Главная Обратная связь

Дисциплины:






Революції 1917–1921 рр.: напрями та досягнення 4 страница



орієнтувались на поєднання національних традицій і досвіду світової

та європейської літератури. Вони відмежовувались від так званої

пролетарської культури, а навіть і намагались їй протистояти.

У 1924–1930 рр. існувало об’єднання «Літературний центр

конструктивістів». Його представники вважали, що внесок у

будівництво нового життя література може зробити, пропагуючи

техніцизм. У цьому напрямі працювала літературно-мистецька група

«Авангард» на чолі з В. Поліщуком.

Одночасно в другій половині 1920-х років активізувалось

видання літературних творів. У 1926–1930 рр. було видано 24 томи

творів письменника В. Винниченка (1880–1951). Такої кількості

видань своїх творів та читацької популярності не мав жоден ук-

раїнський письменник першої половини ХХ ст.

Великою популярністю користувалися твори письменника,

режисера, драматурга М. Куліша (1892–1937). Серед них п’єси «97»,

«Мина Мазайло», «Народний Малахій» і «Патетична соната». Ці

твори відрізнялись своєю модерністською формою та гострою

критикою тогочасної радянської дійсності. У 1925 р. М. Куліш

* Памфлет – невеликий за обсягом літературний твір публіцистичного

жанру на злободенну тему.

Українська культура в 1917–1939 рр. 253

переїжджає до Харкова, де знайомиться із М. Хвильовим, Лесем

Курбасом, Остапом Вишнею, В. Сосюрою, Ю. Яновським, П. Тичи-

ною та ін. Вступає у «ВАПЛІТЕ», починає вести плідну співпрацю з

трупою театру «Березіль» та його режисером Лесем Курбасом.*

Театр «Березіль», який був заснований у Києві в березні

1922 р. (від місяця заснування походить назва), став одним із пер-

ших українських театрів в УСРР. З 1926 р. і до 1933 р. театр працює

в Харкові (сьогодні Харківський український академічний драма-

тичний театр ім. Т.Г. Шевченка). Театр видавав журнал «Барикади

театру», а також був сміливим і міцним експериментальним ко-

лективом, у якому променіли молоді таланти – А. Бучма, М. Кру-

шельницький, Н. Ужвій, Й. Гірняк, В. Чистякова, О. Сердюк, Д. Ан-

тонович, І. Мар’яненко, Ф. Радчук та інші.** У 1933 р. Леся Курбаса

заарештували, а театр закрили. Після цього акторський колектив

долучився до трупи Харківського українського драматичного театру

ім. Т. Шевченка, керівником якого став М. Крушельницький.

З 1927 р. у Харкові працював робітничий театр, основу трупи

якого складали актори театру «Березіль». У 1933 р. цей робітничий

театр переїхав у Донецьк, де став першим стаціонарним про-

* На сцені театру «Березіль» з великим успіхом було поставлено п’єси

«Мина Мазайло» та «Народний Малахій». У них Лесь Курбас з великою силою

зобразив убогий світ міщанства, похмуре дно великого міста, бюрократизм



державних урядовців, монотонність стандартизації життя, впертий захист

українським міщанином свого зрусифікованого обличчя.

З середини 1920-х рр. М. Куліш стає одною з центральних постатей

українського літературного, громадського і мистецького життя, а також

драматургії. У листопаді 1926 р. його обрали президентом «ВАПЛІТЕ» і до

січня 1928 р. він обіймав цю посаду. У 1926–1928 рр. М. Куліш входив до

складу редакційної колегії журналу «Червоний Шлях», друкується в альманасі

«Літературний ярмарок», пише статтю «Критика чи прокурорський допит», де

захищає право митця на самобутність та внутрішню незалежність. З початком

1930-х років у житті Миколи Куліша, як і багатьох інших митців, настають

трагічні сторінки життя: більшість його творів, що доти були досить

популярними, зазнають великої політичної та естетичної критики.

