Главная Обратная связь

Дисциплины:






Німецька класична філософія



 

1. Загальна характеристика німецької класичної філософії

2. Основні ідеї філософії І. Канта

3. Філософія І. Фіхте та Ф. Шеллінга

4. Абсолютний ідеалізм Г. Гегеля

5. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха

 

Ключові терміни: наукове пізнання, розум. антиномія, ноуменальний світ, категоричний імператив, природа, людина, свобода, Бог, мислення, буття.

 

Німецька класична філософія пов'язана із зародженням нового етапу, який представлений творчістю класиків ідеалізму кінця XVIII – початку ХІХ ст.ст. І. Кантом, І. Фіхте, Ф. Шеллінгом, Г. Гегелем, а також – представником антропологічного матеріалізму Л. Фейєрбахом. Не зважаючи на складний і внутрішньо суперечливий характер німецької класичної філософії, цих мислителів багато що об'єднує. Всі вони розробляли грандіозні теоретичні концепції, які претендували на абсолютну істину. Німецька класична філософія, перш за все, звертається до дослідження внутрішньої структури людського розуму, проблемам активності людини як суб'єкта, що пізнає, тому в її проблематиці переважне значення має теорія пізнання. Проблеми онтології при цьому не знімаються, але заново переосмислюються.

Філософія цього періоду виступала в ролі «совісті» культури. У ній в першу чергу досліджуються:

1. Історія людства і сутність самої людини: у І. Канта питання філософії «Що є людина?» вирішувалося на користь людини як моральної істоти. Людина у І. Фіхте – це активна, діяльна істота, наділена свідомістю та самосвідомістю. У Ф. Шеллінга в центрі уваги стоїть проблема взаємини об'єкта і суб'єкта. Г. Гегель розширює межі самопізнання, яке пов'язано не тільки із зовнішнім світом, але й зі самосвідомістю інших людей, що породжує різні форми суспільної свідомості. У Л. Фейєрбаха людина – це природна істота, що має, перш за все, фізичні потреби.

2. Філософія як система філософських дисциплін, категорій, ідей. У І. Канта – гносеологія та етика, у Ф. Шеллінга – натурфілософія та онтологія, у І. Фіхте – онтологія, гносеологія, соціально-політична філософія. У Г. Гегеля – логіка, філософія природи, філософія історії, історія філософії, філософія права, моралі, релігії, держави й т. ін. У Л. Фейєрбаха – антропологія, онтологія, гносеологія, етика, історія релігії.

3. Проблеми гуманізму, дослідження життєдіяльності людини. За І. Кантом, життєдіяльність людини – це активність суб'єкта моральної свідомості з його громадянською свободою. За І. Фіхте, народ вище за державу, соціальний світ – це світ приватної власності. За Ф. Шеллінгом, розум є засіб реалізації цілей. Г. Гегель створює вчення про громадянське суспільство, правову державу, приватну власність. У Л. Фейєрбаха суспільний прогрес безпосередньо пов'язаний з релігією любові.



Всі філософи були одностайні в одному: людина – пан природи і духу.

4. Цілісна концепція діалектики. У І. Канта – це діалектика меж і можливостей людського пізнання: діалектика чуттєвого, розумового і раціонального пізнання. У І. Фіхте досліджується творча діяльність людського «Я», взаємодія «Я» і «не Я» як протилежностей, в результаті чого відбувається розвиток самосвідомості людини. Ф. Шеллінг розглядає природу Духа, який із несвідомого розуму прагне стати «Я». Г. Гегель представивши весь природно-історичний і духовний світ як процес, що безперервно розвивається, сформулював принципи, закони, категорії діалектики як науки про всезагальний взаємозв'язок і розвиток. У Л Фейербаха діалектика – це шлях відшукання протиріч, діалог між «Я» і «Ти».

Таким чином, представники німецької класичної філософії вирішували, перш за все, проблему співвідношення буття та мислення. Рух філософської думки від субстанції до суб'єкта, від буття до діяльності, від інертної матерії до автономного саморозвитку духу – це і є основна тенденція німецької класичної філософії.

Видатний мислитель німецької класичної філософії І. Кант (1724–1804) завершує епоху Просвітництва і стає її критиком, особливо тих аспектів, які стосуються раціоналізму та метафізики Нового часу.

