Главная Обратная связь

Дисциплины:






Революції 1917–1921 рр.: напрями та досягнення 2 страница



художнього товариства ім. М. Заньковецької в Одесі засновано

першу в місті і другу в державі українську драматичну школу.

* Репетиції актори проводили в театрі М. Садовського. На цій сцені

21 травня 1917 р. було поставлено першу виставу «Молодого театру» за п’єсою

В. Винниченка «Базар». До репертуару театру входили вистави за творами:

Олександра Олеся символістські «Етюди», В. Винниченка натуралістичні фарби

вистави «Чорна Пантера і Білий Медвідь», Лесі Українки «У пущі» з темою

свободи творчої особистості та ін. У листопаді 1918 р. театр отримує власне

приміщення. У цьому приміщенні театральний сезон відкрили виставою «Цар

Едіп» Софокла. Лесь Курбас ставить в обов’язок художникові А. Петрицькому

(потім відомому в світі авангардисту і модерністу) не реконструювати античну

виставу, як це найчастіше в той час робили, а замінити реальне середовище

античного світу – його відчуттям. Ставиться завдання замінити фізичне –

психічним, річ – враженням від неї.

232 Розділ 7

Викладачем та керівником художньої частини школи стала актриса

М. Заньковецька.

Становлення національного театрального мистецтва тісно

пов’язане з розвитком народної музики, музичної освіти й хорео-

графії. Одним із перших сподвижників цієї справи став відомий вже

на той час український хоровий диригент та композитор О. Кошиця

(1875–1944). Він, розуміючи роль української народної пісні в на-

ціональному відродженні України, став ініціатором подання

генеральному секретареві освіти 17 серпня 1917 р. плану діяльності

музичного відділу «Українська пісня, музика і музична освіта». На

перше місце висувалося завдання «вернути народові його музичну

мову, народню пісню». Для цього передбачалося зібрати, записати і

видати друком «все, що в народній музичній творчості є оригі-

нального, дійсно українського». Поширення пісенної національної

спадщини в народі покладалося на народні хори та хорові

товариства. В усіх більш-менш значних центрах України плану-

валося створити періодичні курси теорії музики, історії і теорії ук-

раїнської пісні, хорового національного співу та регентського

мистецтва, для музичної освіти мас – курси музичної грамоти при

згаданих вище хорах, а також запровадити уроки співу в школах.

У кінці 1917 р. у Києві створено Український народний хор під ке-

рівництвом диригента та композитора К. Стеценка (1881–1922).

Дещо пізніше старанням К. Стеценка та О. Кошиці (1875–

1944), який очолив музичний відділ міністерства народної освіти та

мистецтв, відкрили перший Український національний хор у Києві.

На початку січня 1919 р. за ініціативою С. Петлюри хор реорга-



нізовували в Українську республіканську капелу.

Восени 1918 р. у Києві створено Національну оперу – Ук-

раїнський державний театр драми та опери під керівництвом

М. Садовського.

2 вересня 1918 р. Головне управління справами мистецтв і на-

ціональної культури Міністерства народної освіти і мистецтв за-

твердило законопроект про реорганізацію Музично-драматичної школи

ім. М. Лисенка у Вищий музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка

з програмою і правами консерваторії. Тут відкрили 3 факультети:

педагогічний, диригентський і драматичний. Ректором інституту в

1919–1920 рр. був композитор Ф. Блуменфельд (1863–1933).

Українська культура в 1917–1939 рр. 233

Поза цим, музичний відділ при Міністерстві народної освіти і

мистецтв, за гетьмана П. Скоропадського, відкриває в Києві Дер-

жавну капелу бандуристів, в листопаді Державний симфонічний

оркестр ім. М. Лисенка під керівництвом диригента О. Горілого, у

Харкові ансамбль бандуристів Г. Хоткевича. Активно продовжували

працювати Київська, Одеська і Харківська консерваторії.

Театрально-музичне мистецтво отримало підтримку і від

Директорії УНР. Зокрема, за підтримки В. Винниченка засновано

нові професійні та напівпрофесійні театри в Херсоні, Катеринославі,

Проскурові* та інших містах.