** Лесь Курбас розвивав авангардний театр, на противагу реалістичному

театру Г. Юра. Відповідно театр Леся Курбаса повинен був би не відтворювати,

а формувати життєві принципи людей у суспільстві. Дещо пізніше, за це

курбасівський театр був звинувачений у недоступності масам, а сам режисер у

антидемократичній позиції, викривленні оптимістичної радянської дійсності,

буржуазному націоналізмі та контрреволюційності.

254 Розділ 7

фесійним театральним закладом (сьогодні Донецький академічний

український музично-драматичний театр). Одним із засновників

цього театру був О. Загаров, який у 1921–1923 рр. очолював ук-

раїнський театр у Львові.

Гідно продовжувався розвиток народно-побутових традицій

українського театру М. Садовського та П. Саксаганського___________. Напри-

кінці 1930-х рр. в Україні було відкрито понад 80 театрів.

Політика «українізації» сприяла розвитку самодіяльних та

професійних колективів. Серед них – капела «Думка» (1920),

Київський симфонічний ансамбль (1926–1930) на чолі з В. Яб-

лонським. Новими здобутками збагатили музичну культуру Г. Ве-

рьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький та ін. У 1930-х рр. було відкрито

Київську, Харківську та Одеську консерваторії.

На цей час припадає розвиток українського кінематографу,

світової слави якому надав український письменник, кінорежисер,

художник, кінодраматург Олександр Довженко (1894–1956). З 1923

р. працює в Харкові, де досить активно інтеґрувався в тогочасні

мистецькі кола. Вже в 1925 р. долучився до створення «ВАПЛІТЕ».

Але найбільше його цікавило кіно. У 1927 р. О. Довженко знімає

фільм «Сумка дипкур’єра», в якому єдиний раз знявся в ролі

кочегара і який став першим його кінофільмом. Перший серйозний

успіх до О. Довженка прийшов з виходом у квітні 1928 р. на екранах

Києва фільму «Звенигора». Цей фільм став сенсацією, але водночас

це був початок особистої трагедії О. Довженка – за цю стрічку та

згодом за фільм «Земля» (1930) його будуть постійно звинувачувати

у буржуазному націоналізмі.*

* Перед фільмом «Земля», О. Довженко встиг зняти свій третій повно-

метражний фільм «Арсенал» (1929) про більшовицьке повстання в січні 1918 р.

на однойменному заводі в Києві. Три перші картини було знято на кіностудії в

Одесі. Кінофільм «Земля» (1930), який було знято на київській кіностудії,

вийшов на екрани 8 квітня 1930 р., а вже 17 квітня був заборонений. О. Дов-

женко з подивом дізнався, що фільм має грандіозний успіх у Європі, у той час

як його заборонено в Україні. Після прем’єри в Берліні про О. Довженка масово

пишуть в пресі, у Венеції кінематографісти називають Довженка «Гомером

кіно». А ось у Радянському Союзі стрічку реабілітували лише у 1958 р. після

міжнародного референдуму у Брюсселі, де він увійшов до 12 найкращих

фільмів всесвітньої історії кіно. Після цих кінофільмів О. Довженко постав як

самобутній кінорежисер, фундатор поетичного кіно, визнаний світом митець.

Українська культура в 1917–1939 рр. 255

Помітною фігурою в українському кінематографі був само-

бутній скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист І. Кавалерідзе

(1887–1978), який від 1928 р. до 1941 р. працював сценаристом та

художником в Одеській та Київській кіностудіях. Як кінорежисер

поставив фільми «Злива» (1929), «Перекоп» (1930), «Коліївщина»

(1933), «Прометей» (1936), «Запорожець за Дунаєм» (1937).

У 1930 р. в Україні з’являється перший звуковий фільм –

документальна стрічка Д. Вертова «Симфонія Донбасу», а

наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі

О. Соловйова «Фронт».