Головний девіз його творчості – «жити варто для того, щоби працювати». У своїй відомій «Критиці практичного розуму» він писав про те, що дві речі наповнюють душу завжди новим і усе більш сильним подивом і благоговінням – це зоряне небо наді мною і моральний закон в мені. Ці слова виражають два основні напрями, два основних джерела його філософії: механіка Ньютона як теоретична передумова натурфілософії та моральний закон як стимул розробки етичної філософії, обґрунтування людської гідності та свободи.

Творчість І. Канта зазвичай поділяють на два етапи: «докритичний» (по 70–ті роки XVIII ст..) і «критичний» (приблизно з початку 80-х років).

На першому етапі свого духовного розвитку І. Кант дотримувався нових для того часу натуралістичних ідей. У творі «Загальна природна історія і теорія неба» він запропонував космологічну гіпотезу, яка в подальшому була розвинена П. Лапласом і увійшла в історію науки під назвою гіпотези Канта-Лапласа. І. Кант припустив, що спочатку матерія перебувала у стані газово-пилової туманності, в якій навколо більш важких частинок під впливом сил тяжіння і відштовхування групувалися спочатку невеликі астероїди. Механічний кругообіг частинок без жодного втручання Бога привів до утворення Сонця і планет. Одночасно внутрішній рух частинок у первинних космічних тілах викликав у них теплоту. За такою ж схемою, на думку І. Канта, відбувалося утворення зірок та інших небесних тіл. Але в даній системі є місце і Богу: Бог створив Всесвіт, і далі він розвивається за своїми законами, внутрішньо притаманними самій природі.

Критичний період філософії І. Канта викладено в таких роботах, як «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності судження» (1790) та ін. У першій книзі філософ викладає свою теорію пізнання, у другій – проблеми етики, в третій – проблеми естетики і доцільності в природі; тут він відповідає на питання «Як можливо прекрасне в природі і мистецтві?» Головна мета його теоретичної філософії – аналіз пізнавальних здібностей людини, визначення меж пізнання, а також роздуми про предмет науки та можливості самої філософії (метафізики).

І. Кант критично переглядає всю попередню філософію, створює свою критичну метафізику і розробляє критичний метод. Він переконаний, що явища речі відокремлені від сутності, форма – від змісту, розум – від віри, раціоналізм – від емпіризму, теорія – від практики. Філософ вважає, що весь світ виражає себе через «явище» і «речі в собі». Людина намагається осягнути суть речей, але ця спроба є невдалою, що пояснюється недосконалістю чуттєвих органів. Всякий раз, коли людина намагається увійти в контакт з «річчю в собі» (прихованою сутністю), вона насправді пізнає лише явище («річ для нас»). Сутність виявляється невловимою та непізнаванною. Але як людина в такій ситуації існує у світі? І. Кант виходить з цього утруднення, припускаючи, що переддосвідне, або апріорне знання, не виведене з досвіду – це вільна творчість розуму, яке є вродженою. Здатність до надчуттєвого пізнання, в якому людина виходить за межі досвіду, він назвав трансцендентальною апперцепцією.

«Річ у собі» є і граничне поняття, яке обмежує можливості людських здібностей пізнавати світ за допомогою розуму (Бог, безсмертя душі, свобода волі – це не предмет науки, це предмет віри). Таким чином, «речі в собі» виходять за межі можливого досвіду. Вони трансцендентні, недоступні теоретичному пізнанню, перебувають поза часом і простором. Це учення І. Канта отримало назву трансцендентального ідеалізму.

Говорячи про непізнаваність «речі в собі», Кант вловлює суть наукового дослідження. Наука починається з постановки наукової проблеми, яка обмежує предмет свого дослідження і виділяє те, що можна пізнати і пояснити, а чого не можна. Це в міфології світ повністю пізнаваний і підлягає поясненню. Наука це «всезнання» руйнує, вона виробляє лише знання логічно та емпірично обґрунтовані.

В теорії пізнання І. Канта головне завдання – дослідити можливості самих пізнавальних інструментів людського пізнання. Звідси випливають його відомі питання: «Що я можу знати?», «Що я повинен робити?», «На що я можу сподіватися?», «Що таке людина і ким вона може бути?».

