Главная Обратная связь

Дисциплины:






Основні ідеї та концепції філософії модернізму та постмодернізму



 

1. Позитивізм у контексті філософії модернізму

2. Філософська антропологія та екзистенціалізм

3. Психоаналіз, персоналізм, релігійний напрям сучасної філософії

 

Ключові терміни: модернізм, постмодернізм, антропологія, неотомізм.

 

Модернізм (від фр. Moderne – новітній, сучасний) – це система течій в мистецтві та філософії, виникнення якої ставитися приблизно до 70-х рр. ХІХ ст. Основними ідеями модернізму як культурної хвилі є початок нового життя, нового відчуття часу, пріоритету «сучасного» над «застарілим». Згідно з ідеями модернізму, розвиток суспільства має відбуватися на основі 4 принципів: демократії, домінування індустрії, техніки та природничих наук. Ідеальна особистість епохи модернізму сама творить історію і виступає центром культурно-історичного процесу. Культурна свідомість модернізму будується навколо ідеї нескінченного прогресу, який розуміється як тотальне підпорядкування світу людській волі. Культура епохи модернізму вселяла в людину глибоку впевненість, що її народження, життя і праця мають високе призначення. Ця впевненість була зруйнована двома світовими війнами, які показали, що досягнення людського розуму можуть бути звернені проти людини. Загальна світоглядна та культурна криза в 60–70-х рр. ХХ ст. породила нову ідеологію мистецтва, яка отримала назву постмодернізм. Основою формування постмодернізму став філософський дискурс про Модерні, розпочатий Ф. Ніцше, М. Вебером та ін. Домінантною в цьому дискурсі була думка про те, що епоха Модерну спровокувала активізацію таких негативних культурних явищ, як європоцентризм, технократизм, тоталітаризм, споживчий спосіб мислення. Основними характеристиками постмодерної культури є дискретність, локальність, фрагментованість, випадковість, акцент на грі, антиантропоцентрізм, відсутність жорстких опозицій і універсальних ідеалів. Постмодернізм тісно пов'язаний з розвитком структурної лінгвістики і герменевтики. Сама культура в постмодернізмі розуміється як сукупність текстів. Метою людини є інтерпретація того чи іншого культурного тексту. Найбільш яскраві представники постмодерну: Ж.–Ф. Ліотар (1924 – 1998), Ж. Бодріяр (1929–2007), Ж. Дельоз (1925–1995), Ж. Дерріда (1930–2004), Річард (Дік) Рорті (1931–2007).

Позитивізм – це філософський напрямок, який стверджує, що джерелом справжнього (позитивного) знання можуть бути тільки окремі конкретні науки та їх синтетичні об'єднання, а філософія як особлива наука не може претендувати на самостійне дослідження дійсності.

Позитивізмсформувався в 30 – 40-ті рр. ХІХ ст. Засновниками цього напрямку були француз О. Конт (1798–1857) і англієць Г. Спенсер (1820–1903).



На думку О. Конта, немає ніяких протиріч між матеріалізмом і ідеалізмом, тому філософи повинні відмовитися від цієї безглуздої суперечки і цілком звернутися до наукового знання. Це передбачає ряд істотних рис філософії: а) філософське знання має бути точним і достовірним та спиратися на досягнення інших наук; б) філософія повинна використовувати науковий метод пізнання (насамперед, емпіричне спостереження); в) філософія повинна бути вільною від аксіологічного підходу до об'єкта дослідження, неупереджено дослідити факти, а не їх причини і внутрішню сутність; г) філософське знання має раз і назавжди відмовитися від претензій на статус «цариці наук», особливого загальнотеоретичного світогляду – філософія повинна стати конкретною наукою і зайняти своє місце в ряду інших наук.

О. Конт висунув закон подвійності еволюції, в якій він виокремлював інтелектуальну і технічну форми. У зв'язку з цим він визначив три стадії інтелектуального розвитку (теологічну, засновану на релігії; метафізичну, засновану на імовірнісному знанні; позитивну, засновану на науці), а також три стадії технічного розвитку (традиційне суспільство, доіндустріальне суспільство, індустріальне суспільство). Стадії інтелектуального і технічного розвитку відповідають один одній: теологічна – традиційному суспільству, метафізична – доіндустріальному суспільству, позитивна – індустріальному суспільству.