Важливо звернути увагу і на те, що при Міністерстві народної

освіти вперше відкрили кіносекцію під керівництвом Л. Старицької-

Черняхівської. У розпорядженні секції було два кіноапарати, які

знімали на плівку найвидатніші події українського суспільно-

політичного життя. Досягненням секції є відкриття в Києві першого

стаціонарного державного кінотеатру.

Загалом, за підрахунком І. Довжука, в період Української

національної революції засновано близько 40 національних профе-

сійних драматичних і музичних театрів, 400 напівпрофесійних теат-

ральних труп та 9 тис. колективів і груп художньої самодіяльності.

Національна революція сприяла і відродженню української

видавничої справи. Упродовж 1917 р. виникло 78 видавництв, у

1918 – їх налічувалося вже 104 – це приватні, кооперативні, при

«Просвітах» та громадських організаціях. Серед них: «Час», «Вік»,

«Дзвін», «Криниця», «Вернигора», «Сяйво», «Друкар», «Союз»

(Харків), «Сіяч» (Черкаси), (Одеса), «Селянська самоосвіта» (Одеса)

та інші. У Києві в 1918 р. діяло близько 40, Катеринославі – 6, Оде-

сі – 5. Ці видавництва масовими тиражами почали друкувати

навчально-методичну, художню, наукову, технічну літературу

українською мовою.

З травня 1918 р. головну роль у книгодрукуванні відігравало

Державне видавництво. Засновники прагнули надати видавництву

аполітичного спрямування і спрямувати його діяльність на публі-

кування офіційних документів, науково-популярних, художніх,

перекладних творів, дитячої літератури.

* Сучасне місто Хмельницький.

234 Розділ 7

Видавались та перевидавались твори класиків української

літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького,

М. Коцюбинського, І. Франка, В. Стефаника, Лесі Українки та

багатьох інших. У 1918 р. видано першу збірку віршів П. Тичини

(1891–1967) – «Сонячні кларнети».

Двічі було видано працю І. Огієнка «Українська культура»

(перший тираж досяг 100 тис. примірників, другий понад 1 млн.).

Серед історичної літератури першість утримували праці М. Гру-

шевського «Ілюстрована Історія України», «Звідки пішло ук-

раїнство» та інші. Світ побачила робота В. Антоновича «Про ко-

зацькі часи в Україні». Популярними були праці М. Драгоманова,

Б. Грінченка, М. Міхновського, С. Єфремова та інших.

Українською мовою почали видаватися твори класиків зару-

біжної літератури: Г. Мопассана, Д. Лондона, О. де Бальзака та

інших.

Помітним стала діяльність київської групи «Музагет» (1919),

яка об’єднала кращі мистецькі сили України. З діяльністю

«Музагету» пов’язаний розквіт символізму в українській літературі

(Д. Загул, Я. Савченко, П. Тичина, П. Филипович та інші). Зокрема в

1918 р. П. Тичина видав збірку віршів «Сонячні кларнети».

Для підтримки видавничої справи уряд 24 вересня 1918 р. зняв

усілякі митні збори з будь-якої літератури. Загалом у 1917 р. в Україні

вийшло друком 747 книжок державною мовою, а в 1918 р. – 1084.

Помітною стала активізація української преси. Новим для

України явищем був вихід офіційних урядових видань: «Вісті з Ук-

раїнської Центральної Ради», потім «Вісник Генерального Секре-

таріату Української Народної Республіки», «Військово-науковий

вісник Генерального штабу» – Української Держави, «Державний

вісник» – пресовий орган правління гетьмана П. Скоропадського,

вісники міністерств тощо. У 1917 р. почали виходити щоденні

українські газети «Нова Рада», «Народна воля», серед вихідців із за-

хідноукраїнських земель популярним був тижневик «Наша думка» –

видавала Головна Рада галицьких, угорських та буковинських

українців та військове формування січових стрільців.

За Центральної Ради були засновані педагогічні журнали

«Вільна українська школа», «Просвітянин», дитячий – «Волошка»,

Українська культура в 1917–1939 рр. 235

сатиричний – «Гедзь» і «Будяк», сільськогосподарський – «Ук-

раїнське пасічництво», у березні 1917 р. відновилось видання «Літе-

ратурно-наукового вісника» (1909–1914, 1917–1919) та інші. Голов-

ним редактором «Літературно-наукового вісника» був Олександр

Олесь. У грудні 1919 р. видавництво журналу «Літературно-нау-

ковий вісник» припинила більшовицька влада. Серед культуро-

логічних і літературно-мистецьких видань – квартальник історії,

літератури, культури і мистецтва «Наше минуле» (1918–1919),

«Літературно-критичний альманах» (1918), «Шлях» (1917–1918).

