Главная Обратная связь

Дисциплины:






Залежно від кінетичної енергії кулі розрізняють чотири види її дії: розривну, пробивну, клиноподібну і контузійну. 4 страница



При зовнішньому огляді трупа виявляють відбитки рельєфу тканин і складок одягу, наявність на трупі та одязі залишків мас, що спричинили стискання (пісок, штукатурка, великий вантаж тощо).

При внутрішньому дослідженні трупа нерідко можна виявити так званий карміновий набряк легенів, тобто тканина легенів внаслідок насичення крові киснем має кар­міново-червоний колір.

У разі стискання грудей і живота можливі пошкодження внутрішніх органів (серця, легенів, печінки, селезінки, нирок), а також переломи ребер. У таких випадках йдеться не про асфіксію, а про пошкодження внутрішніх органів, які спричинили травматичний шок або гостру кровотечу.

Таким чином, смерть від механічної асфіксії внаслідок стискання грудей і живота можна запідозрити лише у випадках наявності видових і загальноасфіктичних ознак — відсутності чи наявності незначної травми. Стискання грудей і живота, найчастіше є наслідком нещасного випадку при завалах шахт, колодязів, споруд тощо. Маленькі діти можуть вмерти від асфіксії внаслідок накладання на груди тугого компресу. Особливо небезпечним є стискання в натовпі, що може призвести до смерті.

8. Утоплення

Утоплення — це один із видів механічної асфіксії, при якому механічним чинником є будь-яка рідина (вода, вино, нафта тощо), яка потрапляє в дихальні шляхи. Для того, щоб людина загинула від утоплення, необов’язковим є занурення тіла у велике водоймище. Людина може втопитися навіть у калюжі, тазу, діжці тощо. Це можливо у випадках, коли людина в стані сильного алкогольного сп’яніння або, наприклад, під час епілептичного нападу потрапляє обличчям у калюжу води. Вода при дихальних рухах аспі­рує у глибокі дихальні шляхи, і може настати смерть від механічного задушення. Проте, такі випадки спостерігаються надзвичайно рідко. Найчастіше тіло занурюється у воду на досить значну глибину.

Людина, перебуваючи під водою, спочатку затримує дихання звичайно протягом 1 хв., іноді трохи більше, що залежить від витривалості і тренованості. Коли затримувати дихання більше неможливо, рот розкривається, і вода стрімко надходить у дихальні шляхи, одночасно частково потрапляючи і в шлунок. Людина починає дихати у воді — настає період задишки.

Під час першого вдиху вода надходить у горло, внаслідок чого подразнюється слизова оболонка і виникає кашель. При цьому від змішування води, повітря і слизу в дихальних шляхах утворюється дрібнопухирчаста піна, яка поступово викидається з дихальних шляхів. Після цього настає нетривале припинення дихання, потім з’являється кінцеве дихання, яке через 5-6 хв. припиняється, а через 10-15 хв. настає смерть.

Проте, відомі випадки, коли після 10-15 хвилинного перебування під водою людину вдається повернути до життя. Можливо, це відбувається через спазм гортані або трахеї в першу мить від подразнення їх проникною водою, що й утруднює її надходження. Людина при цьому перебуває в стані уявної смерті.



Труп при утопленні звичайно перебуває під водою до розвитку гнильних процесів. Якщо він не застряє десь між підводним камінням або під корчем, то внаслідок гниль­них змін спливає на поверхню води.

Встановлення смерті від утоплення грунтується на ознаках, характерних для цього виду механічної асфіксії. У свіжих випадках діагностика утоплення не становить особливих труднощів, проте при наявності гнильних процесів усі характерні ознаки поступово зникають, і діагностика утоплення стає утрудненою.

При судово-медичному дослідженні трупа, витягнутого з води, потрібно спочатку виявити ознаки перебування його у воді, а потім вже виявити ознаки утоплення.

Ознаками перебування тіла у воді є мокрий одяг, мокре, немовби липке волосся, гусяча шкіра, зморщування сосків, навколо соскових кружал і мошонки, червоний колір трупних плям, мацерація шкіри, планктон в легенях і шлунку.

Ці ознаки зумовлені певними чинниками. Внаслідок подразнення шкіри водою і процесів заклякання відбувається деяке скорочення м’язів, що випрямляють волосся, через що над поверхнею шкіри підвищуються волосяні мішечки; шкіра немовби вкривається численними дрібними білястими горбиками (гусяча шкіра).

