Главная Обратная связь

Дисциплины:






Право землекористування та його види



Здійснення земельної реформи, перехід до ринкових умов гос­подарювання на землі, законодавче закріплення різних форм влас­ності на землю і розширення можливостей використання земель­них ресурсів на підставі права власності значно звузили сферу за­стосування права землекористування. Але воно не втратило свого значення як передбачений законом спосіб добування корисних властивостей землі. Право землекористування в оновленому ви­гляді дістало закріплення в новому ЗК й успішно застосовується у сфері регулювання земельних відносин.

В юридичній літературі право землекористування розглядається насамперед як правовий інститут, що охоплює сукупність од­норідних земельно-правових норм, які закріплюють і регулюють підстави, умови та порядок надання, зміни і припинення викорис­тання земельних ресурсів. Таким чином, право землекористування є системою закріплених у земельному законодавстві правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов 'язані з добуванням корисних влас­тивостей земельних ресурсів.

Водночас право землекористування виступає як правомочність фізичної або юридичної особи щодо користування земельною ділянкою і є правовідношенням, що виникає у процесі викорис­тання земельних ресурсів. Воно дає його володарю можливість до­бування корисних властивостей конкретної земельної ділянки. Як правовідношення це право включає сукупність прав і обов'язків, пов'язаних зі здійсненням землекористування. Отже, право земле­користування має комплексний характер, що систематизує законо­давчі вимоги і об'єднує їх у земельно-правовий інститут, а також охоплює правомочності суб'єктів — користувачів конкретних зе­мельних ділянок та регламентує права й обов'язки землекористу­вачів, які реалізуються у правовідносинах.

Право землекористування як важливий правовий інститут пра­вомочності землекористувача і земельного правовідношення ґрун­тується на фундаментальних конституційних положеннях та вимо­гах земельного законодавства. Йому притаманні певні принципи як основні засади його правового регулювання. Вони відображені у загальних принципах земельного законодавства, передбачених ст. 5 ЗК, закріплені в його нормах, присвячених правовому регулюван­ню використання окремих категорій земель, є складовою частиною змісту прав і обов'язків землекористувачів тощо.

Основними принципами права землекористування є: його похідність від права власності на землю; використання земельних ділянок за основним цільовим призначенням; раціональне викори­стання й ефективна охорона земельних ресурсів; поєднання особ­ливостей використання землі як основного засобу виробництва, просторово-територіального базису і природного ресурсу; пріори­тетність екологічної безпеки при використанні земельних ресурсів; гарантованість прав на земельні ділянки і прав землекористувачів тощо. Не всі ці принципи належать до права землекористування, у зв'язку з чим вони не дістали повного відображення у земельному законі. Цим обумовлюється необхідність розгляду деяких з них сто­совно до права землекористування.



Принцип похідності права користування земельною ділянкою від права власності на землю полягає в тому, що саме виникнення цьо­го права залежить від особи, яка володіє правом власності на неї. Право користування власника землі є його правомочністю, на підставі якої він добуває корисні властивості земельної ділянки. А землекористувачі здійснюють право користування нею в обсязі й межах, визначених власником. Таким чином, правомочність земле­користувача спирається на право користування власника. При цьо­му власник може передавати землекористувачу своє право корис­тування як у повному, так і в обмеженому обсязі. Наприклад, дер­жава як власник землі, що надає земельну ділянку в постійне ко­ристування через свої уповноважені органи, може передавати зем­лекористувачу право користування в повному обсязі. Юридична або фізична особа — власник земельної ділянки, передаючи її у во­лодіння і користування за договором оренди, може зробити в ньо­му застереження щодо обсягу прав орендаря, залишаючи окремі з них за собою.

Право на надання орендарем земельної ділянки в суборенду не змінює суті розглядуваного принципу, оскільки суборендний різновид землекористування також виникає на підставі згоди орендодавця, яким є власник земельної ділянки. Принцип похідності права землекористування від права власності дістає ви­яв й у тому, що власник земельної ділянки може вимагати припи­нення права землекористування на підставах і в порядку, передба­чених законом.

Принцип використання землі за основним цільовим призначенням є надзвичайно важливим для використання земельних ресурсів.

Незважаючи на його традиційне закріплення у нормах земельного права, у новому земельному законі цей принцип зазнав деякихзмін. Так, згідно з ч. 1 ст. 19 ЗК землі України за основним цільо­вим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільського­сподарського призначення;землі житлової та громадської забудо­ви; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного при­значення;землі оздоровчого призначення;землі рекреаційного призначення;землі історико-культурного призначення;землі лісо­вого та водного фондів; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Відмінність наведеного категоріального поділу земельних ре­сурсів від того, що існував раніше, полягає не тільки в розширенні самих категорій земель на підставі відособлення колишньої загаль-_ної категорії земель природоохоронного, оздоровчого, рекре­аційного та історико-культурного призначення у самостійні кате­горії, айв їхньому розмежуванні за основним цільовим призначен­ням. Якщо раніше землі поділялися за цільовим призначенням, яке передбачало лише їх категоріальне призначення, то нині вони поділяються за основним цільовим призначенням, яке передбачає їх використання й у супутніх цілях.

