтересів середньої, ординарної масової людини. Суспільство, цивілізація лежать у злі. Закон побудований на неправді. Це закон не Божий, але кесаря світу цього. І радикальна революція, і ліберальна юриспруденція безпорадні при тотальній моральній потворності, яка нині постає в Україні у вигляді різних лукавих «рехворм». Але слід не тікати від світу, що лежить у злі, а переломити, змінити його радикальною революцією в масовій психології, інакше соціальні революції неминучі.

У 1898 році після арешту за участь у соціал-демократичному русі його відрахували з університету. В архіві збереглася пояснювальна записка майбутнього філософа з приводу тих подій («Его превосходительству директору департамента полиции Дворянина Николая Алексеевича Бердяева Объяснительная записка»). Одним зі звинувачень проти Бердяєва стали його рукописи, знайдені під час обшуку у письмовому столі. У пояснювальній записці він зазначив:« «В моїх замітках та рукописах немає нічого спеціально політичного, нічого на злобу дня, нічого, що стосується Росії…»

Так чи інакше, але саме цієї проблематики торкатиметься Бердяєв упродовж свого наступного творчого шляху мислителя. На початку Бердяєв зацікавився марксизмом, де його захопила ідея сили людини, її влади над природою, однак він ніколи не був революціонером за своєю суттю. Так, уже пізніше він писав: «Революційна утопія здавалась мені підміною духовного життя. Вони підміняють втраченого Бога... Свобода завжди більше говорила моєму серцю, ніж рівність» [6, с. 87].

 

1.2. Заслання та емігрантство

 

У 1900—1902 роках Бердяєв перебував на засланні: спочатку у Вологді, пізніше — в Житомирі. В цей період він відійшов від марксистських поглядів і поступово став сповідувати християнський «містичний реалізм».

У Вологді Бердяєв живе серед засланих марксистського й народницького зразка й відкриває для себе таке явище як «тоталітаризм революційної інтелігенції». Е. Фромм згодом назве це авторитарним типом соціального характеру й різновидом людської деструктивності.

Дворічне адміністративне заслання до Вологодської губернії дало змогу М.Бердяєву осмислити соціальні реалії тогочасного життя. Власне, звідси й розпочинається довга і суперечлива пошукова діяльність вченого і політика, філософа і теолога, революціонера-консерватора і богошукача, зрештою, релігійного філософа, яким він і ввійшов в історію[10, с. 16].

Перша крупна робота молодого дослідника «Суб'єктивізм та індивідуалізм у суспільній філософії. Критичний етюд про М. К. Михайловського» (1901 р.) звернула на себе увагу науковців. Бердяєву пророкували велике філософське майбутнє. Однак його приваблювали релігійно-філософські вчення. Бердяєв редагує релігійно-філософські журнали «Новий шлях» і «Питання життя», критично висловлюється щодо російського ра­дикалізму, пише декілька фундаментальних праць, найбільш помітними серед яких стали роботи «Духовна криза інтелігенції», «Філософія свободи» та «Сенс творчості».

Починається розрив із радикал-революціонерами. Називаючи себе «аристократом, який визнав правду соціалізму», він справедливо вважав критику лібералами комунізму лицемірством: тоталітарний «комунізм» був наслідком неправди буржуазного світу, та й «науковий комунізм» народився не в Росії чи Китаї, а в Європі. Буржуазний Захід «побудував соціалізм», який, попри все нинішнє благополуччя, далекий від комунізму в вищому розумінні. Цікаво, що це відбулося і за Марксом, і за Леніним: класові бої, світові війни, фашизм, підвищення добробуту за рахунок третіх країн...

Бердяєв робить цікаве відкриття. Росія породила не тільки народництво й «комуно-ортодоксію», яка перекрутила як ідеал комунізму, так і Маркса. Федір Достоєвський зумів стати вищим над чварами соціалізму й буржуа. Він зневажав як буржуа за міщанство, так і революціонерів за побудоване на безбожництві заперечення свободи духу. Він передбачав, що капіталізм і соціалізм принципово мало різняться, чого досі не розуміє ліберал-консервативна політологія, яку бездумно запозичили в Заходу замість псевдомарксистської політграмоти [11].

Тепер на «буржуазному» Заході ринку, особистої ініціативи, свободи не так і багато, зате багато благополучного ліберал-соціалізму, що не вдалося соціалізму тоталітарному. Корпоративна й державна бюрократія відчужують індивіда від власності і держави. Реалізувати себе можна лише будучи гвинтиком системи. Силовий примус замінили економічним і психологічним маніпулюванням, часто індивід не усвідомлює несвободу в реалізації вищого сенсу. Виникає явище втечі від свободи, відповідальності, порожнечі й нікчемності, коли авторитарно-угодовський характер жене індивіда до лав — партії, класу, нації, соціального інституту, фірми, корпорації... Так думки Достоєвського висловив більш сучасно й науково його послідовник Е.Фромм [14, с. 66].

Революцію 1917 р. Бердяєв сприйняв спокійно, справедливо вважаючи, що як Росія, так і весь світ ідуть «не туди».

Революція викликала у Бердяєва подвійне сприйняття і оцінку: падіння самодержавства він вважав явищем закономірним; однак питання про те, що ж робити далі, залишалось для філософа з'ясованим. Він прогнозував (і побоювався) хаосу, який реально насовувався разом з більшовизмом, що прийшов до влади в результаті жовтневих подій 1917-го. Жовтневу революцію Бердяєв не сприйняв. Однак це не завадило йому вести викладацьку діяльність, виступати з публічними Лекціями, вести теоретичні семінари, зокрема, з творчості Достоєвського. Бердяєв організував Вільну академію духовної культури, де проводив дискусії про релігію і віру, філософію і життя, поточні і перспективні справи російської революції, до якої він постійно виявляв своє опозиційне ставлення.

1918 року він створює Вільну Академію духовної культури, де веде лекції та семінари. На його релігійно-філософські диспути приходили робітники, буржуа, солдати, інтелігенти, навіть більшовицькі чекісти й комісари [15, с. 56].