Подразнення шкіри, особливо холодною водою, при­зводить до скорочення м’язових волокон у ділянці сос­ків, навколососкових кружал і на мошонці, внаслідок чого спостерігається їх зморщування, іноді значно вираже­не.

Червоний колір трупних плям зумовлений тим, що через холодну вологу шкіру легко проникає кисень, а тому після витягання трупа з води кисень, сполучаючись із трупною кров’ю, окислює її. Це явище можна помітити на будь-якому трупі, якщо покласти його на мокрий секційний стіл, на якому іноді збираються невеликі калюжі води. Стикаючись з водою, фіолетові або синюшні трупні плями у цих ділянках незабаром робляться червоними.

Особливо велике практичне значення має мацерація шкіри, ос­кільки за її розвитком можна приблизно визначити час перебування трупа у воді. Мацерація (банна шкіра, або рука прачки, рис. 60) — це розмокання, набрякання і змо­р­щування шкіри, яке відбувається у воді. Мацерація насамперед виникає на верхніх і нижніх кінцівках, особливо на кистях і ступнях. Спочатку вона з’являється на пальцях рук і ніг, поступово поширюючись на всю поверхню кистей і ступнів, спостерігається побіління і дрібна складчастість шкіри (слабо виражені ознаки мацерації), потім шкіра набуває перлисто-білого забарвлення і вираженої складчастості (виражені ознаки мацерації). Згодом виникають пухирці, наповнені рідиною, і поступово відбувається повне відокремлення епідермісу разом нігтями (різко виражені ознаки мацерації).

Якщо потягнути за нігті, то верхній шар шкіри знімається разом з нігтями у вигляді рукавички (“рукавичка смерті”). Після цього мацерація поширюється на шкіру всього тіла. Холодна вода затримує процеси мацерації, а тепла прискорює їх (табл. 7).

Встановлено (С.П.Дідковська, 1959) досить важливі в практичному відношенні особливості мацерації:

1. Трупи новонароджених тривалий час не піддаються мацерації. Відбувається це тому, що шкіра новонароджених вкрита шаром сироподібного мастила (vernix caseosa), яке запобігає мацерації шкіри.

2. Мацерація шкіри триває під мокрим одягом.

3. При низькій температурі води (від +2 до +10°С), коли ознаки мацерації візуально не виявляються, їх можна встановити мікроскопічним дослідженням шкіри з виявленням набрякання рогового шару, відторгнення рогових пластинок, наявності поздовжніх трі­щин у товщі рогового шару шкіри, пізніше — зникнення ядер клітин, втрата чіткості їхніх країв тощо.

Усі ці ознаки перебування тіла у воді можна виявити на будь-яких трупах, витягнутих із води, тобто не тільки на трупах осіб, що померли від утоплення, а й на тих, що загинули від інших причин, наприклад, на трупах, кинутих у воду після вбивства з метою приховання слідів злочину.

У випадку смерті від утоплення виявляються як загальноасфіктичні, так і видові його ознаки.

До таких видових ознак утоплення належать: дрібнопухирчаста біла піна в дихальних шляхах (ознака Крушевського), почервоніння і набрякання слизової оболонки дихальних шляхів, збільшення і емфізема легень, бліді, розпливчасті крововиливи на їх поверхні (плями Рассказова-Лукомського); наявність води у тонкій кишці, черевній порожнині (ознака Моро), збільшення печінки і наявність планктону у внутрішніх органах; наявність рідини середовища утоплення в пазусі клиноподібної кістки (ознака Свешнікова).

Наявність піни у дихальних шляхах, а також біля отворів рота і носа зумовлена тим, що під час задухи, коди вода потрапляє в дихальні шляхи і подразнює їх слизову оболонку, відбувається виділення великої кількості слизу, що містить білки, які змішуються і збиваються з водою і повітрям в дихальних шляхах, утворюючи дрібнопухирчасту піну, що випинається назовні. Ця піна досить стійка, при висиханні зберігає свою конфігурацію. Внаслідок подразнення водою слизова оболонка дихальних шляхів гіперемійована, набрякла.

