Главная Обратная связь

Дисциплины:






Ілюзіоний жанр на естраді і цирку. Циркова сім’я Кио



Батька Еміль Теодорович Кіо – родоначальник жанру ілюзії! Почав виступати з номером «Омоложення жінки», який купив в Германії.Виступав в індійському халаті в чолмі. Але фокуси стали користуватися меншим успіхом, і тому він одів фраг, і давав глядачам загадки, як виконуються фокуси. Ввів в свої номера клоунів, юмор і сатиру, потім режисерів!!! Він не боявся експеремнтувати і робить сміливий і револіціонний, на той час, крок – прославився тим, що він перший із ілюзіоністів вийшов на арену цирку, де глядач сидить по колу. Разом з режисером цирку Арнольдом вони відібрали найкращі фокуси(маніпуляція пов’язана зі спритністю рук і апаратурні) створили ілюзійний атракціон. Після смерті сини пішли кожний соїм шляхом, створили свої програми і вже ніколи не пересікалися!!!! Разом відпрацювали лише 2-ва раза, коли святкували століття батька!

Навідмінно від синів батько почав виступати на естраді!!! Игор Кіо(молодший) з самого дитинства захопився цирком, закінчив школу і дальше навчатися не пішов. Єдиний хто отримав премію Оскар в Брюселі. В 5 рків разом з ліліпутами виходив на арену. А в 15 замінив батька на манежі, який захворів. Кіо прізвище: батько був на гастролях у Варшаві на вулицях де була сінагога і там молилися євреї і в молитвах був постійний рефрен кіо кіо кіо… А так як писати про сінагого не можна було писати, то придумали історію про те, що батько пішов в кінотеатр де не висвітлювалася літера «Н» і вийшло Кіо)) Головене не що ти показуєш, а як ти показуєш. Копердфільд його розчарував, коли він його побачив, не було шоу, бере лише своєю харизмоя, він розгадав його трюки! Він говорив, що красиві жінки прикрашають шоу, а ілюзіоне особливо. Він відкрив секрет, що йому простіше працювати, коли на манеж виходить напівгола жінка, глядач не знає куди йому дивитися))

Говорив, що фокуси це не магія, а його праця!!! У свій атракціон він запрошує зірок естради: А.Пугачову, Леонтев у нього літав на трапеції…Тобто робив трюки не з асистентами, а із зірками естради, що важче!!! Він об’їздив весь світ: гастролі в Америці, Франція, Германія… В Японії ставця жахливий для нього випадок: для японців цирк це магія, і одного разу до Кіо батьки привезли на інвар.візку дитину і попросили зцілити її… Взагалі Ігор володів гіпнозом, як говорила його жінка. По своїй природі він був конференс’є, експресивним актором. Давав по 500-600 виступів в рік!

Також він вів передачі на телебаченні (Все клоуни).Для нього самий суворий глядач були діти!!!

В його виступах завжди була присутня Динамика, одне випливало з іншого!!!! Він говорив, що фокуси – зникнення, перетворення іпоява!!!

1989 – створює свою фірму «ґШоу-ілюзіон І.Кіо»



Він уже розпочав нову програму «Магічий замок(де одяг глядачів буде підвішуватися у повітрі, а квитки після програми ставатимуть подарунками…) Ігора Кіо», але не встиг його закінчити, і тепер над цим працює його дружина!!

Трюки: швидке переодягання, спалювання – перерізання – проколювання асистентки,дівчина і лев(заходить в клітку і перетворюеться у льва), акваріум(заповнювали водою і там появлявся клоун, або глядач із залу), сірники вілітали із порожньої коробки

Еміль Кіо(старший)після школи поступив в інститут(будівництва,навчався з Вмсоцкім)(по його дипломному проекті зробили в Рязані театральну площу) за бажанням батька, а потім прийшов в цирк. Перший вихід на манеж в дитинстві, коли він побачив, що батько засунув маму в коробку і починав її різати, то він вискочів і накинувся на батька)) Ще один випадок, заснув в ящику, коли ховався, і коли почалася програма цей ящик вивезли на манеж і він вивалився на манеж – це 2-й вихід))) Батько передав атракціон Ігорю, а Емілю прийшлося створювати свою програму в Київському цирку! Трюк: Ширма(ширму переносили і з кожним переміщенням виходила дівчина, їх було 8, потім вони ставали по центру і із ширми виходив Еміль, - це був початок програми)

  1. Творчий шлях актора та режисера Гната Юри.(1888 - 1966)

український театральний режисер, актор театру і кіно. Народний артист СРСР (1940).