Владу більшовиків Бердяєв критикує, але йому виділяють академічний пайок і навіть обирають у 1920 р. професором Московського університету, де на лекціях він критикує марксизм. 1922 року його двічі заарештовує ЧК. Перший раз під час допиту, який вів сам Ф.Дзержинський, Бердяєв читає йому лекцію про власне розуміння марксизму. Під час другого арешту Бердяєва оповіщають, що його вирішено вислати разом з іншими філософами, вченими й письменниками.

У1922 році за анти революційну діяльність разом із групою інтелектуалів, серед яких були такі видатні постаті, як Булгаков, Ільїн, Красавін, Лоський, Франк та інш., М. Бердяєва було вислано за межі більшовицької Росії.

26 вересня 1922 р. Бердяєв назавжди виїхав із Росії на так званому «філософському пароплаві» з представниками російської інтелігенції — курсом на Німеччину. Вже потім стало зрозуміло, що всім їм просто поталанило, через 10 років їх знищили б.

До 1924 р. Бердяєв живе в Берліні, потім у Франції — у Парижі та Кламарі. Видає часопис і керує видавництвом, які публікували світоглядну літературу. Це дозволяло жити хоч і небагато, але гідно.

За кордоном мислитель здобуває світову популярність, але різко розходиться з російською «білою» еміграцією [1, с. 44].

Почалася Друга світова війна. Емігрантів, які співпрацювали з гітлерівцями, Бердяєв зневажав.

У Бердяєва посилюються мотиви есхатології й апокаліптики — сенс історії він вбачає у закінченні історії. Аби це зрозуміти, треба поглянути на один маловідомий момент його творчості.Бердяєв протиставляє космічне й соціологічне світовідчуття. Людство породжене Космосом і є грою космічних сил та законів. Людина, як неспроможна осягнути Простір, штучно замикається у своєму обмеженому соціальному світі, рятуючись від Нескінченності. Розхожі соціологічні погляди практично ігнорують космічний сенс буття й майбутнього. Усі соціальні вчення зосереджені на створенні «благополучного людського мурашника». Але організація ситого, самовдоволеного соціального світу в принципі неможлива через закладений у людину потенціал ірраціональної енергії Космосу.

Він сподівався, що після Другої світової війни в Росії почнеться оновлення, і навіть думав про повернення. Але, переживши страшну війну, Росія не змінилася. Псевдокомунізм упав лише через 45 років, та якби Бердяєв побачив, що виникло на його місці, він жахнувся би!

В Європі він здобув світову славу. За рік до смерті йому було присуджено звання доктора теології honoris causa Кембріджського університету. Сучасний філософський і культурний світ шанує Бердяєва як мислителя першої величини і значення. Його спадщина, як і коло проблем, що аналізувались — величезні. Бердяєв розмірковував про духовну природу Всесвіту і призначення людини, історію і свободу творчості, сенс та соціальну роль релігії, долю людини і соціальні обставини, в яких вона здійснюється. Серед най відоміших праць мислителя слід назвати, насамперед, такі твори, як «Філософія вільного духу», «Досвід есхатологічної метафізики», «Про рабство і волю людини». Після смерті Бердяєва світ побачили його праці «Самопізнання. Досвід філософської автобіографії», «Царство Духу і царство Кесаря», «Екзистенційна діалектика божественного і людського».

З 1926 р. і до кінця свого життя М. Бердяєв був незмінним редактором релігійно-філософського журналу «Шлях». 24 березня 1948 року він раптово помер за своїм письмовим столом під час роботи над черговим номером, що побачив світ після смерті редактора. «Люди, подібні Бердяєву, — писав про філософа М. Лоський, — виявляють сильну підтримку справі збереження і розвитку цивілізації, яка захищає абсолютну цінність особистості; за все це — честь і хвала їм!». Філософ так і не побачив Батьківщину. [33, с. 41].

 

 

РОЗДІЛ 2. СПЕЦИФІКА ТВОРЧОСТІ ФІЛОСОФА

 

2.1. Філософія історії М. Бердяєва

 

Творчість М.Бердяева розпочалась у час, коли в європейській думці досліджувались в основному соціологічні, статистичні закони масових дій, коли виникла теорія ідеальних об'єктів, крізь які аналізувались історичні події. За словами Бердяева, в епоху "панування мас, кількостей, техніки, політики" увага до "життя духу" вважалась "несвоєчасною". Але саме роздуми над цією проблемою визначили спрямування персоналістської філософської концепції М.Бердяева, зокрема його історіософських пошуків.

Провіденціалістські мотиви в історіософії М.Бердяева, думки про обумовленість історичного процесу якоюсь вищою, позалюдською силою можна помітити вже тоді, коли він стверджує, що "історичне" є "глибоко онтологічним за своєю сутністю", що воно "укорінене в якійсь глибинній першооснові буття" і є одкровенням про найглибшу сутність долі людини і світу. Історичне та метафізичне, на його думку, повинні бути не лише зближені, а й деяким чином ототожнені, бо насправді "є пролог на небі, у котрому задана світова історія", яка не є "чисте" втілення у життя божественної чи людської волі, а являє собою драму взаємовідносин між Богом і людиною. Історія передбачає Боголюдство, вважав М.Бердяєв, характер релігійного та історичного процесу передбачає щонайглибше зіткнення і взаємодію Божества і людини, Божественного фатуму, Божественної необхідності та незбагненої людської свободи. Якби діяло лише одне начало природної необхідності, або лише одне начало Божественної необхідності чи тільки одне людське начало, то "не було б драми історії, не було б тієї... трагедії, котра воістину є найглибше зіткнення, взаємодія і боротьба Божества і людства на основі свободи... Без свободи людського духу як самобутнього начала, яке не вичерпується ні Божественною свободою, ні Божественною необхідністю ... не було б світової історії" [16].

