Главная Обратная связь

Дисциплины:






Освіта в ХVІ – на початку ХVІІ ст. Братські школи та культурно-освітній осередок в Острозі



 

Cпадщиною по княжій добі в Україні залишилася нижча, початкова школа. Можливо, певне відставання від Європи, де вже розвинулася система колегіумів (середніх шкіл), можна пояснити тривалою боротьбоюУкраїни-Руси з монголо-татарським світом. Реформа української школи відбулася у ХVІ-ХVІІ ст. Головною її ознакоюбуло виникнення та поширення в Україні колегіумів та академій іуніверситетів. Спершу це були, головним чином, грецько-слов’янські школи,на кшталт гімназії при Успенському братстві у Львові, заснованої у 1586 р.В ній панувала не “проста мова”, а “словенська”, грецька та латинська.Традиційно грецькій мові надавали особливої уваги. Вивчали вищі ступенілітературної освіти: поетику та риторику, початки математики, основиастрономії, музики, співу, малювання. Мережа колегіумів в Україні ХVІІ ст.,особливо Західній, вже досить густа - вона охоплює Перемишль, Рогатин,Галич, Городок, Комарно, Замостя, Холм, Люблін, Берестя, Пінськ, Луцьк,Кам’янець на Поділлі, Київ, Новгород-Сіверський, Львів пізніше Чернігів,Харків, Переяслав - в та ін.[1]. В 1576 р. на Волині в м.Острозі княземК.Острозьким була відкрита перша вища школа в Україні - Острозька Академія.Її наукові сили були з Греції, Риму, Польщі та України. В 1632 р. постала широко відома світової слави Києво-МогилянськаАкадемія в Києві. П.Могила, який був основним ініціатором реформи вищоїшколи, прийняв структуру і організацію єзуїтських шкіл, які тоді стоялинайвище у Європі. Навчання відбувалося в семи класах: 1.Інфіма; 2.Граматика; 3.Синтаксима; 4.Піїтика; 5. Риторика; 6 і 7 - філософія. 8 - 12Богословські науки. В 1-3 класах вчили основ латинської мови, граматики, апісля 5 кл. спудеї повинні були вільно володіти латиною аж до укладанняпромов і віршів. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку,фізику, метафізику, етику, математику, географію, дещо з наук про Землю такосмос. Це по суті була вища світська освіта. З 1690 р. в Академіїзорганізовано вищі богословські студії. В 1661 р. було створено Львівський університет у складі філософського,юридичного, медичного та теологічного факультетів. Другою ознакою реформи української освіти у ХVІ-ХVІІ ст. стала їїлатинізація. Латинська мова стає в Європі мовою міжнародною, особливо внауці. Вона широко вживана в Речі Посполитій, з якою тісно пов’язанаУкраїна. Отже, в цей час вплив грецької освіти, мови, традицій в Україні-Русі зменшується на користь впливуЗахідної Європи, латинізованого світу. Третьою ознакою реформ в українській освіті доби козаччини можнавважати надзвичайну різноманітність форм та типів шкіл. Серед найбільшрозповсюджених треба назвати братські школи - школи засновані релігійнимита культурно-просвітницькими об’єднаннями українських міщан - “братствами”. Отже, освітня система України часів козаччини була багатоплановою ібагаторівневою, включала початкові, середні школи-колегіуми,спеціальнішколи, вищі школи - академії, університети. Ця освітня система діялаефективно, забезпечивши практично повну грамотність населення, про що,зокрема, свідчать закордонні джерела, а також вітчизняну вищу освіту длягетьманів, козацької старшини, українських науковців. Вища педагогічна освіта України пройшла в своєму розвитку славетний, але тернистий шлях. Визначне місце серед перших навчальних закладів займає Острозька академія.Людина великого державного розуму, князь К.Острозький виробив і почав проводити в життя власний план освіти в Україні.Він усіляко сприяв створенню церковних братств у містах України, організації при них шкіл, друкарень. У 1576 році у своїй резиденції князь К.Острозький засновує Острозьку академію. Не випадково, що вона була створена саме в Острозі. Михайло Грушевський писав, що місто Острог на Волині в 1580-1590 роках стає видатним центром літератури й освіти.Острозький колегіум переріс середню школу й не доріс до вищої, однак саме з нього почалося створення українських вищих навчальних закладів, і саме в цьому полягає його унікальне значення. Як зазначає А.Алексюк, “на сьогодні найбільш аргументованою є точка зору Ігоря Мицька, який встановив, що заснована Острозька академія була наприкінці 1576 року й стала невдовзі першою в східних слов'ян школою вищого типу. Дослідники засвідчують, що для свого часу Острозька академія «стояла дуже високо». Істотним є й те, що К.Острозький заснував не лише Академію, а й чимало інших шкіл, зокрема в Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577) та інших містах”Є всі підстави вважати Острозьку академію таким навчальним закладом, який не тільки готував учених-богословів, був православним релігійним осередком всієї України в ті бурхливі часи боротьби поміж християнськими вченнями. Це була, насамперед, шкільна установа. Її організатори прагнули зберегти традиції Київської Русі як основу самобутності української культури й протиставити їх наступу католицизму та ополяченню. В Острозі вивчали грецьку, слов'яно-руську й латинську мови, тому Академію часто називали «Тримовний ліцей», «Граматична школа», «Греко-слов'янська школа» або “Слов'яно-греко-латинська Академія”.
18.Книжна справа та книгодрук в Україні (ХVІ-ХVIІ ст.). Полемічналітература. Гуманістично-реформаційні ідеї у духовній культурі ХVІ –початку ХVІІ ст. Початок книгодрукування у Львові внаслідок старання друкаря Івана Федорова слід вважати величезною подією в історії культури українського наро­ду. Друкування книг на Україні відкрило нову важливу сторінку в дальшому розвитку українського письменства. Воно також було одним з діючих ідейних знарядь у боротьбі з польсько-шляхетським пануванням та наступом като­лицької реакції на Україні.



Львівський «Апостол» дуже подібний до свого московського попередника, що вийшов на десять років раніше. Він мав такий же формат, як московський, такі ж початкові літери. Проте помітні й певні відмінності в оформленні та прикрасах львівського «Апостола» від московського у візерунках, орнаменті, що прикрашають книжку, у деяких деталях малюнка образа апостола Луки на титульній сторінці тощо. Наприкінці книги львівського видання вміщено герб міста Львова, герб Федорова. Цей герб був своєрідним книжковим фірмовим знаком друкаря. З того часу він почав з'являтись на всіх виданнях Івана Федорова. Герб являв собою зігнуту лінію, вершина якої нагадує стрілу. По обидва боки цієї лінії зображені ініціали друкаря «І.Ф.». Гербом міста Львова, як відомо, донедавна було зображення лева на фоні зубчастого укріплення львівського замкового муру.