У «Критиці чистого розуму» Кант приходить до висновку, що знання неоднорідне, є різні об'єкти пізнання й різні типи пізнавальної діяльності. Він намагається знайти «третій шлях», де можна зводити пізнання або до почуттів, або до розуму.

Пізнання починається з наочних уявлень (чуттєвість), потім переходить до розсудку (область апріорних понять) і закінчується в розумі (область ідей). Остання – це вища інстанція для обробки наочних уявлень. Відповідно до цієї схеми «Критика чистого розуму» ділиться на три частини: вчення про чуттєвість, вчення про розсудок і вчення про розум.

Всі знання І. Кант ділить на досвідні (apostеriori) та переддосвідні (apriori). Апріорні поняття і є інструменти пізнання, себто система понять, яка належить суб'єкту. Вони визначають структуру його сприйнять і розумового мислення, але не належать самим речам. «Річ у собі» викликає відчуття, ні в чому не схоже на оригінали. Всі апріорні поняття Кант ділить на апріорні форми чуттєвості і зараховує до них простір, час і причинність, які, на його думку, дані людині вже при народженні як здатність орієнтуватися в просторі і часі. Завдяки трансцендентальній апперцепції в людській свідомості можливе поступове накопичення знань, перехід від вроджених ідей до розумного пізнання. Далі виділяються апріорні форми розсудку – поняття і категорії. Знання – це синтез чуттєвості та розсудку. Відчуття без понять сліпі, а поняття без почуттів порожні.

У І. Канта процес пізнання – це не відтворення «речі в собі», а конструювання світу явищ за допомогою апріорних понять, незалежних від досвіду. Є світ феноменів, який являє собою світ природної причинності, і є ноуменальний світ (розумоосяжний). Трансцензус (вихід за межі досвіду) неможливий у феноменальному світі, але можливий у світі ноуменальному («інтелігібельному»).

За І. Кантом, зовнішній світ – це джерело відчуттів, і людина, маючи апріорні форми чуттєвості, за допомогою категорій розсудку та ідей розуму отримує знання, розташовує їх у просторі й у часі та причинно пов'язує їх між собою. Пізнаючи світ, вона конструює його, будує порядок з хаосу, створює свою картину світу. Природа як предмет загального знання будується самою свідомістю. Розум диктує природі закони, свідомість сама створює предмет науки. Трансцендентальне пізнання виходить за межі емпіричного досвіду і організує цей досвід за допомогою апріорних форм. Синтез чуттєвості і розуму здійснюється за допомогою сили уяви. Тут поєднуються різні уявлення, і створюється єдиний образ – синтетичне знання. Крім того, існує аналітичне (пояснююче) знання. Пізнання здійснюється внаслідок поєднання аналітичних і синтетичних суджень.

І. Кант ставить завдання виявити особливості видів пізнання, які лежать в основі різних наук. У «Критиці чистого розуму» він ставить три питання: як можливі математика, природознавство, метафізика. Математика спирається на апріорні форми чуттєвого пізнання. Можливість встановлювати положення різних предметів, зміна місць, відношення послідовності пов'язані з тим, що має особливу призму, крізь яку людина дивиться на світ – простір і час. Теоретичне природознавство ґрунтується на діяльності розсудку, здатності оперувати поняттями. Що стосується метафізики, то тут І. Кант створює вчення про пізнавальні здібності людського розуму та його антиномії.

Розум втілений у філософському міркуванні. Він виступає регулятором пізнання і прагне до «безумовного синтезу», до гранично загальних ідей. Межа, яка існує між світом феноменів (явищ) і світом ноуменів (сутностей речей), призводить до серії антиномій (це слово буквально означає «конфлікт законів») – до таких суджень, які вступають один з одним в непримиренне протиріччя. Таких антиномій І. Кант виділяє чотири:

1. Світ має початок у часі і обмежений у просторі. – Світ не має початку в часі та нескінченний у просторі.

2. Існує тільки просте і те, що складено з простого. – У світі немає нічого простого.

3. Існує не тільки причинність за законами природи, але й свобода. – Немає жодної свободи, все відбувається згідно із законами природи.

4. Існує безумовно необхідна істота (Бог) як причина світу. – Немає ніякої абсолютної, необхідної істоти як причини світу.