Потрапляючи в бронхи, вода сильно тисне на повітря, яке міститься там. Воно розриває стінки альвеол і потрапляє під легеневу плевру, спричиняючи емфізему. На місце витиснутого повітря проникає вода. Внаслідок цього об’єм легенів значно збільшується, і вони зсередини тиснуть на грудну клітку, через що на них нерідко залишаються поперечні борозни — сліди від утискування ребер. За рахунок води, що проникла в легені, маса їх збільшується до 600-700 г. Якщо легені в плевральній порожнині розташовуються вільно, розширення та емфізема легень при утопленні добре виражені в тому разі, коли вони майже по всій поверхні прирощені до підреберної плеври міцними спайками, які не дозволяють їм розкриватися.

Наявність розпливчастих, з нечітко обмеженими краями крововиливів (плями Рассказова-Лукомського) пояснюється розбавленням крові водою, яка потрапляє в кров через альвеолярні капіляри.

У випадках утоплення в морській воді, яка є гіпертонічним розчином, гемоліз еритроцитів не відбувається, і кров стає густішою, тому плями Рассказова-Лукомського під легеневою плеврою не виникають.

Велика кількість води у шлунково-кишковому тракті пояснюється її проникненням в період утоплення. Якщо рідина є в 12-палій кишці, то це вказує на зажитьттєве її потрапляння під час вмирання.

Внаслідок застійних явищ і збільшення об’єму рідини в судинах печінки збільшуються її об’єм і маса (до 2000 г).

Найважливішою ознакою утоплення треба вважати наявність при мікроскопічному дослідженні внутрішніх органів планктону (крім легенів і шлунка, куди він може потрапити й післясмертно), тобто суспензованих у воді тваринних і рослинних мікроорганізмів, в основному діатомових водоростей, що мають щільний панцир (рис. 61). При розриві альвеолярних стінок вони потрапляють у потік крові і заносяться у внутрішні органи. Особливо велика кількість їх виявляється у крові, м’язі серця, нирках і в кістковому мозку. Виявлення часточок планктону (десятки та сотні) в цих органах свідчить про утоплення, оскільки післясмертно вони потрапити в ці органи не можуть.

Метод виявлення планктону дає позитивний результат і в разі гниття трупа, коли всі інші видові ознаки утоплення поступово зникають.

Для дослідження на діатомовий планктон найчастіше вилучають нирку, яка міститься у капсулі, що захищає її від забруднення. У разі виражених гнильних змін трупа діатомовий планктон виділяють з довгих трубчастих кісток (плечової або стегнової).

У випадках ексгумації при повному розплавленні кісткового мозку діатомовий планктон добувають шляхом промивання кісткового каналу дистильованою водою з додаванням сірчаної або азотної кислоти.

Утоплення найчастіше є результатом нещасного випадку. Іноді трапляються випадки самогубства, ще рідше — вбивства.

Якщо при вбивствах перед скиданням у воду мала міс­це боротьба, на трупі можна виявити різні пошкодження (садна, синці тощо) — сліди боротьби та опору. У тому ра­зі, коли зіштовхування у воду відбувається раптово, та­ких пошкоджень може не бути. Самогубці іноді прив’я­зують собі каміння чи інший вантаж, зв’язують руки і на­віть ног­и. Слід враховувати можливість заподіяння само­му собі поранень перед потраплянням у воду або одержан­ня пошкоджень випадкового характеру при падінні у во­ду (наприклад, порушення цілості кісток черепа при уда­рі головою об кам’яний виступ моста, різні пош­код­жен­ня при пірнанні у мілкому місці, стрибках з висоти тощо).

На трупах, витягнутих з води, нерідко виявляються післясмертні пошкодження, заподіяні гострими предметами — кінцями багрів (при витягуванні або розшуках трупа), гвинтами пароплавів та ін.

Проте, не кожен труп, витягнутий з води, є жертвою утоплення. Смерть у воді може настати і з інших причин, наприклад, від крововиливу в мозок, довільного розриву серця з тампонадою перикарда та ін.

Іноді на трупі, витягнутому з води, виявляються забиті рани, пошкодження кісток, або петля на шиї з прив’язаним до неї вантажем.

У таких випадках питання про механізм цих пошкоджень вирішується індивідуально, з урахуванням їх характеру, локалізації, особливостей організму, а також результатів детального вивчення усіх матеріалів справи.

Розділ XI

Пошкодження від дії
високої та низької температури

Організм людини забезпечений досконалим механізмом терморегуляції, який дозволяє підтримувати постійну температуру тіла при значних коливаннях температури навколишнього середовища. Сталість температури тіла підтримується саморегулюванням процесів теплоутворення і тепловіддачі. Теплотворення безпосередньо пов’язане з обмінними процесами. Тепловіддача здійснюється шляхом тепловипромінювання (близько 55% всього обсягу тепловіддачі), теплопроведення (близько 15%), випарування поту (близько 27%) і віддачі тепла з виділеннями організму (близько 3%).

