Главная Обратная связь

Дисциплины:






Марко Вовчок. Три долi 2 страница



юпчинi, бiленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама

вона говорила небагато, а людям одмовляла любенько, ввiчливо, якось

учасливо, мiсто б вона пожалувати хотiла. Вона частенько поглядала на

Чайченка i на нас. Се була Чайченкова мати.

Обiдня година; нiщо не правдить мого сну... А по обiдi понаходило

такого людей; розлiгся гомiн; музики заграли; танцi вистроїлись.

Танцювали вже iз добру годину, а Чайченко усе сидiв собi та тiльки

дививсь, як другi пiдкiвками крешуть. Коли його мати до його нахилилась i

щось говорила йому; пiсля того вiн зараз пiшов у танець i взяв перво

Катрю, там Марусю, там мене, там i других дiвчат, знов як тодi, не

подивившись i в вiчi жоднiй. Менi довелось сидiти коло Чайченка, може,

заговорить, кажу; подивлюся на його - де вже сей заговорить!

- Якого тут людей! - знiмаю рiч сама. Вiн озирнувся на мене i по хатi

поглянув:

- Багато гостей!

- Славне село Любчики, веселе. Ви ще тут недавно?..

- Недавно.

Так вже менi хочеться попитати, чи зостануться вони тут, - так вже!..

- Тутечки усi люди живуть доступнi такi, привiтнi... жалко вам буде їх

кидати...

- Та ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчiвськi.

В мене аж в очах ясно стало, як вiн похваливсь.

- Добре вам жити буде!

- Де жити, то жити, - почула я од його...

Повернулися ми додому. Катря смутна була. Мати питала, чи здужає? -

"Здужаю", каже.

Ведеться мiсяцiв зо два, що ми Чайченка бачимо врядичаси: то

любчiвської церкви не проспимо, а з церкви зайдемо до роду, - просять на

обiд; по обiдi гуляємо потам увесь день; то запрошали якось нашi їх до

себе, то знов вони нас.

Чайченкова мати купила хату у Любчиках, святила ту хату; нас звано i

Пилипиху з дочкою: то ми усi на вхiдчинах тих були.

На господi у себе Чайченко такий самий небалакливий, як i в людях, мати

ж його дуже ласкава i привiтно до всiх ставилась. Як вже ми додому

виходили од їх, то вона нас проводила за свою леваду та й каже Катрi:

"Коли б менi до сiї хати таку пташечку, як ти!"

Нiхто того слова не чув тихого, окрiм мене. Я Марусi се говорю, що чула

я. Вона тiльки поспитала: чи добре я чула?

З якого часу-години осмутнiла наша Катря весела. Не раз я на свої очi

бачила, що вона отеє думає-думає, та й обiллється сльозами дрiбними. Або

не знать з чого, з доброго дива обрадiє: тодi спiває, всмiхається,

червонiє. Яким вже я тихим видом не пiдходила розмовитись з нею,

розпитаться за все, так вона ж од мене посторонь. Нi менi нiчого не каже,

нi Марусi. I вже до нас так не горнеться, як давно: вже вона з своїми



мислоньками i вже любiш їй на самотi iз собою. Тепер вже сама не промовляє

слова - не залюбила i других чути - як говорять. Стала вона до дiброви

учащати.

Був гай, такий густий, пущi такi за рiчкою - все вона туди ходить. Як я

настерегла, що вона береться одного разу, - я й собi за нею назирцем

побiгла.

У самiй гущавинi дубрiвнiй, де там липина i горобина, i дуб кучерявий

посплiталися вiтами зеленими над холодною криничовиною, - забралась аж

туди та й сидить, схиливши голову. Уявилася я - вона зараз схопилась,

охмурилась... Я до неї слово зговорила... "Годi вже тобi! - промовила, -в

мене голова болить!" Попоходили укупi по гаю, послухали, як листя шумлять,

як вода точиться, та й додому прийшли. Така-то вже стала Катря

недоторклива: анi поспитати, анi загомонiти до неї! Коли б думок-гадок

своїх, а то й так нiчого менi не скаже...

