Главная Обратная связь

Дисциплины:






Національна культура 1 страница



в роки Другої світової війни (1939–1945 рр.)

Докорінні зрушення в українській культурі розпочалися вже в

початковий період Другої світової війни. Об’єднання українських

земель в контексті «пакту Молотова-Ріббентропа» в єдиній державі

означало для українців не тільки зміну їхнього державно-правового

й політичного статусу, а й суттєві трансформації в сфері культур-

ного життя. Західноукраїнська культура змушена була адаптуватися

до ідеологічних постулатів більшовизму і не могла розвиватись з

урахуванням національно-етнічних особливостей. Відмінялися одні

усталені норми культурного буття і запроваджувалися інші, одні з

яких сприймалися беззаперечно й навіть з ентузіазмом, інші – з

настороженістю, а то й взагалі не сприймалися.

У Західній Україні вже наприкінці вересня – на початку

жовтня 1939 р. у містах відновили роботу школи, а впродовж жовтня

і в селах. До кінця 1939 р. тут було відкрито 890 нових шкіл, де рід-

ною мовою навчалося 208 тис. дітей. Усі школи переведено на

державне утримання, навчання стало безплатним. Реорганізовували-

ся старі, відкривалися нові вузи і середні спеціальні навчальні

заклади. До початку 1940/1941 н. р. в західних областях діяло 9 ви-

щих навчальних закладів, у яких навчалися 10,2 тис. студентів, а

також 33 середні спеціальні навчальні заклади, де знання одержу-

вали 5,6 тис. учнів. Щоб дати можливість молоді здобути освіту без

відриву від виробництва, при вишах створювалися вечірні та заочні

280 Розділ 8

відділення. З середини 1940 р. в західних областях УРСР налічу-

валося близько 7 тис. шкіл, з них 6 тис. – українських.

У нових організаційних формах розвивалась наукова діяль-

ність. Постановою Раднаркому УРСР від 2 січня 1940 р. у Львові на

основі НТШ створено філіали інститутів АН УРСР – літератури,

мовознавства, фольклору, археології, історії України та економіки.

Вони об’єднали кращих вчених НТШ, завдяки чому було збережено

традиції наукових шкіл.

Інтелігенція Західної України не сприймала політики знищен-

ня багатьох національно-культурних традицій, які з покоління в по-

коління створювалися, зберігалися і розвивалися за нелегких умов

перебування українців під владою чужих держав. Наприклад, захід-

ноукраїнський культурний соціум не сприйняв ліквідації «Просвіт»,

«саморозпуску» НТШ у Львові, закриття ряду краєзнавчих, етно-

графічних товариств та громадських організацій національного спря-

мування. Як і те, що новостворені культурно-освітні установи були

орієнтовані на поширення в краї комуністичної ідеології.

Радянська влада проводила політику «подвійних стандартів»



щодо церкви. Формально враховувалась особлива прихильність до

релігії західних українців. Відтак вплив церкви обмежувався обе-

режно, без зайвого нагнітання антирелігійної істерії, як це ще не-

давно робилося в центральних та східноукраїнських землях. Болісно

сприймалася західноукраїнським населенням і офіційно дозволена

атеїстична пропаганда, не говорячи вже про переслідування свя-

щенослужителів як православних, так і греко-католицьких церков.

Одну із трагічних сторінок історії української культури від-

крив напад 22 червня 1941 р. Німеччини на СРСР. Радянська влада в

дуже складних умовах початкового етапу війни організувала широ-

комасштабні заходи з евакуації українських культурних цінностей у

східні райони СРСР. Евакуювалася і значна частина інтелігенції, яка

не підлягала мобілізації до чинної армії. Так за межі України було

вивезено майже 70 % вищих навчальних закладів. Евакуйовували

театральні колективи, хоча театральний реквізит був вивезений зов-

сім не в повному обсязі, як і експонати художніх, історичних,

краєзнавчих та інших музеїв. Плани евакуації архівів розроблялися

вже під час війни. За постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від

Українська культура середини ХХ – першої декади ХХІ ст. 281

27 червня 1941 р. «Про порядок вивезення і розміщення людей та

цінного майна» всі цінності, сировинні та продовольчі запаси, які

неможливо було вивезти, мали бути знищені, щоб їх не викорис-

тав ворог.