Г. Спенсер розробив вчення про еволюційний позитивізмі. У його розумінні філософія повинна займатися феноменами, що мають почуттєвий характер і піддаються систематизації. Ці феномени обумовлені пізнавальними здібностями людини і є проявами у свідомості нескінченного, безумовного, не даного в досвіді. Різницю між філософією та наукою Г. Спенсер бачив лише в ступені узагальнення феноменальних даних. Знання філософ ділив на три типи: а) знання необ'єднаної (буденне); б) знання частково об'єднане (наукове знання, яке розширює і систематизує дані, отримані емпіричним шляхом); в) повністю об'єднане знання (філософія, яка поділяється Г. Спенсером на загальну і спеціальну). Основним завданням загальної філософії є ​​аналіз ключових понять, а спеціальна філософія покликана ці поняття інтерпретувати, погоджувати з різними емпіричними даними. Сутність наукового пізнання, за Г. Спенсером, полягає у виявленні подібних характеристик і відкиданні несхожих. Філософом був сформульований універсальний закон взаємозв'язку матерії і руху (закон космічної еволюції), покликаний стати підставою для синтезу знань.

Процес еволюції, на його думку, спрямований у бік досягнення рівноваги сил. При цьому має місце чергування стадій посилення структурної організованості і порушення рівноваги. Отже, даний процес не завжди є прогресивним. Незважаючи на те, що вчення Г. Спенсера втратило свою популярність на початку ХХ ст., Багато його ідей (насамперед, структурно-функціональний підхід та теорія рівноваги), мали значний вплив на подальший розвиток філософії позитивізму. Позитивізм спочатку намагався вибудувати систему знання, яке є безперечним, точним, знайти науковий метод, який дозволив би створювати таку систему позитивного знання. Класичної німецької філософії позитивізм протиставив «корисне» і «зручне» для застосування в житті знання, істина в якому осмислюється на основі точних експериментальних даних.

Представник другої історичної форми позитивізму Е. Мах (1838–1916) вважав, що речі є «комплекси відчуттів». До суми відчуттів він зводив і людини. Ідеї ​​Е. Маха одержали поширення на межі ХІХ–ХХ ст.ст., в період кризи в фізиці, яку різні дослідники намагалися вирішити шляхом нового тлумачення понять класичної фізики Ньютона. Уявленням про абсолютність простору, часу, силі, руху тощо філософ протиставив їх релятивістське розуміння, яке виразилося в ідеї глибокої суб'єктивності цих категорій. Послідовники Е. Маха заявляли, що будь-яке позитивне (наукове) знання є знання філософське, тому філософія не може мати свого окремого від інших наук предмета.

Третя форма позитивізму виникає в 20-ті рр. ХХ ст. під загальною назвою «неопозитивізм» (від грецьк. neos – новий; лат. positivus – позитивний, заснований на досвіді). У ньому поєднуються різні теорії: логічний позитивізм, логічний емпіризм, логічний атомізм, філософія лінгвістичного аналізу, аналітична філософія, критичний раціоналізм. До найбільш відомих представників даного філософського напряму належать: М. Шлік, Р. Карнапп, А. Айєр, Б. Рассел, Ф. Франк, Л. Вітгенштейн. Основні ідеї неопозитивізму полягають у наступному: а) філософія повинна займатися аналітичною діяльністю, тобто з'ясуванням логічного сенсу мови конкретних наук; б) головне в філософії не метод пізнання, а тлумачення знань, отриманих конкретними науками.

Постпозитивізм – це поняття, прийняте для позначення ряду сучасних західних філософських течій, що виникли в 50 – 70-ті рр. ХХ ст. і критикують неопозитивізм. В основному вони близькі до логічного емпіризму. Сюди відноситься критичний раціоналізм К. Поппера, прагматичний аналіз У. Куайна, методологія науки Т. Куна та ін. Філософ і соціолог К. Поппер (1902–1994) відомий тим, що зробив вагомий внесок у розвиток принципів наукового пізнання. В якості найважливішої умови визнання наукової гіпотези він висував поняття фальсифікації (лат. falsus – помилковий). Сутність цього поняття полягає в наступному: гіпотеза чи теорія є науковою лише в тому випадку, якщо вона може бути принципово спростована за допомогою досвіду. До цього представниками логічного позитивізму був висунутий принцип верифікації, на підставі якого наукове знання відокремлювалося від ненаукового. К. Поппер в своїх роботах підкреслював одночасно і необхідність, і недостатність цього принципу.