Побреду до Марусi, а Маруся наче стала ще тихша, нiж була; усе вона шиє

та вишиває, усе за дiлом, усе тож в якихсь мислях... Нiякої менi поради i

од Марусi. То було усе нас тройко у любiй купцi, а то якось розiйшлися, як

зозулi в лiсi...

Однiї недiлi смуткувала я дуже сама. Катря покрилась десь, - пiшла я

собi до Марусi. Приходжу - вона сама у хатi, старої Пилипихи не було.

- Здоровенька була, Марусечко! - кажу їй. - Чого се ти сама дома?

- Та мати у гостину пiшли.

- А ти ж? Чи не болить в тебе голова, - кажу, - як в нашої Катрi? У

дiвчат, як серце наброїло, то зараз на голову звернуть...

- Я чогось нездужаю трохи, - промовила Маруся. Придивилася я на неї

пильно, та аж у крик покрикнула, - такеньки змарнiла вона дуже, А в очу ж

який смуток!

- Марусе, голубко! - кажу їй: - як ти змарнiла! I чого в тебе такi очi

смутнi?

- Да того, може, що нездужаю, - сказала на одвiт. - А як там Катря? -

питає.

- Та нема її дома давно: мабуть, у дубах сидить та думає думку. Вже, -

кажу, - й мати давно помiтили, вже й питали саму Катрю i мене. Катря не

признається... А я що скажу? Хiба свою догадочку? А бачу вже, що бiда

якась коїться: батько на Катрю позирає, - от як вiн її поспитає!..

Маруся поруч зi мною сидить i слухає, а сама словечка не промовить.

- Боже мiй! I що се лихо таке сколотилось несподiване? I ти, Марусю,

вже не така, як колись була!

Отеє такеньки сидимо, а вечор темнiє, - коли й Катря вбiгла. Обiйняла

Марусю, стиснула мене, поцiлувала, сiла коло нас. Мовчимо усi довго.

- Ну, бувай же здорова, Марусе! - кажу. - На добранiч! Вже час додому.

Чи пiдеш i ти, Катре? Тебе, - кажу, - мати, мабуть, давно дожидають. Вже й

спати пора.

- Химочко, голубочко! Марусе, голубочко! Я не хочу спати... Я, - каже,

- я того Чайченка покохала!

- Та хiба не знаємо! - веселенько я їй одмовляю: - отсе нам новина

велика!

А Маруся так-то навсправжнє її питає ще:

- Чи так се, Катре? Чи справдi, Катре?

- Нащо ти мене так питаєш, Марусю? Я його люблю.

- Чи щиро? Чи велико, сестрице? Подумай!

- Та боже ж мiй, боже! - одкаже Катря: - та я його од першого.разу

покохала. Вже я з того весiлля за ним пропадаю. Тiльки ти не вважала, а з

мене вже усi дiвчата смiються...

- Нi, - каже Маруся, - я вважала та думала: ее так... Я думала -

забудеш...

- Хiба як очi заплющу!

- То поможи тобi боже, Катре! - промовила Маруся.

- Дай тобi боже, Катре! - кажу й я. Кинулась нас цiлувати, жалувати

Катря.

- А вiн же чи полюбить? - стала тодi гадати. - Може, насмiється! Скажи,

Марусю, скажи, Химо! Чи вiн любитиме?

- Ой, трохи чи не бiльше ти од нас вiдаєш про це, Катре, - говорю, -

десь ти його бачила, абощо, бо ти чогось наче на свiт одродилася сьогоднi.

Признайся ж i нам, любко, щоб i ми знали.

- Я його бачила, - розказує. - Була я у гаях i забрела дуже далеко, аж

туди к чужосiльським левадам; iшла собi, коли чую: "Здорова була!" Глянула

- бачу його, вiри не йму. Се, кажу, моя дума щоденна, щочасна вживилася...

