Главная Обратная связь

Дисциплины:






Марко Вовчок. Три долi 4 страница



чари зачарувала...

Я, моя матiнко, рiки слiз вилила - благала: сину, оженися, - коханий,

оженися! Нехай же вона з тебе не смiється. Довго вiн мене не слухав, - а

далi сам схаменувся. Була у нас дiвчина, що його давненько вже любила, ми

до неї сватiв - дiвчина не хоче... Мабуть, вже перечула що таке або вже то

заподiяно так було: з другим парубком дiвчина повiнчалася... А тая

безбожниця йому, пiд вiкном нашим стоячи, вигукнула: "Бурлакуй увесь вiк,

Якове, та люби тiльки мої очi яснi!" I з реготом пiшла собi - у долонi

плеще; а вiн за нею услiд бiжить, як дитина, а вiн, як дитина, плаче...

Вона побралася iз тим своїм багачем, поїхала iз ним, та хутко з його

родичами усiма посварилася, з людьми поневiрялася - не схотiла жити там:

вмовила чоловiка у Хмелинцях хату купити i знов у Хмелинцi вкинулася...

Тодi вже таке лихо прийшло, так вона Якова зводила, що вiн i нездужав, i

марнiв. Люди вже стали хитати на його головою... Я усе спродала своє, i

селитьбу, i товар, який був, та в Любчики ми перебралися вiд неї... I бог

менi допомагав: Якiв одужав, став неначе трохи забувати, на вечорницi став

ходити, - колись вiн у мене мiж усiма парубками так i сяяв! От вiн вашу

дочку вподобав... Я вже долi йому сподiвалася, - сподiвалася, що старий

ваш таки змилується - коли Якiв: "Не хочу женитись! Не буду!" Я плачу, я

питаю, я падаю: "Не хочу!" I прочула я, що в неї чоловiк вмер: де вже з

нею на свiтi задляється! Несподiвана його, кажуть, смерть спостигла; а

вона зараз Якову знати дала, щоб до неї їхав... Вiн i поїхав... Я за ним;

прохала, ночi не всипляла, днi не вгавала - вiн не слухає, вiн для неї i

матiр стару, i самого себе забуває... Дивлюсь, що по ярмарку за нею юрма

жене i мiй Якiв помiж iншими... Я вже хотiла додому та до вас, усе лихо

сказати, - коли Якiв до мене прийшов та й впав на лавi... Що таке?.. А се

вчора iзнов вже засваталася з якимсь шинкарем!.. Стала я тодi Якову

говорити, вмовляти - i вiн слухав мене... Думали - як вашого старого

вблагаємо, так i весiлля буде... Та, мабуть, вже подiя така! Мабуть, вже

йому не буде щастя! Маятись йому, одинокому бiдолацi!

I стала Чайчиха плакати сильне, i мати плаче. Катря швидко iз хати

вийшла; я - за Катрею...

- Катре! Катре! - кличу, - не озивається, йде улицею швидко. Догнала я

її, беру за руку, спиняю: -Та куди ж iдеш, Катре?

- Не знаю... куди-небудь дальш вiд хати... Так от чого вiн такої пiснi

спiвав! От чого вiн смутував! Вiн не мене любив - її.

- То було, та вже тепер пройшло - i ти не думай... Добре, що



обмiркувався вiн, - збач йому: нема того древа, щоб птиця не сiдала!

- Боже мiй, боже! Вiн мене не любив i не любить!

- Бодай тебе, Катре! Хiба й так у нас з тобою на лихо, на сум нестатки?

Ти вже лучче з Яковом поговори, - нехай сам вiн скаже усе, чи вiн тебе

любить...

Вона озирнеться на мене, - як схопить мене за руку:

- Ти менi не згадуй його на iм'я. Я його вже не побачу! Не хочу!

Та й сльози ревнi її слова перехопили... Господи! Як Вона плакала, як

ридала! Якими допрiками палкими, якими гiркими його дорiкала! Мене не

слухала - не чула...

Там утерла сльози i знов швидко завернулася до хати. У хатi мати з

Чайчихою горюють удвiйзi.

- Я не пiду за вашого сина, - промовила голосно Катря.

- Як? Що? - питає Чайчиха, перелякавшися чи її голосу, чи її постатi.

Злякалася й мати.

- Не пiду за вашого сина, - ще голоснiш говорить Катря, - не хочу. Хоть

i батько даватиме - не пiду!

