Главная Обратная связь

Дисциплины:






Поняття, предмет і метод конституційно-процесуального права



традиційно термін “конституційно-процесуальне право” вико­ристовується у правознавстві для позначення, по-перше, відповідної галузі національного права держави, по-друге, галузевої юридичної науки, і по-третє, однієї з провідних навчальних дисциплін у сфері вищої юридичної освіти.

Отже, конституційно-процесуальне право це система процесу­ально-правових норм, які закріплюють, регулюють та охороняють порядок суспільних відносин, що виникають у зв’язку з реалізаці­єю суб’єктами конституційних відносин своїх прав і обов’язків, які складаються в процесі організації і здійснення верховної державної влади.

Об’єктивна необхідність існування та функціонування конститу­ційно-процесуального права обумовлюється потребою встановлення певного порядку здійснення у конкретних конституційно-правових відносинах суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків їх учасників. Конституційно-процесуальне право є похід­ним від конституційного права і покликане забезпечувати потреби ефективної реалізації останнього.

У Великій Британії, яка вважається прабатьківщиною не лише класичного парламентаризму, а й фундаментальних засад сучасної демократії, давно існує твердження: “Законність — це процедура”. таке розуміння значення процедури для ефективної реалізації мате­ріального права вельми позитивно сприймається в сучасному світі, що знаходить свій вираз в активному розвитку процесуальних га­лузей права багатьох прогресивно-демократичних країн світу. адже встановлення чітко визначеної процедури реалізації прав і обов’язків учасників правовідносин обґрунтовано розцінюється як одне з суттє­вих знарядь забезпечення реального правового порядку в громадян­ському суспільстві.

Предмет правового регулювання є основним знаряддям поділу системи права на відповідні галузі. З одного боку, він безпосередньо впливає на якісно визначений вид суспільних відносин, які вимага­ють відповідного правового регулювання, з іншого — суспільні від­носини є тією об’єктивною основою, яка викликає право до життя і вносить у нього відповідні системотворчі ознаки.

Кожна галузь права, в тому числі і галузь конституційно-процесуального права, регламентує певний вид суспільних відносин, які потребують належного правового врегулювання. як відомо, пред­мет правового регулювання — це сукупність якісно однорідних суспіль­них відносин, врегульованих правовими нормами. предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив конкретних норм права. а оскільки конституційно-процесуальні норми спрямовані на регулювання порядку здійснення юридичних прав і обов’язків, визначених нормами конституційного матеріаль­ного права, предметом правового регулювання конституційно-процесуального права можна вважати ті суспільні відносини, які ви­никають у зв’язку з реалізацією суб’єктами конституційних відносин своїх прав і обов’язків, що складаються в процесі організації і здійснен­ня верховної державної влади, реалізації народовладдя, здійснення місцевого самоврядування, реалізації прав, свобод та законних інтер­есів людини і громадянина, взаємодії держави і особи тощо.



Конституційно-процесуальне право впливає на суспільні від­носини за допомогою притаманних йому специфічних способів і засобів, які є методами конституційно-процесуального права. слід відзначити, що метод конституційно-процесуального регулю­вання — це сукупність засобів і способів, за допомогою яких упо­рядковуються суспільні відносини, що складають предмет галузі конституційно-процесуального права. Застосування різних методів конституційно-процесуального регулювання дозволяє забезпечити стабільне функціонування інститутів публічної влади, гарантує ре­альне народовладдя, відповідні охорону й захист прав і свобод лю­дини і громадянина. Метод конституційно-процесуального права від­значається такими загальними ознаками:

??? імперативним та універсальним характером;

??? колом суб’єктів, яких держава визнає правоздатними та дієз­датними;

??? порядком (процедурою) формування, встановлення та зако­нодавчого закріплення юридичних прав і обов’язків суб’єктів, їх безпосередньої реалізації;

??? максимально високим юридичним рівнем;

??? значним ступенем визначеності змісту засобів і способів, за допомогою яких має здійснюватися юридична процедура реа­лізації прав і обов’язків суб’єктів.

Специфіка методу конституційно-процесуального права полягає в тому, що він становить собою сукупність способів регулювання по­ведінки суб’єктів конституційно-правових відносин в процесі здій­снення ними належних їм на правових засадах суб’єктивних юридич­них прав і суб’єктивних юридичних обов’язків, якими вони володіють як безпосередні або опосередковані учасники цих відносин.

Для конституційно-процесуального права, як і для усіх інших галузей публічного права, характерним є домінування імперативно­го методу правового регулювання над диспозитивним, за якого від­носини між суб’єктами права ґрунтуються на засадах субординації. З огляду на це їх поведінка чітко регламентується, способи і засоби реалізації прав та обов’язків визначені процесуальним законом і від волі самих суб’єктів, як правило, не залежать.