М.Бердяєв глибоко переконаний, що ставлення людини до Бога як абсолютного джерела життя, і є тією сферою, де зачинається історія, де укорінюється "наперед визначений, в основному, всесвітньо-історичний процес". А це означає, що при такій інтерпретації обумовленості історичного процесу "нам доводиться визнати рух історії як започаткований у надрах Абсолюту, у самому Божественному житті". Запорука тому -- доля самого Абсолютного, притаманна йому внутрішня драма, що розгортається у надрах Божественного життя. Центральним пунктом цієї драми є внутрішня туга Бога за своїм іншим, котрий може бути для нього об'єктом безмежної любові і в той же час -- джерелом взаємності, реалізованою можливістю бути любимим. Саме цими глибинними і по-своєму драматичними рухами Божественного духу зумовлені, на думку М.Бердяева, творіння Богом світу і людини, початок історії. Таким чином, історія у самій своїй основі зумовлена внутрішньою драмою Божественного життя, є безпосереднім продуктом як переживань, так і волі Абсолюту. Але лише цим її зміст у жодному випадку не вичерпується, бо однією з основних передумов релігійної метафізики Істрії є визнання свободи зла, без чого немає істинної свободи, а тому й історичного процесу. Бердяєв писав: "Світовий процес та історичний процес існують тому, що в основу закладена свобода добра і зла, свобода відпадання від джерела вищого Божественного життя, свобода повернення і приходу до нього. Ця свобода зла і є дійсна основа історії, і стародавня оповістка про гріхопадіння людини, про гріхопадіння Адама і Єви, котра у формі короткої історії розповідає про те, що трапилося в історії буття до виникнення світового процесу, є повість про зачинання історії за тією межею, яка відокремлює наш час від вічності". Висновок, до якого приходить автор, може бути визначений як версія історичного провіденціалізму, позаяк: "Промисел Божий не є необхідність, не є насильство, а є антиномічне поєднання Божої волі з людською свободою".

Таке істотне звільнення людини від кайданів зовнішньої (навіть Божественної) необхідності М.Бердяев пов'язує з високим статусом людини у світі, її певною спорідненістю з Богом. Християнство відкидає походження людини з якоїсь "нижчої" природи, воно зв'язує особистість з самою божественною природою і наполягає на її божественному походженні. Воно цурається еволюційного натуралізму і захищає ідею божественно-аристократичного походження людини, яка втілена у богословській тезі про її богоподібність. Все це дозволяє людині і людству не просто бути витвором Бога, а й сказати своє вагоме слово у перебігу різноманітних історичних подій.

Для Бердяева "природа та історія суть етапи саморозкритті духу", коли дух проривається у феноменальний світ та прориває його процес. Такі прориви й означають завершення дії певних, з різних основ випливаючих історичних розумінь. Перший етап -- античний. Він характерний статичністю думки, коли історичне пізнання ще не зароджується, бо людина занурена у надра природної необхідності. Другий етап пов'язаний із долею єврейського народу, що зіграв "абсолютно виняткову роль у зародженні свідомості історії" та внесенні "у світове житія людства начала "історичного". Третій етап християнство, містерія звільнення людини від влади природної стихії. Сенс цієї "духовної пригоди" також і в появі всесвітньої історії, бо християнство розкрилось як момент зустрічі європейської, грецької та римської ' культур із ідеєю есхатології. Епоха Відродження -- четвертий етап, що характеризується відлученням людського розуму від Божественного, що породило його самонадіяність; у подальшому така "самість", на думку Бердяева, призвела до вичерпання творчих сил, не пов'язаних із вищою метою. Па відміну від Середньовіччя, Реформація (п'ятий етап) стверджує одне Божественне начало, заперечуючи самостійність людської природи. Просвітництво з його культом критичного розуму перетворило світ в об'єкт дослідження, від'єднавши людину від космічного життя; погляд на людину як на атомарну одиницю призвів до поразки правових начал та ідеї свободи, рівності та братерства. Соціалізм (шостий етап), що був реакцією на невдачу Французької революції в справі втілення цих ідей в життя, поєднав месіанську ідею побудови Царства Божого на землі із твердженням, що така ідея є єдиною. Тотальна ідеологізація призвела до обездушення історії, коли в дію вступив метод історизму, та поставила перед людством дилему: "Зануритись у безодню небуття або повернутися до внутрішньої тайни людської долі, пройшовши всі стадії цієї руйнівної, критичної, негативної епохи". Але всі ці етапи, все це зло історії - не тільки різні її розуми, без яких вона в принципі не могла би відбутись; це є різні способи відповідати за все, що відбувається в ній.

Провіденціалістичний характер історіософії М.Бердяева досить рельєфно проявляється не лише при аналізі витоків історичного процесу, а й тоді, коли йдеться про його фінал. Цей фінал повинен бути апокаліптичним, бо історія має сенс лише тоді, коли у неї є кінець. Історія людства і людини -- це доля, котра починається з небесного прологу, переходить у земну історію і від неї повинна знову перейти до історії небесної. Кінець земної історії означає, що вона має вийти за межі історичного часу, тобто у вічність, і знову увійти у радикально інший світ, у небесну історію. Там, за гранню, що відокремлює цей світ від вічності, знову зникне межа між посейбічним і потойбічним буттям, якої не було і до початку історичного процесу. І там будуть остаточно розв'язані всі проблеми і суперечності, котрі залишаються нерозв'язаними у земному житті. Тільки там може бути досягнуте вічне блаженство, тільки там існує рай, для якого нема і не може бути місця на землі. Але все це разом узяте означає, що при всій своїй свободі духу і праві вибору життєвих шляхів людина живе і діє в межах провіденціально запрограмованого процесу, який розгортається у межах історичного часу і має есхатологічну спрямованість до вселенського кінця, що зовсім не залежить від волі людини і всього людства.