Варто зазначити, що на території Правобережної України

кількість україномовних видань значно перевищувала їхню кількість

на Лівобережжі та на Півдні України. За даними управління в спра-

вах друку при уряді Української держави, влітку 1918 р. на

Харківщині виходило 33 газети, з яких по одній – українською,

єврейською, польською та латинською мовами, інші – російською.

На Полтавщині виходило 16 газет, з яких 7 – українською мовою, на

Катеринославщині – 18 газет і лише три – українською мовою, в

Одесі з 23 видань одне українською.

За підрахунками дослідника П. Губи, в Україні з березня 1917 р.

по квітень 1920 р. виходило понад 800 газет, з них, різні політичні

партії та організації в період Центральної Ради видавали близько 350

газет, у добу П. Скоропадського – понад 200, за Директорії понад 250.

З огляду на зазначене вище, очевидним є те, що в 1917–

1919 рр. відбулось утвердження української видавничої справи.

22 липня 1918 р. ухвалено законопроект про створення фонду

Національної бібліотеки. Робота з розшуку і комплектування фондів

бібліотеки, видача охоронних листів власникам бібліотек заклали

підвалини для розбудови бібліотечної справи та дозволили зберегти

значний масив пам’яток. 2 серпня 1918 р. було відкрито Національну

бібліотеку Української держави. Однак найбагатшою в Україні зали-

шалася бібліотека Л. Іздиковського. Вона налічувала 100 тис. томів,

що приблизно становило 20 % від усього бібліотечного фонду

України.

До очевидних досягнень у культурній сфері слід зараховувати

роботу над створенням національної музейної та архівної справи. У

вересні 1917 р. було створено перший державний орган управління

архівною справою – Бібліотечно-архівний відділ секретаріату

236 Розділ 7

народної освіти Центральної Ради на чолі з істориком, літературо-

знавцем, педагогом та молодшим братом М. Грушевського Олек-

сандром Грушевським (1877–1942). Відділ мав забезпечити

створення архівної системи Української Народної Республіки, орга-

нізаційне і науково-методичне керівництво нею та координацію

державних архівних установ. З приходом до влади гетьмана П. Ско-

ропадського відділ продовжив роботу під керівництвом В. Модза-

левського від травня 1918 до жовтня 1919 р., а О. Грушевський

залишився керувати бібліотечною секцією. Проект архівної справи

передовсім передбачав створення Головного архівного управління

при Міністерстві народної освіти, Українського національного ар-

хіву, крайових центральних, губернських та повітових архівів,

запровадження державної власності на документи та інше. До пер-

шочергових завдань належать виявлення, збереження, охорона,

повернення з-за кордону документів та матеріалів.

Забезпеченню архівних установ кваліфікованими праців-

никами (археологами, бібліотекарями, архівістами, мистецтвознав-

цями) мало сприяти заснування в жовтні 1918 р. при Українському

національному архіві Українського археологічного інституту, який

розпочав навчальний процес 3 листопада 1918 р.

У другій половині 1919 р. діяльність архівних установ спря-

мовувала архівна комісія Міністерства народної освіти Директорії

УНР під керівництвом П. Клименка. Комісія видала перший випуск

архівно-музейного часопису «Українська старовина» (Кам’янець-

Подільський, 1919).

Напрацювання О. Грушевського, В. Модзалевського та інших

були поступово реалізовані в радянській Україні.*

* Першим радянським державним органом управління архівною справою

стала створена в січні 1919 р. у Харкові Архівно-бібліотечна секція (керівник

В.О. Барвінський), що діяла в складі Всеукраїнського комітету охорони

пам’яток мистецтва і старовини (ВУКОПМИС). На секцію покладалися зав-

дання організації і централізації архівної справи, облік і раціональний розподіл

документів між архівами; збирання відомостей про документи українського

походження в зарубіжних архівах; здійснення контролю за відбором документів

на постійне зберігання; популяризація архівної справи; підготовка кадрів.