Нормальна температура тіла регулюється теплоізоляцією (підшкірна жирова клітковина), тремтінням (вироблення тепла за рахунок м’язової активності), системою кровообігу (судини кінцівок здійснюють теплообмін), потінням (шляхом випаровування вологи видаляється надмірне тепло), зігріванням повітря в порожнині носа на холоді і охолодженням в спеку та ін. Тривале перебування в екстремальних температурних умовах може призвести до розладу терморегуляції і загибелі людини. Такі ж наслідки можливі внаслідок контактної пошкоджувальної дії високої і низької температури.

1. Пошкодження від дії високої
температури

Загальна дія на організм високої температури призводить до загального перегрівання його, місцева — до опіків і опікової хвороби.

2. Місцева дія високої температури

Підвищення температури тканин понад +50° С призводить до загибелі клітин і розвитку коагуляційного некрозу. Пошкодження тканин від місцевої дії високої температури дістало назву опіків. Причиною опіків можуть бути полум’я, гаряча (понад +60° С) або кипляча рідина, палаючі смоли (напалм, бітум), різні розжарені тіла, водяна пара, розпечені гази.

Розрізняють опіки чотирьох ступенів:

I. Характеризується еритемою шкіри;

II. Серозним запаленням з утворенням пухирів;

III-а. Коагуляційним некрозом поверхневих шарів дерми з частковим ураженням росткового шару;

III-б. Некрозом дерми на всю глибину із загибеллю сальних і потових залоз;

IV. Некрозом шкіри і глибоких тканин, охоплюючи і кістки.

Характеризуючи опікову травму, потрібно визначити площу опіку у відсотках до всієї поверхні тіла. Для цього запропоновано різні способи. В практичній роботі зручно користуватися правилом дев’ятки: голова і шия разом становлять 9%, передня і задня поверхні тулуба — по 18%, верхня кінцівка — 9%, нижня — 18%, промежина (враховуючи статеві органи) — 1%.

Опіки полум’ям відзначаються значною глибиною і ураженням великої площі поверхні тіла. Опікова поверхня вкрита темно-сірим нальотом кіптяви. Волосся, що розташовуються з країв і на деякому віддаленні від зони ураження, колбоподібно роздуте.

Опіки від полум’я палаючого бензину та інших летких рідин мають деякі особливості. На відкритих частинах тіла опікове ураження характеризується наявністю ділянок рівномірного поверхневого некрозу шкіри. З країв опікової поверхні нерідко помітна світлосіра тонка облямівка змертвілого епідермісу. На ділянках тіла, вкритих одягом, опіки глибші, що пояснюється додатковою контактною дією на шкіру палаючого одягу.

Опіки гарячою або киплячою рідиною при великій площі ураження характеризуються переважанням пухирів, відсутністю кіптяви і опалення волосся. Розтікаючись під одягом, рідина спричиняє опіки у вигляді видовжених доріжок.

Опіки палаючими смолами мають, як правило, невелику площу і призводять до ураження IV ступеня.

В глибині ран і на одязі можуть зберігатися частини агента, що діяв.

Опіки розжареними металевими предметами залежно від їх температури і часу тривалості контакту можуть бути різного ступеня. Рідкий метал зумовлює глибокі місцеві опіки. Розжарені металеві побутові предмети в більшості випадків спричиняють неглибокі опіки і повторюють форму, величину, а іноді — рельєф поверхні предмета, яким завдано пошкодження.

Виключне значення для настання смерті від місцевої дії високої температури мають площа і ступінь пошкоджен­ня. Так, опіки II ступеня призводять до смерті при ураженні 1/2 площі тіла. При опіках III ступеня смерть настає при ураженні 1/3 площі тіла. Діти і люди похилого віку чутливіші до місцевої дії високої температури, тому їх смерть може настати при ураженні меншої площі тіла. Як­що площа опіку II-IV ступеня не перевищує 10-15% поверх­ні тіла (I ступеня — 50%), то людина, яка постраждала, не вмирає безпосередньо в перші години після пошкоджен­ня.