Мати аж руки до неба простягла, а Чайчиха слiзьми вливалася.

- Чари, - каже, - чари! Я знаю! Не дурно вона йому крикнула: "бурлакуй

довiку!"

Усi плачуть; Катря стоїть нерухома у стола, тiльки дише.

Чи то вже так упевнена була тими чарами стара Чайчиха, чи що Катря так

свої слова вимовила непозибко, Чаичпха тiльки сказала: "така вже доля!", -

ще поплакала, пожурилася, любо попрощалася з нами (Катрю як обняла вона,

Катря аж iздригнулася) та й пiшла собi додому горюючи.

Катря за нею услiд подивилася. Сiла на лавi й дивилася по хатi,

дивилася на нас пильними та бистрими очима, наче вона що поховала - та

недобре ще обмiркувалася.

- I добре, доню, - озвалася до неї мати, - батьку покорилася... перейде

туга, знайдеш собi до пари... - та й хотiла її пожалувати...

Як же заридає Катря, як затужить! I невгаває плачем своїм. Ми коло неї

ходимо, ми коло неї падаємо, а то вже склали руки та й не поворушимось.

Минув ранок, минув день, поминув вечiр, нiч минає - у нас в хатi

ридання голосне, та гiрке, та розпачливе. З утоми переставала плакати, а

скоро занесе їй голосу людського, гомону денного, скоро у тишi ночнiй

зiтхне мати або я ворухнусь - усе те, кожен бдголос наче побуджає, наче

додає тузi сили - i тужить вона знову, i ридає, i побивається.

Прийшла до нас Маруся. Сидимо усi тихо собi у смутку. Нiхто не

порається, не робить нiчого. Так i сидимо.

Бралися заговорить до неї, коли Катря як крикне на нас:

- Ну, кажiть менi, що ви казатимете, - кажiть, чи не мерлi

вставатимуть? - Та одхиляючи нас вiд себе, та не слухаючи нас, нарiкати

стане, жалкуватися: - Коли б же хоч попрощатись прийшов - коли б же хоть

ще раз його побачити! Як я гляну на його? Та менi з-за його плеча удовине

личко красовите движiтиме... менi їх любi слова чуються, я їх кохання

спочуваю, в мене серце схне!.. Покинула його!.. Бач, чого вiн смутував! А

я, щоб ви знали, я його ще бiльш за той смуток любила, я його ще лучче

жалувала, я його як розважала!.. Ох, важко, важко ж менi!..

- А чим вiн винен, що перше любив? - вимовила Маруся.

- Хто винний, що я пропадаю? Хто винний?

- Коли ти його вiрно любиш... - щось почала знов Маруся...

- Чи ж я не любила вiрно? Чи я ж не кохала щиро? А тепер менi що? Лучче

б я його поховала!

 

XI

 

Час збiгав; туга якось потроху втихла - та на усе розляглася. Пiшлися

тодi Катрi отi ранки довгi, а тi вечори ще довшiї, тi днi, нiяк не

перебутнi, - що все сидиш та думаєш, яке лихо твоє, i як прийшло на тебе,

i як не покине тебе нiколи.

Уночi вона мало спала; устане - нi об чiм не дбає; сяде коло вiкна,

iзложить руки, сидить та в вiконце дивиться. Такеньки тижнi сходили, що

вона, живуща, була наче мертва. I ми ходимо - наче що в хатi вмерло. А

разом, якогонебудь веселого променистого ранку або тихого темного вечора,

вона як оживiє, - такими ревними, гiркими сльозами обiллється! I тужить, i

ридає, i б'ється до втоми... - i знов стихне, i знов наче нiщо їй не

доходить дожива. Хотiла з нею мати говорити, хотiла питати, - просить: "не

говорiть нiчого i не питайте нiчого". Нi зо мною, анi з Марусею розмови не

хоче; часом нiби з нас смiється.

Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не

знаходила, хоч яка була мислива собi. Вона тiльки судила та сварилась, що

мати кориться чоловiку, що з того усе лихо встає, - та бiльш вона доводила

того гнiвом своїм, анiж словами. Дiждали ми батька з дороги. Повернувся

вiн такий, який пiшов - неласкавий. Осмалений сонцем та обвiтрений,

здававсь вiн ще похмурнiший, нiж був. Повернувся додому увечерi; ми ще не

лягали, а вже всюди було тихо, як його голос грiзний почувся. Ми кинулися,

я i мати, йому назустрiч, кличемо Катрю за собою: "iди батька стрiчати".

