Главная Обратная связь

Дисциплины:






Революції 1917–1921 рр.: напрями та досягнення 3 страница



контролю над нею.

7.2.1. Освіта, наука, література та мистецтво

на тлі політики «українізації» 1920-х рр.

Офіційно політика «коренізації» в Україні розпочалася 17 лип-

ня 1923 р., коли Рада народних комісарів УСРР прийняла рішення

«Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-

освітніх установ», а 1 серпня «Про заходи забезпечення рівноправ-

ності мов та про допомогу розвиткові української мови».

Згідно з цими документами, встановлювалося, що ніхто з

громадян, які не володіють українською мовою, не може бути

прийнятий на службу в державну установу, а ті, хто вже перебуває

на державній службі і не вивчить українську мову за встановлений

термін на організованих при установах курсах, звільнялися з

державної служби. З серпня 1923 р. для державних чиновників і

партійних функціонерів почали організовуватись курси української

мови. У 1925 р. було введено обов’язкове використання української

мови в державному діловодстві, а у 1927 р. Л. Каганович оголосив,

що вся партійна документація вестиметься українською мовою. У

результаті, якщо в 1922 р. українською велося лише 20 % усього

діловодства, то у 1927 р. цей показник досяг 70 %.

Кістяком українізації стали так звані націонал-комуністи.

Окрему групу почали становити українські емігранти з Берліна,

Відня, Праги і Парижа, які також повірили у серйозність курсу на

українізацію. У 1923 р. Ю. Тютюник, учасник «Другого зимового

Українська _____________культура в 1917–1939 рр. 243

походу» 1921 р. проти більшовиків, повернувся в УСРР і надрукував

відкритого листа, закликаючи своїх співвітчизників в еміграції

наслідувати його приклад.

У 1924 р. до України на запрошення уряду УСРР повернувся

М. Грушевський. Безумовно, що він не мав ілюзій і не їхав з легким

серцем. М. Грушевський бачив, що Україна відвоювала на якийсь

час новий плацдарм для легальної боротьби за продовження здо-

бутого в революції державного і культурного відродження і, що від

того, як це українці використають, залежатиме подальша доля нації.

Так він увійшов в одну з найбільших битв українського народу, що

пізніше отримає назву «Розстріляне відродження».

З еміграції в 1926 р. в УСРР повернувся письменник, пере-

кладач, поет, режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театро-

знавець, перекладач М. Вороний.

Політика українізації дала певні позитивні наслідки. Вона

призупинила русифікацію і фактично відновила започатковану на-

ціональною революцією українізацію суспільства, сприяла розвит-

кові національної освіти, науки, культури, відновленню національ-

них цінностей і традицій. Українців на керівних посадах усіх галузей



народного господарства республіки було на початку 1930-х рр.

понад 50 %. Загалом українізація охопила всі сфери національної

культури та широкий загал українського суспільства.

Найбільше вплинула українізація на розвиток освіти. У цьому

напрямі українізації були притаманні три риси: планомірність,

послідовність та високі темпи.

Розбудова радянської системи освіти на території України

розпочалась із запозичення в 1919 р. народним комісаром освіти

В. Затонським концепції і моделі освіти в РСФРР. Запозичена кон-

цепція та модель освіти не враховували соціально-економічну і на-

ціональну специфіку України та була відірвана від реальних потреб

економіки.

Новий нарком освіти Г. Гринько на початку 1920 р. відмовився

від її реалізації і почав розроблення власної концепції та моделі

освіти. В основу його концепції було покладено наскрізну профе-

сійну спрямованість освіти. Вже 25 березня 1920 р. І-ша загально-

українська нарада з питань освіти вирішила, що в основу організації

навчання дітей слід покладатися не на дев’ятирічну загальноосвітню

244 Розділ 7

школу, а семирічну, після якої діти навчатимуться в професійно-

технічних закладах, технікумах, інститутах і академіях. У середині

1920-х років в Україні впроваджено десятирічку (семирічка плюс

трирічна професійна школа), що ліквідувало розрив між середньою і

вищою освітою.

Нове керівництво наркомату освіти залишило право навчання

рідною мовою. 4 травня 1920 р. видано відповідну постанову «Про

підготовку працівників освіти з обов’язковим вивченням української

мови», а 21 жовтня Раднарком УСРР прийняв постанову «Про

введення української мови в усіх навчально-виховних закладах з

неукраїнською мовою навчання». Завдання полягало в тому, щоб

досягти пропорції між чисельністю національних шкіл і націо-

нальним складом населення, але не вдаватись до насилля.

