Главная Обратная связь

Дисциплины:






КОНСТИТУЦІЯ 1889 РОКУ



Конститу́ція Вели́кої Япо́нської Імпе́рії (яп. 大日本帝国憲法, だいにほんていこくけんぽう, дай-ніппон тейкоку кенпо) — основний закон Японської імперії. Прийнятий і проголошений 11 лютого 1889 року. Був чинний з 29 листопада 1890. Втратив чинність після 2 травня 1947 року у зв'язку з прийняттям нової Конституції Японії 1947 року.Після реставрації Мейдзі 1868 року Імператорський уряд Японії, який успішно ліквідував попередню систему влади сьоґунату Токугава, перебував під тиском громадського Руху за свободу і народні права, а тому почав схилятися до створення всеяпонської конституції. У 1876 році Палаті Старійшин було наказано випрацювати чорновий проект основного закону. Вона сформувала Комітет дослідження Конституції, ознайомилась із основними законами іноземних країн і у жовтні 1876 року подала на розгляд уряду перший конституційний проект, а у 1878 році — другий. Обидва проекти укладалися під впливом демократичної конституції Бельгії 1831 року і виклали сувору критику лідера японської аристократії Івакури Томомі. У 1880 році спеціалісти Палати Старійшин упорядкували третій проект японської конституції, але і його не було затверджено.У конституційному процесі взяли також активну участь пересічні японці, які стали складати громадські проекти основного закону[4] та подавати їх уряду. Серед таких робіт особливим радикалізмом відзначився «Проект Державної Конституції Східноазійської Великої Японії»[5] авторства Уекі Еморі, який змусив японських високопосадовців пришвидшити хід прийняття конституції і пообіцяти громадським діячам скликати Всеяпонський Парламент після її затвердження.У таких умовах було упорядковано новий урядовий проект основного закону 1888 року. Його автором став перший прем'єр-міністр Японії Іто Хіробумі. Цей політик пройшов стажування у Пруссії під керівництвом юристів Рудольфа фон Гнейста та Гюнтера Штейна і вважав прусську модель конституційної монархії найбільш пасуючою для японської владної системи. Після повернення на батьківщину, Іто разом з Іноуе Ковасі та Канеко Кентаро склав у 1880 році перший конституційний проект, а 1888 році — остаточний. Деталі написання і редагування цих робіт не повідомлялися громадськості. Остаточний проект Іто пройшов обговорення у Таємній Раді і був затверджений Імператором Японії 11 лютого 1889 року як «Конституція Великої Японської Імперії». Вона набула чинності з 29 листопада 1890 року і діяла без поправок до прийняття нової Конституції Японії 1947 року.[ред.]Структура і особливостіЗа змістом Конституція поділяється на власне Конституцію Великої Японської Імперії та Закон про Імператорський дім. Вона складається з Імператорського Привілею, 7 параграфів і 76 статей. Текст Конституції простий, не чіткий і ситуативний, що давало змогу японському уряду трактувати його на власний розсуд залежно від обставин. Як і у прусській моделі конституційної монархії, японська Конституція поєднувала ліберально-демократичні цінності з абсолютною владою монарха, але також містила оригінальні положення про божественність природи Імператорської влади, відображені у статтях 1 і 4, що надавало основному закону Японії відтінку теократичності.Серед демократичних нововведень Конституції було скликання Парламенту для контролю уряду, введення системи міністрів-радників для запобігання монаршому авторитаризму, проголошення незалежності судової влади і визначення базових прав громадян. У результаті Руху підтримки Конституції 1912 — 1913 років, який ставив на меті захист і дотримання цих положень, в Японії міжвоєнного періоду набули розвитку демократичні перетворення у період Тайсьо, а також з'явилися перші багатопартійні Кабінети міністрів.Разом з цим носієм суверенітету Японії і наглядачем, що мав право управління усіма сферами життя країни, проголошувався Імператор Японії. Розпорядження видані ним мали силу закону без ухвали Парламенту. При Імператорі встановлювалися дорадчі органи Таємна Рада та Палата аристократії, члени яких брали участь у вирішенні політичних питань, але знаходилися поза контролем громадян Японії. Управління військом також перебувало у формальній компетенції Імператора, але фактично було незалежним. Ці положення обумовили недорозвиненість демократичних інститутів Японії і спричинили появу теократично-мілітаристької диктатури у 1930-х роках.