Загалом у 1929–1934 рр. в Україні було знято до 180 фільмів

різних жанрів.

Не менш цікаві та грандіозні процеси спостерігаються в

архітектурі та образотворчому мистецтва. В архітектурі планувалося

втілити ще небачені містобудівельні задуми, нові типи конструк-

тивних рішень і форм архітектури першого десятиліття радянської

влади.

Зростає увага до національної спадщини народної архітектури.

Прикладом є діяльність Д. Дяченка, який у фасаді сільськогоспо-

дарської академії у Києві (1925–1930) використав форми українсь-

кого бароко; В. Естерович у стильових нормах класицизму збудував

поліклініку в Харкові (1925–1927); О. Вербицький надав риси

раціоналістичного модерну споруді Київського вокзалу (1927–1933).

Новий конструктивістський напрям яскравіше виявився в но-

вобудовах Харкова – тодішня столиця УСРР (грудень 1919 – червень

1934). У Харкові створено ансамбль центру міста з комплексом

адміністративних організацій та установ. Кругла в плані площа тут

одна з найбільших у світі. Серед споруд площі – будинок Держ-

прому (1925–1929, арх. С. Серафимов, С. Кравець, М. Фельгер) і

У 1932 р. О. Довженко зняв перший звуковий фільм про будівництво

Дніпрогесу – «Іван». Значну роботу зі знімання фільму виконала його асистент і

дружина Юлія Солнцева. Відчуваючи подих у спину ідеологів майбутніх

репресій і конфлікт з київською кіностудією з приводу невдалої постановки

фільму «Іван», митець прийняв рішення виїхати до Москви і з 1933 р. працював

на «Мосфільмі». У 1935 р. зняв стрічку «Аероград» про нове місто, яке виростає

серед тундри, про прекрасне та світле майбутнє чукчів. Кіно знімали в регіоні

від Владивостока до Хабаровська. Успіхи, знятого в 1939 р. на кіностудії в Ки-

єві, фільму «Щорс» давали підстави О. Довженку вважати себе реабілітованим.

256 Розділ 7

будинок проектних організацій (1930–1932, арх. С. Серафимов та

М. Зандберг-Серафимова). У цих спорудах використано останні

досягнення будівельної техніки та нові архітектурні форми. Конст-

руктивна архітектура відобразилась в будівлі Червонозіркового

театру (1933–1938, арх. В. Пушкарьов), Палаці культури заліз-

ничників (1928–1932, арх. О. Дмитрієв) та інших спорудах Харкова.

Такі архітектурні форми з’являються і в інших містах: палац

праці – Дніпропетровськ (1926–1932, арх. О. Красносельський),

палац культури заводу «Більшовик» – Київ (1931–1934, архітектор

Л. Мойсевич). Зазнав реконструкції Донецьк за розробленим у

1932 р. генеральним проектом архітектора П. Голов-ченка.

У промисловому будівництві провідне значення мало спо-

рудження Дніпрогесу (1927–1932, арх. В. Веснін, М. Коллі, Г. Ор-

лов, С. Андрієвський). Комплекс споруди об’єднав греблю, силову

станцію – на правому березі Дніпра, трикамерний шлюз – на лівому.

Гребля має форму напруженої дуги довжиною 760,5 м, розчле-

нованої стояками на 47 прорізів. Стояки заввишки 60 м вгорі

об’єднані двоярусним мостовим переходом. Конструкція велична і

спокійна. При грандіозності усієї споруди гармонійність пропорцій

справляє враження.

Підготовку архітекторів в УСРР здійснювали архітектурні

факультети в Києві, Харкові, Одесі, а з 1939 р. у Львові.