Вiн у двiр уступив, нас минаючи, тiльки мовчки вклонився, - ми так i

стоїмо; вiн опорядив усе, - тодi у хату, сiв на лавi оддалiк од усiх. Мати

вечеряти просила - вiн кивнув головою, що добре, i вечеряв усе мовчки, усе

не дивлячись на нас. Тiльки одного разу його очi бистрi споглянули на

Катрю пильно, - начеб осмалене обличчя побiлiло трохи, а вiн нiкому не

сказав нiчого.

А Катря стоїть коло стiни, сама як стiна бiла, - бачу - зомлiває.

Добачає те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово

вимовити.

- Втомився я, - каже батько.

- На добранiч вам, - кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за

собою з хати у свiтлицю. Вона сiла i трусилася уся.

- Що тобi, Катре? - питаю. - Чи ти батька iзлякалася?

- Нi, нi... я тiльки спогадала... як тодi благала я батька, як

нарiкала!.. тодi в мене було щастя... тепер вже нi об чiм менi просити

дома, нiчого сподiватись з сторони... Нема в мене нiчого, - я сама

нещаслива!

- Втихни, Катре, втихни для батька, батько почує, -годi! - вговоряю її.

- Втиши ж ти перш моє серце! - одмовила ридаючи. Нiч iшла в тузi та в

жалю.

- Темна нiч яка! - промовляла Катря сумуючи, - яка темная та довгая! -

А стала зоря розсвiтати, стало сонечко ясненько сходить, - каже: - Вже й

зоряється! Вже сонце; день, як його перебути до ночi - боже милий!

Мати тим тiльки свою журбу тiшить, що сеє безталання Катрине буде

батьковi вгодне; хутко й поспiшилася сказати йому:

- Катря вже не хоче сама за Чайченка.

Дуже батька слова її зрушили.

- Повiсти, як усе було, - не вмини нiчого! - велить. I усе йому мати

повiстила, що було.

- Зглянься на дитину бiдну, друже мiй, - просить батька: - вона

послухала, покорилася, а нещаслива.

- Вона не мене послухала, - одмовив батько та й задумавсь.

Мати боязко на його споглядала - гнiву не вбачала, тiльки думу-думу на

чолi високiм похмурiм.

Далi вiн пiшов собi iз двора - так, як iк гаю побрався, - а тiї пори

вже не було нiякого дiла в полi...

- Як вiн прийняв теє, - не знаю, - говорила мати, смутно виглядаючи

його додому.

Вiн повернувся увечерi пiзно.

Увечерi всi у хатi зiбралися, усi вкупi перебули його, довгого вечора

того. Усi робили кожен своє дiло.

I багато тих вечорiв довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, -

от як, бува, при недужому, що к смертi недугує, сидять люди, не

зглянуться, бо смутний кожен погляд, не розмовляться, бо нема їм у словi

поради, а час iде, тихо йде, дуже тихо, - то нiби разом як промигне кiлька

годин i знов ледве точиться, а кожна хвилина важко прилягає на душi.

 

XII

 

Що далi, то гiрш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв її самий

сум. То було коли озветься до нас iз Марусею словом сердечним: "Ой важко,

Марусю! Ой важко, Химо!", а то зовсiм одцуралася усiх. Ласку прийма, не

вважаючи; що спитаєш в неї, заговориш - "що треба? чого хочете?" До матерi

як нерiдна дитина; вiд батька далеко сторониться... Де там в селi пригода,

дослухається: яка, хто журиться, плаче - i їй наче любо вдивлятися,

обмiркувати тут - i дивиться i слухає вона так, що нiби їй не жалко, що

серце болить, а жалко, що чоловiк нiкчемен у свiтi, i говорить, було:

"Отсе люди! Що той розум людський!"

Стала вона якась холоднувата, спокiйна, хоч i сумна, i смутная.

- Боже мiй, Катрусю! - згадаю їй: - як колись - що ти за весела була!

- Була весела, - одкаже, - бо перше було жити легко у свiтi, як дурному

з гори бiгти... Тут менi дещо нахватилося - зупинило мене... Спитала я

тодi: що то за життя наше? I нащо чоловiк живе? Пощо у свiт родиться? Живе

ыа муку - родиться на смерть. Нiчого шукати, нi по чiм болiти - усе

проходить, як дим, усе минає, як зiлина...