До евакуації призначалися особливо цінні та унікальні до-

кументи. На жаль, некомпетентність у проведенні евакуації та нав-

мисні дії спричинили загибель численних скарбів національної

культури. Радянська влада свідомо нищила в переддень окупації

архіви, які не вдалося евакуювати через брак транспортних засобів

(або й не передбачалося евакуювати з «ідеологічних» міркувань).

Нищення документів, передусім партійних архівів, – одна з найдра-

матичніших сторінок в історії архівної справи.

У роки нацистської окупації найінтенсивніше культурно-

освітня і літературно-мистецька робота велася в Галичині, де став-

лення до неї лишилося дещо лояльнішим, ніж до інших українських

територій. Українська інтелігенція впродовж липня 1941 р. поновила

роботу громадських організацій і товариств, що діяли тут до вересня

1939 р., зокрема «Просвіти», видавалось 48 національних пресових

видань. Після короткочасної реорганізації запрацювали професійні

театри у Львові, Станіславові, Тернополі, Коломиї, Стрию. Вже

19 липня Український театр Львова показав глядачам оперу «Запо-

рожець за Дунаєм», а згодом «Марусю Богуславку», «Наталку

Полтавку» та інші п’єси української та світової класики.

У Львові відновлювали діяльність творчі спілки. Українські

митці відразу повернулися до своїх первісних організаційних форм

об’єднання – за національним принципом. Літератори утворили

Спілку українських письменників; художники, скульптори, мистецт-

вознавці заснували Спілку українських образотворчих митців; ак-

тори – Спілку українських театральних митців; працівники преси –

Спілку українських журналістів; композитори, музиканти-виконавці,

музикознавці – Спілку українських музик.

Культурне й національне піднесення перших місяців окупації

призвело також до такого явища, як стихійне відродження націо-

нальної символіки. Відкрито використовували синьо-жовтий прапор,

тризуб, на урочистостях виконували гімн «Ще не вмерла Україна».

282 Розділ 8

В українських містах почали масово знищувати пам’ятники

більшовизму й перейменовувати назви вулиць і площ, яким повер-

талися старі імена або надавалися імена на честь українських націо-

нальних і культурних діячів.

Пожвавлення наукового і культурного процесу в Галичині

пов’язане з приїздом до Львова з Наддніпрянської України істориків

О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, В. Дубровського, письмен-

ників А. Любченка, І. Багряного, М. Ореста (брата Миколи Зерова)

та ін. Приїзд 1943 р. до Галичини великої групи акторів і режисерів з

центральних і східних земель України дав змогу розширити репер-

туар місцевих театрів та істотно піднести їхній мистецький рівень.

Відновлювалося національно-культурне життя і на інших ук-

раїнських землях, де впродовж 1941–1942 рр. з’явилося понад 100

україномовних газет, відкрито близько 2 тис. православних храмів.

На Волині, Поділлі, Слобожанщині, Придніпров’ї створювалися

товариства «Просвіти». У центральній, східній та південній Україні

«Просвіти» були відновлені з ініціативи похідних груп ОУН і стали

справжніми місцевими центрами культурного та суспільно-політич-

ного життя, намагалися здійснювати функції громадського представ-

ництва українців перед окупантами. Відкриті просвітянами бібліо-

теки, творчі гуртки, майстерні надавали неоціненну підтримку

українцям. Вражає той факт, що на сході просвітяни працювали не

менш інтенсивно, ніж де-інде. Показовою є діяльність «Просвіти» у

Слов’янську на Донеччині. До складу місцевої організації входили

вчителі, лікарі, артисти. Просвітяни налагодили випуск українською

мовою «Донецької газети», читали лекції з історичної та релігійної

тематики, позбавлені радянських фальсифікацій, організували

хорову капелу, відродили церковний рух.

У Києві, Харкові, Дніпропетровську, Луцьку, Рівному, Прос-

курові, Вінниці, Житомирі, Полтаві, Херсоні та інших містах відкри-

лись українські драматичні театри, репертуар яких складався з тво-

рів національної класичної спадщини, переважно історико-побу-

тового змісту.

У великих навчальних центрах сформувалися літературно-

мистецькі та наукові групи інтелігенції, які ініціювали національно-

культурне життя в своїх місцевостях. У Києві організувалися спілки

українських письменників, композиторів, художників, журналістів

та акторів.