Секція поділялася на чотири підвідділи: архівознавства (теорії архівної справи);

контрольно-експертний (з відбору документів для зберігання і утилізації);

адміністративно-технічний; архівний фонд. Після того як роботу секції пере-

Українська культура в 1917–1939 рр. 237

З березня 1917 р. по квітень 1918 р. при Центральній Раді діяв

комітет з охорони пам’яток старовини та мистецтва, а при

секретаріаті освіти відповідний відділ. На першу декаду вересня

1917 р. відділ виробив план «Музей і охорона пам’яток старовини і

мистецтва».

Започаткована за Центральної Ради і продовжена при

П. Скоропадському робота в сфері музейної справи дала змогу впро-

довж 1918 р. відкрити 270 художньо-промислових шкіл, 27 липня

1918 р. прийняти рішення про створення Національного музею,

відкрити Державний військовий музей, Національну картинну га-

лерею тощо.

Розробляючи програму створення музеїв всеукраїнського

масштабу, важливе значення також надавалось діяльності музейних

закладів у повітових і губернських містах. За гетьманату покращи-

лось становище Вінницького, Волинського, Катеринославського,

Одеського, Херсонського музеїв. У Білій Церкві, Богуславі,

Черкасах, Умані, Хоролі та інших повітових містах музейні осередки

створювались завдяки співпраці відділу охорони пам’яток з міс-

цевими товариствами і «Просвітами».

Велику культурно-просвітню діяльність під час української

революції проводила українська кооперація. Вона часто заміняла

місцеву адміністрацію та стояла на сторожі пробуджених культур-

них прагнень народу, народної просвіти, відродженого шкільництва,

національної духовості, що прагнула вільного розвитку.

Велике значення мало поширення української кооперативної

преси, оскільки більшість кооперативних центрів мали свої газети і

журнали: Центральний український кооперативний комітет (ЦУКК) –

«Українська кооперація», «Бюлетень»; «Дніпросоюз» – «Коопе-

ративна 3оря»; Українбанк – «Бюлетень українського кооператив-

ного банку»; Полтавська спілка – «Полтавський кооператор»;

Уманський кооперативний союз – «Союз___________»; Подільський кредитовий

союз – «Бюлетень»; Кооперативна спілка в Кременчуці – «Коо-

несено до Києва, її очолив В.Л. Модзалевський (квітень–червень 1919 р.).

Позитивні результати дало заснування Українського головного архіву (червень–

липень 1919 р.) і зосередження в ньому фондів ліквідованих київських установ.

У липні 1919 р. створено Головне управління архівною справою, підпо-

рядковане позашкільному відділові Наркомосвіти УСРР.

238 Розділ 7

перативно-громадське життя»; Таращанський союз – «Коопера-

тивний листок»; Волинський кредитовий союз в Житомирі – «Во-

линську газету» і т.д. За даними ЦУКК, влітку 1918 р. 124 коопера-

тивні союзи видавали 36 журналів і газет, мали 14 книгарень.

Упродовж 1917–1920 рр. в Україні проводилися численні

кооперативні курси. Часто ця робота переростала в кооперативні

школи. У кооперативних школах і на курсах вишколювалися й пере-

виховувалися не лише багатотисячні кадри кооперативних праців-

ників, але готовився національно-свідомий актив для громадської

праці. Серед найвідоміших кооперативних шкіл того часу можна

відзначити: однорічну кооперативну школу ім. В. Доманицького в

Києві при «Дніпросоюзі»; однорічну кооперативну школу ім. В. До-

маницького в Звенигороді; трирічну кооперативну школу (на честь

50-річчя української кооперації) у Києві при Союзбанку; тримісячну

«початкову школу-курси» в Києві при Централу.

Для підготовки кооперативних інструкторів вищих квалі-

фікацій відділ міністерства земельних справ восени 1917 р. влаш-

тував перші Вищі інструкторські кооперативні курси. Весною

1918 р. вони випустили близько сотні досвідчених інструкторів з

різних галузей кооперації. При ЦУКК розвинувся запланований ще в

1913 р. Кооперативний інститут імені М. Туган-Барановського, який

почав діяти 1 січня 1920 р. Першу його програму написали

проф. М. Туган-Барановський, К. Мацієвич і Б. Мартос.*

Центральні кооперативні організації утворили спільний

культурно-освітній фонд і окремо закладали власні освітні фонди

для постійної допомоги національно-культурним справам. «Дніп-

росоюз» і Українбанк опікувалися Українським народним універ-

ситетом у Києві, асигнували поважні суми на стипендії студентам

київських високих шкіл і Кам’янець-Подільського університету;