Система джерел конституційно-процесуального права, яка являє собою організовану сукупність взаємопов’язаних нормативно-правових актів, що містять конституційно-процесуальні норми, включає:

  • Конституцію України, яка як основний Закон держави має вищу юридичну силу і пріоритет перед іншими правовими актами (в тому числі й міжнародними), які приймаються на ?її основі і повинні їй відповідати. Конституція — це базовий за­конодавчий акт, положення якого є вихідними для усіх інших галузей права, позаяк вона є законом, що визначає принципи регулювання всіх суспільних відносин, які виникають у дер­жаві;
  • акти всеукраїнського та місцевих референдумів як акти без­посередньої влади народу, що виступає її єдиним носієм;
  • закони України, інші нормативні акти Верховної ради Украї­ни;
  • нормативні укази президента України;
  • нормативні постанови Кабінету Міністрів України;
  • накази, інструкції та інші підзаконні акти центральних та міс­цевих органів виконавчої влади;
  • рішення та висновки Конституційного суду України;
  • правові акти Верховної ради автономної республіки Крим і рішення ради міністрів автономної республіки Крим;
  • статути територіальних громад, інші акти органів місцевого самоврядування;
  • нормативно-правові (наприклад, Конституційний договір між Верховною радою України та президентом України “про основні засади організації та функціонування держав­ної влади та місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України” від 8 червня 1995 р.) та міжнародно-правові договори України.

Джерелами конституційно-процесуального права України є також нормативно-правові акти колишньої Української РСР, які діють на території України на підставі принципу правонаступництва або на період до прийняття нових нормативно-правових ак­тів з відповідних питань. так, згідно зі ст. 3 Закону України “про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 р., закони Укра­їнської РСР та інші акти, ухвалені Верховною радою Української РСР, діють на території України, якщо вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України. а в п. 1 перехідних положень (розділ XV) Конституції України зазна­чено, що закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чин­ності Конституцією України, є чинними в частині, що не суперечить Конституції України.

Джерелами конституційно-процесуального права в принципі мо­жуть виступати також конституційно-правові звичаї — норми, які ре­гулюють політико-правові суспільні відносини, пов’язані з організаці­єю та здійсненням державної влади, виникають внаслідок тривалого і однакового застосування учасниками конституційно-процесуальних відносин на практиці, та забезпечуються або санкціонуються держа­вою. до конституційних звичаїв відносять звичаї, які виникають як результат укладення конституційних угод або впровадження конвен­ційних норм, а також звичаї, які складаються поза межами дії кон­ституційного механізму і лише санкціонуються державою як сталі конституційно-процесуальні норми.

Зрештою, джерелом конституційно-процесуального права ви­ступають також конституційні прецеденти як об’єктивовані рішення органів державної влади у конкретній справі, яким надається фор­мальна обов’язковість при вирішенні наступних аналогічних справ. до конституційних прецедентів можна віднести низку парламент­ських актів, а також рішення Конституційного суду України як акти конституційного судочинства, якими, по-перше, визначається правова політика (принаймні, встановлюється її загальний орієнтир, основний вектор), якої повинні додержуватися при прийнятті но­вих нормативно-правових актів правотворчими органами держави; по-друге, вносяться певні зміни до чинної системи національного законодавства (при прийнятті рішень з питань визнання неконсти­туційними законів, інших правових актів; офіційного тлумачення Конституції та законів), уточнюється зміст і межі правового регулю­вання.

У системі національного права конституційно-процесуальне право посідає особливе і специфічне місце, що обумовлено такими причинами:

а) особливим предметом правового регулювання;

б) основним джерелом конституційно-процесуального права виступає Конституція України — базовий юридичний акт, положення якого є вихідними для всіх інших галузей як мате­ріального, так і процесуального права;

в) конституційно-процесуальне право встановлює порядок ре­алізації прав і обов’язків суб’єктів конституційно-правових відносин, унормовуючи тим самим процес правотворення і правореалізації у всіх сферах суспільного життя в цілому.

Конституційно-процесуальне право тісно співвідноситься із кон­ституційним правом, однак не ототожнюється і не поглинається ним, воно лише встановлює для нього способи і порядок реалізації, чим деталізуються і конкретизуються юридичні приписи конституційно-правових норм.

3. Предметом конституційного права, з огляду на його соціальну роль та функції, є основоположні суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення повновладдя Українського народу. Це передусім політичні відносини, які істотно впливають на інші суспільні відносини, визначають їхні головні структурні та функціональні характеристики. Ці обставини визначають найістотніші функції Конституції, серед яких особливе значення мають установчі, інтегруючі, системотворчі та інші функції.

Конституція вносить системність у право, є ефективним системоутворюючим фактором правової системи, закріплює вихідні засади формування і дії національного права, наповнює його своїм змістом, пронизує єдиними принципами та ідеями.

Норми Конституції "переливаються" в норми інших галузей права, є їхнім джерелом.

Місце і роль конституційного права визначається також характером його співвідношення з приватно-правовими та з іншими галузями публічного права.

Вихідним тут є положення загальної теорії права про те, що система права ділиться на дві підсистеми: публічне право і приватне правову межах цієї підсистеми права формуються галузі законодавства: в рамках публічного права - конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове; в рамках приватного - цивільне, сімейне, трудове та інші галузі законодавства. Безперечно, такий поділ досить умовний, оскільки норми однієї галузі проникають в інші, переплітаються з ними.

