Главная Обратная связь

Дисциплины:






Сорян» – у кого-то на этом сайте я видел; означает извини или прошу прощение. 1 страница



ПЕРШЕ КОЛО...

Іноді у цьому колі спілкування, окрім, власне, самої людини, не може бути зовсім нікого. Це, звичайно, найсумніший варіант, нікому його не бажаю. Але у цьому колі зазвичай знаходяться люди най-най-най-най-най-най ближчі за духом. Цим людям у прямому сенсі цього слова ви можете довіряти ЯК САМОМУ СОБІ, з ким «спорідненість душ» у вас на 100 % і з якими ви можете знаходитись на різних рівнях розвитку, проте ви все одно завжди будете йти разом у житті, поки ви будете живі.

Далеко не завжди сюди входять батьки, діти або чоловік/дружина... З батьками, з дітьми, з чоловіком/дружиною у суспільстві здебільшого завжди є якісь «притирання».

Рідко коли така «гармонія» трапляється. Мати (батько) – дочка (син) або чоловік-дружина становлять собою двоєдине ЦІЛЕ, яке нічим не зруйнуєш...

Хоча такі трапляються, але мені вони зустрічалися нечасто.

Зазвичай, це коло рідко буває великим. Воно маленьке... З цими людьми ви можете на всі 100 % бути собою, НІЧОГО від цих людей не приховувати, і вони вас пробачать, зрозуміють, приймуть і не зрадять, навіть якщо ви скоїте щось «жахливе».

Особливість людей, які входять до вашого першого кола полягає у тому, що вони протягом життя не змінюються – вони ЗАВЖДИ з вами від моменту зустрічі й до того моменту, поки живі. Дивно ще й те, що люди тут можуть не збігатися за рівнем духовного розвитку чи соціального/матеріального становища, але все одно попри все вони РІДНІ ТІЄЮ СПОРІДНЕНІСТЮ, для якої це все неважливо...

ДРУГЕ КОЛО...

Ось тут уже «збираються» просто близькі люди: дружина/чоловік, діти, друзі-приятелі, можуть бути й колеги, з якими склалися досить довірчі стосунки. Відмінна риса цього кола полягає у тому, що з ними ви можете собі дозволити МАЙЖЕ все. Ви можете з ними жити, проводити вільний час, бути відвертими, їздити відпочивати, але все це у МІРУ.

Тому що у ЦЬОМУ колі до ваших якихось «не таких» витівок або особливостей характеру ОДНОГО РАЗУ можуть віднестися не надто прихильно: 1-2-3 рази пробачать, а на 3-й раз виженуть.

Як приклад: дружина, якій набрид чоловік дармоїд-п'яниця, і вона з ним розлучається, виганяє його з дому. Для порівняння: якщо у них зв'язок 1-го кола, то вона його цілком може продовжувати терпіти й тягнути все життя.

Так що бути СОБОЮ з цими людьми з 2 кола можна (і потрібно), але все ж таки не слід забувати: якщо кілька разів наступите їм на хворий мозоль, то з вами панькатися вони особливо не будуть – підуть.

Так само як і ви самі можете «вигнати» людину, яка занадто нахабнішає і сідає вам на шию. Ви їй нічим не зобов'язані. Вона, власне, вам також. Так що у цьому колі текучка (зміна учасників) буває достатньо активною.



ТРЕТЄ КОЛО...

Тут в основному наші колеги по роботі, партнери по бізнесу, начальники... Словом, ОФІЦІЙНІСТЬ, спілкування з яким відбувається ВИКЛЮЧНО у рамках офісно-ділового спілкування і на певній дистанції.

З ними краще не про все говорити (невідомо, чим обернеться така відвертість потім). І взагалі, у тісний контакт краще не вступати, якщо дорожите роботою або бізнесом.

Їм (виняток: особливості роботи) не прийнято дзвонити до 9 ранку, після 21 години вечору, у вихідні та свята без особливої РОБОЧОЇ необхідності. Ну, хіба що з Новим роком або Днем народження привітати. Іншими словами, ключове слово для цього кола: ДИСТАНЦІЯ.

