Главная Обратная связь

Дисциплины:






Договір в системі юридичних фактів: основні ознаки, притманні договору як юридичному факту. Договір в системі правочинів



 

Беручи до уваги місце договору в системі юридичних фактів, договір є:

1) дією;

2) правомірною дією;

3) актом;

4) правочином;

5) дво- або багатостороннім правочином.

Аналізуючи співвідношення договору з кожним з цих понять, можна виокремити певні ознаки, притаманні договору як юридичному факту.

1. Воля.По-перше, укладення чи не укладення договору залежить від волі суб’єктів, по-друге, воля сторін також проявляється у договорі.

Фундаментальною ознакою договору є взаємна згода, домовленість: договір вважається дійсним, якщо і тільки якщо обидві сторони чітко дали зрозуміти про свою згоду, що виражається у підписах на документі[48]. В американській правовій літературі взаємна згода повинна володіти двома ознаками - достатності та необхідності. Згода є достатньою для визначення контракту (сторони мають право на вираження згоди, що дозволяє їм створити дійсний договір, коли вони того забажають) і також є необхідною для контракту (сторона не зобов’язана доти, доки вона сама того не забажає)[49].

Основною характеристикою правочину, як юридичного факту, є його формування на основі вільного виявлення волі учасника цивільних відносин через вчинення правомірного юридичного акту[50]. Відповідні правові наслідки з договору настають тому, що саме на них була спрямована воля учасників договору. Н.Г.Александров підкреслював, що специфіка договірних волевиявлень полягає перш за все в їх відмінності від одноособових волевиявлень і від колегіальних виявлень єдиної волі[51].

Воля-це є внутрішнє рішення особи. Для вчинення договору недостатньо, щоб особи, які його вчиняють, мали рішення встановити певне правовідношення. Із внутрішнім рішенням особи, поки воно не набуло певного зовнішнього вираження, не можуть пов’язуватися юридичні наслідки. Воля повинна бути виражена зовні. Форми вираження волі бувають різні: слово, письмо, жест, мовчання. Волевиявлення, виходячи з самого лексичного змісту цього поняття становить собою зовнішнє вираження, форму волі. Будь-який правовий акт, тобто правочин – є волевиявленням. ЦК надає юридичну силу діям, формою вираження волевиявлення яких є слова конклюдентні дії, іноді мовчання.

2. Законність. На противагу неправомірним діям договір не є протиправним діянням, а можливість укладення договору закріплена в чинних законодавчих актах України.

Правомірність, як ознака договору, полягає в непротиріччі вчиненої дії нормам і принципам права. Суб’єктивно, тобто в свідомості суб’єкта, правомірність договору проявляється в узгодженні ним своїх дій з вимогами норм і принципів права. Ознака правомірності охоплює вимоги до змісту і форми договору, бо дія, що лежить в основі договору, є оформлений належним чином зміст договору. При цьому ознака правомірності поширюється лише на ті елементи змісту і форми, невиконання яких тягне за собою невизнання за актом поведінки якості договору.



Презумпція правомірності правочину виражена в ст. 204 ЦК, де зазначається, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Однак, якщо ознакою правочину є його правомірність (а саме цим він відрізняється від неправомірних дій в системі юридичних фактів), то дана стаття є суперечливим судженням, оскільки передбачає випадки існування неправомірних правочинів. Однак, якщо встановлена неправомірність, тоді правочин як такий відсутній, хоч і створює певні (інші, ніж ті, на які була спрямована воля учасників договору) правові наслідки. Фактичний зміст цієї статті означає, що правочин створює узгоджені сторонами правові наслідки у вигляді встановлення, зміни чи припинення прав та обов’язків, якщо законом чи судовим рішенням не встановлено порушення нормативних приписів.

Питання щодо правової природи недійсних правочинів є дискусійним. У цивільній науці існують дві протилежні позиції. Прибічники першої розглядають недійсний правочин як правочин[52]. Так, О.В. Гутніков вважає, що при оцінці правочину на предмет правомірності здійснюється перевірка того, чи протирічить він імперативним приписам закону. Якщо таке протиріччя виявляється, то правочин визнається неправомірним. Якщо при цьому правочин порушує заборони, то він є протиправним, тобто правопорушенням. Науковець висловлює думку, що недійсний правочин сам по собі також є юридичним фактом. Він виокремлює два поняття: правочин-факт і правочин-правовідношення і вважає, що немає ні теоретичних, ні нормативних підстав пов’язувати поняття правочину з настанням правового результату, на який була спрямована воля сторін[53]. Подібна позиція Д.М. Гєнкіна з приводу даного питання полягає у тому, що правомірність чи неправомірність не є необхідним елементом правочину як юридичного факту, а визначає лише ті чи інші наслідки правочину[54]. Виходячи з цієї позиції, якщо ознака (не)правомірності обумовлює наслідки договору, тоді вона не є обов’язковою умовою для вчинення договору. Проте здійснення договору передбачає використання правомірних засобів. В іншому разі правова мета не досягається і настають відмінні від передбачених сторонами наслідки.