Українська культура середини ХХ – першої декади ХХІ ст. 283

Зі всіх культурних закладів чи не єдиною легітимною інсти-

туцією в культурному житті окупованої України залишався театр.

Німецька влада дозволяла театральну діяльність як одну з форм

обслуговування дозвілля окупаційних структур. Доля працівників

підокупаційного театру була складною і суперечливою, адже дово-

дилось одночасно служити німецькій окупаційній владі й українсь-

кому народу за покликанням власного сумління.

Драматичні та оперні театри змінюють свої репертуари, зосе-

редившись на постановках німецької класики, додаванням апо-

літичних вистав чи опери з українського й російського театрального

спадку.

Науковці взялися за відновлення Всеукраїнської академії наук.

За утримання академії відповідала міська управа, яка призначила

президентом ВУАН відомого вченого-хіміка, академіка АН УРСР

В. Плотникова. Для розбудови наукової діяльності у Харкові вчені

створили комітет науково-дослідних інститутів на чолі з професором

Л. Крамаренком. Розпочало роботу Харківське українське наукове

товариство, яке об’єднало переважно спеціалістів гуманітарного

профілю.

Розпочалися заняття в Київському, Вінницькому медінсти-

тутах, на медичному факультеті Дніпропетровського університету,

Житомирському сільськогосподарському інституті, в Харківській

консерваторії та інших навчальних закладах. У центрі Трансністрії –

Одесі було відкрито університет. Про свій намір відновити навчаль-

ний процес оголосили професори та викладачі Київського та Хар-

ківського університетів, знову створеного Дніпропетровського

політехнічного інституту.

Українці ___________вміло скористалися з того, що окупаційна влада

гостро потребувала кваліфікованих фахівців для налагодження по-

трібного для фронту й рейху виробництва на українських заводах,

фабриках, шахтах.

Німці дозволяли відкривати виші переважно в промислових

регіонах. Наприклад, у Дніпропетровську працювали університет,

транспортний та політехнічний інститути, чотири технікуми (земле-

впорядний, механізації сільського господарств, 2 індустріальних),

шість ремісничих, дві фельдшерсько-акушерські та дві сільсько-

господарські школи. На Дніпропетровщині широкою була мережа

284 Розділ 8

науково-дослідних і проектних інститутів: фізико-технічний, фізич-

ної хімії, трубний, зернового господарства, гідробіологічна станція

(з часом реорганізована в інститут гідробіології), науково-дослідний

інститут епідеміології та мікробіології, інші заклади. Загалом,

більшість професорсько-викладацького складу середніх і вищих нав-

чальних закладів залишилася без роботи і засобів існування.

Зрозуміло, що німці прагнули перевіряти педагогів на ідео-

логічну лояльність до нової влади. Кожен учитель мусив заповнити

розроблену німцями анкету з 13-ти пунктів. Крім загальних відо-

мостей, слід було повідомляти про своє та членів родини колишнє

членство в комуністичній партії чи комсомолі та про можливі

репресії збоку НКВС. Претендент на роботу мав заручитися підпи-

сами трьох свідків і повними даними про них. Комуністів і комсо-

мольців на роботу не брали.

Для керівництва та викладачів вищих навчальних закладів

України німці ввели продуктові пайки, а усіх викладачів, співро-

бітників та студентів навчальних закладів зарахували до першої

категорії споживачів і видали спеціальні книжки на хліб та про-

дукти. Однак після припинення в середині грудня 1941 р. занять,

через нестачу палива, всіх було переведено до нижчої – 2-ї категорії

споживачів. Як наслідок, жертвами голоду і холоду у Києві стали

відомі професори: М. Даміловський, Г. Іваницький, В. Лозницький,

М. Левитський – загалом близько 30 осіб. У Харкові, за неповними

даними, загинули академік А. Бекетов, 21 доктор наук, 37 асистентів

і викладачів вищих навчальних закладів. Масові розстріли інте-

лігенції стали буденним явищем, а будь-який супротив карався

безоглядним терором. У Києві на початку 1942 р. були розстріляні

поетеса, редактор літературного журналу «Літаври» О. Теліга, поет

І. Ірлявський, редактор газети «Українська дійсність» І. Рогач та

інші учасники похідних груп ОУН.