Київський Союзбанк опікувався місцевою «Просвітою»; коопера-

* Кооперативний Інститут ім. М. Туган-Барановського за більшовицької

влади певний час існував як окремий факультет Інституту народного госпо-

дарства в Києві, згодом за «Непу» знову відновлений, як окрема вища школа –

Кооперативний Інститут ім. В. Чубаря. Після 1930 р. він був розформований на

6 окремих установ: 1. Інститут торговельно-крамознавчий (споживчої коо-

перації), 2. Аґро-економічний (сільськогосподарської кооперації), 3. Інститут

промислової кооперації, 4. Педагогічно-Кооперативний Інститут, 5. Науково-

Дослідний Кооперативний Інститут, 6. Кооперативний Музей.

Українська культура в 1917–1939 рр. 239

тиви часто асигнували гроші на допомогу національно-просвітній

роботі в провінції, зокрема на організацію книгозбірень на

Холмщині і Поліссі, «Просвітам» на Катеринославщині, видав-

ництву «Рух» у Харкові тощо. Великою мірою, завдяки їм, постало

товариство «Українфільм», їхню допомогу отримували «Молодий

Театр», «Вільний Театр». Завдяки Конотопському союзові, в повіті

засновано реальну гімназію, 12 вищих початкових шкіл, 138 нижчих.

В Олександрівському повіті на Херсонщині місцеві споживчі і

кредитові союзи заснували 7 нижчих сільсько-господарських шкіл з

дворічним терміном навчанням. Єлисаветський Кредитовий союз у

своєму повіті організував масові бібліотеки. Остерський коопе-

ративний союз у 1918 р. на Волині облаштував і організував нав-

чання кооперації в земських початкових школах, заклав 30 попу-

лярних бібліотек.

Загалом такі процеси за участі української коопереції прохо-

дили по всій Україні. Відповідно є підстави стверджувати, що коо-

перативний рух у 1917–1921 рр. відіграв значну роль у відродженні

української культури, в її змаганнях за нові форми й зміст

громадського та національного життя.

Отож у добу Української національної революції в умовах

відродження та утвердження засад української державності була

розгорнена широка державна політика в сфері освіти, науки,

мистецтва та культури загалом. Досягнення за неповні два роки,

після більш як двохсотлітнього перебування в складі Російської

імперії, вражають.

7.2. Особливості розвитку культури

в радянській Україні

Поразка національних сил у державницьких змаганнях 1917–

1921 рр. на Наддніпрянщині призвела до ліквідації незалежної

Української Народної Республіки і встановлення радянської влади в

маріонетковій Українській Соціалістичній Радянській Республіці

(УСРР)*, яка формально була проголошена 10 березня 1919 р. на ІІІ-

му Всеукраїнському з’їзді рад. Більшовики, здобувши перемогу,

* З 1937 р. Українська Радянська Соціалістична Республіка.

240 Розділ 7

опинилися сам на сам з суспільством, яке являло собою не

найкращий матеріал для побудови комунізму. Завершення воєнних

дій та початок мирного будівництва радянської влади ускладнили

відносини між партійно-радянським керівництвом та мистецькою,

науковою і освітянською елітою. Їхній певний світоглядний та

естетичний плюралізм викликав особливе занепокоєння нової влади,

яка прагнула встановити командні механізми управління в усіх

сферах життя суспільства. Оскільки культура вважалася простором

ідеології, тому й методи боротьби проти «ворожих впливів» були

такими ж, як і в ідеологічній боротьбі – переслідування, цензура,

репресії тощо. Це обмежувало свободу творчості й викликало неза-

доволення серед освітян, науковців, літераторів, театралів, худож-

ників та ін.

Почала домінувати позиція, згідно з якою все українське

асоціювалось з націоналізмом, петлюрівщиною та контрреволюцією.

Питання про українську інтелігенцію розглядалося в партійних

колах лише в контексті ставлення до буржуазних і дрібнобуржуаз-

них партій. Давалося взнаки і те, що на початок 1920-х рр. серед

членів Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У) укра-

їнці становили тільки 24 % загальної чисельності республіканської

парторганізації.