В організмі людини виникають значні патологічні зміни у внутрішніх органах, які дістали назву опікової хвороби. У перебігу опікової хвороби розрізняють чотири періоди:

1) опікового шоку;

2) гострої токсемії;

3) септикотоксемії;

4) реконвалесценції.

Тяжкість і наслідки її залежать від площі глибоких опіків і характеру ранового процесу. Як правило, в перші дві доби після ураження тіла високою температурою смерть настає від опікового шоку, через 3-5 діб від інтоксикації продуктами розпаду пошкоджених тканин. У разі тривалої інтоксикації виникають значні зміни у внутрішніх органах і настає опікове виснаження. Через 5-7 діб після опіку смерть може настати від інфекції, яка часто ускладнює перебіг опікової травми.

Найчастіше судово-медичним експертам доводиться досліджувати трупи осіб, які загинули від пожежі або були виявлені після неї. Найважливішими питаннями, які потребують з’ясування при дослідженні таких трупів, є визначення зажиттєвості опіків і механізму утворення виявлених пошкоджень. Якщо людина за життя потрапляє в полум’я, то у разі її смерті під час огляду трупа виявляють необпалені і незакопчені вузькі смужки шкіри, що радіально розходяться від кутів очей і з’являються внаслідок їх прищулювання.

При внутрішньому дослідженні виявляють кіптяву у глибоких відділах дихальних шляхів (рис. 62), а також опіки слизової оболонки верхніх дихальних шляхів, що відторгується сіро-червоними шматками. У серці і великих венах міститься зсіла і згущена кров у вигляді клейкої дьогтеподібної маси.

Колір крові, м’язів і внутрішніх органів яскраво-червоний, оскільки чадний газ при вдиханні потрапляє в організм і призводить до утворення карбоксигемо і міоглобіну. Від цього і настає смерть постраждалих.

При виявленні тру­па на місці поже­жі результати визначення кількості карбоксигемоглобіну в крові спектральним методом мають ви­рі­шальне значення. Так, концентрація карбоксигемоглобіну, яка перевищує 20% насичення гемоглобіну свідчить про те, що людина у вогнищі пожежі була живою.

У тих випадках, коли тіло людини потрапило у вогнище пожежі після настання смерті, концентрація карбоксигемоглобіну в крові не перевищує 20%.

У сучасній будівельній індустрії широко застосовуються полімерні матеріали. Якщо пожежа відбувається в будинках, оздоблених цими матеріалами, при їх горінні виділяються акрило і ацетонітріли. Вони спричиняють гострі інгаляційні отруєння внаслідок дії як ціанистої групи, що утворюється після гідролізу нітрилів в організмі, так і цілої молекули. Це зумовлене утворенням під час горіння з природних і синтетичних полімерних матеріалів, крім вуглекислоти кисню і водню, а також азоту, хлору і фтору. Азот при достатньому надходженні кисню утворює різні оксиди, а при недостатньому — синильну кислоту.

Тому в крові трупів, виявлених в разі таких пожеж можлива наявність похідних синильної кислоти.

Під час обгоряння трупа відбувається випарювання вологи і згортання білка. М’язи ущільнюються і коротшають — настає їх “теплове” заклякання. Оскільки згиначі розвинуті сильніше, ніж розгиначі, труп набуває своєрідну позу, при якій верхні і нижні кінцівки залишаються зігнутими (поза боксера). Цей феномен виключно післясмертного походження (рис. 63).

Нерідко при дослідженні трупів виявляють різні пошкодження. В таких випадках потрібно відрізняти після­смертні пошкодження від зажиттєвих. Післясмертні мають вигляд тріщин і розривів м’яких тканин з гострими кінцями і рівними краями. Проте, уважно оглядаючи краї цих пошкоджень в глибині, завжди можна виявити оплавлені перегородки сполучної тканини або судинні перетинки. Як правило, вони відповідають природним складкам шкіри, підшкірна основа в них залучається не завжди. Такі пошкодження утворюються після смерті внаслідок розтрі­скування різко скорочених і ущільнених зневоднених тканин. Однорідний блідо-жовтий колір тканин, емульгованих жиром, а також щільність, що визначається на дотик, дозволяє в більшості випадків відрізнити післясмертні пошкодження.