Роль Конституції полягає в тому, що вона забезпечує збалансованість публічних і приватних засад у праві насамперед тим, що закріплює багатоманітність власності, її статус і співвідношення між її видами, соціальну спря-мованість (функцію) держави тощо. Цим самим Конституція закладає основи цивільного права. Іншими словами: нормуючи відносини між суб'єктами влади і підпорядкованими цій владі, Конституція утверджує себе як головне джерело публічного права, а конституційне право є його основною галуззю.

З іншого боку, визначаючи статус особи, індивіда в суспільстві, конституційне право закладає підвалини приватного права, яке регулює відносини між індивідами.

Конституційне право як право "соціального служіння" і як публічне право "має на меті добро загалу, а як право приватне - добро окремої людини. Право публічне намагається осягнути добро людини через здійснення добра суспільства, а право приватне намагається осягнути добро суспільства забезпеченням добра особи".

Індивідуалізм приватного права полягає в тому, що суб'єкт реалізує свій безпосередній (індивідуальний) інтерес, може захищати його, чекати на публічно-правове визнання і захист з боку державних інституцій.

Конституційне право (як право публічне) виконує функцію "соціального служіння". Зміст такої функції полягає в тому, що конституційне право визначає основи повновладдя Українського народу, зокрема політичні відносини у сфері організації і здійснення публічної влади, відносини між суб'єктами такої влади з переважним ви-користанням імперативного методу конституційно-правового регулювання. Підпорядкування, субординація, односторонність, беззаперечна обов'язковість - такі основні риси даного методу.

Більшості норм конституційного права властива імперативність. Такі норми складають кістяк правопорядку. Відступ від них шляхом укладання приватно-правових договорів, контрактів, угод, тобто дозволених правових форм встановлення юридичних прав і обов'язків між суб'єктами конституційно-правових відносин, суворо забороняється. Адже ні політичні права, ні влада не можуть стати власністю особи.

Цим підкреслюється і різниця між конституційним та цивільним правом, і той факт, що деякі норми конституційного права є нормами цивільного права. Скажімо, конституційне закріплення приватної власності дає підстави для розробки цього інституту цивільним правом1.

Існує тісний зв'язок між конституційним правом та іншими публічними галузями права, насамперед, з адміністративним, фінансовим тощо. Спільним тут є те, що основою нормування цих галузей є публічний інтерес, структура, організація і діяльність державної влади.

Найбільш тісний зв'язок конституційного права з адміністративним правом, яке регламентує управлінську ді-яльність держави, визначає її форми й методи. Одна з функцій останнього - переведення в динаміку суспільних відносин статичних положень конституційного права, яке встановлює основи системи і організації виконавчої влади, юридичної відповідальності, в тому числі адміністративної відповідальності.

Адміністративне право реалізує можливості конституційного статусу органів управління, а його санкції в певних випадках здійснюють захист норм конституційного права.

Водночас адміністративне право - цілком самостійна галузь національного права, яка має свій предмет і метод регулювання. Воно визначає статус органів управління, регламентує їхню діяльність у сфері управління, основи їхніх взаємовідносин з іншими суб'єктами права.

Тісний зв'язок між конституційним і фінансовим правом, предметом якого є регулювання мобілізації, розподілу й використання державних грошових фондів. Основи такої діяльності закладені в нормах конституційного права, причбму це здійснюється як на рівні Конституції, так і на рівні інших джерел конституційного права, наприклад Закону "Про місцеве самоврядування в Україні". У свою чергу, норми фінансового права регулюють фінансування суб'єктів конституційного права - Верховної Ради, Конституційного Суду, органів місцевого самоврядування, Фінансово-правовим нормам також властивий імперативний, владнокатегоричний характер, однак вони не мають політичного характеру, оскільки регулюють майнові (грошові) відносини.

Тісний зв'язок конституційного права із таким різновидом публічного права, як кримінальне право, особливістю якого є те, що його норми містять заборони на певну поведінку під загрозою застосування репресивного за змістом покарання. Конституція визначає зміст і принципи кримінальної політики, її мету й соціальну спрямованість. У свою чергу, кримінально-правові норми здій-снюють охорону багатьох конституційно-правових норм.

Конституційне право, закріплюючи систему, принципи організації та діяльності судової влади, встановлює тим самим вихідні засади для кримінально-процесуального, цивільно-процесуального права та конституційного судочинства (конституційного процесу).

Причому останнім часом взаємозв'язок між конституційним і вказаними галузями права розширюється й змінюється. Це зумовлюється, крім всього іншого, розширенням сфери конституційно-правового регулювання, "втягуванням" в його орбіту нових суспільних відносин, встановленням та функціонуванням нових консти-туційно-правових інститутів - президентства, референдумів, наповнення "старих" інститутів новим змістом. Так, до Цивільно-процесуального кодексу України внесена спеціальна глава 30-Б "Скарги на відмову зареєструвати претендента кандидатом у Президенти України та на рішення про визнання виборів Президента України недійсними".





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...