Почне було такечки говорити, тiльки слухаємо з Марусею. Нагонить було

холоду своїми словами.

- Скажи менi, Катрусю, - питаю одного разу, слухаючи тiї мови її

суворi, - чи ти вже не любиш?

Та й сама злякалася, що нагадала їй, а вона всмiхнулася.

- Не бiйся, не бiйся, - каже, - я вже не плачу тепер, я вже не ревную,

та й не кохаю...

- Як? Вже забула?

- Ой, Химо, - промовляє, - як усе свiтове минає! I кохання, i радощi, i

горе - як усе минає! Що було нам дороге, над душу, - бачимо, аж порошинка

пильна!..

Змагається з нами, що нема у свiтi анi добрих людей, анi правди у

людей.

- А де тi правдивi? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правдi. А

де тi добрi?

- Мати ж наша? - кажу...

Перехопила мене:

- Мати, батько, родичi? Та свiй своєму поневолi вже брат! А нехай-но в

одну рiч вкохаються та вдадуться, - побачиш тодi, якi добрi i яка правда!

- О, є у свiтi добрi люди, є правда! - говорить Маруся.

- Хiба у наших мислях iз тобою!

- А що се, Катре, - кажу, - се вже ти одна, мабуть, сама одна певна

людина на свiтi?

- Що певного у свiтi? От менi певно те тiльки, що я безщасна...

Непорушимо вимовила свої слова... Згадують такеньки давнього давна

поховане i придлакаие. А ми iзмовкли. I отсе нi ласкою, анi жартом не

визволить її i на хвилину з того льодуватого суму...

Мати терпiла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрi... Батько

теж слова не ронив; тiльки батько одмiннвся якось... Якийсь погляд у його

часом був, що я ще в його нiколи не бачила... Не постерегла того мати, i

вже ж нi Катря, а щось у йому одмiнило. Се я, цiкава, сама тiльки я

завважила. Став вiн нiби на виду похмурнiший, а ласкавший; мовчущий як

перше, а унятливий; став пiклуватий такий; казав би, нiжний... Якось

Катря, дивлячись у вiконце, промовила:

- Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли теплiш стане! - То

як вiн виглядав того ясна! Як ждав на те тепло! Як ще звечора виходив i

дививсь пильно та вважливе округи на небо!

Катря легко спати стала, не досипала уночi; а, лучалося, удень засне

коло свого вiконця. Увiйшов одного разу батько - дверима грюкнувши, Катря

iздригнулася... Як вiн пiсля того тихенько уступав завсiди або пережидав

надворi, на пекучому морозi, щось нiби там роблячи, а нудячись без дiла,

поки довiдається, що Катря обудилася!

Якось принесла до нас Пилипиха кожушаночку - хвалилася, що добра.

- А справдi добра, - казала Катря.

- Добре, коли б i тобi таку, - говорить Пилипиха.

- Добре б i менi, - каже Катря.

На другий день рано батько iз двору поїхав, - у тиждень повернувся - аж

у другому повiтi був: привiз нам усiм новi кожушанки. Дає Катрi - яке

понуре його обличчя було i як трусилася рука даючи! Як вiн прийняв якось

покiрно, що вона брала, не глядячи, що бере, i дякувала... Як вiн

поспiшився у мiсто, коли вона сказала, що там кращi черевики, нiж у нас!

Чайченка ми не бачили анi старої його матерi. Часом було перечуєш через

дiвчат, що зустрiли де, або так їх на iм'я згадають - тiльки ми й знали.

 

XIII

 

Чую, той менi каже: "Маруся з лиця спала", той мене питає: "чи Маруся

нездужає?" Пилипиха прийде, говорить, що дочка в неї в'яне, i хвалиться,

що хутко їй поможеться, а часом по чванливому обличчю бiжать сльози

дрiбнi... I сама я бачу, що Маруся занепадає.

- Марусе, що тобi? Ти чогось журишся? - кажу їй.

- Нi, - говорить, - менi нiчого, i я не журюся.