Очевидно, через несприятливі умови друкування у Львові Іван Федоров на запрошення князя К.К.Острозького переїхав до Острога, де діяла тоді відома Острозька школа. Тут ще з більшою інтенсивністю розгорнулась його видавничо-друкарська діяльність. В Острозі було вдосконалено друкарню, відлито деякі нові шрифти, вирізьблено багато нових прикрас. У1580 р. Іван Федоров надрукував в Острозі на Волині «Новий завіт», а в 1581 р. вийшла з друку відома Острозька біблія. Острозька друкарня, заснована Іваном Федоровим разом з групою працівників Острозької школи, продовжувала видавничу діяльність протягом останніх двох десятиліть XVI ст . після видання Острозької біблії і в першій половині XVII ст . До її видань належать твори Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» (1587 p.), «Острозька книжиця» (1588 p.), відомий викривальний і наступальний твір «Апокрисис» Христофора Філарета (1598 p.), спрямований проти католицизму, в якому відображено протест українських демократичних кіл проти Берестейської унії.

Острозькі видання наслідувало Львівське братство, яке після смерті Івана Федорова придбало частину його друкарського інвентаря. У друкарні Львівського братства було надруковано книгу «Адельфотес». Це був підручник граматики грецької мови для братських шкіл. У 90-х роках Львівське братство надрукувало книжку «Просфоніма» («Привіт»), що являє собою першу в історії української літератури збірку віршів, складену учнями Львівської братської школи. Друкування книжок на Україні було могутнім поштовхом для розвитку письменства, освіти і всіх галузей художньої культури України. На початку 17 століття в Україні значного поширення набула полемічна література, в якій відбувалося змагання проуніатських та антиуніатських публіцистів.
Водночас серед публіцистів, критиків Берестейської церковної унії вирізняється поміркований напрям. Його представники передчували майбутню катастрофу і закликали шукати шляхи його уникнення.
Українська полемічна література виникла як засіб захисту православ’я від католицько-шляхетської експансії, але вийшла за межі не тільки церковних суперечок, а й широких конфесійних тем. Вона широко охоплює суспільну тематику і, виступаючи на захист трудящих верств, починає трактувати питання власне гуманізму. Важливе місце в системі української полемічної літератури посідає творчість М.Смотрицького, зокрема його трактат "Тренос". У "Треносі" та інших творах М.Смотрицький виявив ґрунтовні знання й вільну орієнтацію у західноєвропейських літературах, мистецтві, культурних традиціях. На це звертали увагу вчені у дожовтневий період /П.Житецький, В.Завитневич, І.Франко та ін./ і радянські дослідники /С.Маслов, В.Перетц, П.Попов, В.Микитась, Д.Наливайко, В.Німчук, Є.Прокошина, П.Яременко та ін./. Письменник поєднував широку ерудицію з умінням професіонально застосувати свої знання. У "Треносі" тонко використовується антипапське спрямування творів Петрарки, є посилання на Е.Роттердамського, Б.Депер’є, С.Мюнстера, М.Баптісти та інших західноєвропейських гуманістів. Думки М.Смотрицького перегукуються з відомою книгою Зібрандта Любберта "Про папу римського". Українським письменником створюється антигуманний образ римо-католицької церкви.Від самого початку полемічні твори були призначені для якомога ширшого розповсюдження, бо лише так можна було реалізувати завдання оборони православної віри. Крім того, полемічна література обов’язково має спонукальні, силові функції, які реалізуються через текст та матеріально-художню форму книги. Вже в найпершій пам’ятці полемічної української літератури – “Ключі царства небесного” Герасима Смотрицького, виданій в Острозькій друкарні в 1587 р., містяться заклики до читачів пильно прочитати, покористуватись, знайти поживу для душі, зрозуміти, а не поспішати відкинути незрозуміле, і т.д. Передмова являє собою методичний посібник, в якому враховано особливості читацького сприйняття та багато уваги приділяється виховному впливу книги на людину. Книга порівнюється з зброєю, завдяки якій лише й можна встояти проти наступу латинян. Отже, книга повинна бути зрозумілою, чіткою, простою в користуванні, а людина повинна мати певні навички не лише в читанні, а й в розумінні книги. Саме на формування таких навичок й спрямовано передмову Герасима Смотрицького.

Один з найвидатніших полемістів України, Іван Вишенський, бажаючи, аби його твори мали якнайбільший вплив на православний люд, приділяв увагу складанню настанов читачам стосовно розуміння своїх творів. Збірка послань І.Вишенського з Афону 1601 р. призначалася якнайбільшій кількості людей.

19. Розвиток власної художньої традиції: архітектура, монументальне малярство та іконопис ХVІ - ХVІІ ст.

Зміни, які відбувалися у мистецькому житті українських земель упродовж другої половини XVI — першої половини XVII ст., трансформувавши характер мистецької культури, не заторкнули, однак, її фундаментальних основ, тому нова мистецька епоха стала органічним продовженням на новому історичному ґрунті традиції, виробленої після прийняття християнства й утвердження побудованої на його засадах мистецької культури східнохристиянського зразка. При зовнішньому її оновленні внутрішня структура залишалася стабільною. У своїх найважливіших засадах зберігалася й історично складена система взаємовідносин всередині самої культури. Одним з найхарактерніших проявів цього стала традиційна роль малярства у системі української культури другої половини XVI — першої половини XVII ст.

В умовах нового етапу розвитку мистецької культури, який розпочинається з другої половини XVI ст., монументальне малярство дедалі більше втрачає позиції. Останнє його пожвавлення фіксується у перемишльському середовищі перед серединою XVI ст. І хоч молдавський господар Олександр з 1565 р. звертався до львівських братчиків з проханням з’єднати йому майстрів для малювання новозбудованої церкви в Яссах 1,відомостей про розвиток українського монументального малярства у львівському середовищі другої половини XVI ст. віднайти не вдалося.

Про його стан на львівському ґрунті у першій половині наступного століття певною мірою може свідчити той факт, що член Львівського братства Григорій Федорович 1633 р. мав намір запросити для малювання вівтаря Успенської церкви грецьких майстрів. Через десятиліття церкву Спаса на Берестові у Києві розмалювали афонські малярі. Павло Алеппський згадує малярську декорацію церкви в Умані, келій Києво-Печерського монастиря, розписи на теми Страстей у вівтарі Богоявленської церкви на Подолі в Києві.

