Главная Обратная связь

Дисциплины:






Культура Східної Галичини, Буковини і Закарпаття в 20-30-х рр



Польща у 20—30-ті роки здійснювала асиміляторську політику на західноукраїнських землях. І це відповідно позначилося на всіх сферах культурного життя, насамперед на стані народної освіти, яку поляки прагнули полонізувати. Закон від 24 липня 1924 р. проголосив польську мову державною, й українські школи було переведено на навчання двома мовами, а вивчення польської стало обов’язковим. Отже, офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи. Якщо в 1922—1923 навчальному році у Східній Галичині було 1859 українських шкіл, то в 1926—1927 — уже 845, а в 1937— 1938 — лише 360. Натомість з’явилося понад 2 тис. двомовних шкіл, а кількість польських майже не зменшилася. Двомовні школи утворювалися зазвичай на базі українських. На Волині в 1922—1923 навчальному році функціонувало приблизно 400 українських шкіл, а в 1937—1938 — лише 8. Через переведення шкільних навчальних закладів на польську мову навчання багато українських дітей не могли вчитися, унаслідок чого зростав рівень неписьменності. У 1931 р. на одну польську гімназію припадало 16 тис. поляків, а на одну українську — 230 тис. українців. Проти полонізації української школи виступали всі українські партії. Щоб спинити її, громадськість Західної України прагнула розбудовувати мережу приватних українських шкіл. Зокрема, товариство «Рідна школа» до кінця 30-х років створило 41 народну школу, кілька гімназій і ліцеїв. За рахунок благодійних внесків української громади «Рідна школа» видавала підручники та посібники, педагогічний журнал. Товариство заснувало також сотні бібліотек. Українці зазнавали дискримінації і на рівні вищої освіти. Уряд обіцяв створити для українців університет, але своїх обіцянок не виконував і перешкоджав здобуттю українцями університетської освіти. Без дозволу і проти волі польського уряду свідома українська інтелігенція заснувала у Львові два заклади вищої освіти — Український університет (1921—1925) і Вищу політехнічну школу («катакомбні» навчальні заклади). Український університет мав три факультети (філософський, правничий і медичний) і 15 кафедр. Майже 1500 студентів навчалися під керівництвом 54 професорів. Студенти університету отримували дипломи, які визнавали в Німеччині, Чехословаччині та Австрії. З ініціативи митрополита А. Шептицького у Львові на базі греко-католицької семінарії було створено Богословську академію, що стала єдиним у Західній Україні вищим навчальним закладом з українською мовою викладання. У середині 30-х років у ній навчалося понад 600 студентів. Загальнокультурні потреби українського населення Галичини задовольняло товариство «Просвіта», яке у 1939 р. налічувало понад 360 тис. членів. «Просвіта» володіла величезною мережею читалень, публікувала навчальні матеріали, організовувала дитячі садки, забезпечувала читання низки освітніх курсів. Важливим центром національної культури на західноукраїнських землях було Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ) у Львові, яке в польську добу не одержувало субсидій від держави й утримувалося за рахунок української громади. НТШ мало велику бібліотеку, три музеї та два науково-дослідних інститути. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких були історики І. Крип’якевич, С. Томашівський, літературознавці В. Гнатюк, М. Возняк, К. Студинський, В. Щурат, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса, економіст І. Витанович, географ В. Кубійович та ін. Таємний Український університет та НТШ стали важливими осередками розвитку української культури, центрами формування національної інтелігенції.



Значно гіршим було становище українців у Румунії. Своєю нетерпимістю до українців Румунія перевершила навіть Польщу. Після визнання у 1920 р. західними союзниками її претензій щодо Буковини румунський уряд відмовився визнати українців окремою нацією і практично за кілька років ліквідував українські школи. Якщо у 1918 р. на Буковині діяло 168 народних шкіл, то у 1924 р. не залишилося жодної суто української. Загалом політика румунізації українців була послідовною і супроводжувалася брутальною ліквідацією їхніх прав. З 1928 до 1938 рр. у Румунії настав період певної лібералізації: частково відновили українські культурні товариства, хори, театральні трупи, студентські гуртки й органи преси. Проте з приходом у 1938 р. до влади в Румунії військових знову розпочався режим жорстокого, майже тоталітарного правління.