Перепоною на цьому шляху стала недосконалість загального

українського правопису. Нестача підручників і словників, відсут-

ність термінології та інші проблеми найболісніше відображалися на

усьому українізаційному процесі 1920-х рр.

Щоб розв’язати ці проблеми, Раднарком УСРР 23 липня

1925 р. постановив організувати при наркомі освіти комісію для роз-

роблення правил правопису української мови з 26 осіб: О. Шумського

(голова), П. Сологуба, А. Кримського___________, М. Хвильового, М. Скрипника,

С. Єфремова та інших. Працюючи над правописом, комісія взяла за

основу «Найголовніші правила українського правопису Всеукра-

їнської Академії Наук», затверджені народним комісаром освіти

УСРР у 1921 р. Новий український правопис (скрипниківський) було

затверджено 4 вересня 1928 р. і він діяв до 1933 р.

Перші підсумки українізації освіти підведено в доповіді

заступника наркома освіти Я. Ряпка, в яких зазначено, що станом на

1 жовтня 1923 р. кількість українських шкіл у Полтавській, Ки-

ївській, Подільській та Волинських губерніях переважала кількість

українського населення, а в Харківській, Катеринославській, Чер-

нігівській та Одеській навпаки. Практично не було українізовано

шкільні заклади в Донецькій губернії. Середній відсоток українських

шкіл по Україні виявився нижче такого відсотка корінного насе-

лення на 11,2 %.

Одним з ключових положень української концепції освіти

стала вимога замінити школу дитячим будинком. Ось тут проявився

Українська культура в 1917–1939 рр. 245

весь цинізм радянської системи. Адже базовою позицією був не

тільки соціальний захист дітей, але і сумнів у здатності сім’ї по-

зитивно ___________впливати на виховання дитини. Щоправда, в 1923 р. нарком

освіти УСРР відмовився від ідеї повної заміни школи дитячим

будинком, зробивши її головним осередком виховання, трудової і

освітньої роботи.

У системі вищої освіти зміни полягали в тому, що в 1920–

1921-х рр. ліквідували всі українські університети. На їх базі

створювались спеціалізовані вузи соціально-економічного, педаго-

гічного і медичного спрямування. Така схема розвитку вищої освіти

прагнула підпорядкувати всю освіту засадам «єдиної трудової

школи». Це стало серйозним відступом, оскільки це призвело до

значного зниження теоретичного рівня підготовки фахівців з вищою

освітою і викликало невдоволення серед професорсько-викладаць-

кого складу. У 1922/1923 н. р. закриття університетів супрово-

джувалось звільненням та арештами демократично налаштованих

викладачів і професорів. До речі, восени 1922 р. надійшло

розпорядження про усунення від викладацької роботи всіх колишніх

міністрів України періоду національної революції. З університетів

були звільнені професори М. Василенко, С. Єфремов, В. Лехівський,

С. Остапенко та ін.

Не оминула ця реформа два найстарші університети – Хар-

ківський та Київський ім. св. Володимира.*

З 1932 р. університетську систему освіти поступово почали

відновлювати.

У кінці 1922 р. наркома освіти Г. Гринька звільнили з посади і

знову призначили В. Затонського, який був прихильником українсь-

кої концепції та моделі розвитку освіти. Він відкинув ініціативу

замінити школу дитячим будинком.

* Харківський університет у 1920 р. перейменовано у Вільну академію

теоретичних знань, а від 1921 р. до 1932 р. діяв як Харківський інститут

народної освіти ім. О. Потебні з трьома факультетами: професійної освіти,

соціального виховання та робітничим. Київський університет ім. св. Воло-

димира від 1920 р. до 1926 діяв як Вищий інститут народної освіти ім. М. Драго-

манова, а від 1926 р. до 1932 р. – як Київський інститут народної освіти

ім. М. Драгоманова, також з трьома факультетами: соціального виховання, про-

фесійної освіти, фізико-хіміко-математичним.

246 Розділ 7

Активним прибічником концепції був О. Шумський.