Катря бачить, слухає-i все їй байдуже. Одного ж разу ми сидiли з нею

самi, я почала про Марусю їй згадувати: що се їй таке сталося, що вона

така, а нiколи не жалиться, i не бачила зроду я, щоб вона плакала. Думати

б, мати неласкава, так мати й перше була така сама - а тепереньки тiльки

що ради не просить - жалко дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Думає,

думає, мов що пригадує, - та обертаючись до мене:

- А знаєш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка

любить!

- Отсе! - покрикну. - Що ти, Катре!. Схаменись! Та вона знала, що вiн

її не любить...

- Дарма! Та вона його кохає! Я не знаю, як давно я сього не зрозумiла

ще тодi... А потiм я вже не думала, забула усе...

- Та по чому ж ти вважаєш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене,

здається б, не крилася... Вона ж тепер нiкуди не ходить... А може, кохає,

та кого iншого...

- Його! Його! Се напевно. I давно вже кохає. Вона ж його перше нас

зазнала. Пам'ятаєш, як усi ми тодi, веселi та дурнi дiвчата, прибираючись

на весiлля, як ми питали в неї про його i як вона од нас втiкала, як не

хотiла розказувати i як нiчого не розказала, - пам'ятаєш? А як мене

питала, чи я справдi його кохаю? А як заступалася за його передо мною? Чи

усе ти пам'ятаєш?

Тодi я усе згадала собi, i те весiлля, i слова усi Марусинi; згадала

багато чого, що перше знала, та не дбала, - та й сама задумалася: може,

воно й справдi так. А все ще вiри менi не йметься. Як же се я не

постерегла б того? Очi ж мої усе бачили добре - де ж провидливiсть моя

непомилешна? Де мiй розум бистрий?

Я хоч так собi не приказувала, та такеньки думала.

Тiльки менi хвилиночка вiльна, - я зараз до Марусi побiгла, постукала у

вiконце:

- Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!

Вона виходить, а я до неї тим-таки словом:

- Марусе, ти кохаєш Чайченка?

Вона iздригнулася i пильно на мене поглянула, тихо. Її очi засяяли;

личко спалахнуло рум'янцем, i каже менi:

- То що?

- Правда сьому, Марусе? А я Катрi вiри не йняла, я не думала... I дуже

ти його любиш? I давно вже?

- Я за його умерла б, - говорить, дивлячись поглядом своїм добрим, а

смiлим, - я для нього б у свiтi жити рада... а люблю я його давно,

давно... завсiди люблю, як зазнаю.

- Вiн же до тебе не залицявсь нiколи, Марусе? Вiн до Катрi... до iншої.

- Нехай здоров буде та щасливий iз тiєю, що покохає собi...

- А тобi ж, Марусе? Тобi тiльки мука, печаль та горе?

- Хоч горе, - я вiд його усе прийму за добре.

- А мати ж твоя?

- Що ж мати моя? Я їй тим не докучаю.

- Та вона замiчає, що ти в'янеш, вона тим печалиться...

- Коли б же дiялось по моїй волi, коли б моя сила, то я б рум'янiла!

- Як же ти замiж пiдеш?

- Я не пiду замiж.

- А мати стане силувати.

- Що ж? Важко менi буде.

- Та вже ж важко за нелюбого йти!

- Нi, я кажу - буде важко, що мати вмовляти стане, а я не пiду...

- Та чого ж дожидатимеш? На яке добро вповаєш?

- Я нiчого не дожидатиму й нi на що не вповатиму.

- Та вiн не знає i не дбає, що ти його кохаєш!

- Нехай! Аби я його кохала.

- Лихо тобi iз тим коханням буде та горе, а радощiв я не сподiваюсь.

- Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде...

- Прощавай, Марусенько! - кажу їй.

- Бувай здорова!

Провела мене трохи, ще попрощалася й пiшла до господи, тиха та ясна.

А я додому. Iду собi та думаю: чого-то на свiтi не бува, аби здорова

наша голова! I той Чайченко! Чи вiн у барвiнку купаний, що так дiвчат

чарує? Коли вже на правду йде, то й менi вiн чи одну нiчку снився? Вже я

ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася... Подумала, зiтхнула

та й сказала: "Годi!" I годi.

- А що? - пита Катря в мене всмiхаючись, - чи ж я не вгадала?

- Твоя правда, - кажу. - Нещаслива дiвчина! Жалко менi її дуже! Гiрка

їй доля судилася!

- Гiрко даремне кохати, - промовила Катря, - гiрко даремне дожидати, а

ще гiрше не кохати й не дожидати!

