Главная Обратная связь

Дисциплины:






Правові засади вирішення земельних спорів



Розпочата в 90-х роках у нашій країні економічна реформа з метою переходу національної економіки до ринкових засад, насамперед викликала істотні зміни підстав та умов землеволо­діння та землекористування. Земельна реформа, яка проводиться на основі різноманітності прав на землю та їх рівноправного функціонування, переходу до різних форм господарювання на землі та формування багатоукладної економіки, значно впли­нули на характер і зміст земельних відносин. А останні істотно змінили причини виникнення та види земельних спорів, що випливають із земельних та пов'язаних з ними відносин.

Засадами, на яких ґрунтуються розгляд та вирішення зе­мельних спорів є положення Конституції, зокрема ст. 8 (про пряму дію конституційних норм), ст. 14 (про гарантованість права власності на землю), ст. 124 (про поширення судової юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі). Ці конституційні положення знайшли свій подальший розвиток у ЗК. У гл. 25 ЗК закріплено відокремлену групу норм, що визначають умови і порядок розгляду земельних спорів.

Звичайно, законодавчі засади розгляду та вирішення земель­них спорів є важливою гарантією захисту суб'єктивних прав і законних інтересів власників землі і землекористувачів. При вирішенні земельних спорів має місце не тільки правозастосовна діяльність, пов'язана з врегулюванням розбіжностей, що виникають під час тлумачення земельного права. Прийняте рішення з земельного спору може породжувати відмову від неправомірних вчинків, визнання суб'єктивного права на зе­мельну ділянку, припинення дій, що порушують законні інтереси землевласників, виконання покладених обов'язків в натурі, відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного за­конодавства, тощо.

Земельне законодавство не містить визначення поняття земельних спорів. Однак його можна сформулювати на під­ставі змісту норм ЗК. Виходячи з цього, під земельними спорами слід розуміти неврегульовані розбіжності, що пов'язані із засто­суванням норм земельного законодавства щодо володіння, корис­тування і розпорядження земельними ділянками та реалізацією інших прав на землю, які виникають між суб'єктами земель­них відносин і підлягають вирішенню у встановленому законом порядку.

Земельні спори можуть виникати з різних причин. Найбільш розповсюдженими з них є: неврегульованісгь або неповнота урегульованості відповідних відносин чинним законодавством; внутрішня суперечливість самих норм земельного законодавства, що регулюють однотипні відносини; протиріччя між нормами земельного законодавства та нормами інших природноресурсових галузей законодавства, що регулюють близькі за своїм змістом положення; не узгодженість між нормами-принципами право­вого регулювання земельних відносин та нормами-правилами земельного законодавства; недостатня юридична кваліфікація посадових осіб, що застосовують земельно-правові норми; розбіжності у праворозумінні та недостатня правова поінформова­ність учасників земельно-правових спорів.



У чинному ЗК змінено не тільки розташування норм про земельні спори, а й підстави їх поділу на певні види. Його зміст дозволяє розподіляти 4 види таких спорів: 1) спори з приводу володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що становлять власне земельні спори; 2) спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей, що по суті є адміністративно-територіальними спорами; 3) спори з правил добросусідства, встановлення обмежень щодо вико­ристання земель та земельних сервітутів; 4) спори, що пов'язані із земельними відносинами.

До останніх можна віднести майнові спори, пов'язані із земле­володінням або землекористуванням, спори щодо відшкодування збитків та втрат власників землі та землекористувачів, спори, пов'язані з платою за землю та деякі інші спори. На відміну від попереднього ЗК, чинний земельний закон не виділяє такі спори в окремі види. Однак це не означає, що вони зникли чи втратили своє значення. Навпаки, зазначені спори залишають­ся поширеними на практиці і їх вирішення викликає значні труднощі.

У літературі немає єдиної думки щодо правової природи спорів, пов'язаних з відмовою конкретного органу задоволь­нити заяву або клопотання про надання земельних ділянок. На підставі земельного законодавства, яке діяло раніше, І.0. Иконицька відносила такі спори до земельних3. За твердженням М.М. Осокіна, яке ґрунтувалося на оновленому змісті земель­ного законодавства, спори, що виникають з приводу відмови компетентного органу у наданні земельної ділянки, не є земель­ними4. Останній підхід до правової природи зазначених спорів є більш реальним, оскільки вони не пов'язані з порушенням суб'єктивного права на конкретну земельну ділянку. Предметом спору тут є не конкретний земельний наділ, а рішення відпо­відного владного органу5. Крім того, оскарження в суді такого рішення розглядається не в порядку позовного впровадження, а в порядку впровадження по справах, що виникають з адмі­ністративно-правових відносин, які не відрізняються від роз­гляду інших оскаржуваних рішень органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб.