Бердяєв обстоював принципи релігійної філософії, своєрідність якої він вбачав у «знанні-спогляданні», що «розмовляє» мовою смислів і міфів. Він протиставляв її класичній філософії, яка зводиться до системи понять і знання- дискурсу. Ключова роль серед символів, розмірковував Бердяєв, належить свободі і творчості, з якими в кінцевому розумінні пов'язані всі інші ідеї символи: дух, світ, доля людини, духовний досвід особистого та історико- соціального життя. Саме свобода, вважав він, визначає «царство духу», протистоїть «царству об'єктивації». Вона реалізується через творчість, до якої, власне, й зводиться «позитивний» аспект людського буття, яке не знає кордонів.

М. Бердяєв добре орієнтувався в марксистській філософії, оскільки на початкових етапах своєї науково-філософської еволюції він належав до так званих легальних марксистів і, безперечно, поділяв марксистські концептуальні положення. Водно час, перебуваючи в таборі «легальних марксистів», М. Бердяєв виступив з критикою К. Маркса. У праці «Суб'єктивізм та ідеалізм суспільної філософії» (1901 рік), поряд з критикою поглядів відомого теоретика російського народництва М. Михайловського, М. Бердяєв запропонував змінити соціальну орієнтацію марксизму на боротьбу з його істинною орієнтацією на моральне вдосконалення людей.

В історії розвитку інтелектуальних соціальних пошуків започаткована М. Бердяєвим у Росії, а трохи раніше Е. Бернштейном на західноєвропейському теоретичному ґрунті, спроба переосмислення марксизму в морально-етичному плані дістала назву «етичного соціалізму». Орієнтуючи маси на етичне засудження капіталізму та вдосконалення суспільства засобами соціальної педагогіки, з необхідністю етичний соціалізм мав прийти (і прийшов!) до богошукання, до протиставлення класовій боротьбі альтернативи внутрішнього духовного звільнення людини з полону необхідності. Цей шлях пройшов і М. Бердяєв: оцінка марксистської соціальної філософії здійснена ним з позицій «нового християнства», що, безперечно, слід мати на увазі, прямуючи за бердяєвськими роздумами та міркуваннями [22].

 

2.2. Специфіка творчої діяльності М.Бердяєва

 

Духовна еволюція Бердяєва пройшла шлях від "легального марксизму", коли він (поряд з іншими марксистами) виступав проти ідеології народництва, до релігійного світогляду. Причиною розриву з марксизмом для Бердяєва було неприйняття ним ідеї диктатури і революційного насильства, незгоду з тим, що історична істина залежить від класової ідеології, від чиїх би то не було інтересів.

На противагу цим твердженням він підкреслює, що об'єктивна (абсолютна) істина існує незалежно від класового (емпіричного) свідомості і може лише в тій чи іншій мірі відкриватися людині - залежно від його життєвого досвіду і ціннісних установок. Але навіть ставши на позиції християнства, він шукав не віри, а знання, він і в релігійному житті хотів зберегти свободу шукання, свободу творчості.

Бердяєв був, мабуть, єдиним популярним російським філософом. Свої ідеї він викладав емоційно і надзвичайно дохідливо. Деякі його формулювання стали афоризмами [23, с. 54].

Головна проблема філософії Бердяєва - сенс існування людини і з зв'язку з ним сенс буття в цілому. Її рішення, на думку письменника, може бути тільки антропоцентричним - філософія "пізнає буття з людини і через людину", зміст буття виявляється в сенсі власного існування. Осмислене існування - це існування в істині, досяжне людиною на шляхах порятунку (втечі від світу) або творчості (активного перебудови світу культурою, соціальною політикою). Філософія Бердяєва носить персоналістичний характер; він прихильник цінностей індивідуалізму. Бердяєв був поглинений екзистенціальним інтересом до людини. Однак, на відміну від інших філософів-екзистенціалістів, письменник не задовольняється співпереживанням, його хвилює не стільки трагедія людського існування, скільки свобода людської особистості і людської творчості.

Але він у рівній мірі не брав християнську схему, вкорінюються зло в самій людині. Він вважав за краще абсолютизувати свободу, відокремити її від Бога і людини, щоб тим самим онтологізувати зло, занурити його в добитійственний хаос [24, с. 77].

Об'єктивація - одне з основних понять філософії Бердяєва, вона означає трансформацію духу в буття, вічності - у тимчасове, суб'єкта - в об'єкт, породження не справжнього світу явищ, де результати духовної активності людини набувають форми простору і часу, починають підкорятися причинно-наслідковим відносинам і законами формальної логіки.

В основу формування національних особливостей російської душі, російського національного типу, за Бердяєвим, лягли два протилежні начала: 1) природна, язичницька, діонісійська стихія,

2) аскетично орієнтоване православ'я.

Природна - початок пов'язаний з неосяжністю Росії. Російська душа пригнічена неосяжними російськими полями і неосяжними російськими снігами, вона потопає і розчиняється в цій неосяжності. Оформлення свій душі і оформлення своєї творчості утруднено було для російської людини. Державне оволодіння неосяжними російськими просторами супроводжувалося страшної централізацією, підпорядкуванням усього життя державному інтересу і придушенням вільних особистих і суспільних сил. Завжди було слабко в російських свідомість особистих прав і не розвинена була самодіяльність класів і груп. У типі російської людини завжди зіштовхуються два елементи - первісне, природне язичництво, стихійність безкінечною російської землі і православний, з Візантії отриманий, аскетизм, спрямованість до потойбічного світу. Російська душа хоче священної громадськості, богообраний влади. Природа російського народу зізнається, як аскетична, та така, яка відрікається від земних справ і земних благ.