Ці антиномії позадосвідні і тому нерозв'язні. Вони пов'язані з природою людської свідомості. Поняття в однаковій мірі не дозволяють стверджувати ні те, що світ кінцевий в просторі і в часі, ні те, що він нескінченний. Ні те, ні інше не міститься в досвіді, а залежить від переконань і вірувань, і немає іншого варіанту вирішення антиномій, як перенести переконання і віру в сферу практичну.

Намагаючись дати наукове знання про світ, душу і Бога, розум заплутується в суперечностях. Прагнучи пізнати суще, він стикається з антиноміями, і ці протиріччя свідчать про те, що метафізика як мислення про світ, про «речі в собі» неможлива. Вона повинна бути лише «критикою розуму», встановлювати межі пізнання, демонструвати неоднорідність людської пізнавальної діяльності. За допомогою філософії можна вловити необхідність переходу від чистого розуму (теоретичного) до розуму практичного (моральності).

І. Кант критично аналізує всі докази та спростування Бога й конструює свій власний доказ. Бога дійсно не можна довести, але й не можна спростувати. Це виходить за межі розуму й кидає його в нерозв'язне протиріччя; тому людині залишається лише віра. Бог існує як моральна ідея, що допомагає людині примиритися зі злом.

Людина належить до світу явищ (феноменів) і світу ноуменів («річ у собі»). У світі феноменів немає свободи, це світ природної причинності. Але коли людина ставиться до себе як до єдиної основи свого власного вчинку, тоді вона діє вільно. І. Кант приходить до висновку, що людину як вільну і відповідальну істоту не можна пізнати за допомогою «чистого розуму». Але до неї не можна підходити і як до явища, об'єкта. Людину можна пізнати тільки «зсередини», як суб'єкта вільної самообумовленості дії.

Основні положення етики І. Канта викладені в його роботі «Критика практичного розуму». Він виходить з того, що найважливіше завдання філософії – виховання людини в дусі гуманізму. Філософія повинна навчити людину тому, якою треба бути, щоби бути людиною. Чиста моральність спирається на належне та необхідне – це насамперед закони для самого себе, вони знаходяться у внутрішньому людському спонуканні, це єдине джерело моралі. Внутрішній закон І. Кант називає «категоричним імперативом», себто безумовним велінням, яке вимагає:

1. Дій так, щоби максима (спонукальний мотив) твоєї волі могла бути принципом загального законодавства. Інакше – поступай так, як ти хотів би, щоби поступали по відношенню до тебе. Це і є золоте правило моралі.

2. Не бреши, не кради, не вбивай, оскільки ці дії не можуть бути загальнолюдськими нормами поведінки.

3. Особливо важливою є проблема людського обов'язку, яка невіддільна від відношення особистості та суспільства.

Моральний ідеал І. Канта – моральна автономія особистості. Моральна свідомість не залежить від чуттєвих імпульсів і спонукань, вони не можуть бути її підставою в силу своєї індивідуальності та егоїстичності. Філософ допускає деякі винятки з закону: якщо ти змушений брехати, неправда не повинна бути почута. Героїзм не варто здійснювати у що б то не стало, не враховуючи наслідків.

У роботах І. Канта ми знаходимо й обґрунтування необхідності релігійної віри. При цьому мислитель сміливо змінює місцями божественне і людське: ми моральні не тому, що віримо в Бога, а тому віримо в Бога, що моральні. Але ідея Бога – це лише ідея, тому безглуздо говорити про обов'язки людини перед Богом. Сподіватися слід скоріше на свої власні сили та на справедливу державу.

В цілому, філософія І. Канта складна й неоднозначна; тому вона піддавалася критиці з боку різних філософських шкіл і напрямків. Ідеї І. Канта продовжує розвивати І. Фіхте (1762–1814). Його концепція називається «Науковчення».

Основні ідеї філософії І. Фіхте: філософія абсолютного «Я» та філософія дії (практична філософія). Його головні філософські роботи – «Основа загального науковчення», «Призначення людини».

На думку І. Фіхте, основне завдання філософії полягає в тому, щоби визначити цілі практичної дії людей у світі та в суспільстві. Філософія повинна стати фундаментом всіх наук – «вченням про науку».