У правовій доктрині земельні спори визначаються по-різному:

• як «особливий вид правових відносин, в основі яких знаходяться розбіжності, що проявляються у процесі виникнення, реалізації, зміни чи припинення земельних прав, їх охорони (захисту) у зв’язку з порушенням прав та законних інтересів (чи їх визнанням) власників земельних ділянок, землекористувачів, у тому числі й орендарів земельних ділянок та інших суб´єктів земельних правовідносин»;

• як «неврегульовані конфлікти з приводу надання та вилучення земель, встановлення прав на них, встановлення та обмеження повноважень власників, володільців і користувачів землі, порушення майнових прав та інтересів, що захищаються, учасників земельних відносин»;

• як «спір з приводу наявного субактивного права на конкретну земельну ділянку в особи, якій вона надана (відведена у встановленому порядку)».

На наш погляд, земельними можна вважати будь-які спори, що виникають із земельних відносин.

Відповідно до ст. 158 ЗКУ, земельні спори вирішуються не лише (1) судом, а і (2) органами місцевого самоврядування та (3) виконавчої влади з питань земельних ресурсів:

«1. Земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

2. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

3. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

4. Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.

5. Уразі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом.»

Деякі вчені вказують на неконституційність даного положення. На їх думку, воно суперечить ст. 124 Конституції України, за якою правосуддя здійснюється виключно судом.

На нашу думку, суперечність у даному випадку відсутня. Слід відрізняти поняття «вирішення спору» та «правосуддя». Вважаємо, що ці поняття співвідносяться між собою як ціле і частина. Відмежувальною ознакою правосуддя є те, що при його здійсненні вирішення спору характеризується остаточністю і неможливістю оскарження прийнятого рішення до іншої системи органів.

З іншого боку, на наш погляд, норми ст. 158 ЗКУ, які дозволяють вирішувати земельні спори іншим органам, крім суду (а відповідно, і ст. ст.. 159-161 ЗКУ, які регламентують різні аспекти вирішення спорів цими органами), є декларативними і не мають практичного застосування. Вирішення спорів органами місцевого самоврядування та земельних ресурсів (ч. ч. З та 4 ст. 158 ЗКУ) не передбачає ні остаточності прийнятого

рішення, ні його обов´язковості для сторін. З огляду на це, незрозуміло, навіщо потрібно таке вирішення спору, і чи взагалі можна вважати, що спір у даному випадку «вирішується».

Певна практика розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування та виконавчої влади, втім, існує. Проте назвати такий розгляд «вирішенням» спорів важко. Наприклад, в м. Житомир діє комісія міськради по земельним спорам; аналогічна комісія діє в Костопільській міськраді; узгоджувальна комісія по розгляду спорів з приводу суміжного землекористування діє Івано-Франківській міськраді тощо.

Такі комісії, наприклад, можуть пропонувати варіанти розподілу земельних ділянок, що перебувають у спільному користуванні. Діяльність, комісій, по суті, більше нагадує не діяльність суду, а роботу медіатора-по-середника, що сприяє досягненню сторонами мирової угоди.

Трапляються випадки делегування повноважень щодо вирішення земельних спорів місцевих рад місцевим органам виконавчої влади - див., наприклад, рішення Запорізької міськради від 15.10.03 № 43 «Про делегування повноважень Запорізької міськради районним адміністраціям щодо вирішення спорів з приводу суміжного землекористування». Як вже зазначалося, на наш погляд, «вирішення» земельних спорів в описаних випадках і повноваженням назвати важко, тому питання про те, чи відповідає закону делегування таких «повноважень», на детальний розгляд не заслуговує.

У більшості випадків спроба вирішити спір в позасудовому порядку виявляється невдалою, і врешті-решт спір опиняється на розгляді суду. З огляду на сказане, зосередимо увагу на вирішенням спорів судом.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...