При обгорянні трупа кістки черепа іноді розтріскуються і в його порожнині виникають крововиливи у вигляді сухих крихкуватих кров’яних згустків. У разі виявлення епідуральних гематом показниками післясмертного їх походження є серпоподібна форма, наявність рідкої крові між гематомою і твердою мозковою оболонкою, яка містить елементи мієлоїдного ряду. Зажиттєва гематома щільно прилягає до твердої мозкової оболонки і має веретенопо­дібну форму (Ю.П.Шупік, 1972).

Важливу роль у диференціальній діагностиці зажиттєвих і післясмертних опіків, визначенні давності опікової травми та розв’язанні інших експертних завдань відіграє мікроскопічне дослідження (В.Г. Науменко, Н.А. Мітяева, 1980). внутрішніх органів. В них можливо виявити ознаки жирової емболії легень, частинки кіптяви в ретикулоендотеліоцитах печінки і цитоплазмі лейкоцитів, реактивні та інші зміни в органах і тканинах. При дослідженні шкіри і м’язів в місцях зажиттєвих опіків спостерігаються артеріальна і капілярна гіперемія, ознаки стазу, набрякання, крововиливи, уривки еластичних волокон у місцях крововиливів, клітинна інфільтрація, видовження ядер і клітин зародкового шару епідермісу, дистрофічні і некротичні зміни в епідермісі і дермі, емульгування жиру підшкірної клітковини. Однак ці ознаки можуть бути виявлені і при обгорянні трупа в найближчі строки після настання смерті. В диференціально-діагностичному відношенні має значення не сама наявність перелічених змін, а різна їх локалізація і ступінь прояву.

Ознаками зажиттєвого походження опіків, що виявлені на трупі, є артеріальні тромби в судинах у місцях уражень, крайове розташування та еміграція лейкоцитів. Опікова травма спричиняє значні зміни зсідання крові, що характеризується первинною гіперкоагуляцією. Остання призводить до дисемінованого внутрішньосудинного зсідання крові, утворення мікротромбів. Найзначніші ці зміни в па­ранекротичній зоні опікової рани. Про зажиттєвість опіків свідчать значні реактивно-дистрофічні і некротичні зміни елементів периферичної нервової системи в шкірі і м’язах. Мікроскопічному дослідженню завжди слід піддавати тканини з різних ділянок опікової поверхні, оскільки можливе поєднання зажиттєвої і післясмертної дії полум’я.

Ознакою зажиттєвості пошкоджень при наявності опікових пухирів є збільшення в 2-3 рази кількості загального білка в рідині, що в них міститься, порівняно з плазмою крові.

Для приховування слідів злочину трупи вбитих іноді намагаються спалювати. Спалювання може проводитись у печах, плитах, топках котлів, вогнищах. На місці події потрібно ретельно оглянути вогнище спалювання. Встановлюються ефективність тяги, властивості використаного палива, приблизна кількість утвореної золи та її розташування у вогнищі. Колосники доцільно витягти, оскільки в їх просвітах можуть бути шматочки обвуглених кісток та інші об’єкти експертного дослідження (М.М. Стрілець, 1973). Дослідження золи потрібно проводити з метою виявлення в ній кісткової речовини, для якої при емісійно спектральному дослідженні встановлені певні якісні і кількісні диференціальні ознаки. Ці ознаки — велика кількість фосфору, специфічні, що мало змінюються, концентрації Са, Р, Na, С, Сu, Мg і співвідношення елементів Сa, Р, Мg, Nа) дозволяють вірогідно віддиференціювати кісткову речовину від будь-яких тканин чи палива, грунту та ін.

При дослідженні великих фрагментів кісток, маленьких шматочків компактної речовини діафізів, губчастої речовини епіфізів і губчастих кісток встановлюють видову і статеву належність, вік і довжину тіла. Вивчення золи кісткової тканини, навіть у порошкоподібному стані, дозволяє також встановити належність кістки тварині або людині. В золі на місці пожежі можна виявити зуби, пломби, що з них випали, а також коронки з різного металу у вигляді сплавлених кульок.

Всі ці дані можуть бути використані для виявлення кісток загиблої людини ти ідентифікації її особи (Л.Л.Голубович, 1991).

3. Загальна дія високої температури (перегрівання)

В умовах підвищення температури і вологості повітря віддача тепла організму в навколишнє середовище ускладнюється і може завершуватись тільки при напруженні механізмів фізичної терморегуляції розширенні периферичних судин, посиленні потовиділення. При підвищенні температури повітря до +33° С, (що дорівнює температурі шкіри), віддача тепла шляхом проведення і випромінювання стає неефективною і відбувається тільки шляхом випаровування. При підвищеній вологості повітря і посиленій м’язовій діяльності ускладнюється віддача тепла і цим шляхом. За таких обставин порушується рівновага між утворенням тепла в організмі та його віддачею в навколишнє середовище, що призводить до затримання тепла і перегрівання.