А вiн усе говорить до мене, усе говорить....

- Що ж вiн тобi говорив?

- Питав мене, чого зайшла, чом невесела...

- Що ж ти йому сказала? - я все її питаю; Маруся тiльки слухала.

- Так зайшла, - кажу, - гуляю собi, i я, - кажу, - весела... Тодi вiн

питав мене, чи хутко ми будемо у Любчиках, i казав, що у Красному церква

згорiла... I що був вiн у ярмарку оттодi, як ми ходили до церкви, а його

не було - вiн-то у ярмарку був, - говорив, що туга його обiймає... I

провiв мене аж до самiсiнького нашого тину. Iшов усе поруч зо мною...

Спасибi тобi, вечiр темний, i ти, доленько моя щасна!.. А Яковенко вже

рушники побрав у Ганни; на тому тижню весiлля. Пита вiн, чи будемо...

- Отсе, - кажу, - тепер треба ще на те весiлля прибиратись. Трохи й ми

з тобою там розважимось, Марусю!

- Та не знаю ще, - каже, - як мати схочуть!

- Хiба самiй не манеться? Хiба не попросиш матусi?

- Та якось вже буде, - одказала.

- Ти, - кажу, - сумуєш чогось, Марусе; чи не пiшла б ти iз нами?

А Катря тодi:

- Сумує Маруся? Чого сумує?

- Голубко, - говорить менi Маруся, - менi не смутно, а коли й буде кому

смутно, люди не розважать!

- Тiльки той, кого любиш, розважить, - озвалась Катря.

- Покохаймо кого-небудь, Марусе! - жартую. Маруся нiчого не одказала.

- Щаслива будеш, - говорить Катря.

- Покохаймо ж, Марусе! - я знов до неї.

- Не жартуй, - одкаже тихо.

Надiйшла Пилипиха. Попрощались ми й пiшли з Катрею додому. А Катря

сього вечора да така ласкава була й весела, i смирнесенька така, що я

такою її зроду не бачила.

 

V

 

Ходила Катря у Любчики нiбито заполочi позичати червоної та й

повернулася додому iк вечору така, що батько споглянув та й поспитав в

неї, де була, де ходила, а почувши де i пощо: "як така з тебе швачка, -

каже, - то дбай, щоб не позичати заполочi вдруге по чужих селах".

По тiм словi батько вийшов з хати, запаливши люльку.

- Що тобi, моя дитино! - упада вже коло Катрi мати. - Уступила до хати

бiла мов бiлочок... що тобi, доню?

- Нiчого, мамо, нiчого!

- Де вже там нiчого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з

Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дiвчата, у садок поскорилися.

- Що ж таке, Катре? - питаю.

- Сьогоднi вiн увечерi буде, - вiн сьогоднi прийде до мене...

- А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почує?

- То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чує батько,

нехай чує мати, нехай усi - я до його вийду!

- Та як батько почує, то не пустить, - кажу, - як вже ти собi там не

ймися, а мусиш зостатися тодi.

- Я не зостануся, я пiду!.. Чого ти на мене надалася, недобра

дiвчино?..

- Я тобi саму правду говорю, Катре; хiба ж я нападаюся на тебе?

- Не треба ненi такої правди, не хочу я такої! Я вже бачу, що ти менi

не щира подружниця, ти менi не хочеш у помочi стати, я сама за все стану!

- Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнiвалась? Я правду тобi виказала, та

я ж тобi i в пригодi стану, коли вже не можна iнако...

Тодi вона мене цiлувати, тодi вона мене обiймати! Почали ми змовлятись,

як дверi вiдчинити Катрi i як їй вийти. Радились i Марусi питались, що

вона думає, - сама вона нiчого не говорила й нiчого не питала, сидiла собi

тихо, як на могилцi...

Катря усе розказала, як вона у Любчиках була.