Прибічники іншої позиції вважають, що недійсні правочини не є правочинами по суті, оскільки не дотримані умови стосовно їх правомірності і законності[55]. І.Б. Новіцький стверджує, що правові наслідки наступають і в результаті здійснення протиправного правочину[56]. Таку думку поділяє М.О. Рожкова, яка визначає нікчемний правочин правочинноподібною дією, що вчиняється попри існуючу правову заборону[57]. В.І.Жеков наголошує, що дійсний і недійсний правочини належать до різних груп юридичних фактів, мають різну правову природу і не створюють єдиного родового поняття[58]. Подібну точку зору в українській цивілістиці поділяє І.В.Спасибо-Фатєєва, вважаючи що недійсний правочин не може бути юридично байдужим фактом, в силу того, що з його укладенням закон пов’язує виникнення для сторін певних наслідків (хоча і не тих, яких прагнули сторони)[59]. Слід погодитись із думкою Р.О. Халфіної, яка з цього приводу писала, що наслідки недійсності правочинів наступають не як результат самого правочину, а як результат порушення закону, яке знайшло своє вираження у вчиненні неправомірної дії, тобто, це зовсім не ті наслідки, які сторони мали намір створити[60].

Норми права містять модель поведінки особи при здійсненні договору певного виду. Фактичне здіснення дій, що суперечать вимогам встановленого зразка, не викликатиме тих правових наслідків, які б породило укладення договору даного виду, якщо при цьому були порушені вимоги права стосовно цих договорів. У випадку, коли не існує моделі поведінки сторін, тобто, коли вчиняється договір законом не передбачений, але йому не суперечить, засоби здійснення договору не повинні суперечити вимогам, які пред’являються до елементів складу договору.

У жодному разі правочин не може розглядатися як неправомірна дія, а отже і правопорушення, тому що в цьому випадку він не буде забезпечений державним примусом і не володітиме властивістю «pacta sunt servanta». Як правомірно зазначає С.О. Бородовський, цивільне законодавство України не містить положень про правове регулювання правопорушень, натомість є лише заборонні норми, що декларують незаконність вчинення правопорушень або ж передбачають відповідальність за їх вчинення[61]. Тобто однозначно можна стверджувати, що волевиявлення з порушенням умов його здійснення не є договором, і, відповідно, не породжує тих наслідків для сторін, які складали правову мету бажаного договору. Проте такі дії не завжди є і правопорушенням. Як правомірно зазначає, Н.С. Кузнєцова, порушення умов дійсності правочину не перетворює цю дію в правопорушення, воно позбавляє цю дію («волевиявлення» по М.М.Агаркову) статусу юридичного факту[62].

3. Спрямованість договору на виникнення, зміну чи припинення правовідносин.Р.О. Стефанчук серед основних ознак договору називає спрямованість на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. Саме ця ознака свідчить про правову природу договору як юридичного факту[63]. Однак цієї ознаки недостатньо для розкриття сутності договору. Так, очевидно, що спрямованість дій на рух цивільно-правових наслідків характерна, наприклад, і для адміністративних актів.

Відповідні правові наслідки настають тому, що саме на них була спрямована воля учасників договору. Взаємні права та обов’язки виникають у сторін на підставі договору, згідно з домовленістю сторін, що виражає їх волю. Сторони усвідомлюють характер своєї дії і ті цілі, на які спрямовані їх дії. Юридичний акт може вчинити тільки дієздатна особа. У цьому полягає основна відмінність юридичних актів (і договору зокрема) від юридичних вчинків. На категорію юридичного вчинку вперше звернув увагу М.М.Агарков. Юридичні вчинки науковець визначив як дії, які не є ані правочинами, ані правопорушеннями, які, однак, породжують, змінюють і припиняють правовідносини Це визначення розширив О.О.Красавчиков, зазначивши, що юридичний вчинок - це правомірна дія, що тягне за собою відповідно до закону певні правові наслідки незалежно від того, була вона спрямована на досягнення цих наслідків, чи ні[64]. Головним критерієм розмежування договору та юридичного вчинку є те, що договір, який є правочином, спрямований на виникнення, зміну і припинення цивільних прав та обов’язків суб’єктів цивільного права, а юридичні вчинки створюють правові наслідки, незалежно від своєї спрямованості. Останні можуть вчинятись особами, що не володіють загальною цивільною дієздатністю[65]. На думку В.Ф.Яковлєва, головна відмінність юридичних вчинків від правочинів полягає у тому, що правочини – це дії, які мають виключно юридичний зміст, здійснюються у сфері цивільно-правового обороту та породжують лише правові наслідки. Юридичні вчинки перебувають поза сферою цивільно-правового обороту. Якщо в правочинах реалізується диспозитивність, як можливість розпоряджання правом, то визнання юридичних вчинків свідчить про те, що цивільне право пов’язує виникнення суб’єктивних прав і обов’язків не тільки з спеціальними юридичними діями, але й зі звичайною виробничою діяльністю[66]. На думку М.О. Рожкової, відмінність юридичного акту від юридичного вчинку виявляється саме в тому, що перший – спрямований на рух правовідношення, тоді як другий – на здійснення та захист суб’єктивного права[67].