Підвищення температури тіла супроводжується різким збудженням центральної нервової системи, дихання і кровообігу, посиленням обміну речовин. На фоні явищ кисневого голодування, що наростають, виникають судоми, настає смерть. Гостре перегрівання з швидким підвищенням температури тіла дістало назву теплового удару.

Внаслідок тривалої вибіркової дії сонячного випромінювання на ділянку голови виникають тяжкі розлади діяльності центральної нервової системи, які дістали назву сонячного удару. Сонячний удар може поєднуватись із загальним перегріванням тіла, а також опіками I ступеня.

Морфологічна картина, що виявляється під час розтину трупів осіб, загиблих як від сонячного, так і від теплового удару, майже однакова і не має будь-яких специфічних ознак. Постійно спостерігається різке повнокров’я і набряк головного мозку та його оболонок. Іноді виявляються дрібні периваскулярні крововиливи в мозкову речовину, повнокров’я внутрішніх органів грудної і черевної порожнин, крапчасті екхімози під серозними оболонками.

Проте слід враховувати деякі нехарактерні зміни: швидке настання і значний розвиток трупного заклякання і надзвичайне повнокров’я легень порівняно з повнокро­в’ям інших органів — легені видаються на розрізі майже чорними. Таким чином, діагностика теплового і сонячного удару лише на підставі даних розтину неможлива.

Насамперед, треба виключити різні пошкодження, хвороби і отруєння як можливі самостійні причини смерті. Слід оцінити метеорологічні умови, а також дані, що прямо чи опосередковано свідчать про ступінь адаптації організму до умов з підвищеною температурою навколишнього середовища. Потрібно мати дані про характер роботи, яку виконував загиблий незадовго перед смертю або погіршенням стану здоров’я. Патоморфологічні і гістологічні дос­лідження мають бути спрямовані на пошуки морфологічних проявів серцево-судинних, ендокрінних та інших хвороб, що можуть підсилювати дію високої температури. З урахуванням цих даних особливості клінічної картини і морфологічні прояви загальної гіпоксії можуть стати основою для припущення щодо можливості смерті від загального перегрівання.

Більшість випадків смерті від опіків чи загального перегрівання є нещасні випадки.Частіше опіки спостерігаються у дітей, хоча трапляються і у дорослих. Можливі випадки самоспалювання з метою самогубства. У судово-медичній практиці відомі випадки спричинення опіків з метою вбивства дітей і навіть дорослих, що перебувають у безпорадному стані (тяжка хвороба, сп’яніння).

4. Пошкодження від дії низької температури

Виникнення і ступінь прояву загальних і місцевих реакцій при охолодженні залежать від температури навколишнього середовища, швидкості руху повітря, його вологості, стану теплового захисту організму (характер одягу), ступеня зволоження шкірних покривів, індивідуальних особливостей і стану організму. Хворі, виснажені, старі люди, діти найчутливіші до дії холоду. Швидкому охолодженню організму сприяють недокрів’я, травма, перевтома, емоційне збудження. Особливу роль у розвитку охолодження відіграє етиловий алкоголь, оскільки при сп’янінні периферичні кровоносні судини розширюються і тому посилюється тепловіддача. Крім того, стан алкогольного сп’яніння, знижуючи і спотворюючи суб’єктивну оцінку подій, що відбуваються, позбавляє людину можливості сприймання небезпеки переохолодження. Охолодження організму можливе навіть при дії температури вище 0° С, наприклад, у новонароджених — при (+5-8° C).

Проте низька температура не вбиває живі клітини, що складаються в основному з білка. Живі клітини можуть переносити охолодження до – 170° С, тобто для низької температури немає такої межі, як для високої.

5. Місцева дія низької температури
(відмороження)

Відмороження пов’язане з тривалим зниженням тканинної температури окремих частин тіла при збереженні температури центрально розташованих органів, тканин і організму в цілому на достатньому рівні.

Як правило, відмороження зазнають периферичні частини кінцівок — пальці стоп і кистей і виступаючі частини лиця — ніс, вуха, щоки. Частіше на стопі страждає I палець, а на кистях — III-V пальці.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...