"Його мати мене покликала сама, як я йшла улицею, i жалувала мене любо,

i розпитувала, чи мене хто сватає, чи я кого вподобала... А вiн усе

оддалiк стояв, не пiдходив... Так-то вже менi гiрко стало! "Я, - кажу, -

сiї осенi замiж пiду". Як я сказала, вона як покрикне: чи ж то правда?

"Що?" - запитав вiн у матерi, а вона йому каже, що я замiж пiду восени...

Я тодi попрощалась з ними. Вона зiтхнула, провела мене трохи i каже:

"Шкода менi тебе, дiвчино!.." - що я аж слiзьми вмилася... Одiишла трохи,

стала, - та нехай хоч на їх хату подивлюся, коли вiн i виходить iз ворiт,

i йде... Я хочу далi - не можу... Дiждалась, що вiн близько до мене

зблизився... Зблизився: "Чи правда сьому?" - поспитав... Дiвчатонька,

голубоньки! Коли б же я сама знала, як я йому призналася, що я його кохаю

одного у свiтi... Довго говорити не можна було: усе знакомi люди доходжали

улицею; тодi я йому сказала - нехай прийде до мене ввечерi, вiн сказав -

прийде..."

Скоро нашi старi поснули, я випустила Катрю з хати, а сама сiла, щоб

сон не хилив, та менi не спалося: лихо та й годi дожидатись було! Нема, та

й нема, та й нема!

"Як се вона гаїться, - думалося менi. - Що їй добре, то й забула про

мене, яково тут менi дожидати, боячись... Такi-то люди на сьому свiтi!"

А там i те я згадала, що я сиротую, що вбога я та не при

батьковi-матерi зросла, живу у чужiй сiм'ї з ласки; що не пожалує нiхто

мене щиро, не любить нiхто душею усiю... I за що я перше дякувала, з того

самого тодi слiз гiрких уточила; за що було, хвалити бога, вiк байдуже, у

той час так того забажалося, так-то вже треба стало...

Горюючи-плачучи, iзвела голову, погляну - як-то округи мене сумно усе,

а у вiкно вже свiтання синiє...

Очутилася я якось одразу, та й самiй менi чудно стало; чого се я

такеньки i чим зажурилась? Хiба ж я не знала Катрi, що вона до свiту

забарить? Та й яка б то дiвчина з кохання поспiхом дбала? I чи я ж

сьогоднi всиротiла? Чи се тепер тiльки зубожiла?

Поглузувала я сама з себе та й вийшла Катрi назустрiч - за ворота. За

ворiтьми я ще довгенько зотривала її, поки аж вона прибiгла весела.

- А що, надивилася? наговорилась?

- Все я йому сказала, все... як же я його кохаю, Химо! Господи великий!

Як я його кохаю!

- А вiн же що говорив?

- Питав, чи дуже я його люблю... Вiн прийде завтра... Я його завтра

дожидатиму...

З того часу стали вже вони щовечора зiходитись. Прилучилося менi,

проводивши Катрю, того Чайченка зустрiчати. У недiлю або в свято яке iдемо

удвiйзi з Катрею, немов погуляти ранком тихим, то й вгледжу, було, я

Чайченка, - усе вiн наче смутний... та й спитала якось Катрi:

- А ви iз ним нiколи не сваритесь?

А вона менi:

- Що'тсе тобi бог дав, Химо! Отеє б iз ним сваритись!

- Та чого ж вiй наче невеселий ходить? - кажу.

- Такий завсiди, - заговорила, сама тут миттю впечалившись. - "Ти

смутний? - питала я його. - Чого ж ти смутний?" А вiн менi: "На свiтi

бiльш смутку, нiж радостi!" - "Що говориш, серце, та я як знаю, що ти мене

любиш, я забула, який то смуток на свiтi живе!" - "Се, - каже, - се

такеньки бог дає тiльки дiвчатам та пташкам спiвочим..." Такий вiн, такий,

Химо! I говорить, i жалує смутно; а потому ще менi любiиiий, ще милiший...