Народився Гнат Петрович Юра в селі Федвар у сім’ї селянина. Свою сценічну діяльність розпочав у 1904 році в аматорському гуртку. Та вже через три роки дебютував як професійний актор у трупі С. Максимовича. "...зіграв у моєму житті неабияку роль протягом багатьох років..." - Семен Семдор. 1914 став для нього доленосним. Семен Семдор покликав Юру до Львова, де працював в театрі "Руська бесіда". Через деякий час, разом з Лесем Курбасом, працював у Львові в театрі «Руська бесіда». Протягом 1917 – 1919 років – актор і режисер у київському Молодому театрі та Першому на той час державному театрі України ім. Т. Шевченка. Варто нагадати, що у роки Першої світової війни Гнат Юра перебував у російському та австрійському таборах. Гнат Юра, Лесь Курбас та Семен Семдор на хуторі у діда Леся Курбаса вирішують створити новий театр(Гнат Юра сповідував ідею реалістичного театру), сучасний український театр, репертуар якого б не обмежувався п'єсами старого українського побуту, а ставив художньо новий і класичний репертуар, якою б мовою він не був спочатку написаний. .. хочемо по-українськи грати Шекспіра, Ібсена, Шіллера, а також Шевченка, Лесю Українку, Олеся ... Урочистий Відкриття театру відбулось 28 січня 1920 року вистава В. Винниченка «Гріх». Разом з Лесем Курбасом звернувся до драматичних етюдів О. Олеся, - спроба створити "театр настрою, півтонів, натяків, психологічних нюансів"; Це театр експериментальний, який шукає нові засоби сценічної виразності ". Тут було злиття психологічної гри реальних діючих осіб з театральністю фантастичних персонажів. І як підтвердження цьому на сцені йшли вишукано театральні, експериментально-епатажні вистави Бориса Глаголіна. У 1926 році Театр Франка переведено до Києва. Театри заполонили директиви, художники ставали бійцями ідеологічного фронту. Театр Франкастав лабораторією сучасної радянської драматургії. Крім цього, без відомаГната Петровича керівні органи працювали над посиленням кадрової політикитеатру. Під виглядом браку акторів для масових сцен театр поповнювався"акторами", які стежили за ідеологічним станом зсередини. Відомий факт,коли один з таких акторів, швидко влившись у колектив і очоливши місцевком, звинуватив Гната Петровича в націоналізмі за його "помилкове" рішеннявключити до репертуару "Марусю Богуславку" М. Старицького. В 30-ті роки його ядром були такі видатні майстри, як Амвросій Бучма, Юрій Шумський, Наталія Ужвій, Микола Яковенко…Франківці дарували глядачам свої найкращі вистави: «Свіччине весілля» І. Кочерги, «Украдене щастя» І. Франка, «Безталанна» І. Карпенка-Карого, «В степах України» О. Корнійчука, «Дон Карлос» Ф. Шіллера, «Маруся Богуславка» М. Старицького та багато інших. Він вірив, що рано чи пізно пройдуть часи темряви , полювання на вільних людей і спалахне правдиве світло рампи. З'являться сміливі експериментатори, які в змозі вивести наш театр на європейський рівень. Пізніше стало очевидно, що Г. Юра, після стажування у МХАТі, своєю творчою орієнтацією тяжів до МХАТівського життєвідтворення. Йому були чужі ідеї сценічного перевтілення, образної умовності, яку сповідували Бучма та Курбас. Вони з Бучмою виявились художниками різної творчої крові. Бучма пішов від франківців. Організував театр-студію ім. Франка