Національно-культурному життю сприяли похідні групи ОУН,

скеровані вглиб України для створення українських органів міс-

цевого самоврядування і пропагандистської роботи. У багатьох оку-

пованих містах саме їм належала ініціатива заснування українських

друкованих органів, шкіл, театрів.

Однак військово-поліційний терор окупантів швидко розвіяв

ілюзії тих, хто сподівався від нових властей послаблень у культур-

Українська культура середини ХХ – першої декади ХХІ ст. 285

ному житті. На початку липня 1941 р. нацисти у Львові розстріляли

вчених, лікарів та представників їхніх родин (загалом 41 людину).

Наприкінці 1941 р. нацисти різко посилили нагляд за всіма українсь-

кими товариствами і заборонили будь-які публічні зібрання, за

винятком попередньо дозволених службових засідань. Заборонялося

створення будь-яких нових національних товариств. У Галичині

1942 р. були офіційно розпущені всі незареєстровані українські

організації і товариства, зокрема «Просвіта». Відтоді українці могли

проводити культурно-освітню роботу лише в організаційних межах

Українського центрального комітету (УЦК), який діяв у Кракові під

керівництвом В. Кубійовича в роки Другої світової війни.

Навесні 1942 р. за розпорядженням нацистської адміністрації

читальні «Просвіти» реорганізували в українські освітні товариства

(УОТи), в межах яких дозволялося проводити всю культурно-ос-

вітню роботу на місцях. Українські освітні товариства були під-

порядковані місцевим структурам УЦК. Провідна роль у їхній

діяльності належала національно свідомій інтелігенції: вчителям,

священикам, службовцям. Вони робили все можливе, щоб освітньо-

виховна робота стала систематичною і плідною, аби щотижня і в

кожному УОТі була проведена бодай лекція чи реферат, хоча зовсім

не завжди це вдавалося. Розуміючи вагу освіти для дорослого

населення і особливо молоді, сильніші проводи УОТів ініціювали

утворення самоосвітніх гуртків, гуртків боротьби з неписьменністю,

здійснювали облік неписьменних, залучали їх до навчання, відкри-

вали бібліотеки, проводили передплатну кампанія на українську

пресу і книжки українських видавництв у Львові, Кракові, Празі,

організовували драматичні та музичні гуртки, хори. Особливо ве-

лике враження на українську громадськість справив конкурс само-

діяльних хорів 1942 p., присвячений 100-річчю від дня народження

М. Лисенка, в якому на різних етапах брало участь 450 хорів.

Особливо ретельно контролювали окупанти діяльність засобів

масової інформації: радіо, видавництв, преси тощо. Для цього було

створено «Німецьке видавниче і друкарське товариство» з центром у

Луцьку, яке одержало виняткове право давати дозвіл на заснування

часописів і їх відповідно контролювати. Кожна газета повинна була

три чверті площі надавати для матеріалів німецького інфор-

маційного агентства. На початку 1942 р. посилюється ідеологічний

286 Розділ 8

контроль окупаційної влади за періодичними виданнями. Українська

преса втрачає свій первісний зміст і перетворюється на україномовні

рупори нацистської пропаганди. З газетних і журнальних сторінок

зникають статті з української історії та літератури. Такі видання, як

«Українське слово», «Вісті», «Литаври», «Український хлібороб»

взагалі закриваються, а співробітники їхніх редакцій репресуються.

Українська молодь позбавлялась можливості одержати повно-

цінну освіту. Показовою у цьому плані стала нарада під Вінницею

влітку 1942 р., де А. Гітлер категорично заявив: «Достатньо навчити

українців трохи читати і писати по-німецьки». Всі школи вище

початкової в рейхскомісаріаті були закриті, не дозволялися жодні

вищі навчальні заклади, а також загальноосвітні середні школи,

гімназії, ліцеї. Запроваджені обмеження на початку 1942 р. поклали

край спробам поновити діяльність ВУАН. У Галичині, незважаючи

на численні прохання, німецька влада не дозволила існування НТШ.