Постерегла мати, що дiється щось, поспитала. Катря призналась матусi. А

мати головою журливо похитала:

- Отсе i твоя пора прийшла, доню! Гляди ж, се на весь вiк, Катре!

Гляди, кого обираєш, та й нехай тебе мати божа i благословить, i допоможе!

Батько не питав нiчого; чи вiн здогадувавсь, чи нi - того не знали ми.

Правда, що двiчi, а може, й бiльш вiн якось пильненько на нас споглядав.

Ми, було, собi говоримо, що як се буде - Катрине весiлля, та яке життя їй

красне, гадаємо, а батько уступить до хати, - ми й пополошимось усi: одна

схопиться, друга шукає чогось за запiчком, третя голку загубить, - батько

сяде у стола, дивиться бистрим оком та й каже: "А в якому кутку пожар в

нашiй хатi?"

Ми й скаменiємо перед ним... Вiн почне про господарство що говорити

матерi, яке дiло загадувати, ми вiзьмемось робити щиро як, боже єдиний!

Чого б то й опасувагься були? Ми думали, що вiн прийме Чайченкове

залицяння ласкаво, бо Чайченко i багатий, i молодий, i дочцi любий, i люди

Чайченка не цуралися - чого ж опасуватись? А ми все боялися дуже його

часом. А мати вже для своєї дочки поклопотатися постарались. Бачу, де вже

стрiнуться з Чайчихою, посядуть рядочком i потиху розмовляють собi

любенько, а прощаються, то обiймаються щиро. Прийшла до нас Чайчиха у

недiлю, а в середу вже мати до Чайчихи йде. Чайчиха знов i собi не

забариться нас одвiдати; та й пiшлося так, що аби яке свято, то або

Чайчиха в нас, або наша мати у Чайчихи...

Катря нам з Марусею призналася, що буде її сватати Якiв восени. Мати

вдалися до Пилипихи за порадою; розказали їй усе, що дочка вподобала

парубка, що то хорошi люди - за ними нажиться!

- Дай боже щастя! - говорить Пилипиха.

- Ох, голубко моя! Я ще не знаю, як чоловiк згодиться... Та чого б йому

не згодиться? Сей хiба не гарний? Сей хiба не добрий парубок? I

заможний...

- А ти мати чи нi своїй дочцi? Як почне вiн примхати, то ти й рученьки

попустиш - нехай мойму дитятi доля гине.

Вже як тiльки вчула удова, що батька бояться, вона жваво вхопилась за

сватання: "Що з того буде, що ви головами розкивалися? Добре дiло -

доводьте ж йому краю!"

Та й одпочити не дає часу; пiдмовляє та пiдговорює: "хутчiй, хутчiй!"

Було, моя годинонько, аж за рукава трясе, щоб хутчiй...

Почала мати заходити коло старого та свого слова домовляти; почала усе

про Чайчиху провадить та йому нагадувати, та хвалити, а разом вже й сина

молодого:

- Що то за парубок хороший, роботящий, удатний, - се матерi втiха вiд

бога, а не син!

- Вже того не знаю, який вiн до дiла, - каже батько, - а щодо танцiв,

то вдавсь: дiвчатами, як мухами, увиває.

- А що ж, мiй голубе? Як веселого норову, то весело iз ним i жити буде,

кому судить господь. Сам не сумуватиме i подружжячку смуткувати не дасть.

- Не жодну й тугу танцюра розтанцює! - на те їй одмовив.

Удруге знов примощується мати Чайченка добрить: "а моторний, а

розумний, а славний". Пильно батько їи у вiчi поглянув.

- А що се хвалиш, - змовив, - неначеб зятя?

- Як воля божа та твоя вгода, мiй голубе! - одкаже йому тихо та умовно

так уже!..

Ми з Катрею сидимо - не д'хнемо...

Старий подививсь на жiнку, подививсь на дочку.

- Не шукай дочцi пари, стара, - промовив, - вже я їй сам пару знайшов;

осенi заждiть.