ЧЕТВЕРТЕ КОЛО...

Про нього докладно писати не буду. І так, думаю, зрозуміло, що у нього зазвичай входять випадкові «перші зустрічні», як то кажуть. Наприклад, ті, з ким один раз на рік з нагоди дзвониш (або зустрічаєшся) і по суті відносин як таких не підтримуєш.

Хоча й вони теж можуть зробити істотний вплив на наше життя – якщо раптом «перестрибнуть» з четвертого кола, можливо, у друге або навіть перше (і таке буває) коло. Це справді дивовижне явище! На цих людях особливої уваги не зосереджуєш, якщо не придивляєшся близько, і тому сюрпризи бувають досить несподіваними...

Ось і все...

 

54) привіт)Часом досить одного сонячного промінчика. Одного лагідного слова. Одного вітання. Однієї ласки. Так мало треба, аби зробити щасливими тих, хто перебуває поруч із нами, то чому ж ми цього не зробимо?(с)Бруно Ферреро. А справді чому? *Кульбабове вино*

— Так, Катю, достатньо... Але є легіон «але»... Люди цього не хочуть. Вони не хочуть бути щасливими. Вони нічого не роблять для того, аби наблизити зустріч, якщо вони живуть далеко. Нічого не роблять... Лише чекають... І дочекаються... Щастя? Пенсії... А може й не дочекаються, а одразу туди фіть і «же нема». А коли хтось перебуває поруч із нами, то взагалі дивина, що нічого не робиться для щастя... Новина... Знаєте, Катю, я в листопаді підсвідомо задумувався над цим запитання і ніяк не міг на нього відповісти. Я намагався його забути. Зробити вигляд, що я його не бачив. Я не знав, як на нього відповісти, тому хотів не думати про це... І ось воно постало у матеріальній формі переді мною. Час прийшов... Тягнути резину вже нікуди... Спробую зібрати докупи торбинку своїх почуттів і душевно відповісти на це запитання. Я спробую розбити причини по пунктикам, аби було зручніше відповідати, добре?...

1. СОН... Люди сплять з відкритими очима... Ні, вони не на ліжку сплять, а стоячи, сидячи і розмовляючи... Весь час, коли з вигляду здається, що людина не спить...

— Прокидайся! Прокидайся! Прокидайся! Чому ти бачиш тільки те, що тобі нав’язують, а не те, що зробить тебе щасливим? А? Що тебе вкидає в сон? Ау... Я прийшов розвіяти твої ілюзії, розбудити тебе і стати твоїм улюбленим ворогом! Ти мене ненавидітимеш все життя. Але я буду відчувати на собі твої сталі почуття... Що, не хочеш прокидатися? Гаразд, залишимося друзями. Я тебе не буду чіпати... Спи солодко... Баю-баю-баю... У сон тебе кидаю... Баю-баю-баю... Ти посміхаєшся у сні, я знаю... Баю-баю-баю... Я поки що тут політаю... Баю-баю-баю... А коли прокинешся, то я тебе не знаю... Баю-баю-баю...

2. СТРАХ... Люди бояться помилитися... Вдруге? Хтось помилявся мільйони разів, аби зробити відкриття... А тут людина боїться зробити помилку. Помилок немає, є досвід. Помилка ясно вказує, що ви просто не туди повернули або мало що робили, аби ця помилка не сталася... У стосунках показує на те, чому мало приділялася увага, в чому була похибка...

Люди не бояться відпускати, вони бояться прийняти свою реальність... Люди не бояться спробувати ще раз, вони бояться, що їм знову зроблять боляче... Люди не бояться висоти, вони бояться впасти... Люди не бояться темряви, вони бояться того, що вони там знайдуть... Себе? Люди не бояться кохання, вони бояться того, що це буде невзаємно. Але весь секрет кохання і полягає у тому, аби кохати ні на що не розраховуючи... Люди не бояться навкруги людей, вони бояться бути відхиленими суспільством...

3. ЗОНА КОМФОРТУ... Люди бояться покинути зону комфорту. Вони звикли до певних обставин, звикли до чогось і не бажають щось змінювати. Так затишніше, так безпечніше... Самотньо? Пусте... Проте безпечніше...

