Главная Обратная связь

Дисциплины:






Володимир та Людмила Шевченко майстри дресури. Творчий шлях на манежі цирку



3.Елементи театральності в українській давній народній культурі.

Коріння української культури лежать у давній давнині. Про це свідчать численні пам'ятки, які залишили цивілізації, що існували на території України. Це - Трипільська цивілізація (IV - III тис. до н.е.), що залишила вишукано прикрашені гончарні вироби; це культура Скіфів, що відома своїми шедеврами із золота та срібла.

Театральне мистецтво України бере початок зі стародавніх народних ігор, танців, пісень і обрядів. Ще з XI сторіччя відомі театральні спектаклі блазнів. В епоху Київської Русі елементи театру були присутні в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві. Перші зразки драми декламували привселюдно учні київської Братньої (Києво-Могилянська Академія) і Лаврської шкіл. А перші театральні трупи виникли в Придніпров'ї в XVIII сторіччі, але спектаклі проходили російською або польською мовами.

Пізніше в Києві (1806), Одесі (1809), Полтаві (1810) з'являються перші театральні споруди. І все-таки це не були великі професійні театри. В 1882 р. Марко Кропивницький створив перший професійний театр, відомий і далеко за межами України. Карпенко-Карий, Саксаганський, Садовський і Марія Заньковецька продовжили справу Кропивницького.

Особливу роль у збереженні історичної пам'яті в народі відігравали кобзарі, які в самих людних місцях співали народні думи про народних героїв, борців за волю рідної землі. Українські народні пісні надихали багатьох відомих світу композиторів, зокрема Л. Бетховена, Ф. Листа, які використовували їхні мотиви у своїх творах, а духовна музика українських композиторів Д. Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя й дотепер звучить у церквах усього світу. Опери С. Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм", М. Лисенка "Тарас Бульба", " Наталка-Полтавка", "Утоплена" і "Різдвяна ніч" за допомогою музики малюють український характер - його тонку ліричну душу, палкий патріотизм і відомий український гумор. Українські пісні в обробці М. Леонтовича, О. Кошиця, М. Лисенка, К. Стеценка лунають і сьогодні, захоплюючи слухачів усього світу.

Білет

1.Стильові тенденції на межі XIX-XX століть: веризм, імпресіонізм; пізній романтизм та зародження нових течій в європейській музиці. Пізній романтизм продовжувався до кінця XIX століття і представлений творчістю Й. Брамса, А. Брукнера, Р. Вагнера та інших. У порівнянні з попередніми епохами, музичний романтизм вирізняється глибшим розкриттям індивідуального світу особистості, висуванням психологічно складного, відзначеними рисами роздвоєності ліричного героя.Провідною стала тема особистої драми самотнього, непорозумілого художника, тема безмовної любові й соціальної нерівності. В 1930-ті роки музичне мистецтво розвивається в умовах напруженої суспільно-політичної ситуації, що склалася напередодні Другої світової війни. Тоталітарні режими Німеччини, Італії та СРСР встановлюють жорсткі ідеологічні рамки для розвитку культур в цих країнах. Музика романтизму, будучи провідним напрямком у мистецтві 19 століття, на пізньому своєму етапі породила нові напрямки й течії в музичному мистецтві - веризм, імпресіонізм, експресіонізм. Музика XX століття багато в чому розвивається під знаком заперечення ідей романтизму, однак його традиції живуть у рамках неоромантизму.



Веризм (итал. verisimo, від vero - істинний, правдивий) - течія в італійській літературі і мистецтві, що виникла в 80-і роки 19 віків. Провідна теза естетики веризму - показати "життя як вона є". У основі веристських опер - життєва побутова драма. Героями опер стають прості люди; у зв'язку з цим в твори проникають побутова мова, широко поширені пісенно-міські інтонації. Для опер характерні напружені лірико-драматичні кульмінації, пов'язані з вираженням відкритого, часом перебільшено поданого почуття. Виникнення музики веризму ознаменувалося прем'єрами опер "Сільська честь" Масканьи (1890) і "Блазні" Леонкавалло (1892).