Стара зирк на дочку, - дочка обмертвiла либонь; сплеснула мати руками

та на його:

- Мiй ти голубе милий! За кого ж ти її 'ддати хочеш?

- Се вже менi знати. Та й вийшов з хати.

- Годi, доню! Годi, дитино моя! - вона до Катрi. - Не печаль свого

серденька, Катре моя мила, годi! Я для тебе на все зважуся; я поклонюся ще

твоєму батьковi; я його буду за тебе прохати...

- Iдiть, мамо, йдiть-бо - просiть зараз! Iдiть, мамо, йдiть!

- Не можна так, доню! Так гiрше буде: зажди трохи...

- Мамо, мамо! Яково менi зажидати!

Ми її вговоряти стали... Та коли ж умовив хто молоду тугу нетерплячу

словом розсудливим?

Слухаючи, Катря поливалася слiзьми та все своє, знай, правила: "йдiть,

iдiть зараз!"

- Катре, - говорю, - буде гiрш з тим поспiхом: ми кинемось до батька -

благати, а як вiн прийме тепереньки? Що ж як вiн згукне нам оте своє

"годi!" та й нагадувать iще не звелить?

- Горе моє! Горе моє! Добре! Я ждатиму... Як же менi важко! Чи се

смерть моя приходить!.. Треба ще дожидати! Коли ж се буде? Коли? Скажiть,

мамо!

- А от зараз, по обiдi, ви з Химою вийдiть з хати, - я тодi йому

скажу... Я тодi скажу i поблагаю... Для своєї дитини й голову пiд сокиру

покладають, а то б менi ще не попiклуватися тобою...

- Я ждатиму, - промовила Катря: - я терпiтиму. А ждала вона так, як от

пташки сидять у клiтцi, - що вже нiкуди летiти, то б'ються, де зачиненi.

 

VI

 

Обiдаючи, батько наче не добачав, як мати блiдла, як Катря плакала, -

сидiв такий, не гадки, як i вчора.

Пiсля обiд ми з Катрею зараз зiйшли з хати, стали по вкупi пiд дверима.

Довгенько у хатi тихо було...

- Голубе мiй! - заговорила мати: - нашу Катрю хочуть сватати...

- А що ж! Нехай сватають, хто хоче, - з того догани нема!

- Се молодий Чайченко хоче сватати... Яка твоя вгода?

- Я за Чайченка не 'ддам.

Я вже живосилом одволiкла Катрю од дверей хатнiх:

"Катре! Катре! Усе пропаде!.."

Затрусилася вона i стала нерухомо на прислух знову.

- Дитина дуже парубка вподобала, - просить мати: - нехай же вона в нас

щаслива буде!

- Не на те я дочку викохав, - гримнув батько, - щоб я її первому

пройдисвiту мав оддати, який там їй в око впаде!

- Чим вони не люди? I добрi, й заможнi; усi їх на повазi мають.

- За що поважають? Хiба за те, що зайшла вона невiдомо чого та й осiла

у селi чужому.

- Знали б люди... чулись би непокори на їх, а то усi шанують... Ти сам

перве з ними заходив...

- Я по усiх шляхах битих блукаюся i багато людей набредеш усяких, що на

ворота б свої не пускав їх нiколи...

- Велику ласку менi зроби, послухай!

- Годi!..

Катря як скричить, зарветься до хати, - я її за поперек вхопила, у сiни

назад одкинула...

- Що таке? - пита батько з хати, бiжить мати...

- Се ми йдемо в берег по воду, - одкажу голосно. Та вiдра на коромисел,

та Катрю обiручки за собою...

- Не журись, - вмовляю її, - не журись! Може, ще батько власкавиться -

вiн же тебе жалує! Як же нападеться на мене Катря!

- Куди се мене тягнеш? Що на мене замишляєш? Аж я сама трохи

iзлякалася:

- Та бо'? iз тобою, Катре, - кажу, - обмiркуйся гаразд!

Облилася вона слiзьми дрiбними.

- Коли б же я хоч його побачила, своє серденько хоч трохи розвеселила!