— Я звикла! – каже людина. – Дайте мені котика/собачку, книгу і чашку чаю/кави з солодощами і я щаслива. Більше мені ніщо і ніхто не потрібен. Відстаньте від мене! Скільки мені ще залишилося до пенсії? Зовсім трішечки... Років 50... Потерплю якось... Я сильна... Щастя – це біль...

І ніяк не переконаєш людину... А хіба потрібно? У неї свій життєвий вибір... Давайте його будемо поважати!

4. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЧИ ІНІЦІАТИВА... Люди бояться брати на себе відповідальність... Що ви, зайві обов’язки, клопоти... А тим паче, коли треба робити перші кроки й підкидати дровець у «сімейне вогнище»... Я маленька дитина... Я не вмію нічого робити... Я ніколи цього не робила... Я не знаю як... Що таке ініціатива? Я не хочу дорослішати! (У душі не треба дорослішати. Серцем треба залишатися дитиною, але зовні треба взяти на себе відповідальність за своє життя і щастя. А це вже прояв того, що людина виросла зовні, але всередині залишилася дитиною).

5. МАЗОХІЗМ АБО РЕАКЦІЯ УСТРИЦІ... Людям подобається страждати... Більшість людей радіє з того, що в їх житті відбуваються драми...

— Це нормально... Так має бути... Так було весь час! – кажуть вони і мають рацію...

А хто винен?

Як писав Тарас Григорович Шевченко:

 

«Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

 

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?»

 

А чому ти нас палко кликав до своєї «хати»,

І не пускав гуляти Океаном волі?

Ти ж радісні думки з ігнором почав вдихати,

І лише ми були творцями твоєї долі...

 

Ти на нас так сподівався,

Що у негатив весь закохався...

Ти, мабуть, часом не «виспався»,

Що так від сну «оговтався»?

 

6. СТЕРЕОТИПИ – НАЙРІДНІШІ ТИПИ... Цілком ймовірно, що вони чинять нам перешкоди у цьому... «Ти повинен...» «Ти маєш до такого часу...» «Так роблять всі...» «Це не правильно, а правильніше буде так...» «Не слухай той божевільний внутрішній голос у собі!» «Коли ж ти візьмешся [лише] за розум?»

7. НЕСТАЧА ЛЮБОВІ... Якщо людина відчуває нестачу любові до себе, не відчуває себе самодостатньою особистістю, отже, вона буде швидше чекати промінчика, теплого слова і так далі... Вона чекатиме...

Візьмемо, наприклад, дівчину... Чи знайде її принц, якщо вона буде ховатися у шафі й не виходити зі своєї кімнати? Або взагалі не подавати ознак життя і сигналів своєму принцу, аби він міг її знайти?

Візьмемо для прикладу парубка. Чи знайде він свою принцесу, якщо буде чекати, поки до нього завітає принцеса? Може все ж таки якась войовнича амазонка до нього і завітає... Забере у полон? (Хтозна, що у них там буде... Можливо йому такий перебіг подій до вподоби. А може то його принцеса? Набралась сміливості й вирішила його відвідати і дати йому ляпаса... Навіщо? Аби освіжити їхні почуття... Освіжити його лицарську вдачу... Вона ж бідненька сидить у шафі й чекає, поки він її забере звідти... А йому, знаєте, не до вподоби така казочка «Піти туди – не знаю куди; знайти того – не знаю кого»... А вона це відчула і вирішила трішечки змінити сценарій їхньої казки...) :D

8. ПОЧУТТЯ ПРОВИНИ... Людина думає, що вона не заслуговує на щастя... Вона має занижену самооцінку... Багато у собі сумнівається... Вона прирівнює себе до «мінус одиниці»... І це почуття гризе її все життя, якщо вона не скине з себе цей тягар і не припинить годувати ту «тваринку» своїми сумнівами й «ілюзійними» докорами сумління стосовно своєї бездарності.

— Я по краплинці вичавлюю з себе раба, – писав Антон Павлович Чехов.