Величезних розмірів набуло пограбування окупантами мис-

тецьких та історичних цінностей українського народу, особливо під

час відступу нацистів.* Паралельно із розграбуванням музеїв

* Для систематичного пограбування культурних цінностей в Німеччині

було сформовано спеціальні групи спеціалістів: науково-дослідне товариство

«Спадщина», яке мало вилучати з українських музеїв, архівів і бібліотек все,

пов’язане з роботою німецьких митців; «Оперативний штаб» райхсміністра

Розенберга для вивезення культурних цінностей, у якому працювало 350 ви-

сококваліфікованих істориків, мистецтвознавців, архівістів, бібліотекарів,

наділених необмеженими повноваженнями із вилучення найцінніших музейних

експонатів, архівних і бібліотечних одиниць зберігання. Окрім вище перера-

хованих груп, діяли дрібніші команди, які вишукували та грабували мистецькі

цінності за завданнями Е. Коха, Г. Франка. Г. Герінга й особисто А. Гітлера. До

того ж німецькі офіцери та солдати часто вдавалися до самовільних захоплень

«культурних трофеїв» у музеях, бібліотеках і архівах. Спеціальний штаб для

пограбування культурних цінностей в Україні діяв і в Румунії.

Колосального пограбування в роки окупації зазнали музеї Львова, Хар-

кова, Києва, Дніпропетровська та інших міст. Із Львівської картинної галереї

вивезено понад сто найцінніших полотен, 12 ящиків із картинами викрадено з

Львівського історичного музею. У Дніпропетровську приміщення історичного

музею зникло 80 найцінніших полотен, унікальна порцеляна, скульптури,

старовинні меблі, підсвічники тощо. Все, що не встигли вивезти із музеїв,

архівів та бібліотек Дніпропетровська, 28 вересня 1943 р. за наказом гене-

ралкомісара спалили. 2507 картини або 80 % експонатів Харківського ху-

дожнього музею було вивезено до Німеччини. Серед вкраденого були полотна

Українська культура середини ХХ – першої декади ХХІ ст. 287

нацисти влаштували пограбування і фактичне знищення українських

бібліотек і архівів.**

В. Боровиковського, Т. Шевченка, О. Кіпренського, І. Айвазовського, М. Ге,

І. Рєпіна, І. Шишкіна, А. Куїнджі, О. Мурашка та інших митців. З того ж музею

було вкрадено 35 тис. графічних творів, «зникли» колекція творів українського

народного мистецтва, середньовічні меблеві гарнітури роботи західноєвро-

пейських майстрів, персидські килими, вироби з порцеляни, нефриту і слонової

кістки.

Тотально розграбували київські музеї. У 1942 р. Київський музей

західного і східного мистецтва був пограбований за особистим наказом Е. Коха.

Лише для власного помешкання Е. Кох наказав відібрати 15 найвизначніших

полотен. Майже всі європейські картини мали бути передані музею мистецтва в

Лінці, який створювали за розпорядженням фюрера. Жахливої шкоди було

завдано комплексу музеїв Києво-Печерської Лаври. З Лаври була вивезена вся

колекція старовинної зброї, оригінальні універсали українських гетьманів,

міські акти ХV–ХVІІ ст., нумізматична колекція, рукописи і стародруки, збірка

гравюр тощо. Для пограбування фондів Київського історичного музею до міста

прибули німецький археолог професор Грімм та історик професор Штампфус,

які відібрали найцінніші експонати для відправки до Німеччини. Майже

повністю було розграбовано Київський музей російського мистецтва, з якого

було викрадено понад 1500 найкоштовніших експонатів, серед яких 900 старо-

винних ікон, полотна Соколова, Айвазовського, Петрова-Водкіна, Флавицького

та інших художників. Більшість цих шедеврів були вивезені до Кенігсберга, де,

очевидно, загинули під час боїв за місто. Загалом з українських музеїв було

викрадено і вивезено щонайменше 330 тис. найцікавіших експонатів, з яких в

Україну після війни повернулися лише десятки.