У джерелах є й інші свідчення про поширення монументального малярства у першій половині XVII ст. Один з ченців львівського Онуфріївського монастиря 1618 р. заповів гроші на його розпис. Не пізніше 1626 р. була помальована каплиця новозаснованого монастиря у Щеплотах на Яворівщині. Інвентар Святотроїцького Дерманського монастиря 1627 р. згадує мальовану каплицю, велику мальовану світлицю та мальовану світлицю з альковом 2. Малярська декорація використовувалася і в екстер’єрах споруд. На вежі Успенської церкви Унівського монастиря був орнаментальний фриз з датою 1638 р. Аналогічне оформлення 1643 р. мала вежа П’ятницької церкви у Львові.

Порівняно скромні відомості про монументальне малярство західноєвропейської традиції на західноукраїнських землях. Вони стосуються насамперед розписів костьолів. У 1573 — 74 рр. маляр зі Львова Якуб Лещинський, який на той час жив у Самборі, малював місцевий парафіяльний костьол 3. Можливо, близько 1583 р. він розмалював костьол св. Мартина у Скелівці (Фельштині), в якому зберігся фрагмент фрески "Розп’яття з двома пристоячими". Фрагменти фресок відкрито у костьолі в Чукві на Самбірщині та Успенському костьолі у Язлівці.

Існування світського монументального малярства другої половини XVI — першої половини XVII ст. підтверджується лише документами. Світськими об’єктами, у яких малярська декорація виконувалася найчастіше, були парадні приміщення замків.

Станкове малярство другої половини XVI — першої половини XVII ст. переживало процес завершення розвитку ансамблю й початок нового етапу його еволюції, впродовж якого зберігалися роль і значення іконопису та розвивався світський напрям малярства, уособлюваний передовсім портретним жанром.

У мистецькій практиці другої половини XVI ст. зберігається ансамбль іконопису у традиційному складі "іконостас — Страсті — Страшний суд", проте з початку наступного століття цей комплекс відходить на дальший план. У новому варіанті ансамблю, який вперше з’явився на львівському ґрунті на переломі XVI — XVII ст., акцент робиться на іконостасі. Він розбудовується за рахунок сцен страсного циклу (П’ятницька церква у Львові), п’ятидесятниці (Успенська церква у Львові) та цокольного ряду, спершу орнаментального (П’ятницька церква у Львові), згодом із сюжетними композиціями (церква св. Миколая у Замості). З входженням страсної теми до комплексу іконостаса (найраніший приклад — східна стіна нави церкви Собору архангела Михаїла у Волі Висоцькій, 1611 р.) утверджений у мистецькій практиці XV ст. триєдиний ансамбль ядра декорації інтер’єру храму розпадається, а тема Страшного суду залишається лише в Молінні. Як і в монументальному малярстві, у станковому відбувається процес розкладу середньовічної системи ансамблю — першим його проявом є організація ансамблю на іншому рівні, виразом чого став український варіант високого багаторядного іконостаса.

Еволюція українського іконостаса XVII ст. полягала не лише у його структурній розбудові, паралельно відбуваються й інші зміни. Ікони отримали різьбарське обрамлення, основна тенденція розвитку якого веде до наростання просторового начала та посилення об’ємного характеру різьблення.

Розпланувальна й об'ємно-просторова структура православних храмів добиГетьманщини (1648-1781 рр.) на сьогодні вивчена досить докладно. Хоча зацієї доби набули розвитку споруди різних функціональних типів - житлові, громадські (культові, адміністративні, навчальні тощо), оборонні,виробничі і т.д., проте провідним функціональним типом упродовж усієї доби були церковні будівлі як такі, що уособлювали найважливіші суспільні функції.

У православному церковному будівництві попередні дослідники [1-7]виділили дві чітко окреслені типологічні групи, які найбільшерозвинулися саме в цю добу. Перша з них відроджує розпланувально-просторові структури міських і монастирських мурованих храмів Княжої доби і несе впливи західного (литовського і польського) бароко. Ці храми відомі тільки в мурованомубудівництві й не мають ані прототипів, ані наслідувань у народніймонументальній архітектурі. Вони тринавові, з трансептом, шестистовпні,здебільшого - триапсидні, три- п'яти- семибанні, з двоярусними західнимипритворами, фланкованими двома вежами, як у латинських костелах. Основне дев'ятидільне ядро такого храму формують чотири пілони, з'єднаніпідпружними арками, що несуть центральну баню, та прилеглі раменапросторового хреста разом з приміщеннями у міжрукав'ях. Це дев'ятидільнеядро могло бути одно- чи п'ятибанним. При цьому бічні бані могли вінчатирамена хреста (Хрестовоздвиженський монастирський собор у Полтаві) абоприміщення у міжрукав'ях, як у храмах княжої доби (Троїцькиймонастирський собор у Чернігові). Приміщення у міжрукав'ях могли бутиодної висоти з приміщеннями рамен просторового хреста або нижчими.Поєднання цих особливостей у різноманітних сполученнях розширювалокомпозиційні можливості. У своєрідній опозиції до цього, умовно кажучи, державницького типу церковних споруд паралельно розвивався другий, принципово відмінний типологічний напрямок православного церковного будівництва, суголоснішийавтохтонним просторовим стереотипам. Він продовжуваврозпланувально-просторові композиції, традиційні для українськогодерев'яного монументального будівництва ще з попередньої доби.Особливістю доби Гетьманщини стало те, що храми цієї типологічної групинабули значного розвитку як у мурованому, так і в дерев'яномубудівництві. 20. Київ часів Сагайдачного: Київська братська школа та вчений гурток Лаврської друкарні.З початком 1614 рокуСагайдачний прибув уКиїв i взявся до спiльної працi з галичанами Плетенецьким, що був уже iгуменом Києво-Печерського монастиря, та Борецьким, вченим з Львова. Вони купили монастирським коштом друкарню Балабанiв i року 1615-го вже видрукували в Києвi першу книжку. Далi вони заснували Київське українське братство на зразок Львiвського братства, i до того братства зразу почали приписуватись всi свiдомi українськi люде, що мали на метi боротьбу з Польщею; приписався до братства й самСагайдачний, а слiдом по ньому i все Вiйсько Запорозьке, так що Київське братство, опираючись на козацьку силу, зразу стало на мiцний грунт.