М. Скрипник, який замінив у лютому 1927 р. О. Шумського на

посаді наркома освіти, продовжував відстоювати і удосконалювати

українську модель освіти. Гарантом цієї моделі був незмінний за-

ступник усіх чотирьох наркомів освіти Я. Ряпко. У 1929 р. Я. Ряпко

виступав проти необхідності і можливості уніфікації системи освіти

України з російською. Натомість він запропонував у разі такої

уніфікації будувати російську систему за українським зразком.

До позитивів у сфері освіти періоду «українізації» слід зара-

хувати досягнення загальної грамотності та значний ріст освіченості

народу. Фактично було продовжено політику, яку ще розпочала

Центральна Рада. В Україні навчання населення грамотності

відбувалось через мережу товариств «Геть неписьменність!», які

починають відкривати в 1923 р. У 1936 р. товариства ліквідувалися

як такі, що виконали свою роль.

До цієї освітньої роботи було залучено комітети незаможних

селян (комнезами). Вони допомагали освітнім органам у створенні

лікнепів (ліквідація неписемності), придбанні та розповсюдженні

необхідної літератури, підручників тощо. Комнезамам було надано

право посилати в усі середні та вищі навчальні заклади УСРР 10 %

учнів, а на сільськогосподарські відділи і факультети 45 %. На

комнезами було покладено завдання організації дозвілля на селі.

Вони активно допомагали партійним осередкам і органам освіти в

створенні сільбудів та хат-читалень. Якщо на початку 1924 р. у

сільбудах і хатах-читальнях працювало близько 84,5 тис. членів

комнезамів, то на кінець того самого року вже більше 200 тис. осіб.

У 1930 р. до культурно-освітніх установ було залучено 70 %

незаможних селян. У роботі лікпунктів і шкіл лікнепу активну

участь брали вчителі, агрономи, лікарі, студенти, кращі учні стар-

ших класів загальноосвітніх шкіл. У 1925 р. на Київщині налічу-

валось 1036 лікнепів, у яких навчалося 37 500 селян.

Втім мережа шкіл середини 1920-х рр. неспроможна була

прийняти всіх охочих вчитися. У 1925–1926 рр. сільські школи

відмовили в прийомі до 38 % дітей шкільного віку. Хоча в 1932 р. в

школах України вже навчалось 98 % дітей шкільного віку.

Слід мати на увазі, що партійне керівництво досить вміло

використовувало цю культурно-освітню роботу для поширення

Українська культура в 1917–1939 рр. 247

атеїзму. Це питання було порушено в квітні 1923 р. на VІІІ кон-

ференції КП(б)У. З цього часу комнезами паралельно організовують

читання лекцій, гуртки «безбожних», розповсюджують журнал «Без-

вірник» тощо.

Загалом на початок 1930-х рр. через систему ліквідації не-

письменності пройшло два мільйони осіб, переважно селян. Кіль-

кість неписьменних серед людей віком від 9 до 49 років зменшилася

від 48 % у 1920 р. до 8 %. У 1940–1941 рр. у республіці працювало

32 тисяч шкіл, 700 технікумів та 173 вищих навчальних закладів.

Попри це, дослідник Я. Мандрик стверджує, що в 1930-х роках

не вирішеною залишалась освіта в селі і для села. Тільки 10 %

сільських вчителів мали вищу освіту, решта – середню і незакінчену

середню. Вищі навчальні заклади та технікуми України не справ-

лялись з підготовкою керівних кадрів для села. Один агроном

обслуговував 7 колгоспів, один зоотехнік – 35. Неписьменних у

селах залишалось до 30 %. Під сталінські репресії в 1930-ті роки

потрапило до 54 % сільських вчителів, 36 % голів колгоспів, 31,3 %

завідувачів тваринними фермами, понад 30 % агрономів, тисячі

учнів були відраховані із шкіл як «діти куркулів».

Щодо науки, то 14 червня 1921 р. положенням Раднаркому

УСРР Українська академія наук (УАН) була проголошена найвищою

науковою державною установою і підпорядковувалася наркомату

освіти. Академію перейменували на ВУАН (Всеукраїнську академію

наук)*.

ВУАН об’єднала понад 30 науково-дослідних установ –

кафедр, інститутів, комісій. Крім того, науковою роботою займалися

кафедри вишів, ботанічні сади, наукові товариства, обсерваторії,

музеї. На 1928 р. ВУАН мала 63 дійсних членів, 16 членів-

кореспондентів, 111 штатних і 212 позаштатних науковців. Загалом

на 1928 р. в Україні вже було 138 науково-дослідник закладів, де

працювало близько 3700 науковців.**

* Від 1921 до 1936 р. – Всеукраїнська академія наук (ВУАН), у 1936–

1991 рр. – Академія наук Української РСР, від 1991 до 1993 рр. – Академія наук

України, а з 1994 р. – Національна академія наук України.