9. СТОСУНКИ БАТЬКІВ... Це справді відбивається на людині. Якщо батьки мають не дуже «теплі» стосунки, наприклад, між собою, то вона буде підсвідомо собі навівати думки, мовляв, і у мене так само буде (які страшні слова!) взаємодія з іншими людьми... Чи то родина, чи то друзі, чи то знайомі, чи то випадкові зустрічі. А якщо так само буде, то хто захоче заводити стосунки з людьми чи просто піднімати настрій людям елементарними добрими справами, якщо у сім’ї такого немає? Де ж його взяти? Зразки наслідування, які присутні у людині, не містять подібного...

Але знаходяться унікуми, які дозволяються собі бути собою і не беруть з нікого приклад... Але вони не дозволяють іншим бути собою Це перший тип людей...

Щодо другого типу, то вони, окрім того, що дозволяють собі бути собою, вони ще й дозволяють іншим бути іншими...

Третій тип людей: людина дозволяє іншим бути собою, а собі не дозволяє. (можливо це 8 пунктик?)

Четвертий тип людей: людина нікому не дозволяє бути собою... Навіть собі...

А може ще є п’ятий тип людей?

10. РОЗЧАРУВАННЯ... Розум людини посварився зі своєю душею... Їх зустрів не зовсім тепло Світ, який відобразив їхнє відношення (особливо до себе). Після цього розум закрив свою душу в футлярі. Хай собі спить і не заважає..»

— Все добре, – промовляє людина з посмішкою на обличчі, поправивши маску. – "Куля"... Вона пройшла навиліт... Я вже нічого не відчуваю... Все добре... На чому ми зупинились? Ах так... На купівельній спроможності товару...

А тим часом десь всередині у футлярі по стінці починає стікати краплинка... Далі ще одна... Потім ще одна... Краплинка води?

Постскриптум. Ось, Катю, десять причин, які мені прийшли до голови... Якщо знаєш причину в очі, то вже не так важко знайти способи її усунення, чи не так?

Пост постскриптум. Якщо когось "зачепив" своєю відповіддю, то вибачте... Зробіть вигляд, що не помітили її. Я намагався щиро відповісти на це запитання.

{Коли ми з Меггі одружилися 60 років тому, у нас не було грошей. На нашому банківському рахунку було 8 доларів. Перші два роки у нас навіть не було телефону. Ми знімали крихітну квартирку в Венісі, по сусідству з бензозаправкою. Там на стіні висів мій перший телефон. Я вибігав до нього, брав слухавку, а люди думали, що мені дзвонять додому. Не було навіть телефону, що вже говорити про машину. Але знаєте, що у нас було? Кохання. © Ред Бредбері }

 

55) Дивно, коли стояв 5 годин на морозі, коли машина зломана, спішив, летів, щоб відправити звичайній людині листа, але не зміг, бо було занадто пізно.

— Це ж треба, пане! Одні дива! А ви щасливець! – здивовано сказав я. – Але нічого! Краще занадто пізно, аніж ніколи. Певен, що ви не просто так ламали [свою] машину і летіли відправляти того листа... Що вас спонукало це робити? Обов'язки? Сім'я? Почуття? Та й думаю, що не така вже вона і звичайна та людинка... Якщо ви проходили такі тортури [вибачте, але у мене виникла посмішка].... Може й цікава та людина і ще багато чого... Гадаю, що це ви краще мене знаєте і напишете, якщо буде потрібно...

А у мене весна, пане, у всіх сенсах цього слова посеред зими... Не знаю правда чия це заслуга... Або мої думки так впливають на те невеличке містечко, де я живу... Або люди творять погоду в ньому і це на мене впливає...

І в мене з відправкою листа проблем не буває. Взяв аркуш паперу, написав листа, запакував і потім, пройшовши декілька вуличок, наприклад, "тургенівська", "8 березня", "садова", "зої алієвої" ще одну вуличку, а потім діставшись на вулицю "ІІІ інтернаціоналу" і все готову. Я досяг своєї мети. І на це йде хвилин 15 спокійним розміреним кроком... І ніяких машин... Ніяких поїздів... Ніяких маршруток...