** Серед найбільш пограбованих бібліотек України виявилася Львівська

бібліотека Академії наук, з якої вивезли понад 5 тис. найдавніших рукописів,

понад 3 тис. стародруків, більше 2 тис. рідкісних гравюр, всі рукописи

Ю. Словацького та А. Міцкевича, колекцію оригінальних малюнків А. Дюрера,

всі книги ХVІ ст., книги із королівських книгозбірень тощо. 15 тис. книг було

забрано із київської бібліотеки ім. Кірова, понад 7 тис. унікальних видань

«зникло» із бібліотеки Київського університету, розграбованою виявилася

бібліотека ім. Короленка в Харкові. 1943 р. у бібліотеці Київського університету

під час пожежі постраждало близько 1,3 млн. друкованих одиниць. З Бібліотеки

АН УРСР нацисти вивезли 719 тис. одиниць друкованої продукції, зокрема із

основних фондів, відділів і кабінетів 235 тис. Загалом з українських бібліотек

вивезено понад 50 млн. книг і періодичних видань.

Непоправною втратою архівного фонду України стало знищення Ки-

ївського Центрального архіву давніх актів. Цей архів містив найбагатші колекції

актових книг, укомплектованих у 500 фондах. Майже повністю було спалено

кіно-фото-фоноархів у Києві. Більше 1 млн. справ загинуло в Київському об-

ласному архіві. Колосальних збитків зазнали архіви Полтави, Харкова, Дніпро-

петровська, Донецька. Загалом в Україні безповоротно було знищено 21 млн.

архівних одиниць збереження.

288 Розділ 8

Нацистський терор, антиукраїнська політика змінили настрої

населення окупованих територій, пробудили рух опору. Керівництво

ОУН та УПА надавало виняткового значення ідейному вихованню,

пробудженню й розвиткові національної свідомості населення і

власного військового контингенту. Для цього створювалися спеці-

альні структури референтів-політвиховників, серед яких були значні

сили підготовлених інтелігентів, налагоджений випуск найрізно-

манітніших підпільних видань: газет, журналів, брошур, листівок,

відозв, прокламацій. Нелегальні газети та журнали ОУН «Ідея і чин»,

«За самостійну Україну», «Вільна Україна», «До зброї», «Самостій-

ник», «Прапор молоді» та інші мали велике ідейно-інформативне

навантаження: вони не лише оперативно відображали перебіг подій, а

й висвітлювали складні політичні, теоретичні, навіть філософські

проблеми. На кошти ОУН та УПА друкувалися збірки поезій, п’єс,

оповідань, спогадів, пісенники, перевидавалися твори Є. Маланюка,

О. Бабія, Олександра Олеся, М. Хвильового, Д. Фальківського.

Відродженню національної ідеї присвятили себе й діячі

української радянської культури, які опинилися в східних районах

СРСР. Там у літературі і науці почався рух за відновлення власної

історичної пам’яті, за реальне національне усвідомлення народу і не

лише в боротьбі з нацизмом, а й у перспективі, у всіх галузях сус-

пільного буття. І хоча цей рух був великою мірою контрольований і

негласно стримуваний, все ж у багатьох ділянках культурного життя

він став помітною і впливовою реальністю.

З кінця 1941 р. в українській радянській літературі одна за

одною починають друкуватися статті істориків і письменників,

присвячені величним сторінкам національного минулого, передусім

яскравим зразкам відсічі загарбникам і поневолювачам. Раз у раз

вони звертаються з різних тематичних приводів до героїчних по-

статей вітчизняної історії: Я. Мудрого, Д. Галицького, Б. Хмель-

ницького, П. Конашевича-Сагайдачного.

Роки війни стали часом появи віршованих творів, які об’єд-

нала тема нестерпної туги за рідною землею (М. Рильський «Слово

про рідну матір»; П. Тичина «Голос матері», «В безсонну ніч»;

В. Сосюра «Любіть Україну»; А. Малишко – цикл «Україно моя»).

Мужність і героїзм народу, що піднявся на боротьбу з во-

рогом, стають провідною темою і в українському живописі. Масш-

табні, змістовні полотна воєнно-патріотичної тематики виходять з-

Українська культура середини ХХ – першої декади ХХІ ст. 289

під пензля художників М. Глущенка, М. Дерегуса, В. Касіяна, Ф. Са-

мусєва, К. Трохименка, О. Шовкуненка, Т. Яблонської та ін.

З початком війни відкидає захисну броню усталених стерео-

типів О. Довженко, який створює низку оповідань, два докумен-

тальні фільми, кіноповість «Україна у вогні». У ці роки йому відкри-

вається жахлива реальність геополітичного становища України, її

майбутнього.

У радянському тилу українська науково-технічна інтелігенція





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...