У філософській спадщині Н. А. Бердяєва були поставлені найбільш животрепетні питання російської думки і життя. Він ще в першій половині нашого століття виділив тему свободи особистості як центральну проблему філософської думки та запропонував шляхи її вирішення. Саме тому творчість цього видатного російського мислителя, чиї твори замовчувалися на його батьківщині понад сімдесят років, викликають такий живий і зростаючий інтерес. Філософ виконав нелегкий шлях від марксизму до філософії особистості і свободи в дусі релігійного екзистенціалізму та персоналізму. Свобода, дух, особистість, творчість протиставляються Бердяєвим необхідності, світу об'єктів, в якому панують зло, страждання, рабство. Сенс історії, за Бердяєвим, містично осягається в світі вільного духу, за межами історичного часу. Основні твори Бердяєва (перекладені на багато мов): "Сенс творчості" (1916), "Світогляд Достоєвського" (1923), "Філософія вільного духу" (т. 1-2, 1927-28), "Російська ідея" (1948) , "Самопізнання" (1949). Крім того з усього численного творчої спадщини Бердяєва варто виділити характерні для нього статті: "Боротьба за ідеалізм" ("Світ Божий", 1901), "Критика історичного матеріалізму" (там же, 1903), "Про новий російською ідеалізмі" ("Питання філософії та психології ", 1904).

Бердяєв - філософ культури, і його гаряча прихильність до культурних досягнень владно вимагає від нього придбання виключної власності на всі її завоювання. Завдяки гуманізму своєї філософської позиції і таким відмітним її рис, як "повстання проти будь-яких форм тоталітаризму, невпинна захист свободи, відстоювання первинність духовних цінностей, антропоцентричний підхід до проблем, персоналізм, пошуки сенсу життя та історії" (Ф. Коплстон) Бердяєв зумів піднятися до справжньої самобутності, відкрити перед російською духовністю нові "горизонти думки".

Поняття "особистість" розуміється Бердяєвим як неповторна, унікальна суб'єктивність. Через притаманну їй свободу і можливість вільної творчості вона спрямована на творення нового світу. Історія людства постає у вигляді процесу розвитку особистісного початку людини, а сам він досягає найвищого блаженства в єднанні з Богом у своєму творчому акті, спрямованому на досягнення вищих божественних цінностей: істини, краси і блага, на досягнення нового буття, нового, справжнього світу, царства Духа.

Прихильність "філософії органічного духу" дозволила Бердяєвим вирішити поставлені ним проблеми "реальності, свободи, особистості". Дух є у людині як нескінченна свобода і необмежену творчість, людина є "Божої ідеєю". Кожна людина, на думку Бердяєва, має відгадати "Божу ідею про себе", самореалізуватися і "допомагати Богу в здійсненні задуму Божого в світі". Філософ вважає, що Бог діє в царстві свободи, а не в царстві необхідності, саме в дусі, а не в детермінованою природі. Бердяєв завжди відстоював прагнення свободи до необхідності, її недоторканність перед обличчям експансії детермінізму. Можливо саме тому, що відносяться в історичній хронології до першої половини XX століття, Н.А. Бердяєв залишається багато в чому нашим сучасником, що закликає при вирішенні всіх філософських проблем ставити в центр людини і його творчість.

Починаючи з 1867 року, Російське технічне товариство видавало свої праці «Записки імператорського товариства», а з 1876 року Праці постійної комісії з технічної освіти, журнал «Технічна освіта» і журнал «Технік». Журнал 2Технік» був досить популярним, висвітлював новини техніки. Його редагуванням і видання займався з 1884 по 1889 російський інженер П.К. Енгельмейер. Крім цих журналів видавалися і багато інших. Особливим інтересом користувався щомісячний журнал відкриттів, винаходів, удосконалень, новин техніки і промисловості «Технічний збірник та вісник промисловості», в якому неодноразово з'являлися статті П. К. Енгельмейера, присвячені техніці і творчості. Наприкінці 19, початку 20 століття, починає впливати на розвиток європейської філософської думки наша російська філософія в особі найвизначніших російських філософів, а особливо, М. Бердяєва, У цей період виникла особлива потреба в новому світовідчутті [34, 336 с.]. Через техніку наука поєднала в єдине ціле все людське населення планети і тому до 20 сторіччя всі життєві питання виявилися поставленими в світовому аспекті. А рубіж 19-20 століть, став еволюційним переходом до якісно нової історичної епохи, яка дала світові як ніколи багато талановитих учених, винаходів і відкриттів. [24].

Розділ 3 ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ М. БЕРДЯЄВА

 

На думку М. Бердяєва у суспільно-духовному житті примат належить культурі. Не в політиці і не в економіці, а в культурі здійснюються мета суспільства. І високим якісним рівнем культури виміряється цінність і якість громадськості. На думку Бердяєва від демократизації культура всюди знижується у своїй якості й у своїй цінності. Вона робиться більш дешевою, більш доступною, більш широко розлитою, більш корисною і комфортабельною, але і більш плоскою, зниженою у своїй якості, некрасивою, позбавленою стилю.

М.Бердяєв зазначав, що культура переходить у цивілізацію. Демократизація неминуче веде до цивілізації. Вищі підйоми культури належать минулому, а не буржуазно-демократичному століттю, що найбільше зацікавлений зрівняльним процесом. У цьому плебейському столітті натури творчі і витончено культурні почувають себе більш самотніми і невизнаними, ніж в усі попередні століття. Ніколи ще не було такого гострого конфлікту між обраною меншістю і більшістю, між вершинами культури і середнім її рівнем, як у наше буржуазно-демократичне століття. Тому що в колишні століття конфлікт цей послаблявся більш органічним складом культури.

Але в культурі, що загубила «органічність», яка відступила від ієрархічної своєї будови, у культурі по своїй будові «критичній» цей конфлікт стає нестерпно болісним. Він викликає невимовний сум кращих людей нашої епохи. Людям демократичного духу незнайомі цей сум і незрозуміло це лиховісне почуття самітності в сучасній культурі. Для більшості культура — лише засіб вашої політики й економіки, лише знаряддя благоденства, лише культура для народу. М.Бердяєв звертався до радянських керманичів так: “Ви не в силах перебороти свого споконвічного утилітаризму. І скільки б ви ні пробували прикрашати себе культурою, занадто видно і ясно, що ніяких цінностей культури для вас не існує. Вам потрібна цивілізація, як знаряддя вашого земного царства, але культура вам не потрібна” [25, с. 21].