Згідно з К. Поппером, розвиток науки супроводжується конкуренцією різних наукових теорій. У цьому зв'язку філософ висунув такі ідеї: а) основною метою науки є досягнення високоінформативного змісту, б) в процесі росту знання зростає глибина і складність розв'язуваних проблем, але ця глибина залежить від рівня науки на певному етапі її розвитку; в) перехід від однієї наукової теорії до іншої не є результатом накопичення знання, оскільки кожна теорія складається з круга проблем, породжених нею самою.

Американський філософ У. Куайн (1908–2000) вважав науку способом пристосування організму до навколишнього середовища. Філософія від неї відрізняється лише більшим ступенем узагальнення. Крім того, У. Куайн підкреслював особливу роль мови в процесі пізнання і вважав його найважливішою формою людської поведінки. Він виступав проти розмежування аналітичних і синтетичних речень. До аналітичних речень відносяться пропозиції логіки й математики, залежні тільки від формального значення складових їх термінів. На відміну від них, синтетичні речення емпіричні й засновані на фактах. Окремі речення можна виривати з контексту їх мовної системи чи теорії. За У. Куайну, перевірці в науковому знанні підлягає не ізольовані речення та гіпотези, а тільки їх система.

Філософ та історик Т. Кун (1922–1996) розробив теорію наукових революцій. На його думку, розвиток наукового знання відбувається через стрибкоподібну зміну парадигм. При цьому будь критерій має сенс тільки в контексті певної парадигми. Зміна парадигм, за Т. Куном, відбувається за наступною схемою: а) нормальна наука (кожне відкриття може бути пояснено виходячи з пануючої системи поглядів); б) екстраординарна наука (виникає в період кризи в науці, викликаної накопиченням аномалій – фактів, непояснених з позиції панівної парадигми, що призводить до появи безлічі конкуруючих альтернативних теорій); в) наукова революція (формування та встановлення нової наукової парадигми).

Загалом, основні ідеї постпозитивізму полягають у наступному: а) ослаблення уваги до формальної логіки; б) звернення до історії науки; в) відсутність жорстких меж між емпірією і теорією, наукою і філософією. Сучасний емпіризм привертає увагу вчених, для яких пошук істини є головне питання їх діяльності. Позитивізм у всіх своїх різновидах є формою вираження незадоволеності традиційними філософськими системами і відображає спробу дослідників посилити опору філософії на досягнення науки шляхом їх ототожнення і а

Сучасна філософія приділяє велику увагу проблемам антропології– вченню про природу (сутність) людини. Як філософський напрямок, антропологія розвинулася з західноєвропейської (насамперед, німецької) філософії першої половини ХХ ст., заснованої на ідеях «філософії життя», феноменології, екзистенціалізму.

Засновниками «філософії життя» є Ф. Ніцше (1844–1900), А. Бергсон (1859–1941), О. Шпенглер (1880–1936). В рамках цього філософського напряму основна увага приділяється питанням історії, суспільного життя, культури, світогляду, «вічним» питанням про сенс життя, про природу сущого.

Однією з найбільш яскравих фігур «філософії життя» був німецький філософ Ф. Ніцше. Він розвивав ідею про те, що сутністю і законом світу є воля до влади, панування сильних над тими, хто слабкіше їх. Ніцше відомий як творець міфу про Надлюдину. У своїх роботах він створив цей образ ідеальної людини, взятого пізніше на озброєння теоретиками фашизму, і званого «білявої бестії», «новим варваром», «істотою, відданою інстинктам дикого звіра». У своїй діяльності «Надлюдина» керується не стільки раціональним мисленням і нормами моралі, скільки фізіологічними потребами і прагненням до влади. Одночасно, як вважає Ніцше, ця людина наділений вищими чеснотами, досконалістю і повинен стати творцем більш досконалих форм життя і відносин у суспільстві, яке, в свою чергу, повинно бути розплідником по вирощуванню сильних особистостей.