Законодавчий поділ земельних ресурсів за основним цільовим призначенням більш адекватно відображає здійснення права кори­стування ними. Про це свідчать реальні обставини, коли, напри­клад, землі сільськогосподарського призначення використовуються не тільки з метою виробництва сільськогосподарської продукції, а й для зведення внутрішньогосподарських споруд та дорожнього будівництва, а землі житлової та громадської забудови — не тільки у будівельних цілях, а й для прокладання комунікацій тощо.

Водночас реалізація розглядуваного принципу здійснюється й на рівні визначення основного цільового призначення конкретної земельної ділянки. Це передбачається у рішенні про надання зе­мельної ділянки в постійне користування та дістає вияв у держав­ному акті, обумовлюється в договорі оренди земельної ділянки та фіксується у державному реєстрі. Відхилення землекористувача від основного цільового призначення земельної ділянки є правопору­шенням і може бути підставою для припинення права землекорис­тування. Тому актуальною є проблема законодавчого розмежуван­ня ознак основного та супутнього цільового призначення земель­ної ділянки.

Принцип раціонального використання та ефективної охорони зе­мельних ресурсів також є традиційним принципом земельного зако­нодавства. Проте правові вимоги щодо раціонального використан­ня й ефективної охорони земельних ресурсів не містять законодав­чих критеріїв. Через це вони мають юридично невизначений харак­тер, що ускладнює раціональне використання та ефективну охоро­ну земельних ресурсів правовими засобами.

Гостра необхідність раціоналізації землекористування у нашій країні виникла у зв'язку з розширенням екстенсивного використання земельних ресурсів. Водночас раціональне землекористуван­ня є реальним засобом їх ефективної охорони. У зв'язку з цим звер­тає на себе увагу постанова Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. "Про основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечен­ня екологічної безпеки", в якій раціональне природокористування розглядається поряд з охороною довкілля. Більше того, основні пріоритети охорони навколишнього природного середовища виз­начені через раціональне використання природних ресурсів. До них, зокрема, віднесено формування збалансованої системи приро­докористування та адекватної структурної перебудови виробничого потенціалу економіки й екологіеація технологій у сільському гос­подарстві, промисловості, енергетиці, будівництві та на транспорті. Реалізувати ці пріоритети передбачається за допомогою охорони ч земельних ресурсів від забруднення та нераціонального викорис­тання, а також збереження та розширення територій з природним станом ландшафту.

Принцип раціонального використання та ефективної охорони земельних ресурсів під час здійснення землекористування ре­алізується в двоєдиному нерозривному процесі. Він являє собою економічно необхідне й екологічно обґрунтоване використання зе­мельних ресурсів, за якого одночасно враховуються економічні та екологічні інтереси людини і суспільства1. Тому правовими кри­теріями раціонального використання й ефективної охорони земель є додержання вимог щодо забезпечення їх родючості та екологічно обґрунтованого використання.

Законодавчі вимоги до раціональногввикористання земельних ресурсів досить різноманітні. До них, зокрема, належать вимоги щодо забезпечення максимального виходу продукції в результаті використання конкретної земельної ділянки, застосування передо­вих, апробованих і науково обгрунтованих технологій під час ос­воєння земельних площ тощо. Так, раціональним використанням земельної ділянки, наданої в користування, може вважатись одер­жання максимальної кількості продукції з кожної одиниці земель­ної площі, зосередження внутрішньогосподарських будівель та інших засобів виробничо-господарської діяльності на мінімальних земельних площах тощо. Особливо жорсткими є вимоги земельно-'го закону до використання техногенно забруднених земель. Так, відповідно до ч. 1 ст. 170 ЗК техногенно забруднені землі сільсько­господарського призначення, на яких не забезпечується одержання продукції, що відповідає встановленим вимогам (нормам, прави­лам, нормативам), підлягають вилученню із сільськогосподарсько­го обігу та консервації.

Більш конкретними є законодавчі вимоги до охорони земельних ресурсів. Згідно з ч. 1 ст. 164 ЗК охорона земель, зокрема, включає:

захист їх від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами ви­робництва, хімічними та радіоактивними речовинами й від інших несприятливих природних і техногенних процесів; запобігання погіршенню естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів; консервація деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь.

Особливі вимоги передбачені для охорони ґрунтового шару зе­мельних ділянок. Так, відповідно до ч. З ст. 168^3К при здійсненні діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару грунту, землекористувачі повинні здійснювати зняття, складування і зберігання поверхневого шару ґрунту та нанесення його на ділян­ку, з якої він був знятий (рекультивація), або на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей. Додер­жання зазначених вимог у процесі землекористування забезпечує досягнення максимальних економічних результатів та ефективну охорону земель від негативного виробничо-господарського та іншого шкідливого впливу.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...