З середини 1930-х рр. простежується відхід від конструк-

тивізму й повернення до класики. Класика сприймалась як інтер-

національна. Показником ___________нового стилю стала споруда Ради міністрів

УРСР у Києві (1935–1937, арх. І. Фомін). Фасад споруди утворює

могутня динамічна дуга, підкреслена ризалітами,* що виступали

колонними торцями, а її маса ділиться на дві частини: нижню –

п’єдестал і верхню – розчленовану півколонами з коринфськими

капітелями. Ця споруда – наглядний образ часу.

До таких класичних споруд України належить будинок

Верховної Ради УРСР (1936–1939, арх. В. Заболотний). Тут поєднана

класична схема загальної об’ємно-просторової побудови з націо-

нальним декором в оформленні інтер’єрів. На противагу споруді

Ради міністрів, будівля Верховної Ради не пригнічує масштабами,

* Ризаліт – частина споруди, яка виступає за основну лінію фасаду.

Українська культура в 1917–1939 рр. 257

вирізняється цільною кубічною формою, простотою об’єму, компа-

ктністю силуету, особливо не виділяється розмірами серед сусідніх

будинків. Фасад будівлі Верховної Ради підкреслює урочистий вось-

миколонний портик.

У 1930-х рр. поширилося будівництво житлових багатопо-

верхових споруд, зумовлене вимогами економічності, створення

кращих умов життя людей. Такі будинки споруджувалися у великих

містах. У Києві – це житлові будинки на вул. Пироговській (1936–

1937, арх. Г. Шлаконєв), житловий будинок заводу «Більшовик»

(1935–1937, арх. А. Добровольський, М. Ручко). Тоді ж розпочалося

швидкісне будівництво за типовими проектами шкіл, дитячих садків,

ясел, магазинів, кінотеатрів. Кращим оригінальним проектом була

споруда театру в Донецьку (1935–1940, арх. О. Котовський), де вико-

ристано класичні форми з ордерною системою.

Конструктивізм 1920-х рр. позначився і на скульптурі. Він

відкинув будь-який скульптурний декор будівлі як непотрібний

елемент. Споруди зі скла і бетону не залишали місця для пластики.

Скульптори переважно споруджували пам’ятники, оскільки

державними заходами здійснювалась сумнозвісна монументальна

пропаганда. У зв’язку з цим художні колективи зобов’язували вико-

нувати численні замовлення на так звану політичну скульптуру.

Твори здебільшого виконувались із дешевих матеріалів і при-

значались для використання в міських скверах, парках, будинках

культури, лікарнях, санаторіях, на стадіонах тощо.

Проте слід наголосити на справжні мистецькі здобутки. Зокрема

привертають увагу роботи І. Кавалерідзе___________: пам’ятник Г. Сковороді в

Лохвиці (1922), пам’ятники Артему (Ф. Сергєєву) в Бахматі (1923)* та

Слов’яногірську (1927). У скульптурній композиції пам’ятника

Артему (1923) постать вирішена архітектурно-конструктивно.

Популярною була шевченківська тема. У 1920 р. встановили

погруддя Т. Шевченка в Києві, а 1921 р. у Харкові (скульптор

Б. Кратко). У 1926 р. у Полтаві поставлено пам’ятник Т. Шевченку

(скульптор І. Кавалерідзе).

У 1929 р. оголошено Всесоюзний конкурс на пам’ятник

Т. Шевченку для Харкова. Другий конкурс оголошено у вересні

* Сучасне місто Артемівськ Донецької обл.

258 Розділ 7

1933 р. У третьому конкурсі (наприкінці 1933) перемогу здобув

проект скульптора М. Манізера (1891–1966) й архітектора І. Ланг-

барда. Над втіленням образу Т. Шевченка як поета-революціонера і

демократа М. Манізер працював з 1929 р. по 1938 р. Харківський

проект передбачав виготовлення статуї Шевченка (висота близько

5,5 м) та 16 фігур (розмірами в півтори натуральних величини).

Закладали пам’ятник в міському парку Харкова у дні святкування

120-річчя від дня народження поета.