Відсутність вказівки в законодавчому визначенні на характер юридичних наслідків, які створюються договором, призводить до суперечливого розуміння самого поняття договору. В основі особливостей наслідків договору лежить добровільність здійснення дій учасниками і їх рівність між собою, а виконання породжуваного договором зобов’язання відповідає інтересам кожної зі сторін.

Взагалі виокремлення того, що договір є рушійним механізмом правовідношення, ознакою договору є доволі спірним питанням. Ознака характеризує певну статичну характеристику. Описане ж може бути властивістю, яка проявляється в тій чи іншій мірі, характеристикою функції тощо.

Безумовно, договір встановлює, змінює чи припиняє правовідношення, на рух якого він спрямований. Проте договір може і не породжувати руху правовідношення. Наприклад у договорах, укладених з відкладальною умовою, права та обов’язки до настання відповідної умови не настають. На це звертав увагу М.М. Агарков, відзначаючи різницю між розумінням правочину як правомірного юридичного факту та термінології законів. Він зазначав, що термін «правочин» повинен бути збережений лише для означення дій, які створюють той правовий ефект, на який були спрямовані[68]. Однак, слідуючи підходу М.М. Агарова, до правочинів складно буде віднести ті юридичні дії, які безпосередньо не породжують зобов’язання. Направленість дій на встановлення, зміну чи припинення цивільного правовідношення має місце не лише тоді, коли сторони виразили свою волю безпосередньо на створення такого ефекту, але й тоді, коли вони висловили волю, спрямовану на визначення тих умов, від яких буде залежить настання ефекту.

Отже, відсутність руху правовідношення не позбавляє договір юридичної сили. Проте, якщо обумовлена умова не настане, то договір не призведе до руху правовідносин. Таким чином, договір безпосередньо фактом свого укладення не завжди породжує рух правовідношення. Так, для виникнення правовідношення з договору, який укладений із відкладальною умовою, необхідне настання відповідного юридичного факту-умови. Сторони договору можуть приурочити виникнення правових наслідків до певної події чи певної дати (строк як особливий юридичний факт). Таким чином, договори, які не створюють виникнення, зміну чи припинення цивільно-правового відношення, не є винятком з правила, а лише різновидом договорів. Вищевикладене дозволяє розрізнити правові наслідки, які зумовлює договір: виникнення, зміна чи припинення цивільних прав та обов’язків, або стан можливості таких наслідків у випадку, якщо договір є одним із елементів юридичного складу.

Та обставина, що договір призводить до наслідків, які не можуть бути скасовані в односторонньому порядку, характерна для більшості договорів, однак не є універсальною ознакою договору. Юридична зв’язаність, яка виникає між сторонами договору після укладення останнього, проявляється в намірі суб’єктів констатувати наявність юридичної залежності, тобто в намірі обмежити свою поведінку чужою волею. Якщо спрямований на рух правовідношення правомірний акт поведінки не характеризується юридичною зв’язаністю, то він не є договором.

4. Породження договором виключно цивільно-правових наслідків.На відміну від адміністративного акту, правочини вчинюються з метою викликати тільки цивільно-правові наслідки, в той час як адміністративні акти зумовлюють виникнення адміністративно-правових наслідків. Договір здійснюється суб’єктами цивільного права, а орган, що вчиняє адміністративний акт, спрямований на встановлення цивільно-правових правовідносин, ніколи сам не стає учасником цього правовідношення[69].

5. Участь у договорі щонайменше двох сторін. На відміну від одностороннього правочину, у договорі відображаються свідомі, цілеспрямовані, вольові дії двох або більше сторін. Для вчинення договору необхідна зустрічна воля щонайменше двох сторін; договір також може бути багатостороннім правочином, але ніколи - одностороннім. Односторонній правочин – це акт розпорядження суб’єктом цивільними правами, який створює обов’язки тільки для особи, яка вчинила цей правочин; для інших осіб він може створювати обов’язки лише у випадках, встановлених законом, або за згодою цих осіб.

Основним джерелом виникнення цивільно-правового зобов’язання визнається договір у системі правочинів. Група правочинів включає також односторонні правочини.