Людина в філософії І. Фіхте спочатку виступає як діяльна істота. Розробляючи проблеми теорії пізнання, він ставить питання про те, чи існує об'єкт без суб'єкта. Тут І. Фіхте прагне усунути кантівський дуалізм («річ у собі та явище», «природа та свобода»). Він вважає, що завдання філософії полягає в тому, щоби побудувати єдину систему знань, яка має єдину підставу. Це і буде філософія «Науковчення».

Вихідною підставою філософської системи І. Фіхте виступає свідомість «Я». Це свідомість людини, відірвана від неї та перетворена на абсолют. У чому ж виражається сутність свідомості? За І. Фіхте, свідомість – це не суб'єктивний образ об'єктивного світу. Сутністю свідомості є самосвідомість, себто свідомість сама по собі. Об'єкта без суб'єкта немає, а є лише суб'єктно-об'єктні відносини. Суб'єктивне – це те, що діє, а об'єктивне – це продукт дії.

Самоусвідомлення починається зі твердження «Я є», і тут не потрібно наукового доказу. Перша підстава науковчення: «Я» усвідомлює себе і таким чином створює це «Я» актом свого усвідомлення. Усвідомлення чужого світу «не-Я» – це друга підстава науковчення. Але це не вихід у зовнішній світ – це інший стан людської свідомості, коли вона звернена не на саму себе, а її активність спрямована в основному на зовнішній світ. Матеріальні речі розглядаються лише у відношенні до людини. Індивідуальна свідомість у змозі вмістити в себе весь неосяжний світ. Таким чином, «Я» перетворюється на Світовий суб'єкт.

За І. Фіхте, весь світ нашої свідомості (й усвідомлення природи, і самосвідомість) є породженням активності «Я». Тому «Я» та «не-Я» – це різні стани свідомості, внутрішні протилежності. Проте ці протилежності є єдине ціле, абсолютне «Я». По суті, «Не-Я» – це слухняна тінь «Я». Це і є третя підстава науковчення.

Важливим досягненням І. Фіхте є діалектичний спосіб мислення. Філософ пише про суперечливість всього сущого, про єдність протилежностей, протиріччя, що є джерелом розвитку. Категорії – це система понять, які вбирають у себе знання, що розвиваються в ході діяльності «Я».

Сам того не усвідомлюючи, І Фіхте переходить з позиції суб'єктивного ідеалізму на позицію об'єктивного ідеалізму. У роботі «Повчання блаженного життя» «Я» як абсолют зливається з Богом, а філософія перетворюється на теософію.

У практичній філософії розглядаються проблеми моральності в праві і державі (під впливом Французької буржуазної революції). Тут головна проблема – це проблема свободи людини, яка полягає в підпорядкуванні законам, усвідомленні їх необхідності. Право – це добровільне підпорядкування кожної людини закону, встановленому в суспільстві. Держава повинна кожному забезпечити власність, бо соціальний світ – це світ буржуазної приватної власності, де держава і є організація власників (це, по суті, здогад про економічну і соціальну природу держави).

І. Фіхте розглядає концепцію національності як колективної особи, яка має своє покликання і призначення. Він обґрунтовує суверенітет, гідність особистості, підкреслює активні сторони діяльності суб’єкта як творця соціальної реальності й самого себе. «Будь самим собою», «будь вільним, розумним, нескінченним у своїх можливостях» – такі заклики мислителя.

Таким чином, основні досягнення філософії І. Фіхте полягають у свідомому застосуванні діалектики як методу побудови філософської системи; подоланні кантівського дуалізму через принцип монізму у теорії пізнання; затвердженні права розуму на теоретичне пізнання.

Ф. Шеллінг (1775–1854) відомий як ідеаліст і діалектик, творець «Системи трансцендентального ідеалізму» (його головна філософська робота). Ядром філософії Ф. Шеллінга є категорія Абсолюту. Це не щось самостійне, незалежне від окремих «Я». Абсолют, на його думку, є повна тотожність духу і природи.

Головний задум його філософії полягає в тому, щоби пізнати абсолютну безумовну першооснову будь-якого буття та мислення. Він критикує І.Фіхте і вважає, що природа не є «не-Я», але вона і не єдина субстанція, як писав Б. Спіноза. Природа – це абсолютне, а не індивідуальне «Я». Це вічний розум, абсолютна тотожність об'єктивного та суб'єктивного, оскільки пізнання є не просто людською здатністю; воно спочатку закладено в структуру світобудови як об'єктивна складова цього світу. Матеріальний та ідеальний початки тотожні, збігаються, тому їх не можна протиставляти. Це лише різні стани одного і того ж абсолютного розуму. Єдиною підставою сутності природи є ідеальна духовна активність.