Братські школи – це українські національні навчальні заклади в XVI – XVIII ст. Неабияку роль у розвитку освіти і культури в Україні у першій половині XVII ст. відіграла Київська братська школа підвищеного типу, яка пройшла шлях від школи через колегію до академії.Ки́ївська бра́тська шко́ла — одна з братських шкіл в Україні у 17 століття, заснована у 1615 році Київським братством за зразком єзуїтських освітніх закладів. (На деревориті Ковдена 1869 р. зображено Київський Братський монастир, в якому свого часу містилось Київське братство). В основу її статуту (1620 р.) покладено статут Львівської братської школи. Київська братська школа була спробою православних міщан Києва зберегти свої звичаї та підняти на вищий рівень православну освіту, які занепали на фоні зростання популярності ідей унії та католицької єзуїтської системи освіти. Першим ректором школи був І.Борецький (1615 —1618). Ректорами також були М.Смотрицький (1619-1620), К.Сакович (1620-1624) та Хома Євлевич (1628-1632). З Київської братської школи вийшло чимало видатних українських діячів 17 століття, зокрема письменники С. Косов, С. Почаський та інші. У ній навчалися діти міщан і козаків. Матеріальну допомогу школі надавали Петро Сагайдачний та Галшка Гулевичівна. 15 жовтня 1615 р. Галшка Гулевичівна подарувала свій київський будинок та землю навколо нього Київському братству.[1] У 1632 р. було об'єднано школу Києво-Печерської лаври з Київською братською школою і реорганізовано у вищий навчальний заклад — Києво-Могилянську колегію, яка з 1701 року була перейменована на академію.

Важливе місце у діяльності лаврської друкарні відводилося виданню таких богословських творів, як «Бесіди Іоанна Златоуста на 14 посланій апостола Павла» (1623), «Бесіди Іоанна Златоуста на діянія св. Апостолов» (1624), «Толкованіє на Апокаліпсис» Андрія Кесарійского (1625), «Слова на латинов» Максима Грека тощо. Ці праці використовували зазвичай для догматичних дискусій.

Мова видань Києво-Печерської лаври переважно була церковнослов'янською, чимало в них є й українізмів, південнослов'янізмів. У руслі гуманістичної тенденції лаврські друкарі використовували і рідну «просту» мову. Книги лаврського друку поширювалися в Росії, Білорусі, Сербії та Болгарії. Деякі з них видавали спеціально для південних слов'ян, зокрема, «Житіє со службой ... Йоанна Рильського», написане болгарським церковним діячем і вченим Євтимієм Тирновським.

У лаврській друкарні видавали і праці членів ученого гуртка Києво-Печерської лаври, а також їхні передмови, присвяти, віршові епіграми, якими перекладачі, видавці супроводжували богослужбові і патристичні твори. Члени вченого гуртка усвідомлювали суспільне значення своєї праці, ставилися до неї як до гідної поваги мистецької творчості, божого дару, пишалися своєю ерудицією, знанням мов, обізнаністю із творами теологів, істориків, юристів, філософів, письменників. Їхнє розуміння людини, автора, митця містило в собі елементи ренесансно-гуманістичного світогляду. Написані ними панегірики й епіграми, які прославляли конкретних особистостей, їхні вчинки та індивідуальні якості, свідчили, що критерієм оцінювання людини для лаврських інтелектуалів були не корпоративна належність, а індивідуальність, особисті заслуги.

Найґрунтовнішим полемічним твором лаврської друкарні була «Книга о віре единой и святой соборной апостольской церкви» Захарія Копистенського, видана у 1619—1620 pp. під псевдонімом Азаріас. Вона охоплювала проблеми догматики, таїнств, обрядів, соціальної практики обох християнських церков. Основним змістом книги була полеміка навколо догматів, передусім Трійці. Розглядаючи єдину, непізнавану і світлоносно-еманаційну сутність Бога і його іпостасей, автор спирався на неоплатонізм і апофатичну теологію.

Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко (з великої літери, як Ренесанс, Просвітництво), маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають "козацьким". Які є для цього підстави?

По-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку. По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника. По-третє, козацтво мало власне творче середовище. По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей. Серед них маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори.

21. Феномен українського козацтва як культуротворчої сили. Культура козаччини.

Вперше термін «козак» згадано у Початковій монгольській хроніці (1240). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». У XVI ст. цей термін вміщено в словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». Цікаво, що слово «козак» вживалося для позначення полярних рольових функцій: «страж» і «розбійник».

Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій між слов'янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Перші згадки про козацтво датуються XIII ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять.

На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво — заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво — козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і не маючи офіційно визначеного статусу вело козацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце в становій ієрархії Речі Посполитої.

Отже, протягом XV—XVI ст. в суспільстві формується нова соціальна верства — козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків та татар.

Пісенно-поетична творчість поділялася на кілька жанрових груп: похідні пісні, історичні з оповіддю про персоналі!, сімейно-побутові, ліричні, невільницькі. Для кожної з них характерні певні особливості.
Кобзарі виконували у той час кілька соціальних функцій. Перша суто творча — складання дум і пісень, в яких розповідається про звитягу козаків, друга — пропагандистська.
Пісні складали не тільки кобзарі. У козацькому середовищі було багато освічених людей, майже кожен козак був письменний, тут зазвичай можна було зустріти випускників Києво-Могилянської академії чи інших навчальних закладів України та Європи. Окремі пісні не лише фіксують факт, а й виходять на рівень символічного узагальнення.

Доба козаччини — період жорстоких воєн і безоглядної романтики, творення держави і формування нації. Суспільство висуває зі свого середовища героїв, борців за свободу та незалежність і йде за ними. Сколихнувся і піднявся весь етнос, щоб скинути ярмо поневолення. У цей складний і буремний час зароджується й набирає сили унікальне культурне явище — пісенно-поетичний доробок козацького середовища. Патріотизм, героїзм, мужність, презирство до смерті, волелюбність, миролюбність перелилися у поетичні рядки. Безіменні автори в думах і піснях у високохудожній формі зафіксували історію козацького руху.


22. Державно-культурне самоствердження нації у ХVІІ ст. та його вплив на розвиток національної культури.

23. Європейське бароко та формування українського (козацького) бароко як власне національного художнього стилю.

Особливе місце в європейській культурі ХVII-XVIII ст. зайняла культура бароко (від італ. barocco – дивний, вибагливий, химерний). Спочатку термін застосовували тільки до пластичних видів мистецтва, з кінця ХІХ ст. помітили стилістичну відповідність в літературній та музичній творчості доби, а з першої половини ХХ ст. культурологи почали говорити вже про таємничу і суперечливу “людину бароко”, вбачаючи в цьому феномені найближчу типологічну спорідненість із внутрішнім світом людини ХХ ст. Бароко одноголосно називають першим стильовим напрямком в історії культури, який у більшій чи меншій мірі охопив усі народи Європи незалежно від конфесійної чи національної диференціації, включаючи протестантські та православні країни, і більше того, першим напрямком, який вийшов за європейські межі. Разом з тим значна кількість науковців вважає, що культура бароко водночас стала останньою в черзі інтегративних культурних епох, після занепаду якої у другій половині ХVIII в культурному житті Європи панують непоєднувані в одне ціле с У бароковому мистецтві відчувається болісне переживання особистої самотності, “покину тості” людини напризволяще в поєднанні з постійним пошуком “втраченого раю”. У цих пошуках митці бароко постійно коливаються між аскетизмом і гедонізмом, небом і землею, Богом і дияволом. В образотворчому мистецтві для барокових творів характерне звернення до релігійних сюжетів, де художників, насамперед, цікавлять сюжети чудес та мучеництва, де яскраво проявилися властиві бароковій стилістиці гіперболічність, афектованість, патетика.