Залежно від кількості сторін, волевиявлення яких потрібне для виникнення правочину, правочини поділяються на одно-, дво- та багатосторонні. Одностороннім визнається такий правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони[70]. Головною ознакою одностороннього правочину є те , що в ньому бере участь лише одна сторона. Якщо у договорі воля сторін є узгодженою, а волевиявлення спільним, то розмежувальна ознака полягатиме в тому, що в односторонніх правочинах мають місце «окремі» волі осіб, у договорі ж – одна спільна воля[71].

Із самого початку договори відмежовувались від односторонніх правочинів за ознакою кількості осіб, які вчиняють правочин. Так, Є.В. Васьковський зазначав, що правочини можуть бути односторонніми, якщо ґрунтуються на волі однієї особи, і двосторонніми або багатосторонніми, коли є результатом взаємодії волі кількох осіб[72]. Такі погляди підтримував С.І. Вільнянський, вказуючи, що правочини є односторонніми, якщо є вираженням волі однієї особи, та взаємними, якщо вони є результатом взаємодії двох або декількох осіб[73].

У сучасній науці існує подібний критерій розмежування: в залежності від кількості сторін волевиявлення яких потрібне для виникнення правочину, правочини поділяються на одно-, дво- та багатосторонні. Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони[74].Односторонній правочин формується однією особою, тому він є одномісним відношенням з однією стороною[75]. Таким чином, головною ознакою одностороннього правочину є те, що в ньому бере участь виключно одна сторона[76], тоді як в договорі, на противагу, взаємодіє як мінімум дві сторони. Однак, як правомірно зазначає Р.І. Таш’ян, уже дореволюційні вчені зрозуміли, що ознака кількості сторін потребує детального розкриття і пояснення. Так, деякі правовідносини можуть виникати внаслідок сукупності односторонніх правочинів. Наприклад, складання та видача векселя і його акцепт є односторонніми правочинами, які разом створюють у особи, яка тримає вексель, право отримати за ним гроші. Хоча в наведеному прикладі правовідносини виникають внаслідок дій кількох осіб, однак їх підставою є односторонні правочини, а не договір[77]. Крім того існують односторонні правочини з множинністю осіб на стороні, так звані багатосуб’єктні односторонні правочин. Тому вбачається, що такого критерію розмежування односторонніх правочинів та договорів, як кількість сторін правочину, недостатньо.

Аналізуючи правову сутність правочинів, інтерес викликає «вольовий» аспект. Ю.С. Гамбаров зазначав, що односторонні правочини вимагають для свого складу тільки одне волевиявлення без згоди іншої особи на нього, а договори передбачають узгоджену волю двох або декількох осіб, спрямовану на те, щоб викликати юридичні наслідки для них або осіб, представниками яких вони є[78]. Укладаючи договір, сторони узгоджують свої волі. Проте в односторонніх правочинах можливе узгодження волі, наприклад, при оголошенні конкурсу та поданні роботи, яка відповідає умовам конкурсу. В даному випадку другий односторонній правочин узгоджується з умовами першого одностороннього правочину.

У договорі волі узгоджуються в самому правочині, а в односторонніх правочинах узгодження відбувається за межами єдиного цілісного акту. Окрім того, в договорі спочатку визначаються сторони та обов’язково заздалегідь погоджуються всі істотні умови. При вчиненні кількох односторонніх правочинів, інша сторона (іншого одностороннього правочину) може бути ще невідомою на момент вчинення першого одностороннього правочину (наприклад, при оголошенні конкурсу). Як бачимо, в сукупності односторонніх правочинів відсутнє єдине погоджене волевиявлення.

Здавалось би, з’ясована ще одна ознака відмінності односторонніх правочинів та договорів. Проте існують договори, в яких одна сторона узгоджує свою волю з умовами, визначеними іншою стороною (наприклад, в договорах приєднання – ст. 634 ЦК), що знову ж таки утруднює розмежування цих явищ.

Встановлюючи поняття договору в ЦК, законодавець зробив акцент на тому, що між сторонами повинна бути домовленість. Фабула наступної справи ілюструє, що істотною ознакою договору є наявність саме домовленості між сторонами, а за її відсутності – відсутній і сам договір як такий. Так, Феодосійський міський суд Автономної Республіки Крим в рішенні від 17 січня 2012 року у справі № 2-3861/11/0121 про визнання договору дарування дійсним та визнання права власності встановив, що між позивачем та відповідачем 2 жовтня 2009 року було укладено договір дарування домоволодіння Договір укладено у простій письмовій формі, нотаріально не посвідчено. Суд зробив висновок, що оскільки відповідач відмовляється від нотаріального посвідчення договору, що вбачається з пояснень позивача, дарування є одностороннім правочином. Таким чином, суд дійшов висновку про відсутність волі та згоди відповідача на передання дару позивачу, а отже, на відсутність домовленості за суттєвими умовами договору, а тому відсутні підстави визнавати такий правочин дійсним[79].