Позиція чехословацького уряду на Закарпатті у сфері культури й освіти була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Тут кожен мав право віддавати дитину в школу, де вона навчалася рідною мовою, тому з 803 шкіл, які працювали в 1938 р. на Закарпатті, 463 були українськими, 365 — чеськими, 117 — угорськими тощо. У 1934 р. до Асоціації українських учителів належало приблизно 1200 осіб, або 2/3 усіх педагогів Закарпаття. У Чехословаччині у 1938 р. діяло 11 гімназій, кілька вищих навчальних закладів, які відіграли істотну роль у формуванні української інтелігенції: Український вільний університет у Празі, Українська господарська академія в Подебрадах. Проте ці заклади були створені для українців-емігрантів, яких у 20-ті роки налічувалося 50 тис. На самому Закарпатті існував лише один вищий навчальний заклад — Богословський ліцей. Крім того, тут унаслідок лібералізму чеського уряду швидко виникали й активно діяли культурні товариства. Зокрема, українофіли на чолі з Августином Волошиним, Михайлом та Юлієм Бращайками заснували освітнє товариство «Просвіта». Було створено також українські театральні трупи, хори тощо.
Після того як у березні 1939 р. угорська армія захопила Карпатську Україну, мадяри розпочали всеохопний наступ на українофілів. Сотні їх було розстріляно, тисячі заарештовано. Заборонили всі українські видання й організації, у т. ч. і «Просвіту»; почала занепадати українська освіта. У літературному житті західноукраїнських земель важливу роль відігравав журнал «Літературно-науковий вісник» (з 1933 р. — «Вісник»), довкола якого гуртувалися визначні літератори В. Стефаник, М. Черемшина, Є. Маланюк, У. Самчук та ін. З літераторів старшого покоління, які у своїй творчості відображали настрої, прагнення та мрії народу, брали приклад письменники середнього віку й ті, хто тільки починав свою творчість: Ірина Вільде, К. Гриневичева, П. Карманський, Б. Лепкий, А. Чайківський, Ю. Шкрумеляк. Велику групу письменників і поетів націоналістичного спрямування представляли прозаїки О. Бабій, Ю. Клен, поети Є. Маланюк, Л. Мосендз, Олег Ольжич, Олена Теліга. Літературно-мистецька група «Горно» об’єднувала львівських письменників прорадянського спрямування В. Бобинського, О. Гаврилюка, Я. Галана, П. Козланюка, К. Пелехатого, С. Тудора та ін. Ця група видавала у Львові журнал «Вікна». Довкола журналу «Нові шляхи», який редагував А. Крушельницький, теж гуртувалися письменники, які перебували під впливом КПЗУ. У літературному журналі «Дзвони» вперше було надруковано твори талановитого поета з Лемківщини Б. Антонича. Серед художників вирізнялися пейзажист І. Труш, прихильник експресіонізму О. Новаківський, а також П. Холодний, який прославився іконописними роботами. Важливу роль у духовному житті західних українців відігравала греко-католицька церква. У 1939 р. у Галичині та на Закарпатті налічувалося 3,7 млн віруючих, 3040 парафій із 4440 церквами. Проте в житті церкви чітко визначилося протистояння між митрополитом А. Шептицьким, який підтримував національні прагнення свого народу, та єпископом Г. Хомишиним і Василіанським орденом, що виступали за злиття греко-католицької церкви з католицькою. Українську національну самобутність на Волині, Поліссі та Холмщині підтримувала православна церква, яка нараховувала приблизно 2 млн українців. Ця церква, на відміну від греко-католицької, не мала протекції Риму і тому була практично незахищеною від репресивної політики Польщі. І хоча в 1924 р. за наполяганням уряду православна церква в Польщі розірвала зв’язки з Московським патріархатом і проголосила автокефалію, польська влада продовжувала на неї наступати. Польський уряд добивався запровадження в церковну службу польської мови, здійснював кампанію навернення православних до католицької віри, що супроводжувалося масовим знищенням православних церков. Особливо активно акцію «ревіндикації» (навернення до католицтва православних українців) польський уряд почав провадити на Холмщині, Підляшші та Поліссі після смерті у травні 1935 р. Ю. Пілсудського. Ця акція здійснювалася силами поліції і військових. Вона мала такий одіозний характер, що католицька церква відмежувалася від неї. «Ревіндикацію» негативно сприйняли в усьому світі. Проте, стверджуючи, що в минулому більшість церков на Волині та Холмщині належала греко- чи римо-католикам, влада передала їм приблизно 189 православних церков, а 149 зруйнувала. Загалом із 389 православних церков, що були на Волині в 1914 р., до 1939 р. вціліла лише 51.

Отже, польське і румунське панування на українських землях значно обмежувало їх культурний розвиток, а внутрішня політика Чехословаччини в «українському питанні» давала змогу українцям Закарпаття задовольняти певним чином свої культурні потреби.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...