Бароко – це мистецтво, збудоване на контрастах, асиметрії.тилістичні течії та світоглядні установки. Однією з основних рис барокової культури, не тільки аристократичної, але й міських низів та селянства, є потяг до синтезу різних видів і жанрів творчості.

Бароко — важливий етап всієї загальнолюдської культури XVI—XVII ст. Це перехід від епохи Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості.

В історії західноєвропейської культури бароко прийшло на зміну Відродженню, заперечуючи певною мірою його духовні відкриття. Світовідчуття і світорозуміння, що живило барокову культуру, стало своєрідною реакцією на ренесансне світобачення, що грунтувалося на безмежній вірі у розумність і логічність світу, його гармонійність, в те, що людина є мірою всіх речей.

Світобачення XVII ст. пройняте, навпаки, відчуттям трагічної суперечливості людини і світу, в якому вона посідає зовсім не провідне місце, а є розчиненою в його багатоманітності, підпорядкованою середовищу, суспільству, державі.

Дійсність викликає у майстрів бароко як захоплення, так і велику печаль. Звідси характерні риси барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуття потужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навіть суперечності. Тому і в українському бароковому мистецтві співіснують прагнення неможливого й песимізм; пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, що зло сильніше за добро, а смерть сильніша від життя; звеличування слави і сум, образа за людей, охоплених марнославством, марнотою марнот.

У Західній Європі це — дворянський стиль і переважно світське мистецтво. У живопису віддається перевага мальовничості, світлотіньовим контрастам, за допомогою яких і ліпиться форма. Бароко порушує принципи розподілу простору на плани, принцип прямої лінійної перспективи — для посилення глибинності, ілюзії безмежності. У релігійних сюжетах виявляється інтерес до чудес, мучеництва, де яскраво могли виявити себе улюблені в цьому стилі гіперболічність та патетика. В архітектурі — тяжіння до ансамблю, до організації простору: міські площі, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, міські та заміські резиденції побудовані на синтезі архітектури й скульптури, підпорядковані загальному декоративному оформленню.

Бароко — важливий етап всієї загальнолюдської культури XVI—XVII ст. Це перехід від епохи Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості.

В історії західноєвропейської культури бароко прийшло на зміну Відродженню, заперечуючи певною мірою його духовні відкриття. Світовідчуття і світорозуміння, що живило барокову культуру, стало своєрідною реакцією на ренесансне світобачення, що грунтувалося на безмежній вірі у розумність і логічність світу, його гармонійність, в те, що людина є мірою всіх речей.

Світобачення XVII ст. пройняте, навпаки, відчуттям трагічної суперечливості людини і світу, в якому вона посідає зовсім не провідне місце, а є розчиненою в його багатоманітності, підпорядкованою середовищу, суспільству, державі.

Дійсність викликає у майстрів бароко як захоплення, так і велику печаль. Звідси характерні риси барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуття потужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навіть суперечності. Тому і в українському бароковому мистецтві співіснують прагнення неможливого й песимізм; пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, що зло сильніше за добро, а смерть сильніша від життя; звеличування слави і сум, образа за людей, охоплених марнославством, марнотою марнот.

У Західній Європі це — дворянський стиль і переважно світське мистецтво. У живопису віддається перевага мальовничості, світлотіньовим контрастам, за допомогою яких і ліпиться форма. Бароко порушує принципи розподілу простору на плани, принцип прямої лінійної перспективи — для посилення глибинності, ілюзії безмежності. У релігійних сюжетах виявляється інтерес до чудес, мучеництва, де яскраво могли виявити себе улюблені в цьому стилі гіперболічність та патетика. В архітектурі — тяжіння до ансамблю, до організації простору: міські площі, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, міські та заміські резиденції побудовані на синтезі архітектури й скульптури, підпорядковані загальному декоративному оформленню.

Місце і час розвитку бароко в Європі — передусім ті країни, де перемогли феодальні сили й католицька церква. Серед країн православно-слов'янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні. На відміну від західноєвропейського і російського, українське бароко — не аристократичний стиль. Якщо і є в ньому певні елітарні мотиви, то лише в літературі, всі інші види барокового мистецтва мають безпосередній зв'язок з народною творчістю і народною свідомістю.

Як художній стиль бароко дало можливість найповнішого самовираження української людини тієї драматичної і реформаторської доби передусім завдяки своєму філософському підґрунтю, яке в українському варіанті виявило себе чи не найповніше. Реалістичне світобачення для барокової свідомості нехарактерне. Світ у більшості творів постає сповненим містики, гіпербол, темних метафор, важко розгадуваних алюзій, надмірно емоційних станів, а часом і просто фантасмагоричним. Та й свідомість того часу тяжіє до таємниць і чудес. Дослідники відзначають як у Європі взагалі, так і в Україні, дивовижну забобонність найширших верств населення — від еліти до простолюду.

бароковому мистецтві реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами, гіперболами та іншими засобами асоціативної побудови образу. Представники західних шкіл виробили цілий арсенал тропів — метафор, символів, гіпербол, літот тощо — для творів персоналістського характеру, які через алегорії підкреслювали певні важливі риси явищ чи осіб. Українська свідомість — в умовах творення нових національних цінностей, героїв, національної еліти — теж йшла тим самим шляхом, алегорично унаочнюючи риси шановних гетьманів і полковників, діячів церкви, працівників на духовній і культурній нивах. Українське бароко утверджувало також образи, що характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. Образ України (тоді Малої Русі) у вигляді зодягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Івасафа Кроковського, бачимо на гравюрі Івана Щирського "Всенародне торжество" (1708). У гравера Леонтія Тарасевича алегорією Дніпра виступають музичні русалки, міста Києва — обвита лавровими гірляндами альтанка, а місто Харків у Щирського постає у вигляді прекрасного саду, насадженого і виплеканого Григорієм і Федором Захаревськими.

Оригінальні асоціативні образи знаходимо в українському фольклорі. Наприклад, в ілюстраціях до календаря на 1727 рік весна, літо, осінь і зима подані в образах дівчат і молодиць в українському святочному вбранні. Антична, візантійська, романська, готична та ренесансна символіка теж своєрідно пристосовувалась до завдань стилю, що відзначався сильною експресією, химерністю, буйною декоративністю, парадоксами сюжету. Природно, що до усталених символів додавались ті, які властиві асоціативному мисленню українців.