Щодо акторського таланту Гната Юри, то на його формування неабияк вплинули традиції українського театру, зокрема творчість таких корифеїв, як М. Кропивницького, П. Саксаганського, М. Садовського, М. Заньковецької. Виступаючи спочатку переважно у драматичних ролях, згодом він найбільше проявляє себе у характерних і комедійних образах. Згадаймо хоча б одні з найкращих його ролей у виставах: Копистка («97» М. Куліша), Фігаро («Весілля Фігаро» П. Бомарше), Стьопочка Крамарюк, Бонавентура, Мартин Боруля («Житейське море», «Сто тисяч», «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого), Швейк («Пригоди бравого вояка Швейка» за Я. Гашеком), Освальд («Примари» Г. Ібсена), Калеб («У пущі» Лесі Українки) та в багатьох п’єсах.
До речі, Гнат Юра активно знімався на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О.П. Довженка та Київській студії науково-популярних фільмів. Багатьом глядачам він запам’ятався своєю неповторною грою у кінофільмах «Прометей», «Кармелюк», «Тарас Шевченко», «Чисте небо», «Балада про солдата», «Пам’ять» тощо.
Чимало уваги митець приділяв педагогічній діяльності. Він був професором Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Не полишав роботи і на літературній ниві. Зокрема, він є автором таких літературних праць з питань театрального мистецтва, як: «20 років» (1940), «Життя і сцена» (1962), «Режисер у театрі» (1962). Був двічі лауреатом Державної премії СРСР.

 

Білет

1.Значення Ренесансу в еволюції європейської музичної культури.Епоха Ренесансу грає величезну роль в історії Європейської культури. Почала формуватися буржуазна гуманістична культура. У цей період сталося багато значущих історичних подій. Феодальний лад залишився у минулому, і національна монархія була створена королівською владою.

Соціальні рухи під час епохи Ренесансу відрізнялися величезною силою і оптимістичним настроєм. Церква більше не чинила такого впливу на державу, епоха Ренесансу характеризувалася звільненням від диктатури церкви.

В епоху відродження робиться упор на сили думки і розум людини, любов до життя і затвердження особи. Церква висміюється, а сприйняття побуту стає реалістичнішим, ідея аскезы знаходить своє поширення - усі ці теми розкриває період раннього Ренесансу, або Баккачио.

У мистецтві почався період класики. Була досягнута гармонія і рівновага на основі реалізму. Античні образи грають в цей період велике значення.

Епоху Відродження можна назвати періодом розквіту мистецтва в Західній Європі. У цей період було створено незлічену кількість нових жанрів в інструментальній музиці, були написані перші опери, нові стилі в музики беруть свій початок в цей час.

У Італії і Франції період Раннього Ренесансу відрізнився рухом під названиемArsNova. Світська вокальна лірика починає розквітати, в побуті з'являються нові вокальні жанри, а церковне мистецтво трактується по-іншому. Фламандська школа є яскравим представником розвитку музичної професійної культури і музичних великих форм в 15 столітті. Результати цього великого руху в 16 столітті реалізуються в "високому Ренесансі". Світське мистецтво відкриває нові жанри, які знаходять свій розвиток у Франції і Італії, Англії, Німеччині і Іспанії.

Нові тенденції, зачатки яких виникли в епоху ренесансу, починають свій розвиток. Таким чином, створюється незліченна кількість нових стилів і жанрів.

В епоху відродження широкий розвиток отримує інструментальна музика. У числі основних музичних інструментів називають лютню, арфу, флейту, гобой, трубу, органи різного типу (позитиви, портативы), різновиди клавесина; скрипка була народним інструментом, але з розробкою нових струнних смичкових інструментів типу віоли саме скрипка стає одним з провідних музичних інструментів.У Німеччині отримує розвиток органне мистецтво. У Франції при дворі створювали капели, влаштовувалися музичні свята.

До XVI століттю відноситься підйом мистецтва в Німеччині, Англії і деяких інших країнах Західної Європи. З часом новий творчий рух поширився і на країни Східної Європи

2.Літературно-артистичні кабаре. Народження конферансу. Кабаре́ -невеликий розважальний заклад з певною художньо-розважальною програмою, яка складається із співу пісень (шансон), одноактних п'єс, скетчів, танцювальних номерів, об'єднаних виступами конферансьє.