При цьому домовленість є частковим випадком погодження волі. Адже, наприклад, і при спадкуванні відбувається узгодження двох воль – воля спадкоємця на прийняття спадщини узгоджується із волею заповідача, однак між ними відсутня домовленість, тому і заповіт, і прийняття спадщини є односторонніми правочинами, а не договором.

В.А. Бєлов зазначає, що від простої сукупності двох і більше односторонніх правочинів договори відрізняються тим, що окреме вираження волі кожної з сторін договору не може створювати тих правових наслідків, на які воно спрямоване, однак створює інші наслідки, які є необхідними умовами дійсності акту вираження волі іншою стороною[80].

Отже, окремі волевиявлення сторін не створюють бажаних для сторін наслідків. Як правомірно зазначав С.І. Реутов, односторонній юридичний акт тягне за собою правові наслідки, незалежно від волевиявлення інших учасників правовідносин[81]. У той же час для існування договору необхідна узгоджена воля сторін, що проявляється в єдиному волевиявленні. Такої ж думки притримувався О.С. Іоффе, який вказував, що дійсність односторонніх правочинів не залежить від дій осіб, до яких вони звернені[82].

При вчиненні двох і більше односторонніх правочинів, які є частинами фактичного складу, кожний із односторонніх правочинів створює окремі правові наслідки, і юридична сила кожного з них не залежить від будь-яких інших юридичний фактів. У той же час договір є спільним вольовим актом, який породжує передбачені правові наслідки лише після досягнення домовленості між сторонами як єдиного вольового акту.

Таким чином, основними ознаками договору, що відрізняють його від одностороннього правочину, є наступними:

1. Дві або більше сторони.

2. Наявність узгодження волі.

3. Домовленість між сторонами.

При цьому кожна наступна з цих ознак є частковим випадком попередньої.

 

Такою сукупністю ознак прийнято характеризувати договір. Проте неможливо не зауважити, що, аналізуючи кожну із ознак, виявляємо, що вона може бути притаманна не лише договору, але й іншим правочинам, актам, правомірним діям.

У теоретичних дослідженнях ознакою договору виділяють свободу договору, до складу якої входить свобода вступати чи не вступати в договірні відносини, свобода визначати умови договору, свобода вибору контрагента. Р.Ханик-Посполітак, аналізучи ст. 637 проекту ЦК України, що без суттєвих змін увійшла до чинного ЦК як ст. 627, відзначила, що ця стаття передбачає такі моменти свободи договору: 1) право учасників цивільного обігу самостійно визначити, укладати їм договір чи ні; 2) право учасників цивільного обігу вільно обирати контрагента майбутнього договору; 3) рівність у процесі досягнення угоди сторін; 4) самостійність визначення виду договору, яким сторони хочуть врегулювати свої відносини; 5) можливість укладення договору, в якому містяться елементи різних договорів; 6) право вести переговори щодо укладення договору будь-якими правомірними способами без обмежень у часі; 7) диспозитивні норми цивільного права діють лише у тому разі, коли сторони не перебачили інше в договорі; 8) сторони вільні у визначенні умов договору, які становлять його зміст тощо[83].

Безумовно, будь-який договір є здійсненням приватної автономії, здійсненням тієї активної свободи, яка є суттю всього цивільного права[84]. Проте цілком зрозуміло, що дане твердження є швидше декларативним, а розширяючи межі свободи договору, право одночасно їх і обмежує. Стосовно обґрунтованості обмежень договірної свободи учасників цивільних відносин, то очевидно, що як і всяке інше право чи свобода людини, вона може бути обмежена лише з врахуванням тих обставин, на які посилається національне та міжнародне законодавство в галузі прав людини. Вочевидь, свобода договору також може бути обмежена в законодавстві лише тоді, коли це зумовлено названими цілями, за умови, що їх досягнення є більш соціально значимим, ніж досягнення цілей, для яких публічна влада визнала і закріпила в законодавстві принцип свободи договору[85]. Наприклад, при укладенні обов’язкового договору страхування цивільної відповідальності третіх осіб для страховиків такий договір є примусовим, оскільки є публічним, а для страхувальника він є обов’язковим в силу норм законодавства. Дуже сумнівною є свобода договору приєднання, умови якого встановлені однією із сторін, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, а друга сторона не може запропонувати свої умови договору (ст. 634 ЦК). Чи абсолютна відсутність свободи вибору контрагента при укладенні договору на комунальне обслуговування населення із державними підприємствами, яке займають монопольне становище на ринку таких послуг.