Специальный раздел Конституции был посвящен правам и обязанностям японских подданных (платить налоги и нести военную службу), которые отождествлялись с их долгом перед "божественным" императором. Среди прав и свобод японских подданных названы свобода выбора местожительства, перемещения, свобода от произвольных арестов, слова, печати, вероисповедания, собраний, петиций, союзов. Но все эти свободы допускались в "установленных законом пределах".Сугубо формальный характер этих прав и свобод особенно ярко проявился в отношении свободы вероисповедания, затрагивающей самую чувствительную сторону японского мировоззрения. Требование отделения религии от государства, признания свободы вероисповедания все настойчивее стали звучать еще в период, предшествующий принятию конституции, по мере того, как идеи свободы и равенства овладевали умами наиболее образованных слоев общества. Под влиянием этих требований в 1877 г. было ликвидировано Министерство религиозного образования.Пересматривая в очередной раз свою религиозную политику, правительство в 1882 г. предприняло хитроумный ход. Формально провозгласив "свободу религии", оно объявило синтоизм не религией, а государственным ритуалом. В связи с этим всем синтоистским священникам императорских и государственных святилищ было запрещено совершать религиозные обряды и проповеди. Они должны были отправлять лишь государственные ритуалы, верховным блюстителем которых в качестве главного священнослужителя становился сам император, что лишь усиливало его религи-озный авторитет. Синтоизм, таким образом, превращался в некую "сверхрелигию", непосредственно включенную в государственную систему.Сознательному восприятию индивидуальных прав и свобод препятствовало и целенаправленное внедрение властями в общественное сознание принципа "священной японской национальной общности" ("кокутай"), идеи, четко выраженной Ито, что "отношения между властями и подданными были изначально определены при основании японского государства".Формальное закрепление буржуазно-демократических прав и свобод не могло изменить сугубо консервативного характера Конституции 1889 г., но Конституция стала определенным шагом вперед по пути крайне ограниченной демократизации японского общества. Вместе с утверждением представительного органа, провозглашением буржуазно-демократических прав и свобод она способствовала становлению фактически новой переходной формы японского государства от абсолютной к дуалистической монархии, в рамках которой в последующие десятилетия не только консервировались феодальные пережитки, но и происходило стремительное развитие японского капитализма. В Конституции нашла отражение относительно самостоятельная роль военщины, правящей монархической бюрократии, - двуединой силы, ставшей со времен буржуазных реформ активным проводником интересов господствующих классов: полуфеодальных помещиков и крепнущей монополистической буржуазии. Это выражалось, в частности, в особом, привилегированном положении таких звеньев государственного аппарата, как Тайный совет, Генро (совет старейшин), Министерство двора, в ведении которого находились огромные земельные владения императора, а также руководящей верхушкой армии. Тайный совет, состоящий из президента, вице-президента и 25 советников, назначался императором из высших военно-бюрократических кругов. Он был независим как от парламента, так и от кабинета министров. Ему предписывалось по ст. 56 Конституции обсуждать государственные дела по запросам императора. Фактически каждое сколько-нибудь важное решение в государстве должно было согласовываться с членами Тайного совета, от него же исходило одобрение императорских указов и назначений. Внеконституционный орган Генро, оказывавший решающее влияние на политику страны в течение полувека, состоял из пожизненно занимающих свои места представителей знати бывших Юго-Западных княжеств.

В 1889 году император установил, что все наиболее значимые вопросы, относящиеся к армии и флоту, начальники соответствующих штабов докладывают ему, минуя правительство, даже военного и морского министров. Военщина могла тем самым влиять на решение императора о замещении двух главнейших постов в правительстве - военного и морского министров, предрешая тем самым вопрос не только о составе правительства, но и его политике. Это положение в 1895 г. было законодательно закреплено. Посты военного и морского министров могли замещать лишь военные находящиеся на действительной военной службе.

 





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...