Почало XX століття ознаменувалося безпрецедентним для Росії явищем: виникненням артистичних для літератури кабаре. Незважаючи на явну спадкоємність від подібних європейських закладів, російські кабаре мали свою специфіку.

Перше в Європі художнє кабаре "Chat Noir" ("Чорний кіт") - вільний нічний клуб для поетів, письменників, художників і акторів - з'явилося в 1881 р. у Франції. Люди мистецтва дістали можливість експериментувати і представляти свою творчість публіці. У Росії поетично-артистичні заклади зароджуються лише через майже 30 років.

Передвісником літературно-художніх кабаре в Росії, ймовірно, слід рахувати "кажана", закритий клуб для акторів, створений при Московському художньому театрі в 1908 р.. Членами-засновниками стали провідні актори МХТ : О. Л. Книппер, В. И. Качалов, И.М. Москвин, В. В. Лужский та ін. Клуб був надзвичайно популярним, згуртував артистичну молодь, про нього багато писали в газетах.

Наступним кроком до створення кабаре стала діяльність петербурзьких нічних театрів "Лукомор'я" і "Криве дзеркало" (обоє з'явилися в 1908 р.), а також що проіснувало декілька місяців "Будинку інтермедій" (Санкт-Петербург, 1910 р.). Нарешті в 1912 р. в Петербурзі з'явилося перше російське артистичне для літератури кабаре "Бродячий собака" (1912-1915 рр.), що синтезувало багато рис своїх попередників : переважно нічний час роботи, місце зустрічі, творчої взаємодії, розваг і відпочинку творчої інтелігенції.

"Бродячий собака" - найбільш яскраве і самобутнє явище в історії вітчизняних кабаре. Нововведеннями "Собаки" стали публічність, відкритість (ширший доступ відвідувачів за певну плату) і участь в програмах не лише акторів, але і музикантів, літераторів, художників.

Привілейована відвідувачів, статус артистичного для літератури закладу залишалися його невід'ємними рисами упродовж усіх років життя.

Неприйнятним явищем в кабаре було академічне, "застаріле" мистецтво: класичний живопис, академічна музика, "ретроградні" поети і письменники. Літературні кабаре - оплот модернізму і авангарду. Це акцентували і інтер'єр закладу, і його програми, і контингент відвідувачів.

"Привал комедіантів" (Санкт-Петербург, 1916-1919 рр.) - другий модний підвал і повноцінне літературне кабаре. Воно мислилося як продовження і розширення "Бродячого собаки", порівнянне з нею за значимістю в житті художньої богеми, але що має свою специфіку. Тут був вже новий склад учасників : активізувалося наступне покоління творчої молоді. Проте рівень виступів знизився, комерційні інтереси хазяїв кабаре запанували над бажанням притягнути людей мистецтва. Проте, в "Привалі комедіантів" бували і виступали Ю.П. Анненков, М. З. Крокував, С. Ю. Судейкин, А.Н. Бенуа, А.В. Луначарский, О. Э. Мандельштам, М. А. Кузмин та ін.

Таким чином, літературні кабаре 1910-х років були осереддям життя частини творчої інтелігенції, місцем неформального спілкування письменників, художників і музикантів, а також сферою жизнетворческих експериментів. У кабаре "зустрічалися" мистецтво і життя, творчість социализировалось, а творці художніх творів, іноді дуже екстравагантні, діставали прямий доступ до не лише до знавців і цінителів сучасного мистецтва, але і до звичайної публіки, "з вулиці", з "натовпу".

Конферансьє -(від французького - доповідач) - артист естради, провідний концерт. Виступає з самостійними, найчастіше комедійними номерами.

Серед естрадних жанрів конферанс - один з наймолодших. Хоча коріння цього естрадного жанру можна знайти у далекому минулому. Їх знаходять в хорі античного театру, в прологах італійської комедії масок, в представленнях російських скоморохів і балаганних дідів.

Виникнення жанру "конферанс" в Росії відносять зазвичай на початок століття і зв'язують з діяльністю засновника і режисера "кажана" Микити Федоровича Балиева (1886 - 1936).