Скульптор М. Манізер – автор пам’ятників Т. Шевченку в

Києві (перед головним корпусом Київського національного універ-

ситету ім. Т. Шевченка) та Каневі. Обидва пам’ятники були виконані

в 1939 р. У Києві постать Кобзаря заввишки 6 м встановлена на

восьмиметровому постаменті з темно-червоного граніту. У Каневі на

Чернечій горі підноситься пілон 9 м із темно-сірого граніту. На

вершині, обличчям до Дніпра, встановлена бронзова статуя Шев-

ченка, заввишки близько 4 м.

Серед художників славляться Ф. Кричевський, В. Кричевсь-

кий, М. Жук, М. Бурачек та інші. Основним осередком стає Ки-

ївський художній інститут (1924 р.).

Ф. Кричевський найповніше себе виразив у народній темі.

Центральним твором виступає панно-триптих* «Життя» (1927) –

своєрідна відповідь на низку явищ в українському мистецтві того

часу, насамперед у Київському художньому інституті. Ф. Кричевсь-

кий тоді не приєднався до жодного з мистецьких угруповань. Три

частини триптиху оповідають про життя дореволюційного села:

центральна частина «Село», ліва – «Любов» і права «Повернення» –

етапи життя звичайної родини. Творчі пошуки Ф. Кричевського

виявилися і в галузі театру. Він оформляв оперу М. Лисенка «Тарас

Бульба» (1933) у Харківському театрі опери та балету.

Вихованцями школи живопису Ф. Кричевського стали видатні

українські художники Т. Яблонська (1917–2005), Г. Меліхов,

Є. Волобуєв.

Біля джерел вищої художньої школи в Україні стояв і М. Жук

(1883–1964). У 1925 р. художник створив серію портретних плакатів

* Панно – декоративно-ліплене зображення на гладкій поверхні стіни чи

іншої частини внутрішньої поверхні. Триптих – твір мистецтва, який скла-

дається із трьох картин, барельєфів тощо, об’єднаних спільною ідеєю.

Українська культура в 1917–1939 рр. 259

(близько 30-ти) у техніці кольорової літографії, у 1932 р. – незви-

чайну серію гравюрних портретів (з натури) українських письмен-

ників, своїх сучасників. Серед зображуваних – В. Сосюра, В. По-

ліщук, М. Зеров, В. Блакитний, В. Винниченко, М. Хвильовий та ін.

Відомим художником пленеру (малювання на відкритому

повітрі) був М. Бурачек (1871–1942). Зі всього побаченого, усвідом-

леного, естетично пережитого вибирав лише те, що відповідало

особистим творчим переконанням та унікальному відчуттю гармонії

барв. Твори художника позначені впливом імпресіонізму.*

О. Шовкуненко та К. Богаєвський утверджували індуст-

ріальний краєвид, який упродовж 1920–1930-х рр. став провідним у

творчості, відображаючись в акварельних циклах.

Широкий діапазон творчості характеризує художника А. Пет-

рицького. Він відомий монументаліст, станковіст та театральний

художник. Після свого дебюту в «Молодому театрі» Леся Курбаса

він перший на українській сцені утвердив художника як співавтора

театральної вистави. Співпрацюючи з провідними режисерами

(Лесем Курбасом, О. Загаровим), рішуче став на шлях оновлення й

реформи сцени, вражаючи широким діапазоном творчості.

У мистецтві значну увагу зосереджували на зображенню

сучасного життя, темах індустріалізації та колективізації сільського

господарства. Практикувалися виїзди на виробництво, новобудови,

шахти, популярним стало відвідування Дніпробуду. Одним з перших

його оспівувачів був К. Трохименко, якого захоплювали образи

трудівників, вчорашніх селян «Кадри Дніпробуду».