Імпресіоні́зм (від фр. impression — враження) — художній напрям, що заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Одним із натхненників музичного імпресіонізму вважається французький композитор Ерік Саті, Композитори-імпресіоністи вчилися «чути світло», передавати у звуках рух води, коливання листя, подув вітру й переломлення сонячних променів у вечірнім повітрі.

Найяскравіше музичний імпресіонізм знайшов своє втілення у творчості К. Дебюcсі та М. Равеля. Музику імпресіонізму зближує з імпресіонізмом у живописі барвистість, прагнення до втілення швидкоплинних вражень, до одухотвореної пейзажності (наприклад «Післяполуденний відпочинок фавна», «Море» для оркестру, «Острів радості» для фортепіано К. Дебюссі, «Гра води», «Відображення» для фортепіано М. Равеля й ін.), до створення колоритних жанрових замальовок і музичних портретів («Перервана серенада», «Менестрелі», «Дівчина з волоссям кольору льону» для фортепіано Дебюссі).

У жанровому відношенні імпресіоністи віддавали перевагу програмним мініатюрам та сюїтним циклам, в яких панувало мальовниче начало. Це виявилося, зокрема у використанні натуральних й ангемітонних ладів, елементів модальної гармонії, в акордових параллелизмах. Інструментовці імпресіоністів властиві диференційованість оркестрового звучання, деталізації фактури, використання чистих тембрів.

Крім Франції, де послідовниками Дебюссі були М. Равель, Поль Дюка, Флоран Шмітт та інші, на рубежі XIX–XX століть елементи імпресіонізму отримали розвиток й в інших композиторських школах, своєрідно поєднавшись з національними особливостями (М. де Фалья в Іспанії, О. Респігі в Італії, С. Скотт у Великій Британії, К. Шимановський у Польщі, рання творчість І. Ф. Стравінського в Росії).

2.Інтермедії та кобзарське мистецтво як своєрідні джерела української естради.Інтермедія (від лат. intermedius —те, що знаходиться посередині) — жанр невеликої комічної п'єси або сцени, яку виконували між діями основної драми. Твори цього жанру могли бути комічною травестією, пародією теми, опрацьованої в основній драмі (як то було і в античній драмі сатирів), або ж сценами, ніяк не пов'язаними з її змістом. Інтермедії інсценізували народні анекдоти (анонімні українські інтермедії «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон»), пародіювали обряди й повір'я (перші інтермедії до п'єс М. Довгалевського та Г. Кониського), зображали народний побут («Пиворізи»). Українська інтер­медія відбилася в ляльковому театрі (вертеп), вплинула на подальше формування таких драматичних жанрів, як по­бутова комедія й водевіль.

Кобза́р — український народний співець і музикант. Кобзарі були творцями, хранителями і передавачами епічної традиції у формі історичних пісень, дум (мелодійних речитативів змінюваних форм), релігійних піснеспівів, моралізаторських пісень, а також казок та переказів, супроводжуваних грою на кобзі, лірі або бандурі, звідки інша їхня назва — лірники або бандуристи.

Значення народних співців (поетів і музик) було надзвичайно велике для розвитку людства, особливо в дописьмову епоху. Адже саме вони зберігали і передавали наступним поколінням найважливіші знання про минуле і світогляд їхніх предків, у найдоступнішій формі, яка легко запам'ятовується — пісень-оповідань.

Звернемо увагу, що в стародавні часи народні співці виконували функцію новинарів, незалежних від влади мас-медіа. Постійно подорожуючи саме вони знали останні новини і могли ними поділитися, попередити людей про небезпеку нападу чужинців, феодалів тощо. Так само як і журналісти в нинішніх суспільних умовах, вони розуміли, що є у певному розумінні владою і тому вимагали належного ставлення до себе. У свою чергу, релігійна і світська влада намагалася обмежити їх вплив, щоб поставити під контроль передачу інформації на підконтрольних їм територіях. Про це можна зустріти згадки в літературі, зокрема художній.

3.Українські актриси Марія Костянтинівна Заньковецька та Ганна Петрівна Затиркевич-Карпинська. Життя і творчість. Заньковецька, Марія Костянтинівна (справжнє прізв. – Адасовська) (04.08(23.07).1854–04.10.1934) – актриса і театральна діячка. Нар. арт. УСРР (1922).