М.Бердяєв зазначав, що культура і цивілізація — не те саме. Культура народилася з культу. Джерела її — сакральні. Навколо храму зачалась вона й в органічний свій період була зв'язана з життям релігійним. Так було у великих древніх культурах, у культурі грецькій, у культурі середньовічній, у культурі раннього Відродження.

Культура — шляхетного походження. Їй передався ієрархічний характер культу. Культура має релігійні основи. Це потрібно вважати встановленим і із самої позитивно-наукової точки зору.

Культура — символічна по своїй природі. Символізм свій вона одержала від культової символіки. У культурі не реалістично, а символічно виражене духовне життя. Усі досягнення культури по природі своїй символічні. У ній дані не останні досягнення буття, а лише символічні його знаки. Така ж і природа культу, що є прообраз здійснених божественних таємниць. Цивілізація не має такого шляхетного походження. Цивілізація завжди має вид parvenue (вискочка (фр.). У ній немає зв'язку із символікою культу. Її походження мирське. Вона народилася в боротьбі людини з природою, поза храмами і культом. Культура завжди йде зверху вниз, шлях її аристократичний. Цивілізація йде знизу нагору, шлях її буржуазний і демократичний. Культура є явище глибоко індивідуальне і неповторне. Цивілізація ж є явище загальне і всюди повторюване. Перехід від варварства до цивілізації має загальні ознаки у всіх народів, і ознаки по перевазі матеріальні, як, наприклад, використання заліза і т.п. Культура ж древніх народів на самих початкових ступенях своїх дуже своєрідна і неповторно індивідуальна, як культура Єгипту, Вавілону, Греції і т.п. Культура має душу. Цивілізація ж має лише методи і знаряддя [26, с. 60].

Шляхетність усякої справжньої культури визначається тим, що культура є культом предків, шанування могил і пам'ятників, зв'язок синів з батьками. Культура заснована на священному переказі. І чим древніша культура, тим вона значніша і прекрасніша. Культура завжди пишається стародавністю свого походження, нерозривним зв'язком з великим минулим. І на культурі ґрунтується особливого роду благодать священства. Культура, подібно церкви, найбільше дорожить своєю наступністю.

У культурі немає хамізму, немає зневажливого відношення до могил батьків. Занадто нова, недавня культура, що не має переказів, соромиться цього свого положення. Цього не можна сказати про цивілізацію. Цивілізація дорожить своїм недавнім походженням, вона не шукає древніх і глибоких джерел. Вона пишається винаходом сьогоднішнього. У неї немає предків. Вона не любить могил. Цивілізація завжди має такий вид, точно вона виникла сьогодні чи вчора. Усе в ній нове, усе пристосоване до зручностей сьогоднішнього дня. У культурі відбувається велика боротьба вічності з часом, великий супротив руйнівної влади часу. Культура бореться зі смертю, хоча неспроможна перемогти її реально. Їй дороге увічнення, безперервність, наступність, міцність культурних створінь і пам'ятників. Культура, у якій є релігійна глибина, завжди прагне до воскресіння.

У цьому відношенні найбільшим зразком культури релігійної є культура Древнього Єгипту. Вона вся була заснована на спразі вічності, спразі воскресіння, уся була боротьбою зі смертю. І єгипетські піраміди пережили довгі тисячоріччя і збереглися до наших днів. Сучасна цивілізація не будує вже пірамід і не дорожить тим, щоб пам'ятники її мали тисячолітню міцність. Усі швидкоплинно в сучасній цивілізації. Цивілізація, на відміну від культури, не бореться зі смертю, не хоче вічності. Вона не тільки мириться зі смертоносною владою часу, але і на цій смертоносності тимчасового потоку засновує усі свої успіхи і завоювання. Цивілізація дуже приємно і весело влаштовується на цвинтарях, забувши про небіжчиків. Цивілізація футуристична.

У культурі діють два початки — консервативне, звернене до минулого і підтримуюче з ним спадкоємний зв'язок, і творче, звернене до майбутнього і створюючи нові цінності. Але в культурі не може діяти початок революційний, руйнівний. Революційний початок власне кажучи ворожий культурі, антикультурний. Культура немислима без ієрархічної наступності, без якісної нерівності. Революційний ж початок ворожий будь-якому ієрархізму і спрямований на руйнування якостей. Дух революційний хоче озброїти себе цивілізацією, привласнити собі її утилітарні завоювання, але культури він не хоче, культура йому не потрібна.

Нової культури революціонери не можуть створити, тому що взагалі не можна створити нової культури, яка не має ніякого спадкоємного зв'язку з минулою культурою, яка не має ніякого переказу, яка не поважає предків.

Культура розкривається зверху вниз. «Пролетарська» настроєність і «пролетарська» свідомість власне кажучи ворожі культурі. Войовничо усвідомлювати себе «пролетарем» — значить заперечувати всякий переказ і усяку святиню, усякий зв'язок з минулим і всякою наступністю, значить не мати предків, не знати свого походження. У такому щиросердечному стані не можна любити культури і діяти культуру, не можна дорожити ніякими цінностями як своїми власними. Робітник може брати участь у житті культури, якщо він не буде усвідомлювати себе «пролетарем».

Соціалізм не несе із собою у світ ніякого нового типу культури. І коли фахівці говорять про якусь нову духовну культуру, завжди почувається неправда їхніх слів. Соціалісти навіть самі почувають незручність при розмові на цю тему. І ті соціалісти, що щиро хотіли б нової культури, не розуміють, що вони безнадійно почали шлях свій не з того кінця. На цих шляхах не діється культура. Не можна робити культуру додатком до якоїсь істотної, основної справи, чимось начебто недільної розваги. Культуру можна діяти лише тоді, коли вона сама вважається істотною, основною справою. Соціалісти хочуть направити волю і свідомість людини винятково на матеріальну, економічну сторону життя.

Демократичним шляхом не можуть створюватися «науки» і «мистецтва», не діється філософія і поезія, не з'являються пророки й апостоли. Закриття аристократичних джерел культури є вичерпанням всяких джерел.