— Не оминіть "свою" звичайну [для суспільства] людину... Хоча... Скажу вам на вушко по секрету, що ви її не оминете. Мене мотивує одна історія, що склалася 15 років тому і через 23 дні... Мотивує робити наступний крок уперед. Навіть якщо здаватиметься, що все йде прахом...

 

56) Доброго дня!) Людина свої здібності використовує лише на 3-10%, залежно від обставин. А от уяви ситуацію, коли твій мозок почав працювати на всі 100%. Ти можеш і знаєш все. Як би це використав?)‎ Промінь Сонця

— Душевного, лагідного і прекрасно ранку/дня/вечору/ночі тобі, Христю! Знаєш, це спочатку було б несподівано для мене. Тому я спочатку деякий час звикав би до такого стану... А вже потім почав би використовувати потужний потенціал свого мозку. Допомагав людям у питаннях екології планети. Я ж все знаю, тому міг би поділитися своїми знаннями і прикласти певні дії для вирішення цього завдання. А ще паралельно з цим у мене б виникла ідея, аби придумати способи задіяння мозку людини на всі 100 %. Хіба це не прекрасно, коли люди здобудуть свою колишню Силу? Адже якщо мозок кожної окремої людини буде задіяним на всі 100 % або, принаймні, дуже близько з цим числом, отже, людина буде свідомо жити на Землі. Робити свідомі вчинки. З таким успіхом ми можемо швидше перетворити нашу планету на квітучий райський сад. В іншому разі планета не витримає наших витівок і проведе капітальну "чистку"...

57) День кохання

Олег і Магдалина зустрічались майже рік...

Незабаром настане 14 лютого 1999 року... Олег вибрав саме цей час, аби сказати Магді про свої почуття. І ось цей день настав. Вихідний день... Він заклопотаний у справах. Після обіду знайшов час і вирішив їй подзвонити. Але спочатку став писати їй sms-повідомлення. Почуття так і лягали електронними літерами у повідомленні. Написав повідомлення, але його мобільний телефон розрядився і вимкнувся, не давши змоги Олегу відіслати повідомлення. Він швиденько підніс його на зарядку до розетки, але раптом пропало світло і Олег постав у темряві зі своїм телефоном... Все зупинилося... Немає змоги з нею зв’язатися. А вона живе в іншому місті... Близько 100 кілометрів від нього...

Наступного дня теж не було світла... Він пішов на пари... В університеті було світло. Там він на парах встиг оживити свій мобільний телефон. Увімкнув телефон... Не було пропущених дзвінків. Він подзвонив Магді. Але з початку їх розмови було зрозуміло, що вона не бажала вести з ним діалог. Він розповів їй про те що сталося з ним вчора, проте вона його не хотіла слухати. Ось так і закінчилися їх стосунки.

Проходив час, Олег якось оговтався від цього всього, рятуючи себе у навчанні. Часом його веселили сусіди по кімнаті, коли бачили його засмучений вигляд. Так з часом Олегу стало легше.

***

11 лютого 2000 рік...

П’ятниця... Сьогодні Олег не пішов на пари. Всього лише дві пари. Дві лекції. Та ще й починаються о 16:10. Останній курс...

— Не піду на пари. Потім перепишу в однокурсників, – думав він, прокинувшись о 9-ій годині ранку. – Сьогодні у мене поїзд на 21 годину і 11 хвилину. А до цього часу погуляю містом... А може сходити на каток? Ніколи на ньому не був.

Через годину він уже був на катку... Перші кроки... Перші падіння... І ось він летить на ковзанах, але не може зупинитися... Зіштовхнувся з якоюсь дівчиною і обидва впали. Він невдало приземлився і сильно вдарився лівою рукою.

Олег став підводитися. Рука боліла. Він підійшов до дівчини. Та вже стала на ковзани.

— З тобою все гаразд, дівчино!

— Так, – посміхнулася вона.

— Вибач, що збив тебе, – продовжував Олег, притримуючи свою ліву руку . – Перший раз на ковзанах.