Н. в с. Заньки (нині село Ніжин. р–ну Черніг. обл.) в небагатій дворянській родині, предки якої походили від козац. старшини 17–18 ст. Дід – К.Адасовський – був героєм воєн з Наполеоном I, а батько – суддею. Навч. в приватному уч–щі в Ніжині та в приватному пансіоні О.Осовської в Чернігові. Пізніше брала уроки співу в Петерб. консерваторії в проф. Я.Гржималі – брата відомого проф. Моск. консерваторії І.Гржималі. Мала красиве мецо–сопрано. Брала участь в аматорських спектаклях і концертах у містах Чернігів, Ніжин, після одруження (1875) виступала в містах Бендери (нині місто в Молдові), Свеаборг (колиш. фортеця, нині в межах м. Гельсінкі, Фінляндія), де проходив військ. службу її чоловік О.Хлистов. Проживаючи в рос. фортеці у Фінляндії, зблизилась із народовольцями (1880–81; див. «Народна воля»). Дебютувала 27 жовт. 1882 на сцені першого укр. професійного театру під орудою М.Л.Кропивницького в м. Єлизаветград (нині м. Кіровоград) у ролі Наталки («Наталка–Полтавка» І.Котляревського). Працювала в укр. театральних колективах під кер–вом М.Кропивницького (1882–83, 1885–88, 1899–1900), М.Старицького (1883–85), П.Саксаганського та І.Карпенка–Карого (1900–03), в трупах Ф.Волика (1903–04), О.Суслова (1903), у Рус. нар. театрі у Львові (1905–06), у театрі М.Садовського в Києві (1907–09). У складі укр. труп гастролювала в Єлизаветграді, Полтаві, Києві, Чернігові, Харкові, Ростові–на–Дону (нині місто в РФ), Житомирі, Одесі, Санкт–Петербурзі, Москві. Створила блискучу галерею непересічних образів, розкрила духовне багатство жінки з народу, її життєстверджуючий оптимізм, гумор, потяг до світла і щастя. Сценічний талант приніс З. славу й визнання.

Її творчість справила великий вплив на розвиток укр. драматургії і створення нац. театру. Разом із М.Садовським 1907 організувала перший стаціонарний театр у Києві, керувала (1909–15) аматорськими гуртками в містах Ніжин та Кролевець, входила до складу Т–ва укр. акторів під орудою І.Мар’яненка (1915–17), упродовж 1918–22 у Києві пра–цювала в Держ. нар. театрі, керованому П.Саксаганським та у філіалі Етногр. театру ім. М.Заньковецької (1922). Знімалася в кінофільмах («Наталка Полтавка», «Остап Бандура», «Наймичка»). Востаннє вийшла на сцену 15 груд. 1922.

Найкращими її ролями були: Наталка («Наталка Полтавка» І.Котляревського), Галя, Ярина («Назар Стодоля», «Невольник» Т.Шевченка), Олена, Оксана, Зінька («Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім’ї» М.Л.Кропивницького), Харитина, Софія («Наймичка», «Безталанна» І.Карпенка–Карого), Катря («Не судилося» М.Старицького), Наталя («Лимерівна» Панаса Мирного), а з комедійного репертуару – Цвіркунка («Чорноморці» М.Старицького) та ін.

П. в м. Київ. Похована на Байковому цвинтарі.