Українське бароко привнесло нові виміри і нові значення в українську геральдику. Символіка старих середньовічних гербів зазнає істотних змін. Раніше правом герба користувалися лише українці, поляки, литовці шляхетного походження. Вихід на історичну арену українського козацтва, виникнення інституту гетьманства, впровадження полкового адміністративного поділу території України спричинили появу нових претендентів на носіння гербів. Це час посиленої герботворчості.

24.Києво-Могилянській колегіум як нова освітня модель. Становленняпрофесійних науки, філософії та розвиток мистецтв у стінах Академії.

. Одним з найцікавіших феноменів української культури XVII — XVIII ст. стала школа, яку сучасники називали колегіумом (колегією), або — на пошану її фундатора — Києво-Могилянським колегіумом, згодом Києво-Могилянською академією. Як вже зазначалося, безпосереднім попередником цього вищого навчального закладу була Київська братська школа. У Києві українська братська школа могла розвиватися вільніше, ніж братські школи у Львові та Луцьку, оскільки перебувала під захистом козаків.

Деякі автори дотепер повторюють погляд істориків середини XIX ст., що школа при братстві Богоявлення в Києві вже існувала наприкінці XVI ст., а в 1588 — 1589 рр. була перетворена патріархом Єремією зі скромної братської школи на колегіум. Однак ряд документів засвідчує, що як братство, так і школа в Києві були організовані в 1615 — 1616 рр. 1 Першими ректорами братської школи були Іван Борецький (пізніший митрополит Йов), Мелетій Смотрицький, а в 1620 — 1624 рр. Касіян Сакович. Пізніше ректором був, ймовірно, білорус з Могилева Спиридон Соболь, а в 1628 — 1631 рр. Хома Ієвлевич, теж з Могилева. Наскільки кваліфікованими були керівники і педагоги школи видно хоча б з того, що Касіян-Каліст Сакович був автором філософського тексту

Від самого початку у Київській братській школі були класи інфіми, граматики і синтаксими. Таким чином, і ця школа була побудована на засадах, що прийшли в Україну із Західної та Центральної Європи.

в Могилянській колегії вчителями були не світські люди, а ченці братського Богоявленського монастиря. До речі, й сам монастир нерідко називали духовним братством, або й просто братством, хоч, ясна річ, це не було братство в традиційному для української науки значенні слова. Ректором колегіуму став архімандрит Богоявленського монастиря, — і цей порядок зберігся надалі. Як вказувалося, при організації колегіуму він був підпорядкований Могилі як "старшому братові". В грамотах митрополита Ісайї Копинського і "військовому листі" запорозького війська було застереження, що патронат над братством і школою визнається за Могилою за його особисті заслуги і не має переходити на наступних архімандритів лаври. Незабаром (1633) архімандрит Петро Могила став ще й Київським митрополитом; після його смерті Києво-братський монастир і колегіум (академія) фактично підпорядковувалися наступникам Могили на митрополичій кафедрі, хоча вони вже й не називалися старшими братами.

Традиція про те, що Київська академія веде свій початок від світської братської школи, зберігалась і пізніше, навіть тоді, коли в Києві забули вже, в чому полягала діяльність братства.

Хоч Київський колегіум та пізніша академія і не можуть вважатися братськими школами, вони зберегли чимало з традицій своєї попередниці — братської школи, яка існувала протягом 1615 — 1632 рр. Серед студентів академії значний відсоток становили вихідці з міст усіх частин України. Вона стала загальноукраїнським всестановим вищим навчальним закладом і згуртувала навколо себе найвідоміших культурно-освітніх діячів, вчених, літераторів. Як і тогочасні європейські університети, Києво-Могилянський колегіум брав участь в організації філіальних шкіл, де викладання велося за програмою Київської колегії — "ведле порядку школ києвских".

Структура Києво-Могилянського колегіуму була подібною до структури братської і лаврської шкіл. Після закінчення класів ("шкіл") інфіми, граматики, синтаксими, поетики, риторики, учні вивчали філософію. Наприкінці 30-х рр. курс її був трирічним, але пізніше викладання філософії обмежувалося двома роками 26. В курсах філософії, зокрема при викладі фізики й метафізики, розглядались і богословські питання, в тому числі про походження душі, її безсмертя, про Бога й ангелів 27. Окремий клас ("школа") богословів був зорганізований наприкінці XVII ст.

На чолі колегіуму стояли ректор і префект, які водночас були професорами вищих курсів.
25. Розвиток барокової літератури та поезії. Шкільний, народно-містеріальний та вертепний театр.

Літературне бароко на Україні є явищем 17 — 18 ст. Бароко в сфері пластичних мистецтв іноді називали «козацьким бароко». Без достатньої підстави: бо козаки зовсім не були єдиною культурно-продуктивною групою на Україні тих часів. Ще менше підстав називати літературне бароко «козацьким»: українські письменники тих часів були здебільшого не козаками, а ченцями. Та й споживачі літератури навряд чи були головне козаками. Але українське бароко — не таке універсальне явище, як бароко Заходу. В ньому ми маємо значну перевагу елементів духовних над світськими. Ще більшу знайдемо, мабуть, лише в чехів. Світських елементів не бракує цілком: маємо й світську лірику, і новелу, і — хоч і лише випадкові — світські елементи в драмі», нарешті — маємо світську хроніку, лист, науковий трактат. Але «духовний» елемент переважає в змісті. Зовсім бракує типового для бароко природознавчого трактату: спочатку бракувало місця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури, а пізніше ( в 18 ст.) українці-природознавці знайшли для себе ґрунт лише в чужій (російській) науковій літературі.

. Своє й чуже сполучені в українській бароковій літературі в не зовсім звичайних формах. Україна, як ми бачили, не мала виразної та характерної ренесансової літератури. Отже, просякання світських елементів у літературу, зокрема — знайомство з античністю, почасти йшло вже в часи бароко та не мало характеру боротьби, революції проти церковної традиції. Античність приходила на Україну вже після примирення її з християнством, у формах барокового, християнсько-міфологічного синтезу: тому помалу, але без опору починається розповсюдження вжитку міфологічних образів: релігійна лірика стоїть під охороною античних «муз»; Пресвята Діва стає «Діаною», хрест порівнюють з тризубом Нептуна, в містичних трактатах з’являються «амури» та «купідони» і т. д. Бароко прийшло без великої літературної боротьби і прийнялося, як нова рослина на плодючому ґрунті. Єдиний, може, хто міг би боротися проти бароко, Іван Вишенський, сам у своїй літературній формі був до бароко дуже близький (див. далі) та радше сприяв його успіхові саме стилем своїх творів. Вишенський лише не прийняв би поєднання християнства з античністю, «синкретизму».