Натурфілософія Ф. Шеллінга прагне, перш за все, обґрунтувати наукові відкриття в природознавстві, осмислити їх, звести в єдиний світогляд. Мислитель намагається захистити філософію від зневажливого ставлення натуралістів (так, І. Ньютон вважав, що філософія подібна сутяжній дамі, і зв'язуватися з нею – все одно, що піддаватися судовому переслідуванню).

Філософська система Ф. Шеллінга діалектична: він доводить єдність природи як такої, а також висловлює думку про те, що сутність кожної речі є єдністю протилежностей, «полярностей» (магніт, позитивні і негативні заряди електрики, суб'єктивна та об'єктивна свідомість і т. ін.). Це і є головне джерело активності речей – «світова душа» природи. Жива і нежива природа – єдиний організм, навіть мертва природа – це «недозріла розумність». Природа завжди є життя (ідея панпсихізму), вся природа постає одушевленою.

Головна проблема в практичній філософії Ф. Шеллінга – це свобода, оскільки від неї залежить створення «другої природи» – правової системи суспільства. Держави з правовою системою повинні об'єднатися в федерацію для припинення воєн і встановлення миру між народами.

Особливо гостро у Ф. Шеллінга стоїть проблема відчуження в історії. В результаті діяльності людини часто виникають несподівані, небажані наслідки, які ведуть до придушення свободи. В історії панує свавілля: теорія та історія протилежні одне одному. В суспільстві панує сліпа необхідність, і людина перед нею безсила. Філософ розуміє, що історична необхідність пробиває собі дорогу через масу індивідуальних цілей, суб'єктивних інтересів, які детермінують людську діяльність. Але все це є безперервне здійснення «одкровення Абсолюту», де Абсолют є Бог, а філософія тотожності буття і мислення наповнюється теософським змістом. З часом філософська система Ф. Шеллінга набуває ірраціоналістичного та містичного характеру.

Філософія Г. Гегеля (1770–1831) є завершенням ідеалізму в класичній німецькій філософії. Її основні ідеї викладені в таких роботах, як «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук» та ін.

Своїм головним завданням Г. Гегель вважав створення діалектики як науки, як системи і як логіки. Для цього йому знадобилося охопити всю людську культуру і всі знання в їх розвитку, критично переробити їх і створити складну філософську систему, в якій розвиток світу представлений як розвиток абсолютної ідеї (духу).

Філософська система Г. Гегеля починається з учення про логіку. Питання про логіку він вирішує з позиції ідеалізму. Логіка в цілому включає об'єктивну логіку (вчення про буття і сутності) та суб'єктивну логіку (вчення про поняття).

Об'єктивна логіка – це логіка доприродного світу, що перебуває в стані до створення світу Богом. Інакше кажучи, це логіка речей, логіка ходу подій. Суб'єктивна логіка – це логіка нашого мислення, яке уловлює об'єктивну логіку буття. Першоосновою світу є світовий розум – єдність об'єктивного та суб'єктивного. Тотожність світового розуму та світу явищ – це абсолютна ідея. Бог і абсолютна ідея співпадають як першопричини, але в той же час різні в своєму стані. Бог завжди дорівнює самому собі, тоді як абсолютна ідея безперервно розвивається від абстрактних і бідних за змістом визначень до визначень більш повних і конкретних.

Суб'єктивна логіка проробляє той же шлях, що й об'єктивна, проте здійснює це за допомогою понять, суджень і умовиводів. Одночасно вона відображає історію практичного руху культури, в процесі якого людина освоює (пізнає) світ.

Саморозвиток ідеї приводить логіку до чергового пункту руху – виникає природа. Проте цей рух здійснюється не в часі, а у просторі. Поняття природи в Г. Гегеля незвично. Природа – це інобуття, тобто інша форми абсолютної ідеї. Сенс і значення природи в тому, щоб опосередковувати собою божественний і людський дух у їх розвитку. Усі процеси живої та неживої природи Г. Гегель пропускає через поняття розуму. Якщо логіка – це наука про ідею в собі і для себе, то філософія природи – це наука про ідею в її інобутті. Природа сама по себе розумна, в неї все підпорядковується логіці, все є гармонічним, всюди простежуються причинно-наслідкові зв'язки. Алегорично висловлююся, Г. Гегель пише, що природа є Син Божий, але не як такий, а як «завзяте перебування в інобутті».