Відповідно до поглядів Ніцше, вся біда суспільства полягає в тому, що люди, сприйнявши вчення християнства про рівність всіх перед Богом, вимагають рівності і на Землі. Ідеї ​​соціальної рівності філософ протиставляє міф про природну, фатальну нерівність людей. Існує раса господарів, покликана керувати, стверджує Ніцше, і раса рабів, яка повинна коритися. Тому треба відмовитися від християнської моралі, «моралі рабів» і визнати «мораль господарів», які не знають жалю і співчуття (сильному дозволено все).

Релігію Ніцше замінює положенням про «смерті Бога» і «вічне повернення» як існування безсмертної душі. Неприборкана воля до влади, волюнтаризм, переконаність в ілюзорності всіх наукових і моралістичних уявлень – головні ідеї цієї філософії.

Актуалізація ідей Ф. Ніцше, В. Дільтея й ін на початку ХХ ст. призвела до формування в Німеччині антропологічного напряму у філософії (філософської антропології).

Основними її представниками є М. Шелер (1874–1928), Г. Плеснер (1892–1985), А. Гелен (1904–1971). Цей філософський напрямок претендує на створення «синтетичної» концепції людини, відповідно до якої людина виступає як вільна, незалежна особистість, поведінка якої визначається, у першу чергу, його внутрішньої сутності, а не зовнішніми обставинами.

У 20-і рр. ХХ ст. в Німеччині розвивається екзистенціалізм(лат. exsistentia – існування). Його ідейними попередниками були С. Керкьєгор, Ф. Ніцше, Е. Гуссерль.

Основними представниками екзистенціалізму в Німеччині є: К. Ясперс, М. Хайдеггер; у Франції – Г. Марсель, Ж.–П. Сартр; в Росії – М. Бердяєв, Л. Шестов. Представниками екзистенціалізму були талановиті письменники Альбер Камю, Симона де Бовуар, Франц Кафка та ін.

Основні положення екзистенціалізму полягають в наступному: Ця доктрина ділить світ на «недійсний», відчужений, в якому людина прагне втекти від самої себе, і світ «справжній», в якому вона сам себе обирає – світ індивідуального внутрішнього «Я».

Категорія існування – це основна категорія філософії екзистенціалізму. Але в даному випадку існування – це не емпіричне буття людини, а над-буття – переживання, самосвідомість – те, що є стимулом людської діяльності. Воно глибоко індивідуальне і не підпорядковується науковому визначенню. Існувати – це значить вибирати, переживати почуття, бути вічно стурбованим самим собою.

Екзистенціалізм закликає людину до бунту, до знаходження сил для боротьби з абсурдністю світу і суспільства. Жити – значить боротися. У цьому полягає покликання людини.

Витлумачуючи науку як загрозу для людського існування, екзистенціалізм основний акцент робить на філософії. Саме філософія повинна звернутися до людини, допомогти уникнути деперсоналізації особистості.

Своєрідно представлена ​​в екзистенціалізмі проблема свободи. У К. Ясперса свобода – це свобода волі, свобода вибору. Вона не може бути пізнана, не може мислитися об'єктивно. Пізнання – це справа науки, у той час як свобода – це справа філософії. У Ж.-П. Сартра свобода визначається можливістю людини діяти, а вибір мети – це вибір свого буття. Людина такий, яким він себе вибирає (боягуз чи герой).

Людина є центральною проблемою концепцій психоаналізу (неофрейдизму) і персоналізму.

Основоположником психоаналізу є австрійський психіатр З. Фрейд (1859–1939). Головна проблема створеного ним вчення – несвідоме. Психічне (несвідоме) для психоаналітиків виступає основою для розуміння сутності людського буття в його різноманітних вимірах. Воно є генератором і фундаментом діяльності людської психіки. Несвідоме за своєю природою ірраціональне і містить основні бажання та прагнення індивіда. Головні з цих прагнень полярні: з одного боку – це життясозядайного потягу – Ерос (інстинкт життя, самозбереження і сексуальності), а з іншого боку – Танатос (інстинкт смерті, агресії, деструктивних потягів). Боротьба цих двох сил не тільки є базисом буття конкретного індивіда, але і визначає діяльність соціальних груп, народів і держав.