** Українські вчені цього періоду великі досягнення здобули в галузі

фізико-математичних наук. Розгорнула роботу математична школа Д. Граве

(1863–1939). Праці багатолітнього завідувача кафедри математичної фізики

248 Розділ 7

ВУАН М. Крилова (1879–1955) та його учня М. Боголюбова (1909–1992)

заклали основи напряму математичної фізики – теорії нелінійних коливальних

процесів. Зокрема М. Боголюбов під науковим керівництвом М. Крилова у віці

17 років захистив дисертацію, а в 1930 р. президія ВУАН на основі його

декількох фундаментальних праць присвоїла ступінь доктора математичних

наук. Після війни М. Боголюбов у команді А. Сахарова працював над роз-

робленням атомної бомби.

У 1929 р. у Києві було відкрито фізичний інститут, трохи пізніше фізико-

технічні інститути в Харкові та Дніпропетровську. Вже на початку 1930-х рр. у

Харкові сформувалася перша фізична школа в галузі кріогеніки-фізики низьких

температур Л. Шубнікова. Ця кріогенна лабораторія була четвертою у світі та

першою в СРСР. Поряд з фундаментальними дослідженнями велися прикладні

розробки, пов’язані з використанням глибокого охолодження в промисловості

та космосі.

Величезний внесок у вітчизняну та світову науку зробила харківська

школа теоретичної фізики Л. Ландау. Співробітники Харківського фізико-

технічного інституту К. Синельников, А. Вальтер, О. Лейкунський, Г. Латишев,

І. Обреїмов восени 1932 р. вперше у СРСР і всього через кілька місяців після

англійських вчених зуміли розщепити ядро літію.

Одним з перших творців ракетної техніки і теорії космічних польотів був

Ю. Кондратюк (1897–1941).

Підвалини наукової механіки та суміжних напрямів заклали С. Тимо-

шенко (1878–1972) – фахівець з механіки матеріалів та конструкцій, у 1919 р.

він заснував Інституту технічної механіки, Є. Патон (1870–1953) – учений в

галузі зварювальних процесів та містобудування, засновник у Київському

політехнічному інституті кафедри мостів та Інституту електрозварювання

(1934), К. Симінський – фахівець з проблем міцності (статика та динаміка

конструкцій споруд), у 1921 р. очолив Інститут технічної механіки.

Важливу роль у науці відіграли: Д. Рожанський (1882–1936) – фізик,

основні праці стосуються електричних розрядів та радіофізики; С. Рефор-

матський (1860–1934) – хімік, органік, автор відкриття, названого реакцією

«Реформатського», широко вживаного під час дослідження і синтезі складних

природних з’єднань, у 1931–1934 рр. провів дослідження в галузі отримання

натурального каучуку з рослин; М. Холодний (1882–1953) – ботанік, фізіолог,

мікробіолог, еколог, засновник вітчизняної школи фізіології рослин; М. Стра-

женко (1876–1952) – медик, один із засновників київської школи клінічної

медицини, зробив прогрес у кардіології; О. Богомолець (1881–1946) – медик,

основоположник школи патофізіологів, автор численних праць з ендокри-

нології, порушення обміну речовин, імунітету та алергії, раку, старіння

організму тощо.

У 1920-ті рр. розвивалися соціальні та економічні науки. При соціально-

економічному відділі ВУАН було відкрито Демографічний інститут, який

очолив визначний український статист, демограф та економіст М. Пхута (1884–

1961). При відділі працювали кафедри історії західноруського й українського

права (М. Василенко), економіки, торгівлі й промисловості (К. Воблий), історії

філософії права (О. Гіляров), звичаєвого права України (О. Малиновський),

Українська культура в 1917–1939 рр. 249

Поза ВУАН розвиток історії, культури, економіки отримав при

кафедрах інститутів народної освіти Києва, Харкова, Дніпро-

петровська, Кам’янець-Подільська. Технічні, фундаментальні та

природничі науки активно розвивались при політехнічних інсти-

тутах Києва, Харкова та Одеси.