Саме поняття літературного бароко ввійшло в науку лише недавно, після першої світової війни. Поняття «бароко» прикладали раніше лише до сфери пластичних мистецтв (архітектури, скульптури, малярства). Пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика, література ) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних. Та й досі наука не закінчила дослідження барокової літератури. Найменше зроблено в слов’ян; лише польська та чеська барокова література порівняно добре досліджена. Для освітлення української барокової літератури зроблено лише перші кроки, хоч матеріал зібрано почасти вже давно.

Не маючи певного погляду на українську барокову літературу (17 — 18 ст.), стара українська історія літератури не могла помітити в її формі та змісті ніякої внутрішньої єдності, та вважала через те її основні риси просто за вияв якоїсь особистої сваволі, примхи, чудернацтва авторів. Незважаючи на виразний характер світогляду барокових письменників, старі історики української літератури та культури міряли ідеологічний зміст барокової літератури масштабами власного часу. Тому цю літературу засуджували, як «далеку від життя», чужу інтересам народу, «схоластичну», нікому не потрібну. А щодо форми, то її засуджували як переобтяжену подиву гідними чудернацтвами, недоладну, безпорадну й т. і. До мотивів цього сувоporo засудження приєднувалося ще й те, то мова української барокової літератури зробилася після мовної реформи Котляревського «перестарілою», архаїчною, та знову ж таки — «ненародною».

барокова поезія зокрема призначені не для іншого часу, а саме для «людей бароко». Чужий для нас стиль барокової поезії, яким і ми можемо захоплюватися як витонченим консеквентним та розкішним, був для «людини бароко» справді зворушливим, захоплював її, промовляв до її естетичного почуття, а через це й до її розуму та серця. Любов до натуралізму, до зображення природи також і в її «низьких» елементах, до конкретного, за яким бароко завжди бачило духовне, божественне, ідеальне, привів барокове мистецтво та поезію і до уваги до занедбаної доти народної поезії, до фолкльору. В поезії бароко маємо перший підхід до «народності». І бароко знайшло живий інтерес та симпатію серед народу: не дивно, що надзвичайно сильні впливи бароко залишилися в усій народній поезії та народному мистецтві Європи й досі.

Зокрема, не треба зменшувати значення епохи бароко для України. Це був новий розквіт — після довгого підупаду — мистецтва та культури загалом. В історії народів епохи розквіту мають не лише суто історичне значення; вони накладають певний відбиток на всю дальшу історію народу, формуючи національний тип або залишаючи на довгий час певні риси в духовній фізіономії народу. Так, здається, було і з епохою бароко на Україні. Бароко залишило тут багато конструктивних елементів, які ще збільшив вплив романтики, що в багатьох рисах споріднена з бароко (див. про це в розділі VII). Розуміється, конструктивні елементи, які бароко залишило в українській культурі, не всі позитивні; багато з них можна вважати й неґативними. Але культура бароко немало спричинилася до сформування української «історичної долі».


26. Мурована архітектура, монументальний живопис, вітчизняна школа іконопису у ХVІІ столітті.

 

Другою після княжих часів добою розвитку українського мистецтва, його золотим віком треба вважати XVII — XVIII ст. — часи, коли українське козацтво в боротьбі зі своїми сусідами виборює фактичну незалежність України — вдруге після княжої доби. Живучи спільним мистецьким життям із Західною Європою, Україна й на цей раз переймає новий напрям у мистецтві цілої Європи — стиль барокко. Нові умови життя та соціального устрою з вищою верствою заможної козацької старшини створювали інші потреби, ставили нові вимоги до мистецтва, — так само як це було і в цілій Європі. Спокійні, зрівноважені, логічні форми ренесансу, що взорувалися на чисті форми античності, вже не задовольняли сучасного смаку. Для розкішного, гучного життя доби барокко потрібні були більш пишні, багатші, показніші форми архітектури, просякнуті пафосом, надприродністю, спіритуалізмом. Замість колишньої краси відтепер протиставляють силу, проти спокою — рух, замість гармонії — боротьбу. Тому в архітектурі постають розкішні декоративні фронтони, портали, брами, переладовані важкими пілястрами, складними гзимсами, вигнутими й покрученими завитками — т. зв. волютами (слимаками) — та буйною орнаментикою. Хоч зразки барокко приходили до нас із Західної Європи, головно з Італії й Німеччини, власною творчістю українського народу, що відтепер був пробуджений до нового вільного життя, барокковий стиль прибирає своєрідних та оригінальних форм, що має у світовій літературі заслужену назву осібного українського або «козацького» барокко. Центр мистецького життя з половини XVII ст. переноситься знову до середньої, Наддніпрянської України, де фундаторами й меценатами мистецтва стають українські гетьмани, полковники та церковні достойники, що походять із демократичних козацьких верств. Особливо багато будов побудовано гетьманами Самойлóвичем, Мазепою, Апостолом та полковниками Герциком, Миклашевським, Мокієвським та ін. Лише одним Мазепою побудовано чи відновлено в Києві понад 6 величезних будов, не кажучи про інші по цілій Гетьманщині.

Перші подихи барокко з’являються майже рівночасно в початках XVII ст. у Львові (костьоли бернардинів 1600, єзуїтів 1613 — 70 рр.) та Києві (перебудова Успенського собору італійцем С. Брачі в 1613 р.). Але самостійна творчість українських митців розпочинається в другій половиш XVII ст. та досягає найбільшого розцвіту в добу Мазепи. Новий характер української архітектури складається головно під впливом двох чинників — старої традиції мурованого будівництва, започаткованої в княжу добу, й дерев’яного народного будівництва. Перший тип будов постав зі сполуки тринавної церкви — віддавна пристосованої до літургічних потреб східної обрядовості — із західним і базилічним типом барокко, що, до речі, близько стояв до візантійсько-української базиліки. До таких оздоб належать великі церкви в Бережанах, Троїцька церква в Чернігові 1679 р., собор Мгарського монастиря коло Лубен, розпочатий гетьманом Самойловичем у 1682 р., та дві будови гетьмана Мазепи в Києві — Михайлівський собор (1690 — 94) і Братська церква Академії (1695). Хоч у цих будовах у більшій мірі помітні впливи західноєвропейські, але окремі форми й деталі, зокрема декорація, набирають оригінальних форм, що почерпнуті з народного, сільського мистецтва. Особливої своєрідності й краси досягають форми бань, які не мають собі рівних у цілій Європі. Такого самого характеру є численні перебудови й розбудови старших церков у Києві: Софійської кафедри 1691 — 1705 рр., головної церкви Лаври 1695 і 1722 рр., Михайлівського монастиря, Михайлівської церкви Видубицького монастиря й т. д.