Він оголошував і коментував номери у своєму театрі, розповідав публіці про багато речей, що цікавлять її, і, начебто непослідовно перескакуючи з теми на тему, створював враження, ніби сказане сьогодні зімпровізовано тільки що. Виходячи до рампи, Балиев вдивлявся в тих, що сидять за столами, щоб дізнатися, хто сьогодні прийшов, кивком голови або навіть називаючи прізвища, вітався з друзями, звертався до них з яким-небудь смішним зауваженням - і контакт із залом був встановлений.

Другий той, що зачинає жанру, Костянтин Едуардович Гибшман (1884 - 1944), конферував в петербурзькому театрі мініатюр "Криве дзеркало". У відмінності від Балиева він створив маску конферансьє боязкого, розгубленого, пригніченого необхідністю виступати перед публікою. Його мова була невиразна, путанна, уривалася довгими томливими паузами. Номери оголошувалися неясно, плутано, з частими повтореннями одних і тих же слів. Рухи невмілі, скуті. Усе, що робив і вимовляв Гибшман, здавалося імпровізацією.

До творців конферансу в Росії відноситься також Олексій Григорович Алексеев (рід в 1887). Починав свою діяльність він в Одесі і Києві, а з 1915 року виступав в петроградських театрах мініатюр "Ливарному театрі" і "Павільйоні де Пари".

На відміну від веселого Билиева і надмірно соромливого Гибшмана, для конферансу Алексеева характерно стримана, холоднувата і часом уїдлива дотепність. Особливою прикметою став монокль, який сприяв глузливому і незворушному виразу обличчя. Алексеев створив іронічний образ столичного сноба, що вставляє у свою мову французькі слова і фрази.

Він оголошував і коментував номери у своєму театрі, розповідав публіці про багато речей, що цікавлять її, і, начебто непослідовно перескакуючи з теми на тему, створював враження, ніби сказане сьогодні зімпровізовано тільки що. Виходячи до рампи, Балиев вдивлявся в тих, що сидять за столами, щоб дізнатися, хто сьогодні прийшов, кивком голови або навіть називаючи прізвища, вітався з друзями, звертався до них з яким-небудь смішним зауваженням - і контакт із залом був встановлений.

3.Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки. Історія та сучасність.Його називають коротко і влучно - «Руська Драма». Історія театру і його трупи виблискує сузір'ям імен, відомих протягом трьох історичних епох - імператорської Росії, СРСР і сучасної України. Як кажуть самі про себе учасники трупи Російського Драматичного, «наш театр завжди був і залишається театром ансамблю». У його стінах творили актори - Михайло Романов, Юрій Лавров, Любов Добржанська, Микола Свєтловидов, Євгенія Опалова, Віктор Добровольський, Віктор Халатов, Олег Борисов, Павло Луспекаєв, Кирило Лавров, режисери - Костянтин Хохлов, Володимир Неллі, Микола Соколов, Георгій Товстоногов, художники - Анатолій Петрицький, Давид Боровський, Даніїл Лідер, Леон Альшиц, композитори Борис Лятошинський, Юрій Шапорін.

Коріння театру сягають ще 1891 року, та приводять до відомої театральної трупи М. Соловцова. Саме тут він давав свої перші вистави. Будівля театру, в якому починала працювати трупа, була тоді відома як «Будинок Бергоньє». На придбаній в 1868 році ділянці такий собі месьє Бергоньє збудував будівлю цирку. Але вже через три роки замість цирку влаштували театр. Приміщення орендували трупи Кропивницького, Старицького, Соловцова, а також італійські оперні співаки.

Біографія нинішнього театру відлічується з 1926 року. У 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки. З 1966 р. носить титул «Академічного». Легендами театру стали вистави «Живий труп» Л. Толстого з М. Романовим, «Мораль пані Дульської» Г. Запольської та «Дерева помирають стоячи» А. Касона з блискучим дуетом Євгенії Опалової і Віктора Халатова, «Варшавська мелодія» Л. Зоріна з Адою Роговцевою, «Добряк» Л. Зоріна з Юрієм Мажугою, «Насмішкувате моє щастя» Л. Малюгіна з прекрасними акторськими роботами Миколи Рушковського, В'ячеслава Езепова, Лариси Кадочникової, Ади Роговцевої, Ізабелли Павлової, Сергія Філімонова, «Казка про Моніку» С. Шальтяніса з тоді початківцями Любов'ю Кубюк, Анатолієм Хостікоєвим, Олександром Ігнатушею, і фаворит п'ятнадцяти театральних сезонів - комедія О. Уайльда «Як важливо бути серйозним» з цілим сузір'ям акторських імен.