Особливий вплив політика «українізації» мала на художню

літературу. У цей час розвиваються різноманітні літературні течії,

створюються організації та гуртки. Ще перед українізацією в 1921 р.

у Києві утворилася «Асоціація панфу-туристів». Засновником

асоціації був основоположник і теоретик українського футуризму

М. Семенко (1892–1937). До складу «Асоціації панфутуристів»

входили О. Слісаренко, М. Терещенко, М. Бажан, Ю. Яновський та

ін. У 1924 р. «Аспанфут» перетворено на «Асоціацію комункульту»,

яка перестала існувати в 1925 р. Від «Асоціації комункульту»

відділилась група письменників, яка заснувала літературну органі-

фінансів (Л. Яснопольський), міжнародного права (В. Грабар), цивільного права

(С. Дністрянський), історії народного господарства (В. Левитський), політичної

економії (С. Солнцев).

Не менш активно працював історико-філологічний відділ ВУАН, який

очолював один із засновників Української академії наук А. Кримський (1871–

1942). На 1927–1928 рр. відділ працював за такими напрямами: історико-

філологічний (керівник А. Кримський), історії української мови (Є. Тимченко),

української усної словесности (А. Лобода), історії новітнього українського

письменства (С. Єфремов), давнього українського письменства (В. Перетц),

давньої історії українського народу (Д. Багалій – 1857–1932), новітньої історії

українського народу (М. Грушевський), примітивної культури та народної

творчості (К. Грушевська – 1900–1943, дочка М. Грушевського), історичної

географії (О. Грушевський), візантології (Ф. Мищенко), історії українського

мистецтва (О. Новицький). При відділі діяло 39 комісій, інститутів, комітетів і

музеїв. У період українізації заходами історико-філологічного відділу ВУАН

видано низку фундаментальних праць: «Нарис історії України на соціально-

економічному ґрунті» (1928), «Нарис української історіографії» (Т. І–II, 1923–

1928), «Український мандрований філософ Г. Сковорода» (1926), «Т.Г. Шев-

ченко і Кирило-Мефодіївці» (1925) Д. Багалія; «З примітивної культури» (1924)

й «Українські народні думи» (1927) К. Грушевської; М. Грушевський

продовжував публікувати наступні томи «Історії України-Руси» й «Історії

української літератури»; «Михайло Коцюбинський» (1922), «Іван Нечуй-Ле-

вицький», «Іван Карпенко-Карий» (1924), «Панас Мирний» (1928), «Щоденник»

і «Листування» Т. Шевченка (1927–1928) С. Єфремов; А. Кримський

опублікував «Історію Персії та її письменства» (1934), «Історію Туреччини»

(Т. І–II; 1924–1927).

250 Розділ 7

зацію «Жовтень» (1924–1926, В. Десняк, Іван Ле, М. Терещенко,

Ю. Яновський та інші), що мала на меті формування «нової про-

летарської літератури» в Україні.

Група М. Семенка, М. Бажана продовжила діяльність в об’єд-

нанні «Нова генерація» (1927–1931), видаючи однойменний літе-

ратурний журнал, де досить скептично ставились до надбань

культури. Зокрема М. Семенко нехтує національним у літературі –

воно здається йому примітивом. Він навіть протестує проти культу

Т. Шевченка, «хуторянського» та провінційного мистецтва. Водно-

час, футуристи модернізували українську лірику урбаністичною

тематикою, сміливими експериментами з формою вірша, запро-

вадили свіжі (навіть епатажні) образи й творили нові слова, покли-

кані відобразити нову індустріалізовану добу.

У 1922 р. утворилась організація «Плуг» – спілка селянських

письменників. Вона ставила за мету, ґрунтуючись на ідеї тісного

союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти до створення

нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських

мас України. Активними членами «Плугу» були С. Пилипенко

(голова), Н. Забіла, П. Панч та інші. Маючи очевидні досягнення в

українській культурі, «Плуг» не був позбавлений і певних недоліків,

зокрема сприяв поширенню надмірної масовості в літературі, через

залучення до письменницьких об’єднань малообдарованих людей.

Свої твори письменники друкували в журналі «Плужан» (1925–1927).