Глибше до джерел народної творчості та традицій націо-

нального мистецтва звернувся М. Бойчук (1882–1939). Він заснов-

ник окремої художньої школи в Україні 1920–1930-х рр., оскільки

велика група його вихованців-митців створили художню течію –

«бойчукізм». Запропонована М. Бойчуком ___________живописна система –

* До міжвоєнного періоду його творчості належать такі роботи: «Хата

опівдні. Спека» (1928), «Дніпро. Хмари насуваються» (1934), «Ранок на Дніпрі»

(1934), «Колгоспне жито» (1935), «Яблуні в цвіту» (1936), «Дорога до колгоспу»

(1937), «Причинна. Реве та стогне Дніпр широкий» (1941). Долучився до оформ-

лення театральних вистав: «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кро-

пивницького (1936, Харків), «Сорочинський ярмарок» М. Старицького за М. Го-

голем (1937, Донецьк), «Наймичка» І. Карпенка-Карого (1938, Донецьк).

260 Розділ 7

стилізація під давнину – сприймалась догматично обмеженою,

невідповідною для втілення тогочасного радянського змісту суспіль-

ного життя народу. До групи М. Бойчука входили І. Падалка,

В. Седляр, О. Павленко та ін.

«Бойчукісти» виконували розписи в селянському санаторії

Одеси (1927–1929), Ленінському залі Державного соціального музею

в Харкові (1925). Теми настінних композицій визначали сцени праці

й побуту робітників і селян, єднання трудящих України та Росії.

Однак оригінальні твори групи М. Бойчука, що не мали аналогій у

попередніх періодах розвитку мистецтва, були знищені, як і їхні

автори.

У 1932 р. в Україні скасовано всі незалежні угрупування ху-

дожників___________. Того самого року зі створенням Спілки радянських ху-

дожників України вводилися основоположні принципи єдиного

творчого методу, що одержав назву соціалістичного реалізму. Цей

метод став не стільки дороговказом розвитку мистецтва, скільки ка-

раючим і нівелюючим будь-які відхилення від партійного диктату.

7.2.2. Згортання українізації. «Розстріляне відродження»

Розширення можливостей для підвищення культурного рівня

населення, активізації духовної творчості відображало й одночасно

стимулювало процес зростання національної свідомості українського

народу. Водночас національна інтелігенція як один з основних носіїв

свідомості народу почала заважати уніфікаційним і тоталітарним

тенденціям. І якщо в першій половині 1920-х рр. партія прагнула

однаково протистояти як великодержавному шовінізмові, так і

буржуазному націоналізмові, то, починаючи з другої половини цих

років, акцент поступово, але невблаганно переміщувався на боротьбу

з проявами буржуазного націоналізму та його носіями. Ініціатором

такої боротьби в Україні став Л. Каганович. Він, підтримуючи курс на

українізацію партійного апарату, робив усе можливе, щоб вихолос-

тити її зміст, деморалізувати носіїв національної культури та обме-

жити їхню творчу свободу. Саме з його подачі виникла теза про

націоналістичний ухил наркома освіти О. Шумського, після того як

він на одному з пленумів ЦК КП (б)У висловив думку, що «в поняття

Українська культура в 1917–1939 рр. 261

українізація вкладається вивчення української мови і культури, а не

перетворення будь-кого в українську національність».

Як вже частково було зазначено для Й. Сталіна та Л. Кагано-

вича українізація була тимчасовим тактичним відступом. Основне

своє призначення Л. Каганович вбачав у тому, щоб пильно нагля-

дати, куди «йде українізація, гарантуючи її напрямок у бік зміцнення

диктатури пролетаріату».

Упереджене ставлення Л. Кагановича до українізації позначи-

лося на всьому подальшому її процесі. Уже 2 липня 1926 р. він через

рішення Політбюро ЦК КП(б)У склав повноваження голови комісії

Політбюро з українізації. Від цього моменту Політбюро ЦК КП(б)У

вкрай рідко обговорювало питання, пов’язані з українізацією. Так

поступово цей курс згортався, ставав дедалі формальним. Турбота

про розвиток української радянської культури замінювалася

«турботою» про боротьбу з існуючим й неіснуючим українським

буржуазним націоналізмом.