Епоха Відродження в Італії тому і була глибоко культурною епохою, на відміну від епохи реформації і революції, що вона не тільки не зробила революційного розриву в переказах культури, але відродила переказу античної культури і на них спорудила свій небувалий творчий підйом. Духовний тип Відродження є культурний і творчий тип. Духовний тип реформації означає руйнування церковних і культурних переказів, початок революційне, а не творче. Антична культура ввійшла в християнську церкву, і церква була охоронницею переказів культури в епоху варварства і пітьми. Східна церква одержала переказ античної культури через Візантію.

Західна церква одержала переказ античної культури через Рим. Культ церковний насичений культурою, і від нього і довкола нього діялася і нова культура старої Європи.

Європейська культура є насамперед і найбільше культура латинська і католицька. У ній є нерозривний зв'язок з античністю. По ній можна вивчати природу культури. Якщо ми, росіяни, не остаточно варвари і скіфи, то тому лише, що через православну церкву, через

Візантію одержали зв'язок з переказами античної, грецької культури. Усі революції спрямовані проти церкви і хочуть порвати зв'язок з переказами античної культури, у церкву що ввійшли. І тому вони представляють варварське повстання проти культури. Боротьба проти шляхетної культури, проти культурної символіки почалася ще з іконоборства, з боротьби проти культу. Це — духовне джерело культуроборства.

Поняття особистості у Бердяєва має концептуальний зміст: усі його роздуми починаються і закінчуються поняттям “людина”. Він був переконаний, що кожна людина є особистість, що основа духовного буття і призначення її полягають саме в можливості відкрити в собі особистість шляхом безкінечного самоутвердження. Суть людини полягає не в загальному і родовому, а в індивідуальному. Особистість має свій неповторний образ. Індивідуальне буття людини, вважає Бердяєв, є первісним, визначальним. Зовнішня реалізація всього індивідуального і неповторного, що має людина, становить зміст творчості. Творчість - найважливіша характеристика людини як особистості.

Свобода у Бердяєва безпосередньо пов`язана з суттю людини: основна якість духу особистості. Особистість за духовною природою, є істота вільна і творча. Свобода є позитивною, творчою потугою, що нічим не зумовлюється і не обґрунтовується. Це здатність духу творити не з природного світу, а із самого себе.

Свобода, вважає Бердяєв, є самоочевидною і не потребує зайвих філософських обґрунтувань і доказів. Вибір особистого шляху і поля діяльності - результат вільного волевиявлення людини. Тому особистість не можлива без самостійності, свободи.

Свобода, як усвідомлений вибір людиною варіанта певної поведінки в певній ситуації, залежить не тільки від зовнішніх обставин, але й від стану духовного світу людини, від міри її внутрішнього настановлення на істину, добро, красу, справедливість.

Свобода також виражається в здатності людини змінювати реальну ситуацію, планувати і практично досягати нової ситуації. Проблема відповідальності людей за свою свободу і дії завжди пов`язана з розумінням меж цієї свободи, меж втручання в природні і суспільні процеси, в життя інших людей і своє власне життя.

Свобода і відповідальність особистості - провідна тема екзистенціалізму, який визначає свободу як фундаментальну характеристику людського існування, завдяки якій людина може творити себе і обирати образ майбутнього світу.

Людина одвічно вільна, її свобода не залежить від обставин даної ситуації, а виражається ставленням до неї, вибором внутрішньої, духовно-моральної позиції індивіда.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їх реалізації. Формами виявлення людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін. Характер вибору, дій, почуття відповідальності особи багато в чому залежать від стану її внутрішнього, духовного світу, від її ціннісних орієнтацій. Ціннісні орієнтації - це світоглядні, моральні, політичні переконання, принципи поведінки, глибокі і постійні уподобання. Сукупність сталих ціннісних орієнтацій становить своєрідний стрижень свідомості, який забезпечує стійкість особи, наслідування нею певного типу поведінки і діяльності. Такі ціннісні орієнтації є дуже важливими регуляторами поведінки індивідів. І тому в будь-якому суспільстві неодмінно здійснюється цілеспрямований вплив на ціннісні орієнтації особи. Криза особистості в сучасному світі тісно пов`язана з необхідністю перегляду старих і наробки нових ціннісних орієнтацій. Адже людина повинна зберегти свою самобутність, індивідуальність і водночас змінювати свій внутрішній світ, постійно нарощуючи особистісний потенціал [30].

 

 

ВИСНОВОК

 

Бердяєву належить визначне місце у розвитку світової філософії XX століття. Проблема людини, за власним твердженням Бердяєва, завжди була в центрі його роздумів. Людина як особистість для нього незрівнянно цінніша за суспільство, державу чи націю. Гострота проникнення в суть проблем, блискуча ерудиція та невичерпний ентузіазм привертали і привертають до М.Бердяєва увагу й симпатії духовно чутливих людей усього світу. Його духовна спадщина, пройнята високим пафосом свободи та поваги до людської особистості, в наш час покликана відіграти особливу роль.

Сьогоднішня філософія техніки, що розуміється як філософія, людини, наполягає на тому, що скоріше техніка повинна бути підлегла людському імперативу, ніж людина підлегла імперативу технічному. Вона наполягає на тому, щоб людина ставилася з повагою до тендітної рівноваги в природі і давала дозвіл лише на таку інструменталізацію світу, яка зміцнювала б цю рівновагу, не руйнуючи його. Вона наполягає на тому, що знання людини не повинне бути спрямоване проти інших створінь, що знання це не повинне бути силою, яка використовується з метою контролю і маніпулювання, але скоріше повинне служити кращому розумінню природи речей і гармонічному в неї включенню. Вона наполягає на тому, що людське поняття прогресу повинне означати не вимирання інших створінь природи й у той же час омертвіння щиросердечних і почуттєвих потенцій людини, а швидше збільшення своєрідності людини, що здійснюється головним чином через розширення її духовності. Вона стверджує, що суспільство і цивілізація дали нам серйозний урок, до якого в минулому ми були схильні відноситися легковажно, але який здатний зберегти наші здоров'я, єдність і цілісність через наше свідоме прилучення до природи речей, -- прилучення, значно більш глибоке, ніж погоня за матеріальним прогресом.