У 1923–1924 рр. діяло літературне угрупування «Аспис»

(«Асоціація письменників»). У його складі були письменники євро-

пейської орієнтації (Л. Старицька-Черняхівська, М. Зеров, М. Рильсь-

кий, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович та ін.). У 1924 р. на

основі асоціації утворилась група «Ланка» (В. Підмогильний, Б. Ан-

тоненко-Давидович, Є. Плужник та ін.). На основі «Ланки»

утворилась група «Марс» («Майстерня революційного слова», 1926–

1929) у складі Я. Качура, Д. Фальківського, В. Ярошенка.

У 1923 р. засновано Спілку пролетарських письменників

України «Гарт», яку очолив В. Блакитний (1894–1925) – теоретик і

критик української літератури. Визначальною в його естетико-

літературних міркуваннях була ідея соціальної ролі мистецтва.

Водночас він піддавав критиці пролеткульт, в основу якого покла-

дена віра у всемогутню силу кабінетного плану, декрету, тез чи

Українська культура в 1917–1939 рр. 251

резолюції. Членами спілки були К. Гордієнко, О. Довженко, В. Со-

сюра, П. Тичина, М. Хвильовий та інші. Неоднорідний склад

«Гарту», прагнення монополізувати вплив на літературу та смерть

В. Блакитного (1925) призвели до розпаду їхнього центру в Харкові.

Помітною постаттю в середовищі «Плугу» та «Гарту», як і

загалом у всій українській літературі, був О. Вишня (П. Губенко,

1889–1956) – один із засновників у 1922 р. сатиричного журналу

«Червоний прець», а з 1927 р. головний редактор.

Частина «гартівців» на чолі з українським прозаїком, поетом,

публіцистом, М. Хвильовим (М. Фітільов, 1893–1933) утворила

літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської

літератури, 1925–1928)*, інша частина – ВУСПП (Всеукраїнська

спілка пролетарських письменників, 1927).

ВАПЛІТЕ відстоювала ідею творення нової української літера-

тури за допомогою кращих зразків західноєвропейської культури,

члени намагались протистояти адміністративно-командному

втручанню чиновників у творчість. На думку І. Дзюби, памфлетист

М. Хвильовий спрямовував свій пафос проти хуторянства й «масо-

візму» в літературі, «червоного» неуцтва, «безграмотного мі-

щанства» та «рідненької просвіти» у вишиваній сорочці і з «задри-

панським світоглядом», «селозування» пролетарської культури,

ідеологом яких М. Хвильовий оголошував «Плуг». Втім це не

означає, що М. Хвильовий був проти того, щоб робітники і селяни

творили культуру, але це мали б робити інтелектуально розвинені,

талановиті та геніальні люди. Ще одним викликом проти більшо-

вицької культурної революції стало його гасло «Геть від Москви!».

До того ж М. Хвильовий не був русофобом, добре знав російську

літературу, і вона посідала чільне місце в його інтелектуальному ар-

сеналі. Але він гостро відчував небезпечну асиметрію в українсько-

російських культурних відносинах; панування російської культури в

Україні закріплювало її, а також розвивало колоніальний статус.

Для такої гострої постановки питання М. Хвильовий скорис-

тався партійним рішенням про посилення курсу на українізацію.

Невдовзі з’ясується, що в партії переважало інакше розуміння

* Після заборони «ВАПЛІТЕ» М. Хвильовий організовує «Літературний

ярмарок», після закриття «Літературного ярмарку» – «Пролітфронт».

252 Розділ 7

українізації, і М. Хвильовому дадуть це відчути. Фактично почалося

з того, що в 1926 р. заборонили друкувати його памфлет* «Україна

чи Малоросія?» (опублікований в 1990 р.). Памфлет уважно вивчили

в ідеологічних спецслужбах і використали у публічному цькуванні

автора. М. Хвильовий почував себе комуністом і боляче сприймав

звинувачення у нібито відступництві та націоналізмі. В атмосфері

шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору,

М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 р.

З позицією М. Хвильового солідаризувались українські

націонал-комуністи, літературна група «неокласиків» на чолі з

М. Зеровим (1890–1937) та широкі кола національно свідомої

української інтелігенції. До групи українських поетів, письменників

«неокласиків»-модерністів належали М. Драй-Хмара (1890–1937),

М. Рильський (1895–1964), О. Бургардт (Ю. Клен, 1891–1947). Вони

були блискуче освіченими людьми, володіли багатьма іноземними

мовами, створювали численні переклади світової класики,





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...