Химо! Бiгаймо у великий гай, - вiн сьогоднi у гаї дерево рубає.

- Бiгаймо, - кажу, - утрися, не плач!

Вона тодi зараз обiтерла очицi, i побiгли ми до гаю, приховавши вiдра

свої понад ровом у бур'янах.

До гаю хоч близенько видати, та далеко стрибати: розсудливiй людинi на

добру годину ходп, а ми перебiгли не зупиняючись. Чуємо вже - сокира цюкає

i голос вiтер до нас зносить - пiснi хтось спiває.

- Се вiн, - впiзнала доразу Катря. Тут ми його й побачили обидвi

заразом, ще оддалiк... Вже тодi вiсень iшла; лист червонiв, жовтiв, в'янув

i обсипавсь, i котючий вiтер низався помiж деревом безлистим.

Голосно i просторо стало округи, у свiжiм гаю пахущiм... Бачимо його, а

вiн нас ще не бачить - спiває. Катря припинилася.

- Що вiн таке спiває? - спиталася, вжахнувшися спiву того: - що вiн

спiває?

- Послухаймо, - кажу, - то й почуємо... Ходiм ближче.

- Цить! Постривай! - шепоче менi.

Стала за кущ та й слуха. Слухаю й я.

Чайченко обрублював гiлки з зваленого дерева, i круг його зрубане

дерев'я i пеньки свiжi; над ним яснеє та холоднеє небо, грайливе сонечко.

Недбало вiн своєю сокирою блискучою цюкав, - задумався сам тяжко i тихо i

сумно спiвав.

Отака була його пiсня:

Спiвав вiн, що любив колись щиро та вiрно, а йому зрада сталась

несподiвана, - i вже повiк нещасливий вiн житиме; кохають iншi - та до

iнших серце вже не приляже, до нiкого:

Хоч яка ласкава, яка чорнобрива,

Та не буде так, як першая, мила!

- Яких се ти пiсень спiваєш? - покрикне криком Катря, наче себе не

пам'ятаючи.

Вiн iздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку,

- знов пустив i знов сокиру пiдняв.

- Спасибi, - каже, - спасибi, що прийшла, а я не сподiвався...

- Боже милий! Якої ж смутної ти спiвав! Яку ти милу згадував? Була вже,

либонь, перша, а я - друга?

Вiн так нiби трохи iзмiшався...

- Лучче, - одмовляється, - лучче пожалуй мене, моя рибонько!

Вона рум'янцем уся закрасилася, як те слово почула, - вона усе своє

горе забула...

- Нi, - каже, - я знаю, що ти мене вiрно любиш, а я тiльки пожартувала,

- збач менi те... Та й знову перескоком:

- А нащо такої смутної спiвав? Проти чого спiвав такої?

Тодi вже я з-за куща озвалась:

- Чи забула, - кажу, - голубонько-гуркотливочко, чого бiгла сюди?

- Ой, лихо ж моє великеє! Нещастя моє!

- Що ти кажеш? - пита її Чайченко, вклонившись менi. Усi ми посiдали на

прикорню.

- Батько за тебе дати мене не хоче!

- Має другого зятя до руки?.. Кого се? - пита вiн, та чудно менi те, що

пита вiн нi весело, нi журно, наче за хлiбсiль подяку складає.

- Когось там думає на моє безголов'я! - говорить Катря, заплакавши.

- Вже зять нарекований! - каже тодi Чайченко. - От воно що! Кращого

знайшли! Нiчим втiшатись та й нарiкати нi на що; дармо ж з сухої криницi

воду брать...

Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався... уста

стиснув i голову пiдняв гордо, i очi блисконули... Та все те потаївши у

собi, нiби з упокоєм помалу устає...

- А тобi ж як? Ти що думаєш? - пита Катрi.

- Нащо питаєш? Нащо моє серце краєш? - одкаже вона.

- Та хто вас зна, хто й розбере! - промовив Чайченко гiрко: - покохаєте

вранцi, забудете ввечерi!