Іншою необхідною ознакою договору називають обов’язковість договору (ст. 629 ЦК – договір є обов’язковим для виконання сторонами). Ця ознака не витримує критики з огляду на мінливість навколишнього світу. Договір укладається з вираженою презумпцією того, що обставини, в яких він укладається, є незмінними. Зміна обставин може бути зумовлена стихійним лихом, аваріями, революціями, війнами, коливанням курсів валют, нещасними випадками, нестабільністю політичної ситуації, зміною законодавства країни тощо. Такі обставини можуть вплинути на цілі-інтереси сторони (сторін) договору, а значить і на факт виконання ними умов. При цьому виконання договору може втратити зміст, стати таким, який виконати тяжко, або таким, який виконати неможливо. У зв’язку з істотною зміною обставин можливими стають зміна або розірвання договору (ст. 652 ЦК). Також можливі зміна або розірвання договору в односторонньому порядку (ст. 651 ЦК), на підставі рішення суду (ст. 652 ЦК).

В англійському договірному праві договір визначається як юридична угода між двома або більше сторонами із взаємними зобов’язаннями. Вважається, що домовленість зумовлює виникнення контракту. За загальним правом основними ознаками контракту є взаємна згода та договірне зустрічне задоволення. Формуючою поняття договору є та обставина, що одна сторона робить пропозицію, яку інша сторона приймає для того, щоб домовитись. Це становить «конкуренцію воль» (concurrence of wills), що призводить до consensus ad idem (meeting of the minds[86]) – зближення чи погодження позицій двох чи більше сторін. Під договірним зустрічним задоволенням розуміється сукупність благ, які кредитор надає боржнику взамін на сукупність благ, які боржник надає кредитору. Зазвичай, такими благами є певна дія або утримання від дії. Зустрічне задоволення складається із сукупності певних ущемлень та вигод. Зазнавання несприятливих наслідків полягає в тому, що стороною дається обіцянка зробити щось або утриматися від якоїсь дії, на яку вона має або не має право. Вигода це те, чого бажає сторона, яка зробила оферту. Сукупність законних ущемлень та вигоди становлять собою договірне зустрічне задоволення та створюють взаємообмінні відносини, в яких сторони погоджуються обмінятись наявними в них благами. Мета зустрічного договірного задоволення – в гарантуванні того, що домовленість насправді існує, а обіцянки сторін є взаємно бажаними та погодженими. Отже, основною ознакою договору в англійському праві вважається наявність різних воль у сторін та їх погодження в процесі укладення договору.

Додатково характеризують договір ще такими ознаками:

1) сторони повинні мати право укладати контракти;

2) еквівалентність договірних зобов’язань кожної із сторін;

3) мета контракту повинна бути законна;

4) форма договору повинна бути законна;

5) сторони повинні мати дійсний намір створити правові відносини тощо.

Морфологічно слово «контракт», що означає різновид договору в українському законодавстві і є загальновживаним у зарубіжній практиці, складається з частин «contr» та «act». Приставка «contr» (лат.) означає протилежний або зустрічний процес. Слово «act» похідне від лат. «actus» і значить будь-яку дію, що відбулася; документ, що містить в собі постанову, рішення, угоду, свідоцтво та ін. Етимологія цього слова свідчить про те, що для договору необхідно не менше двох сторін, цілі та волі яких протиставлені одна одній. Досягнення мети та реалізація волі однієї сторони неможлива без залучення іншої сторони, і в той же час цілі у сторін – протиставлені. Саме наявність у договорі відособлених воль суб’єктів договору, а звідси і наявність сторін в договорі може слугувати універсальною та унікальною ознакою договору. На нашу думку, лише така ознака властива для усіх видів договорів, та водночас відокремлює договір від інших правових актів. Універсальність даної ознаки полягає в тому, що вона спостерігається у договорі будь-якого типу, універсальною ознакою володіє будь-який договір і не володіє жоден інший акт. Унікальність даної ознаки полягає в тому, що вона притаманна лише договору і не властива ніяким іншим правомірним діям.

Виокремлення такої універсальної ознаки не означає, що не потрібно вести мову про інші ознаки. Їх можна і потрібно досліджувати. І лише враховуючи усі інші ознаки (наприклад такі як обов’язковість чи свобода договору), можна повною мірою визначити специфіку використання даного поняття. Такий підхід дозволяє більш всесторонньо охарактеризувати договір, а зосередження на «обов’язкових» ознаках, які в деяких випадках стають «необов’язковими», дозволяє визначити критерії класифікації договорів, розмежувати договори свобідні і договори примусові, рівноправні та нерівноправні, обов’язкові до виконання і такі, що припускають односторонню зміну їх умов, припинення тощо.

 

 

Під запис:

Беручи до уваги місце договору в системі юридичних фактів, договір є:

1) дією;

2) правомірною дією;

3) актом;

4) правочином;

5) дво- або багатостороннім правочином.

Аналізуючи співвідношення договору з кожним з цих понять, можна виокремити певні ознаки, притаманні договору як юридичному факту.