Невдовзі розпочались перші розправи. 2 лютого 1927 р. По-

літбюро ЦК КП(б)У заслухало планове питання про народну освіту,

політосвіту та культосвітроботу в масах. Постанова Політбюро

буквально розтрощила наркома освіти О. Шумського, звинувативши

його в «націоналістичному ухилі». 27 лютого О. Шумського звіль-

нили із займаної посади.*

Після О. Шумського почав створюватись міф про «національ-

ний ухил» наступного наркома освіти УСРР М. Скрипника (1872–

1933), який як і О. Шумський, послідовно впроваджував україніза-

цію в життя. Зокрема М. Скрипник різко виступав проти «теорії

боротьби двох культур» – як російської, так і української моди-

фікації та тези про те, що великодержавний шовінізм – головна

небезпека в міжнаціональних стосунках. Виступав за принципи

рівноправного співробітництва в сфері культури. Все це стало

предметом спрямованого проти нього морального терору. Не ви-

* З вересня 1927 р. до лютого 1930 р. він працював у Ленінграді ректором

Інституту народного господарства, а згодом – і політехнічного. 13 травня ___________1933 р.

О. Шумський був заарештований, а 5 вересня того ж року засуджений до

10 років позбавлення волі. Йому так і не вдалось реабілітуватись. За особистим

розпорядженням Й. Сталіна, М. Хрущова та Л. Кагановича вбили по дорозі з

Саратова до Києва 18 вересня 1946 р.

262 Розділ 7

тримавши такої наруги, він 7 липня 1933 р. застрелився. Однак і

мертвого його оголосили «ворогом народу».

Від самогубства М. Хвильового та М. Скрипника дослідники

виводять термін «Розстріляне відродження».

«Викриття» М. Скрипника, по суті, поклало край процесові

українізації, яку проводили ті українці, в яких була добре розвинена

національна самосвідомість. І те, що в буквальному розумінні

українізацію не згорнули в 1927 р. заслуга М. Скрипника та його

оточення.

У 1934–1935 рр. провели чистку партійного апарату. Після

чого українізація продовжилась, але в напрямі виховання тих кадрів,

які тільки за національною ознакою були українцями, але до того ж

боролися проти національного змісту української культури. Тобто

розпочалось проведення більшовицької українізації. Сподвижником

такої українізації був другий секретар ЦК КП (б)У П. Постишев

(один з організаторів голоду в Україні 1932–1933). Цей процес

тривав до наступних партійних чисток – 1937–1938 рр., яка не оми-

нула творчу інтелігенцію.

Загалом українізація для тоталітарної системи стала тим під-

ґрунтям, на якому сталінізм формував міф про «націоналізм» та «на-

ціонал-ухильнцтво». Тим самим створювалась безмежна база для ма-

сового терору. Особливо трагічними були наслідки масових репресій

серед учителів та інженерів, художньої та наукової інтелігенції.

Масштабні репресії проти української інтелігенції почалися

ще в 1929 р. арештами за звинуваченням у так званій справі СВУ

(Спілки визволення України). У фальшуванні цієї справи нищівного

удару було завдано по ВУАН, Українській автокефальній право-

славній церкві, освітньому й кооперативному рухам. 9 березня

1930 р. згідно з цією справою в приміщенні Харківського оперного

театру розпочався судовий процес. Серед підсудних були академіки

С. Єфремов (його виставляли як голову СВУ), М. Слабченко, істо-

рик Й. Гермайзе, правник З. Моргуліс, мовознавець Г. Голоскевич,

філолог В. Ганцов, педагог В. Дурдуківський, письменники Л. Ста-

рицька-Черняхівська, А. Ніковський – всього 45 осіб. Обвинувачу___________-

вальний висновок твердив, що всі ці особи входили до складу





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...