Заридала-заплакала Катря, а я проти його головою хитаю.

Вiн тодi узяв її за руку.

- Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожидає!

- Як? Без тебе? Хiба ж ти кого ще покохаєш? То ти й щасливий з другою

будеш?

- Вже менi не було того щастя одвiку, та й повiк не буде!.. Прощай,

дiвчино! Бувай здорова й щаслива!

- Та що се ви, - говорю я, - та ви ж сядьте порадьтеся: як його, що тут

робити, як запобiгти? Може, ще й нi за що буде на долю нарiкати. Сiдайте

лиш!

Вони слухняненько коло мене посiдали; вiн сумно дививсь, вона ж наче

усi шляхи погубила, тiльки усе до його ближче горнулася.

От i стали ми радитись.

- Не треба батьковi докучати слiзьми, - кажу. - Не треба тепер до його

й приступати.

Чайченко усього дослухає склавши руки.

- Я батьковi до нiг упаду, - нахваляється Катря, послухавши мого слова

розумного. - Як не вiддасть мене батько за тебе, я вмру!

- Ти й до нiг зажди упадати, - мовлю їй, - i вмирати зажди: може, ще й

так перемежениться; а поки що, - кажу, - не займай батька, нехай вiн сам

трохи вгамується.

- Та яково ж отакечки й не знати - чи менi жити у свiтi, чи лежати у

домовинi? Ой лихо моє! Лихо моє!

- А ти думала! Се воно, життя людське, се воно й е: терпи-терпи,

надiйсь та сподiвайся, - виводжу Катрi.

- Або ще й сподiванку покинь та живи собi так, як без неї живеться! -

додав Чайченко. Знав, бачте, парубок порадою втiшити...

- Розумний не стратить надiї, - я йому: - треба сподiватись, живши...

- Поки не зрадять, - знов мостить вiн. А Катря тодi до його

пригорнулася.

- О, - каже, - отсе я тебе зраджу?

Аж i вiн на таке любе словечко всмiхнувсь.

- А нам пора додому, - нагадую, - щоб часом не нажити нам собi

лишенька!

- Iди, Химо, голубочко! - говорить Катря. - Я ось тiльки ще два слова

скажу, я тебе наздожену.

А сама мене виводить на стежечку... Я пiшла... Що й казати! Я ще пiд

гаєм чималу годинку тривала тих двох слiв... Та вже добре й те менi, що

вона прийшла трошки спокiйнiша i веселiшая.

Допали криницi та боржiй, сповнивши вiдра, додому побрались. Нас

перестрiв батько.

- А до якої се криницi ходили? - спитав.

- Ми ще й прогулялися собi трохи, - одказую йому. Вiн подививсь менi в

вiчi й подививсь на дочку... А в дочки сльози хвилюють...

- Батенько! - промовила.

I пiшов собi, наче вiн не завважив i не чув слова її благащого...

 

VII

 

Час iде, минається; ми ждемо собi кращого, бiдкаємось, страхаємось.

Батько не згадує за Чайченка.

Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подiя...

- Як, - каже, - як! Та чи ж ти не рiдна мати своїй дитинi? Чи не ти

страждала, чи не ти її згодувала? Нехай би так мене хто застував перед

моїм дитям! Я - мати, вiльно менi її за кого хотя вiддати, чи за пана, чи

за наймита, за того, хто менi до вподоби.

Та аж тодi вона посварилась з нашою матiр'ю i довго до нас не ходила.

А на селi весiлля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують.

Не гулянки у Катрi в головi, та ходить, - надiя, бач, така: його там

побачить.

Сiї осенi i батько наш на всiх весiллях гуляв... Помiчаю я, що Чайченко

став бiльше до Катрi припадати: то було поперiд вона його шука-шука,

поки-то вiн уявиться, а то вже сам вiн iї очима назорить мiж дiвчатами i

вмисне тодi до неї горнеться, як старий батько тут буде, - як би його волю





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...