Природа цікавить Г. Гегеля не в емпиричному, а в духовному аспекті. Матеріальні теорії, з його позиції, ничого не дають для пізнання. Дійсну значимість являють лише зміни в духовній сфері, бо справжні відкриття здійснюються у сфері духу. Природа не розвивається у часі, а розгортається у просторі притаманної їй різноманітності. Мета природи – умертвити саму себе, прорвати кору чуттєвості, спалити себе як Фенікс, щобо омолодитися та вийти із цього зовнішнього буття як дух. Таким чином, прихована сутність природи є духовною, і ця духовність проявиться у майбутньому, коли здійсниться визволення духу від природи.

Історичний прогрес для Г. Гегеля – це прогрес в усвідомленні свободи. Всю світову історію він ділить на три епохи: східну, античну та християнську (германську). У східну епоху вільний лише один деспот, бо свобода ще не усвідомлена людьми. В античності багато людей вже вільні, бо вони усвідомили необхідність свободи. В германську епоху вільні всі, бо свобода вже усвідомлена людьми як необхідність. Таким чином, рабство виводиться із рабської свідомості, а свобода розуміється як внутрішня природа людини, котру вона повинна усвідоміти. Свобода – это усвідомлена необхідність. В загальнолюдському прогресі беруть участь як «історичні» народи (інструменти діяльності світового духа), так і «неісторичні» (матеріали його діяльності). Однак світовий розум «хитрий», и людина не завжди розуміє логіку історичних подій. Не зважаючи на те, что людина є єдністю свободи й розуму, в гегелівській системі є явний примат загального над індивідуальним, а сама людина постає лише моментом у розвитку світового духа. Так Г. Гегель вибудовує власну філософію історії.

Метою діалектичного розвитку абсолютної ідеї є усвідомлення і абсолютне пізнання свого власного шляху. Це усвідомлення повинно протікати у формі, яка відповідає змісту ідеї. Третє втілення абсолютної ідеї – це абсолютний дух. Рухаючись до абсолютного самопізнання, дух сам набуває необхідних форм – це споглядання, уявлення і понятійне мислення, які одночасно є і ступенями самопізнання духу. На щаблі споглядання дух постає як мистецтво, на ступені уявлення – як релігія і на вищому щаблі – як філософія. Філософія – це очищений синтез мистецтва та релігії. Це вершина світової історії і культури, кінцева стадія самопізнання, абсолютна істина.

Грандіозна філософська робота, виконана Гегелем, привела його до висновку про тотожність буття і мислення, що він висловив в афоризмі: «Все дійсне – розумне, все розумне – дійсно». Це означає, що у світі все логічно, закономірно, причинно зумовлено. Все розумне має право на існування і завжди певним чином проявляється. Дух постійно входить у природу та виходить з неї. При цьому в процесі розумного розвитку ідеї долається зло і недосконалість світу.

Отже, абсолютна ідея повертається до самої себе як абсолютний дух (самосвідомість людства), але це повернення здійснюється на якісно іншому рівні – від простого до складного, від нижчого до вищого, зі збереженням спадкоємного зв’язку між новим і попереднім. Тезис – антитезис – синтез: ця гегелівська триада знаменує процес діалектичного розвитку природи, суспільства та пізнання. На відміну від І. Канта, Г. Гегель не має сумніву у можливостях розуму. Він вважає, що ці можливості не мають меж.

У цілому, заслуга Г. Гегеля полягає у тому, що він уперше представив світ як единий процес, що нескінченно розвивається. Його філософія мала величезне значення для подальшого розвитку всієї духовної культури Європи. Але філософське осягнення світу не має межі. І гегелівська філософія була не тільки розвинена далі, але й піддана критиці.

Л. Фейєрбах (1804–1872) свою творчість направив на критику християнської релігії, ідеалізму Г. Гегеля й утвердження антропологічного матеріалізму. Його основні роботи: «Історія нової філософії», «Сутність християнства», «Основні положення філософії майбутнього».