— Та нічого, це я стояла і про своє думала. А тут виявилася перешкодою для тебе, а так би ти долетів до стіни і там вже втримався. Я – Аліна.

— Олег, – відповів він, потиснувши їй руку.

Через півгодини вони були у переодягальні. Він зняв ковзани і почав оглядати свою руку.

— Можна я щось спробую?

— Так, – кивнув він.

Аліна приклала долоню своєї лівої руки йому на груди і закрила очі.

— Теплі долоні... Дуже теплі.

— Чув колись про цілющу силу дотику? – запитала вона, все ще тримаючи руку на його грудях.

— Ні... Проте зараз я можу повірити у що завгодно. Ти лікар?

— Я не залицяюся до тебе, Олеже. Так, я вчуся на першому курсі, – відповіла вона, відкривши очі.

— Хіба ти не маєш лікувати мою руку, а не груди?

— Можливо... Сподіваюсь, що твоя рука – це єдине, що в тебе розбите, – вона забрала свою руку з грудей Олега. – Як ти себе почуваєш зараз?

— Чудово! Справді! Сильний біль оминув мою руку.

Потім вони пішли гуляти містом. Вони сміялися, розмовляли і розповідали одне одному про себе: чим займаються їхні батьки, чи є у них брати і сестри, їхні уподобання. Ділилися кумедними історіями з життя. З розмови вони зрозуміли, що обидва є гостями цього міста. Дізналися, що кожен цього дня від’їжджає додому в свою область. Під час їхньої розмови у них промайнула іскорка в очах, але вони вирішили не розпалювати її.

— Відстань, – думали вони кожен про себе. – Почуття на відстані – це важко. Нічого путнього з нас не вийде.

Вечір... Півгодини до від’їзду... Вони прибули до вокзалу і зайшли до залу очікування. Обмінялися номерами мобільного телефону.

Трохи посиділи перед дорогою, а далі встали і обійнялися...

— До зустрічі, Олеже!

— До зустрічі! Може ще зустрінемось, Аліно...

— Все можливо... Це буде непогано.

— Будемо душевними знайомими?

— Так.

З цими словами вони попрощалися і кожен пішов до свого поїзду. Через невеличкий проміжок часу вони виїжджали з Київської області. Олега поїзд їхав до міста Івано-Франківськ, а поїзд Аліну відправився до міста Запоріжжя.

Проходив час і одинадцятого числа кожного місяця вони почали зустрічатися: у думках, у снах або іноді через телефонний зв’язок. Скільки це буде тривати: місяці, роки? Скільки їм потрібно «знаків», аби вони зрозуміли, наскільки для них значив той день?

***

11 лютого 2011 рік...

Аліна сиділа у залі очікування, тримаючи на колінах свій щоденник. Вона щось пише:

«Якось давно я зустріла хлопця. Його звали Олег К. Ми зустрілися з ним на катку в Києві.

«А чому ми там зустрілися?» – запитаєте ви.

Саме про це і йдеться мова у моїй книжці. Про те, як цей загадковий леґінь з’явився одного дня у моєму житті. Про те, як я довго шукала себе. А ця зустріч допомогла мені знайти шлях до себе... Цікаво, а він знайшов себе?»

Раптом вона поглянула поперед себе. Там проходив якийсь чоловік. Він був схожий на Олега. Від такої несподіванки вона аж випустила свій щоденник на підлогу.

Чоловік повернувся в її сторону і здивовано посміхнувся... Підійшов до неї і вона впізнала його. Вони кинулась одне одному в обійми...

— Аліна? Тебе якими вітрами тут носить?

— Я думала, що тебе тут зустріну. Ти ж мені у минулому році писав через e-mail, що мрієш побувати у Львові!

— Перейдемо на новий рівень стосунків?

— Так! – її очі засяяли, а його вуста знайшли її вуста.

P. S. З тих пір лунають чутки, мовляв, за щастям їдь лише до Львова. Але ж ми знаємо, що щастя живе скрізь у різних куточках Землі, чи не так? Варто лише побачити його у собі й поділитися з кимось...