Монументальна мурована архітектура на Полтавщині започаткована у 2-й половині 17 ст. і пов'язана з національно-державним відродженням України після визвольної війни 1648—1654 рр. У містах зводяться монументальні храми, будуються монастирські комплекси. Фундаторами здебільшого виступає козацька старшина, яка зосередила в своїх руках політичну владу та економічні ресурси (гетьмани, полковники, рідше церковні ієрархи). Розвиток містобудування і монументальної мурованою архітектури у 2-й половині 17—18 ст. дали такі визначні ансамблі, як Густинський, Красногірський, Мгарський (Мгарський Лубенський Спасо-Преображенський) і Полтавський Хрестовоздвиженський монастирі, собори у Прилуках, Полтаві, Пирятині, Ромнах, церкви у Лютеньці, Великих Сорочинцях, Жуках, Полонках тощо.

У розвитку монументальної мурованою архітектури цього періоду можна виділити два основних напрями. Перший з них пов'язаний з відродженням планово-просторових структур давньоруських міських і монастирських храмів 12 ст., певними впливами західного (литовського і польського) барокко. Цю лінію розвитку започатковано у 1684 р. будівництвом Спасо-Преображенського собору Мгарського монастиря, у 1689 р. за цим зразком закладено собор Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, а в 1749 р. — Успенський собор у Полтаві. Всі вони тринефні, шестистовпні, з виділеним трансептом, 3-, 5-, 7-банні, з двох'ярусним західним приділом і вежами, що його фланкують. Спрощеним варіантом цих схем є кубічні чотиристовпні п'ятиверхі храми епохи пізнього барокко — Срітенська та Воскресенська церкви у Полтаві. Другий напрямок розвивав планово-просторові композиції, традиційні для дерев'яної монументальної архітектури. Переважали хрещаті п'ятидільні п'ятиверхі, дев'ятидільні п'ятиверхі храми (собор Густинського монастиря, церкви у Лютеньках і Сорочинцях, собор у Прилуках та ін.), дев'ятидільні одноверхі (собор Вознесенського монастиря 1695 р. у Переяславі); тридільні триверхі церкви (Михайлівська церква початку 18 ст. у с. Полонках біля Прилук). Відомі також численні проміжні типи, представлені тринефним шестистовпним трибанним Святодухівським собором (1689) у Ромнах, тридільним триконховим трибанним Преображенським собором (1767) Красногірського монастиря коло Золотоноші (архітектор І. Григорович-Барський), тридільними однобанними Різдва Богородиці собором у Пирятині та Покровською церквою (1770) у с. Жуках. Будувалися у цей період на Полтавщині і безбанні церкви зального типу: Михайлівська (1666) у Переяславі, Миколаївська (1720) у Прилуках, Василівська (1751) у Ромнах.

27. Розвій друкарства, гравіювання, різьбарства у ХVІІ – початку ХVІІІ століть.

Складовою частиною загального піднесення культури протягом останніх десятиріч XVI закономірно став і розвиток друкарства. В цій галузі найбільші заслуги мали ті соціальні верстви і ті центри, які були найактивнішими і в інших сферах духовної творчості.

Луцька друкарня

Церковне братство заснувалося в Луцьку при Хрестовоздвиженській церкві досить рано -- ще 1617 р. На перших порах свого існування Луцьке братство про друкарство не думало -- в акті про його заснування з 1 вересня 1619 р. ніякої згадки про друкарню нема.

Друкарню в Луцьку засновано випадково; відомі вже нам друкарі, ієромонах Павло Домжив-Люткович Телиця та ієродиякон Сильвестр, по короткім перебуванні в Чет-вертні, прибули з своєю мандрівною друкарнею й до Луць-ку, певне на заклик Хрестовоздвиженського братства. Коли саме прибули вони до Луцьку -- не відомо; певне, десь в часі по липні 1625 р. і до 1628 р.

В Луцьку друкарі наші зайнялися найперше відновлен-ням та поширенням своєї друкарні, бо за час їхнього ман-дрування мала їх друкарня повинна була досить пошарпа-тися. А що це було так, про те свідчить сам друкар Силь-вестр в своїй духівниці з 1635 р. «Жиючи мне з честным, а в Бозе змерлым,-- пише Сильвестр,-- господином отцем Павлом Лютковичом Телицею, игуменом Чорненским, антецесором моим, перед тым в манастиру братства Луцкого, там з оным з ласки Бога всемогучого и счодробливости гойноє людскоє, друкарню спорядилисмо». Це свідчення монаха Сильвестра не треба розуміти так, ніби дру-карі наші заклали собі в Луцьку нову друкарню; ні, мова йде тут лише про відновлення та поширення їхньої старої друкарні, що зробили вони в Луцьку з «счодробливости гойноє людскоє»,-- певне за допомогою Хрестовоздвиженського братства.

Але в Луцьку пробули наші друкарі не довго; першою книжкою вони видрукували тут «Лямент по святобливе зошлом велебном господину отцу Іоанни Василевичу презвитери». Книжечка на 11 листах.

Не довго пробули друкарі наші в Луцьку і скоро пере-бралися в Чорненський монастир; пізніше 1635 р. ієродия-кон Сильвестр в духівниці своїй відписав свою друкарню Луцькому братству. Але братство скористало з цеї дру-карні мало, бо видрукувало лише одну книжку: «Апостолы и Євангелія через вси недели и празд: и избранным ст: на ввесь год», що вийшла 1640 р., 181 л. Книжка ця «первоє изобразися в монастыру Луцком Братском»; зміст її трохи відмінний від видання Угорцівського 1620 р.; шрифт цього видання дрібніший від шрифту «Собранія» 1618 р. і значно більший від «Апостолів» 1620 р. Цікаво за-значити, що в кінці цеї книжки, на л. 181 об. уміщено знака з хрестом в середині,-- такого самого, якого знаходимо ще в угорцівських «Собраніях» 1618 р.; дрібний шрифт «Апо-столів» 1640 р. трохи нагадує шрифт «Апостолів» угорців-ських 1620 р.

Поза цими виданнями ми не знаємо більше луцьких видань; звичайно, цілком можливо, що не всі луцькі видан-ня збереглися до нашого часу. У всякому разі в Луцьку, сто-личнім місті єпископів луцьких, довго жив переказ про дав-нє луцьке друкарство; так, ще 1772 р. єпископ Луцький Сильвестр Рудницький, відновляючи Почаївську друкарню, писав в умові з почаївським монастирем, що єсть приві-леї.

Трохи пізніше, 1787 р., засновує в Луцьку свою друкар-ню домініканський кляштор, що 1783 р. одержав на це й королівського привілея; цим привілеєм домініканам до-зволялося випускати книжки різними мовами. Ще 1804 р. 10 травня Волинський губернатор їв. Ессен писав, що в домініканській луцькій друкарні «печатаніе производится на языках: россійском, латинском, французском и польском». 1803 р. ця друкарня згоріла. Домініканська луцька друкарня випустила більше 30 книжок, переважно підруч-ників для шкіл.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...