1. Воля – на відміну від події, договір є вольовим актом, що проявляється, по-перше, у волі до вчинення договору, по-друге, у втіленні волі сторін в єдиному акті.

2. Законність – правомірність договору слід вважати необхідною ознакою, що формує саме поняття договір.

3. Спрямованість договору на виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Однак, слід зауважити, що договір безпосередньо фактом свого укладення не завжди породжує рух правовідношення.

4. Породження договором виключно цивільно-правових наслідків.

5. Участь у договорі щонайменше двох сторін. На відміну від одностороннього правочину, для вчинення договору необхідна зустрічна воля щонайменше двох сторін. Основним джерелом виникнення цивільно-правового зобов’язання у системі правочинів визнається договір.

Група правочинів включає також односторонні правочини. Основними ознаками договору, що відрізняють його від одностороннього правочину, є наступними:

1. Дві або більше сторони.

2. Наявність узгодження волі.

3. Домовленість між сторонами.

При цьому кожна наступна з цих ознак є частковим випадком попередньої.

Такою сукупністю ознак прийнято характеризувати договір. Проте неможливо не зауважити, що, аналізуючи кожну із ознак, виявляємо, що вона може бути притаманна не лише договору, але й іншим правочинам, актам, правомірним діям.

Для договору необхідно не менше двох сторін, волі яких часто протиставлені одна одній. Саме наявність у договорі відособлених воль суб’єктів договору, а звідси і наявність сторін в договорі може слугувати універсальною та унікальною ознакою договору. На нашу думку, лише така ознака властива для усіх видів договорів, та водночас відокремлює договір від інших правових актів. Універсальність даної ознаки полягає в тому, що вона спостерігається у договорі будь-якого типу, універсальною ознакою володіє будь-який договір і не володіє жоден інший акт. Унікальність даної ознаки полягає в тому, що вона притаманна лише договору і не властива ніяким іншим правомірним діям.


[1] Charles Fried, Contract as Promise: A theory of Contractual Obligation (Cambridge, MA: Harvard University Press, 1981); Randy E. Barnett “A Consent Theory of Contract”, Columbia Law Review 86 (1986): С. 269-321.

[2] Charles Fried, Contract as Promise: A theory of Contractual Obligation (Cambridge, MA: Harvard University Press, 1981). – С. 42-43

[3] Jody S.Kraus “Philosophy of Contract Law”, in Jules Coleman and Scott Shapiro, eds., Th Oxford Handbook of Jurisprudence & Philosophy of Law . – Oxfrod: Oxford University Press, 2002) - С. 687-751.

[4] Randy E. Barnett “A Consent Theory of Contract”, Columbia Law Review 86 (1986): 269-321 - C. 269

[5] Brian H.Brix. The Ethics of Consent: Theory and practice. Edited by Franklin G.Miller and Alan Wertheimer. Oxford university press, 2010. - с.251; Barabara H. Fried, “What’s Morality Got to Do With It?” [Електронний ресурс] Harvard Law Review Forum 120 (2007): 53-61. - Режим доступу: http://harvardlawreview.org/forum/issues/120/jan07/bfried.pdf

[6] Иоффе О.С. Избранные труды: в 4 т. Т. 3. Обязательственное право / О.С.Иоффе. – СПб.: Издательство «Юридический Центр Пресс», 2004. – 837 с. - С. 75.

[7] Корецкий А.Д. Договорное право России. Основы теории и практика реализации / А.Д.Корецкий. – М.: ИКЦ «МарТ»; Ростов н/Д: Издательский центр «МарТ», 2004. – 528 с. – С. 19.

[8] Зозуляк О.І. Сутність договору як правової форми, в якій реалізується цивільна правосуб’єктність юридичних осіб / О.І.Зозуляк // Приватне право та підприємництво. Збірник наукових праць. Вип.10, 2011 р. / за ред. Крупчан О.Д. (гол.ред.) та ін. – К.: НДІППіП НАПрНУ, 2011. – 216 с. – (С. 109-112). - С. 111.

[9] Бервено С. М. Проблеми договірного права України: монографія / С.М.Бервено. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 392 с.

[10] Сибільов М. М. Загальні положення регулювання відносин у сфері надання послуг за проектом нового Цивільного кодексу України / М.М.Сибільов // Вісник Академії правових наук України. – 1996. - №4. – С.88.

[11] Сибільов М. М. Загальні положення регулювання відносин у сфері надання послуг за проектом нового Цивільного кодексу Украхни / М.М.Сибільов // Вісник Академії правових наук України. – 1996. - №4. – С.93.

[12] Цивільне право України: підручник / за ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової, Р.А.Майданика. – 3-тє вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2010 – 976 с - С.504.

[13] Шимон С. Юридичне значення «домовленості» в цивільному праві // Розвиток цивільного законодавства. Посткодифікаційний період. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 175-річчю київського національного університету ім. Т.Шевченка. – К.: Освіта, 2010. – 292 с. - С.128-129.