P. P. S. Світлих і взаємних почуттів Вам!

 

58) Що ви думаєте про фразу "Важливо бути щасливим з усім тим, що маєш, доки добиваєшся того, що хочеш."? Ledі D

— Що я думаю, Іванно? – перепитав Їскело, сидячи за письмовим столом і крутячи кулькову ручку правою рукою. – Я погоджуюся з цією цитатою всім тілом, усією душею та усім своїм єством. Саме з цієї фрази і народжується сенс того, чому бідні люди дедалі бідніють, а багаті стають дедалі багатшими. Секрет криється у відношенні до світу.

Ти незадоволений світом? Отже, світ тобі підкине чимало подій, аби ти був і надалі незадоволений (собою, світом). А як же може бути інакше? Ні, він це робить не на злість. Він просто відображає ваші думки: не більше і не менше. Адже він так старається для свого/своєї улюбленця/улюблениці! Особливо вдало у нього це виходить, коли розум і душа людини у чомусь погоджуються, сформувавши образ думок і відправивши в світ.

Ти задоволений світом? Як бажаєш! У такому разі світ тобі підкидатиме купу всіляких сюрпризів, аби його чадо (тобто ви) знаходили причини для радості й стану задоволення (собою, світом).

А ще мене дивує той факт, наскільки все це спрацьовано і синхронізовано. Кожна людина носить з собою шар світу. В кожної людини різні думки. Ось так живеш з людиною під одним крилом, а буває таке враження, що ви на різних планетах. Ви потрапляєте в одну і ту ж ситуацію, але реагуєте по-іншому. І кожен, здебільшого, отримує те, що хотів або не хотів (якщо людина створила виразний образ таких думок в єдності свого серця та мозку). Хіба це не диво?

 

59) ой, хто може бути щасливим на самоті, є справжньою особистістю. Якщо твоє щастя залежить від інших, то ти раб, ти не вільний, ти в кабалі. Ошо - Ви в кабалі? sister fox

— Милозвучного і гармонійного тобі, Аліно, вечору! Я не буде вихвалятися, але я час від часу потрапляю у кабалу. Іноді через мене проскакують думки про те, буцімто моє щастя залежить від інших людей. І так мене починає носити хвилями залежності. Проте потім я згадую, хто я такий і це минає. Знову постає стан стабільності – волі.

Я можу знаходитися на самоті й при цьому ані крихти не відчувати самотності. Навпаки, я ще й спіймаю від цього відрізку часу насолоду. Ось переді мною книга, кулькова ручка, клаптик чистого аркушу паперу, кольорові олівці, ще декілька інструментів. Ще сюди можна додати за бажанням ліс/луг/гори/озеро/річку/море/океан... Моя творча ідилія у повному розпалі почуттів...

Але я починаю розуміти, що моя роль самітника не буде тривати вічно. Мені потрібні люди... Чому? Адже моє покликання – піклування про інших. Тому режим "самотності" мене влаштовує у тому випадку, коли треба свої думки розкласти по поличкам, прийняти життєве рішення або щось "творити" (коли потрібні спеціальні умови відносної тиші). Але, як на диво, режиму "самотності" мені частенько не вистачало. Я завжди опинявся на серединці між цим режимом і режимом "соціальності". Далі, коли вдало використав режим "самотності", можна приступати до режиму "соціальності".

— Соціологія, – промовляла викладачка англійської мови на семінарі. – Це високі стосунки між людьми.

Для чого, власне, потрібне режим "соціальності"? Аби піклуватися про інших: ділитися знаннями/досвідом, враженнями (інформацією), добрими вчинками, теплими словами, приділяти увагу людині... Багато є шляхів турботи про інших. Хто шукає, той завжди їх знайде.

А ще, Аліно, я помітив один дивовижний факт. Піклуючись про інших, ми автоматично піклуємося про самих себе. Ось так...

Винагорода за турботу може прийти як гроші, їжа, здоров'я, близькість до природи, гарне спілкування та можливість піклуватися про інших. Якщо ж ми чекаємо тільки гроші, то будемо розчаровані. Це схоже на видачу зарплати товаром, а не грошима.