Вступ людини в супертехнічне століття, у смугу глобального демографічного вибуху не залишає більш відкритої дороги “назад до природи”. Як надмірне захоплення технікою, так і відмова від її однаково відпадають. Мудрість лежить у дотриманні міри, в орієнтації на середній шлях, у дотриманні мудрого правила -- “Нічого надміру!”, про що говорили ще античні мудреці задовго до всесвітньої “технічної революції”.

Подолання кризових явищ в філософії техніки також пов'язується із формуванням нової раціональності, яка передбачає розвиток синергетики (теорії самоорганізації). Саме синергетика вчить людину поваги до світу, допомагаючи їй зрозуміти, що не все піддається людському контролю, тому так важливо адаптуватися до різноякісного світу, бути готовим до участі у подальшому його становленні і власному самоосягненні та самоздійсненні.

У філософській спадщині Н. А. Бердяєва були поставлені найбільш животрепетні питання російської думки і життя. Він ще в першій половині нашого століття виділив тему свободи особистості як центральну проблему філософської думки та запропонував шляхи її вирішення. Саме тому творчість цього видатного російського мислителя, чиї твори замовчувалися на його батьківщині понад сімдесят років, викликають такий живий і зростаючий інтерес. Філософ виконав нелегкий шлях від марксизму до філософії особистості і свободи в дусі релігійного екзистенціалізму та персоналізму. Свобода, дух, особистість, творчість протиставляються Бердяєвим необхідності, світу об'єктів, в якому панують зло, страждання, рабство. Сенс історії, за Бердяєвим, містично осягається в світі вільного духу, за межами історичного часу. Основні твори Бердяєва (перекладені на багато мов): "Сенс творчості" (1916), "Світогляд Достоєвського" (1923), "Філософія вільного духу" (т. 1-2, 1927-28), "Російська ідея" (1948) , "Самопізнання" (1949). Крім того з усього численного творчої спадщини Бердяєва варто виділити характерні для нього статті: "Боротьба за ідеалізм" ("Світ Божий", 1901), "Критика історичного матеріалізму" (там же, 1903), "Про новий російською ідеалізмі" ("Питання філософії та психології ", 1904).

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Адорно Т.В. О технике и гуманизме // Философия техники в ФРГ. - М.: Прогресс, 1989.- 152 С.

2. Белл Д. Социальные рамки информационного общества // Новая технократическая волна на Западе. - М.: Пресс, 1986 - 320 С.

3. Бёме Г., Даале В., Крон В. Сциентификация техники // Философия техники в ФРГ. - М.: Прогресс, 1989.- 117 С.

4. Бердяев Н.А. Человек и машина // Вопросы философии. - 1989. - № 2.

5. Воронин А.А. Техника как коммуникационная стратегия. // Вопросы философии. - 1997. - №5.

6. Гайденко П. У истоков классической механики. // Вопросы философии. - 1996. - №5.

7. Грант Дж. Философия, культура, технология // Новая технократическая волна на Западе. - М.: Пресс, 1986.

8. Зиферле Р.П. Исторические этапы критики техники // Философия техники в ФРГ. - М.: Прогресс, 1989.

9. Князева Е., Курдюмов С. Синергетика: начала нелинейного мышления // Общественные науки и современность. - 1993. - №2.

10. Ленк Х. Ответсвенность в технике, за технику, с помощью техники // Философия техники в ФРГ. - М.: Прогресс, 1989.

11. Ленк Х. Размышления о современной технике: - М.: Аспект Пресс, 1996.

12. Мемфорд Л. Техника и природа человека // Новая технократическая волна на Западе. - М.: Пресс, 1986

13. Митчем К. Что такое философия техники: - М.: Аспект Пресс, 1995.- 148с.

14. Наконечна О.П. Естетичне як тип духовності: Монографія. - Рівне: УДУВГП, 2002. - 202 с.

15. Закономерности и социальные перспективы научно-технического прогресса (Вступительная статья) // Новая технократическая волна на Западе. - М.: Пресс. 1986 .

16. Новикова Л.И. Цивилизация перед выбором // Философские науки. - 1990. - № 7.

17. Перспективы научной рациональности в ХХI веке. (Материалы “круглого стола”) // Независимая газета № 06(42) 20 июня 2001 г.

18. Попов Е. В. Идейный смысл и проблемы западногерманской философии техники // Вопросы философии. - 1985. - № 12.

19. Розин В.М. Философия техники и культурно-исторические реконструкции развития техники. //Вопросы философии.- 1996, №3,

20. Сколимовски Х. Философия техники как философия человека // Новая технократическая волна на Западе. - М.: Пресс. 1986

21. Современная западная социология: Словарь, М.: Наука, 1990.- 432с.

22. Степин В.С. Научное познание и ценности техногенной цивилизации // Вопросы философии. - 1989. - №10.

23. Степин В.С. Росийская философия сегодня: проблемы настоящего и оценка прошлого // Вопросы философии. - 1997. - №5.

24. Тавризян Г.М. Культура, техника, человек. - М.: Наука, 1986. - 200с.

26. Философия техники в ФРГ.-М.:Прогресс, 1989. - 527 с.

27. Философские вопросы технического знания. - М.: Прогресс, 1984. - 432 с.

28. Хунинг А. Философия техники и Союз немецких инженеров // Философия техники в ФРГ. - М.: Прогресс, 1989.

29. Бердяєв Н. Філософія творчості культури і мистецтва. М., 1994. С.

30. Бердяєв Н. А. Філософія вільного духу. – М., 1996.

31. Мамонтов С.П. Основи культурології. – М., 1994.

32. Філософська енциклопедія. – М., 2000.

33. Лосский Н.О. История русской философии. — М., 1991. —- С. 319.

34. Алексеева А.П. Философия в вопросах и ответах / А.П. Алексеева, Л.Е. Яковлевой. - М.: 2007.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...