[14] Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая: Общие положения: Изд. 2-е, испр. / М.И.Брагинский, В.В.Витрянский. - М.: «Статут», 1999. - 848 с. – С.233.

[15] Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве / И.Б.Новицкий, Л.А. Лунц. - М.: Госюриздат, 1954. – 416 с. – С.94.

[16] Бервено С. М. Проблеми договірного права України: монографія / С.М.Бервено. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 392 с. – С.11.

[17] Халфина Р.О. Договор в английском гражданском праве / Р.О.Халфина. - М., 1959. - 319 с. – С.50.

[18] Иоффе О.С. Обязательственное право / О.С.Иоффе. – М.:Юрид. лит., 1975. – 872 с. – С.26.

[19] Спасибо-Фатєєва І.В. Акціонерні товариства: акції, власність, корпоративне управління:монографія / І.В. Спасибо-Фатєєва. – Харків: Вид.дім «Райдер», 2002. - 171 с. – С.152.

[20] Верб С.А. Типовые и примерные договоры как средство правового регулирования общественных отношений / С.А.Верб // Договорная дисциплина в советском гражданском праве. – Свердловск, 1985. – 152 с. – С.146-147.

[21] Иоффе О.С. Советское гражданское право / О.С.Иоффе. – М.: Юрид.лит., 1967. – 494 с.

[22] Гражданское право: учебник в 2т. Том І. / Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. – М. : Издательство БЕК, 2002. – 816 с. – С.26.

[23] Зозуляк О.І. Договір як правова форма реалізації цивільної правосуб’єктності юридичних осіб: автореф. дис. … канд. юрид.наук / О.І.Зозуляк. - Київ, 2010. - С.3.

[24] Боднар Т.В. Договірні зобов’язання в цивільному праві: (Заг. положення): Навч.посіб. / Т.В.Боднар. – К.:Юстиніан, 2007. – 280 с. - С.36.

[25] Груздев В.В. Возникновение договорного обязательства по российскому гражданскому праву: монография / В.В.Груздев. – М.: Волтерс Клувер, 2010. – 272 с. - С.30

[26] Гражданское право: Учебник в 2-х т. Том 2 / Отв. ред Е.А.Суханов. - М.: БЕК, 2003. - С.42

[27] Иоффе О.С. Избранные труды: в 4 т. Т. 3. Обязательственное право / О.С.Иоффе. – СПб.: Издательство «Юридический Центр Пресс», 2004. – С.76.

[28] Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая: Общие положения: Изд. 2-е, испр. - М.: «Статут», 1999. - 848 с. – С.233.

[29] Александров Н.Г. Право и законность в период развитого социалистического коммунизма / Н.Г.Александров.- М., 1961. – 176 с. – С.157-158.

[30] Тагиев А.С. Вопросы законности в договорных правоотношениях и свобода договора в гражданском праве / А.С.Тагиев. – М., 2004. – 124 с. – С.12.

[31] Егоров Ю.П. Сделки как средства индивидуального регулирования общественных отношений: дис. …канд.юрид.наук / Ю.П.Егоров. - Екатеринбург, 1993. – С.48.

[32] Журавлев Н.П. Многосторонние сделки в совестком граждаснком права: автореф. дис. … канд.. юрид. наук / Н.П.Журавлев. – М.,1984. - 23 с. - С.14.

[33] Ансон В.Договорное право / В. Ансон. – М.: Юридическая литература, 1984. - 463 с.

[34] Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве / О.А.Красавчиков. - М., 1958. – 183 с. – С.120.

[35] Черепахин Б.Б. Правопреемство по советскому гражданскому праву / Б.Б.Черепахин. – М.:Статут, 2001. - С. 332.

[36] Васильєва В.В. Оферта і акцепт як етапи укладення договору // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України [текст] : Збірник наукових статей. Випуск 26. – Івано-Франківськ: Прикарпатський національний університет імені В.Стефаника, 2011. – 275 с. - С.99-105 – С.104.

[37] Егоров Ю.П. Сделки как средства индивидуального регулирования: дис. … канд.юрид.наук / Ю.П.Егоров. - Екатеринбург, 1993. – 212 с. – С.53.

[38] Бродовський С.О. Спірні питання поняття одностороннього правочину / С.О.Бородовський // Актуальні питання цивільного та господарського права: науково-практичний журнал. - №4 (23). – 2010. с. 4-8. - С.6.

[39] Красавчиков О.А. Граждаские оргоанизационно-правовые отношения / О.А.Красавчиков // Сов. государство и право. - 1966. - № 10. - с.55-57.

[40] Гражданское и торговое право капиталистических государств. Ч.2 / Отв. ред Р.Л. Нарышкина. - М.: Международные отношения, 1984. - С.6.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...