На цьому тлі, ті, хто зовсім не сприймали нової влади, еміг-

рували за кордон: Олександр Олесь, С. Черкасенко, В. Самійленко,

В. Винниченко, Д. Дорошенко, І. Огієнко та інші. Були такі, що виїха-

ли, а пізніше повернулись: М. Грушевський, М. Садовський та інші.

Багато митців, вбачаючи в діях більшовиків ворожість до

всього українського, тимчасово відійшли від творчої діяльності

(літератори Г. Григоренко, О. Пчілка, композитор М. Радзієвський

та інші).

Втім більшість представників науки, освіти та мистецтва з

довірою поставилася до ідеологічних постулатів більшовиків і з

великою надією на відродження національної культури сприйняли

встановлення радянської влади. Були і такі, що погодилися на

співробітництво, але вважали це тимчасовим, вимушеним заходом.

Серед них літератори В. Поліщук, М. Семенко, П. Тичина, Остап

Вишня; художники М. Бойчук, М. Бурачек, Федір та Володимир

Кричевські; театральні діячі Лесь Курбас, Г. Юра, Ф. Левицький та

Українська культура в 1917–1939 рр. 241

інші. Однак, як показав час, не всі з них йшли на повний конформізм

і в результаті стали об’єктом терору, фізичних і моральних репресій.

Культуру більшовики розглядали як один з інструментів

ідеологічного перевиховання мас у комуністичному дусі. Для цього

необхідно було створити нову культуру, основою якої повинен стати

марксизм у світогляді, диктатура в політиці, колективізм в етиці.

Тому проблема залучення української інтелігенції до формування

так званої соціалістичної культури набула першочергового значення

для партійно-радянських органів.

З огляду на це, інтелігенція зазнавала особливих переслідувань

через притаманний їй дух опозиції. У 1921 р. за участь у повстансь-

кій боротьбі було розстріляно поета Г. Чупринку. Того ж року під-

ступно вбили видатного українського композитора М. Леонтовича.

Переслідування з боку нової влади призвело до передчасної смерті

композиторів Я. Степового (1921 р.) та К. Стеценка (1922 р.).

Хоча загальна ситуація вимагала від партійного керівництва

йти на компроміс для того, щоб остаточне встановлення більшо-

вицької влади в Україні не виглядало в очах українського народу

черговою окупацією. Для далекоглядного партійного керівництва

компроміс розглядався не як відступ, а як стратегічний крок, який

невдовзі міг би забезпечити ширший фронт наступу. Якщо в народ-

ному господарстві таким компромісом стало проголошення в березні

1921 р. «Нової економічної політики» (НЕП), то в сфері культури в

квітні 1923 р. політики «коренізації», яка в Україні отримала назву

«українізації». Адже утворення 30 грудня 1922 р. Союзу Радянських

Соціалістичних Республік, однією з яких стала УСРР, не при-

меншило гостроти національного питання, оскільки українці в союзі

відігравали особливу роль. У 1926 р. з 69 млн. неросіян, які

проживали у СРСР, українське населення становило 31 млн. (44 %).

Важливим кроком для проведення українізації стало усунення

від влади відвертих російських шовіністів. Серед них, перший

секретар КП(б)У Емануїл Квірінг (1921–1925) та другий секретар

Дмитро Лебедь не приховували свого ворожого ставлення до полі-

тики українізації. Д. Лебедь навесні 1923 р. проголосив теорію

боротьби двох культур. На його думку, російська культура була

революційною, прогресивною і міською, а українська – контррево-

242 Розділ 7

люційною, відсталою і сільською. У їхньому протистоянні українсь-

кій культурі належало відступити і загинути.

Цю теорію засудило центральне керівництво як прояв російсь-

кого шовінізму. Д. Лебедя разом з іншими вороже налаштованими

до українізації високопоставленими партійними чиновниками в

1924 р. відкликали з України. Його заступив виходець з української

селянської сім’ї І. Клименко. У квітні 1925 р. на посаду першого

секретаря КП(б)У призначили Лазаря Кагановича (1893–1991). Як

дисциплінований виконавець розпоряджень Й. Сталіна Л. Кагано-

вич, перебуваючи на посаді до 1928 р., твердо повів лінію на «укра-

їнізацію» партійно-державного апарату та встановлення повного





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...