У психіці, за Фрейдом, існують та взаємодіють між собою три сфери: «Воно» (Id, несвідоме), «Я» (Ego, передсвідоме) і «Над-Я» (Super-Ego, свідоме). Головний стимул діяльності підсвідомого – задоволення. Але для реалізації даного стимулу несвідоме повинне потрапити в свідомість, подолавши «Я» – моральний цензор, міст між двома іншими сферами психіки. «Я» у своїй діяльності керується принципом реальності, який формується як наслідок усвідомленого соціокультурного буття людини. З розвитком раціонально-моралізаторської культури наростає конфлікт людини і його несвідомого з культурою.

Головний стимул діяльності підсвідомого – задоволення. Але для реалізації даного стимулу несвідоме повинне потрапити в свідомість, подолавши Я (моральний цензор), міст між двома іншими сферами психіки. Я у своїй діяльності керується принципом реальності, який формується як наслідок усвідомленого соціокультурного буття людини. З розвитком раціонально-моралізаторської культури наростає конфлікт людини і його несвідомого з культурою.

З іншого боку, табуйовані цензурою «Я» бажання починають шукати «обхідні» шляхи для реалізації. Ця реалізація здійснюється двома способами: у деяких людей призводить до розладів психіки, а у переважної більшості проявляється в сновидіннях, помилкових діях і словах, а також сублімується у творчості – науці, філософських роздумах, а також в релігії і мистецтві. Таким чином, саме реалізація підсвідомого є рушійною силою розвитку культури і розкриття внутрішнього потенціалу людства. Сенс конфлікту людини з культурою Фрейд вбачав у зростаючому витісненні культурою природних потягів людини, що зменшує його щастя, що розуміється Фрейдом як реалізація чуттєво-соматичних задоволень, розвиває деструктивні почуття страху, провини і дискомфорту.

Культура і філософія ХХ ст. багато в чому буквально і свідомо взяла концепцію З. Фрейда на озброєння та почала активно фабрикувати продукти, що дозволяють послабити конфлікт людини з культурою і природою. У своїх творах і конкретних проявах вона дає вихід назовні головним табуйованим або витісненим потягам – сексуальному у всіх його проявах і агресивному. У постмодернізмі, що виник на межі постструктуруалізма і постфрейдізма, однією з істотних форм сублімації (трансформації) несвідомого стало висунення на перший план категорії «тілесності» та актуалізації в арт-практиках всіляких форм її маніфестації.

Персоналізм (лат. pеrsona – особистість, личина, маска) виник наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.ст. До його основних представникам відносяться Б. Боун (1847–1910), В. Штерн (1871–1938), Е. Муньє (1905–1950). З точки зору персоналістів, особистість є первинною реальністю (духовним першоелементом буття) і вищою духовною цінністю.

У ХХ – на початку ХХІ ст.ст. дуже впливовими стали релігійні напрямки в філософії. До них відносяться: філософія католицької церкви - неотомізм, філософія православ'я, ісламу, буддизму, даосизму, індуїзму та ін. Головне, що приваблює людину в моделі релігійного мислення – це проблема богопізнання. Її значення визначається тим, що це не тільки спроба філософського осягнення Бога, але й предмет індивідуального буденної свідомості.

Одним з найбільш впливових напрямів західної релігійно-філософської думки є неотомізм(лат. neos – новий; Thomas – Фома). Відроджуючи і пристосовуючи до реалій сучасності вчення середньовічного схоласта Фоми Аквінського, неотомісти проповідують ідею «гармонії віри і розуму», вважають, що наука і релігія доповнюють один одного, а метою науки є доказ буття Бога.

В Україні на рівні буденної свідомості також спостерігається процес формування теологічної моделі мислення. Це виражається в пошуках божественної реальності, в спробах представити її відношення до світу і людини. Звідси інтерес не тільки до традиційних для України релігій (християнства та ісламу), але і до східних вчень, таким як йога, буддизм, конфуціанство та ін.

Сьогодні в суспільстві проявляється інтерес до релігійно-філософських концепцій В. Соловйова, М. Бердяєва, С. Булгакова, М. Федорова, П. Флоренського, Ф. Достоєвського, М. Лоського. Відбувається це в силу того, що в творах цих філософів звучать ідеї людського існування, пошуку сенсу життя через Бога в добрі та пізнанні.

На закінчення відзначимо, що все нове, що з'явилося в сучасній філософії, так чи інакше пов'язані з людиною, з положенням особистості в суспільстві, з аналізом умов і можливостей соціального прогресу.

 

 

 


ТЕСТИ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...