Га́нна Петрі́вна Затирке́вич-Карпи́нська" (8 лютого (20 лютого) 1855, с. Срібне, нині смт Чернігівська область Чернігівської області — 12 вересня 1921, м. Ромни, нині Сумська область Сумської області)— українська актриса.
Біографічні дані
Дівоче прізвище— "Ковтуненко". До 1900 виступала під прізвищем чоловіка;— "Затиркевич".
Народилася у дворянській родині. Виховувалася в Київському інституті шляхетних дівчат. Після інституту вийшла заміж і запанувала на роменських дворянських балах. 1882р. одночасно почала сценічну діяльність в аматорському гуртку в Ромнах.
1883 року кинула життя поміщиці і стала актрисою на ролі жартівливих молодиць і сварливих бабів у трупі корифеїв українського театру. Працювала в українських трупах Марка Кропивницького, Михайла СтарицькогоМиколи Садовського та ін.
У Києві грала в Театрі Миколи Садовського (1917—1918), Державному народному театрі під керівництвом Панаса Саксаганського.
У 1920—1921 роках працювала в Роменському пересувному робітничо-селянському театрі.
Ролі
За час майже сорокарічної праці в театрі Затиркевич-Карпинська зіграла близько 130 ролей, створила образи задирикуватих, веселих, балакучих та енергійних жінок. Недарма, мабуть, її учитель в акторському мистецтві Марко Кропивницький називав Ганну Петрівну «радісною актрисою» і жартома казав, що вона, як «барабан в оркестрі».
Ганна Петрівна самою природою була обдарована якоюсь принадною особливістю, яка з гіпнотичною силою привертала до неї увагу глядачів, щойно актриса з'являлася на сцені, хоча сама вона нічого для цього не робила. «Її чарівна усмішка і виразні сірі очі ніби опромінювали все навколо»,— писав старий театрал Прохор Коваленко.
Особливо яскраве враження на глядачів справляла її баба Риндичка з водевілю «По ревізії»;— роль, яку вона грала з першого року на сцені. Боса, кругленька, куценька бабця із заплющеним оком протягом всієї вистави, підв'язаною щелепою, настороженим вухом і стиснутими в кулаки долонями з першої появи на сцені викликала сміх.
Інші ролі:
Стеха («Назар Стодоля» Шевченко Тарас Григорович Тараса Шевченка).
Ганна («Безталанна» Івана Карпенка-Карого).
Лимериха («Лимерівна» Панас Мирний Панаса Мирного).
Секлета («За двома зайцями» Михайла Старицького).
Пошльопкіна («Ревізор» Гоголь Микола Васильович Миколи Гоголя).
Спільна багаторічна праця і міцна дружба поєднувала двох великих українських актрис;— Заньковецька Марія Костянтинівна Марію Заньковецьку і Ганну Затиркевич-Карпинську. Вони часто грали у парі, листувалися, підтримували одна одну.

 

Білет

Музична полістилістика – ґенеза та принципи явища. ПОЛИСТИЛИ́СТИКА -навмисне з'єднання в музичному тексті різних, а часто і несумісних стилістичних явищ. Основною формою полистилистики служить цитування - несподіване введення фрагментів з чужих творів, що різко контрастують по стилю з авторською манерою листа . Одним з окремих випадків полистилистики є колаж .

Не може йтися про полистилистике, коли використання чужого тематичного матеріалу органічно входить в авторський текст: тут не виникає різнорідних стилістичних явищ. Так, до полистилистике не можна відносити численні варіації на запозичену . До явищ полистилистики не належить цитування народних мелодій, що удосталь зустрічаються в музиці різних епох . Деякі види цитування застосовуються композиторами зовсім не для "зіткнення" різних стилістичних пластів, а швидше для підкреслення атмосфери тієї епохи, з музики якої обрана цитата . Природно, до полистилистике не мають відношення стилізація, а також ті окремі випадки в професійній музиці, коли "почерк" композитора еклектичний, тобто в нім несподівано поєднуються елементи різних стилів.

Термін "полистилистика" належить до тих, що нерідко вживаються з обмовками: в теорії музики немає єдиної думки відносно аспектів його застосування.

Величезна кількість різноманітних прийомів полистилистики в сучасній музиці ще не піддається класифікації, приклади свідомого використання елементів "чужого" стилю бесчис-ленны.

Єдине, що представляється можливим на сьогодні, це намітити два полярні принципи використання "чужого" стилю : принцип цитування і принцип алюзії.

Принцип цитування давно відомий і проявляється в цілій шкалі прийомів - від відтворення стереотипних мікроелементів стилю іншої епохи або іншої національної традиції (мелодійні інтонації, гармонійні послідовності, кадансовые формули) до точних перероблених цитат або псевдоцитат.

Сюди ж можна віднести і техніку адаптації - переказ чужого нотного тексту власною музичною мовою (анало-гично сучасним адаптаціям античних сюжетів в літературі) або ж вільний розвиток чужого матеріалу у своїй манері.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...