З 1994 року театр очолив народний артист України Михайло Резнікович. Театр відрізняється традиціоналізмом у трактуванні і розмахом у вситавах. Є декілька експериментальних малих сцен. При театрі існує експозиція, присвячена його історії.

Прийшовши до цього театру в 1963 році, після закінчення курсу режисури у Георгія Товстоногова, Михайло Резникович надовго пов'язав свою творчу долю з цим колективом. Власне його рекомендував до Київського театру російської драми для постановки дипломного спектаклю і подальшої роботи сам Товстоногов

Дух творчості завжди був притаманний цьому театру. Вважається, що він був створений у 1926 році. При цьому, необхідно зауважити, що насправді його коріння сягають у ХIХ століття, в ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і ним стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру. Свої перші спектаклі трупа М. Соловцова показувала саме в цьому приміщенні, де і сьогодні працює театр імені Лесі Українки. Ця будівля увійшла в історію під назвою «Будинок Бергоньє».

По своєму оцінює минуле і сьогоднішній день театру Михайло Резникович. Він бачить у минулому витоки нинішніх пошуків і успіхів.

– На початку кожного сезону варто згадати колишнє, — підкреслює Михайло Юрійович. — Хоча б тому, що без минулого немає майбутнього. Різні періоди, навіть епохи промайнули від часу створення в 1926 році Театру імені Лесі Українки. Епоха дитинства, юності, нарощування сил — з кінця 30-х років театром став керувати Костянтин Павлович Хохлов. Далі, при Костянтині Павловичу, — потужна епоха розквіту: «Живий труп» Л. Толстого з М. Романовим, «Ходіння по муках» за О. Толстим, «Діти сонця» М. Горького, «Камінний господар» Лесі Українки, після постановки цієї вистави театру і було присвоєно ім'я великої поетеси.

У середині 50-х К. П. Хохлова вигнали з театру, режисера милістю Божою, практичного творця Театру імені Лесі Українки. Все хороше тут від нього, від його майстерності режисера, педагога, збирача творчого колективу, від його чуйності, порядності, великої художницької дитячості. Змусили його піти через конфлікт з директором. Не просто з директором. З зятем М. С. Хрущова. Опальним зятем. Але зятем. І його всі боялися. Страшно! І жахливо!.. М. Ф. Романову — великому артистові, але ніякому режисерові і керівнику, запропонували стати головним режисером! І він не відмовився. К. П. Хохлову запропонували залишитися черговим режисером при М. Ф. Романові — головному. І Романов не чинив опір. Залізний вік, крокуючий по трупах!..

Може, правий був Гегель: єдиний урок, який ми можемо винести з історії, — що ніхто й ніколи з історії ніяких висновків не робив. Майже тридцять років — 60-90-ті роки — наш театр зберігав творчу форму, зберігав із втратами, спотикаючись, іноді видаючи на-гора щось приблизне, а то й відверту вульгарщину, але все-таки в цілому форму зберігав. Може, підсвідомо і за рахунок стресів, викликаних гарячковою і в той же час хронічною зміною головних режисерів, директорів, але, головним чином, за рахунок творчого фундаменту, закладеного К. П. Хохловим. Нині період в театрі більш-менш визначений, стабільний. У театрі є припливи і відпливи. Але вміти зробити так, щоб тобі в театрі було цікаво, — залежить (сьогодні, зараз, в тому становищі, в якому театр знаходиться) від кожного.

Театр відкрив свій музей. І незабаром відкриє новий майданчик — в Оперній студії Національної музакадемії імені Чайковського (консерваторія, біля пам'ятника Незалежності).

Білет





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...