Л. Фейербах вважав, що для релігії та ідеалізму загальною основою є абсолютизація людського мислення, протиставлення його людині і перетворення на самостійно існуючу сутність. Коріння і таємниця релігії та ідеалізму знаходяться на землі. Людина як родова істота у своїй діяльності лише опосередковано пов'язана з ідеєю, із загальним, яке переважає над одиничним. Люди не розуміють, що ці загальні ідеї є їх же творіння, і приписують їм надприродні властивості, перетворюючи їх на абсолютну ідею Бога.

Щоби подолати таке розуміння ідеї, потрібно зрозуміти людину як земну істоту з її мисленням. Предметом філософії повинна бути не свідомість чи природа, а людина – природна істота, найважливішою характеристикою якої є чуттєвість. Питання про відношення мислення до буття є питання про сутність людини, бо мислить лише людина. Отже, філософія повинна стати антропологією, вченням про людину як природну істоту. Антропологічна філософія робить реальну людину і вихідним пунктом, і кінцевою метою дослідження. Сутність людини – це чуттєвість, життя ума і серця, розмаїття її переживань.

За Л. Фейербахом, людина – це вищий продукт природи, яка являє собою едину реальність. Природу нихто не створював, вона існує вічно. Людина слідує руху природи, як вона слідує, наприклад, руху потоку. Тіло людини – це буття, а її свідомість – це мислення. Тіло є фундамент розуму.

Підкреслюючи природну сутність людини, філософ наполягає на первинності її матеріальних потреб. Головне для людини – это фізична потреба, що поєднана з надією на задоволення цієї потреби. Якщо немає живильних речовин у тілі, то й у серці та в думках не буде їжі для моралі. Різниця між верхами та низами теж обґрунтовується антропологічно. Ми по-різному відчуваємо себе у хатинах і палацах, тому що низька стеля здавлює, а простір розширює серце і голову.

Поставивши у центр свого учення людину как природну істоту, Л. Фейербах порушив питання про задачи філософії. Релігія обіцяє людині спасіння після смерті, а філософія повинна дати їй щастя на землі. Для цього треба позбавити суб'єкта схиляння перед Богом, який народжується у людських стражданнях: Бог є те, чим людина хоче бути. Людина вкладує у поняття Бога ті якості, котрими сама вона не володіє – могутність, досконалість, безсмертя. Тому поряд із Богом вона відчуває себе слабкою та никчемною. Щоби повернути людині величчя, треба позбавити її залежності від Бога.

Л. Фейербах упевнений, що знищити релігію неможливо, бо людина завжди буде страждати та бажати для себе могутності, досконалості й безсмертя – усього того, что вона вкладує у поняття Бога. Тому треба замінити таку релігію «новою релігією» без Бога. Такою новою релігією повинна стати любов, але не любов людини до Бога, а любовь людини до людини. На місце Бога слід поставити людину за принципом «людина людині – Бог!». Всеосяжна любов – це те, що гармонізує відношення між людьми, робить людину вільною та щасливою.

Розробляючи учення про людину, Л. Фейербах створює справжню філософію любові. Він оспівує усі види любові – від статевої до альтруїстичної. Любов – це сутність і мета людського життя, вирішувальна сила суспільного та морального прогресу, справжня релігія, яка змінить традиційний розподіл буття на «Я» і «не-Я» новою формулою «Я і Ти». Результатом суспільного розвитку, що заснований на новій релігії, буде царство всезагальної любові – комунізм. Шлях до комунізму прокладається не через революцію, а через просвітництво.

За Л. Фейербахом, у людини немає вроджених порочних потягів. Наші пороки – це наші невдалі чесноти. Якщо змінити умови життя, зробити їх відповідними вимогам людської природи, пороки зникнуть. Розумний егоїзм – це правильно зрозумілий інтерес індивіда, що співпадає з інтересом інших людей.

Отже, Л. Фейербах обожнював пориви людини до ідеального щастя й намагався вирішити соціально-етичні проблеми з антропологічної позиції. Його учні К. Маркс і Ф. Енгельс піддівали його критиці за те, що людина в його ученні постає абстрактним, позакласовим суб'єктом.

 

Тема 8





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...