Чому люди бувають так незадоволені тим, що до них приходить? Тому що вони не хочуть витрачати те, що до їх приходить, на наше бажання подбати про когось (знову ж таки турбота).

— Навіщо тоді взагалі працювати? – Думає сучасна людина.

До людини приходять гості, а вона дивиться, аби вони акуратно сиділи на новому дивані, не чіпали нові шпалери у коридорі, коли одягають взуття, не клацали пультом від нового телевізора, не розбили новий посуд... Так людина перетворюється з господаря, який будує свій дім, аби подбати про гостей, на наглядача.

Так серце людини загострюється, і вона стає рабом того, про що мріяла як про спосіб звільнення.

Турбота робить серце людини м'якшим, а отже, і всі неприємності сприймаються м'якше.

Експлуатація робить серце жорстким, це означає що ті ж неприємності будуть сприйматися значно важче. Це схоже на те, що всі їдуть однією і тією ж дорогою, одним і тих же ямах і вибоїнах, але різниця у ресорах: одні проїжджають м'яко, а інших трясе до самих кісток. М'яке відношення до людей робить ресори нашого життя м'якішими.

Вищим ми служимо, З рівними ми товаришуємо, обмінюємося досвідом, з нижчими – вчимо, дбаємо про них. Зараз можна побачити таку ситуацію: вищим заздрять й критикують їх; з рівними вступають у конкуренцію, а нижчих експлуатують. Співпраця – це турбота!

Розвинена особистість розуміє головне: наше призначення – піклуватися про інших. Це ознака піднесеного свідомості. Чим вище у людини рівень свідомість, тим ширше її кругозір, а отже йому легше побачити правильний вихід із складної ситуації.

Рівень свідомості людини залежить від кола його турботи. Чим більшу кількість людей людина охоплює турботою, тим вище рівень її свідомості. Але, збільшуючи своє коло турботи, необхідно пам'ятати, що збільшення турботи повинно проходити не на шкоду тим, про кого ми дбали раніше.

У цій якості криється корінна відмінність між розвитком і деградацією. Матерія прагне брати, а дух віддавати. Наприклад, тіло за своєю природою схильне брати. Воно їсть, п'є, дихає, одягається, вимагає усе більше й більше. Воно егоїстичне та вимогливе. І розумна людина повинна протиставити матерії дух.

Матерія – це експлуатація, дух – це достаток. Матеріально заклопотаний лідер нездатний до розвитку, оскільки йому здається що ресурсів на всіх не вистачить, тому треба якнайшвидше накопичити самому, а якщо це неможливо, то знайти хороший момент, аби урвати чималий шматок собі й звільнитися.

Духовно розвинена особистість розуміє, що у цьому світі всього на всіх вистачить з надлишком, тому щедро ділиться з усіма, розуміючи що це – єдина можливість отримати щастя від матерії.

Це секрет матерії: вона приносить щастя, не тоді коли її накопичуєш, а тоді коли її роздаєш. Це схоже на феєрверк. Поки він лежить у комірчині, немає ніякого пуття від нього, проте він лежить... Але якщо вийти на вулицю і запалити його, то всі навколо радіють... І радіє від цього і сам власник феєрверка.

 

60) Як боротися з соціобфобією? Я ненавиджу виходити кудись сама. Це нормально? Почуваю себе невпевнено і не зручно=\‎ Дотик Вітру

— Ніяк, Аню! Звичайно, ти можеш боротися з цим явищем, але від цього буде тобі мало користі. Ти просто багато витрачатимеш енергії на цю фобію. Приведу аналогію з війною. Вона має певну частоту випромінення думок. Одні люди виступають за війну – війна їх затягує, оскільки вони за неї. Другі люди виступають проти війни – війна теж їх затягує. Виходить, що не важливо за чи проти війни. Все одно в обох випадках ти думаєш про війну і вона тебе затягує. Є ще треті люди, які виступають за мир. Тут вже інша частота випромінювання, яка відрізняється від війни.

Повернемося до соціофобії... Треба робити все протилежно соціофобії, аби від неї позбутися.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...