З Марусею вона про се не заходила у розмову, хiба так, навдогад, що

скаже Катря: "Нащо те кохання у свiтi?" А Маруся: "А коли серце кохає - як

не кохати?" Катря собi: "Який прибиток з тих любощiв, - чи ж вартi?"

Маруся: "Не знаю, тiльки нiхто не залишить свого коаиня..."

Часом Катря як посмiвається, часом нiби як завидно їй чогось стане...

Все вона свiтом нудить, все нi до чого у неї нема охоти, нi до чого

жадоби.

- Катре! - кажу їй, - так ти дiло робиш, голубко, як мокре горить!

- Аби то! - вона менi, - аби день до вечора! Мати їй убрання хорошi та

пишнi купує, - вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила її в

гостину - ехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди свiтом удить.

Мати дуже тужила, та ще и страхалася - що буде з нею. Мене просить:

- Не одходь ти од Катрi, покинь усе, ходи iз нею!

Батько нiчого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрiзь

стрiнемо несподiвано. Нiчого не скаже, - спогляне на Катрю i мине...

Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лiсi. Ходимо з нею - я

на неї дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такi, було, ходимо, що й

птаства не полохаємо...

 

XIV

 

Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок

той лiтнiй - i зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А мiсце дике

таке, неоселяне! Бiлi крейдянi шпилi гiр лощать на сонцi, та мiж горами

котить рiчка глибока - нi древа, нi квiту, нi щебетання...

- Катре! - кажу, - чого се ми тут прийшли?

- Ходiм у печери, - говорить менi та з цим словом i йде, а я за нею.

- Не ходи, Катре! - прошу, - вона йде.

Темно було у печерах зовсiм, i холод свiжий понiмав. Де зверху у

гороiзу розпадину сонячний промiнь ронив сяющу стягу.

Катря йде усе далi та далi - вже душно менi:

- Вернiмось, Катре! - йде далi... Вже ми набрели те мiсце, де кам'яна

постiль помостилася - крейдяний обвал, а на йому менший, як узголiв'я. У

тiй печерi наввишки буде так, що тiльки стати схиливши голову чоловiку

невеликого зросту; на стiнi хрести вибитi, а перед тими хрестами на

долiвцi ямка. Стояв тут хтось роки на молитвi, аж молячись у землю входив.

Катря стояла, дивилася i думала - невпокiйна, тривожна... Як iрвоне з

себе коралi дорогi - геть одкинула - тiльки вони гур-гур - розкотилися! Я

кинулася збирати:

- Що тобi таке, Катре? - А Катря впала коло кам'яної постелi на колiна,

розливається слiзьми.

- Катре! - покрикну. - Що ти робиш?

А вона не слухає, не чує, у сльозах великих!..

Ледве я її вивела з тiї печери на свiт божий.

- Що тобi, Катре?

Вона як стала, як глянула - чи ж пiзнати її було! От наче довго та

довго тинялася по чужих та разом несподiвано родину усю свою знайшла -

заспокоєна та радiсна, та сама дивується...

- Химо! - каже до мене. - Я у черницi пiду. Я скаменiла - як стояла.

- Буде менi спокiй, - промовляє радiючи.

- В черницi! - кажу. - А мати ж? А батько?

- Ходiм додому, ходiм, - перехопила мене, - нехай вже мене виряджають!

I додому поспiшилася, а я за нею.

Увiйшли у хату. Було саме тодi свято; батько й мати сидiли у стола

говорячи. Катря їм вклонилася до нiг i просить:

- Тату, мамо! Я пiду в черницi, - я буду богу молитись.

Мати так руками й сплеснула. Батько устав.

- Катре! Катре! - покрикне мати.

- Я пiду у черницi, - промовляє Катря, - стану богу молитися.

- Ти ж в нас одна дитина єдина, ми тобою втiшатись хотiли, а ти нас

думаєш покинути при нашiй старостi... - плаче мати...

- Я за вас буду бога просити, - каже Катря.

- Годi, дочко, годi! - мовить батько. - Я такого слова щоб бiльше не

чув вiд тебе!

- То ви мене не пустите? - покрикне Катря. - Пустiть мене! Не губiть

моєї душi!

- Я сказав: годi - то й годi! - знов мовить батько. - Я нiколи тебе на

се не благословлю!

- Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителi не благословлять, моя

дитино? - вмовляє мати.

- Пустiть мене... не губiть моєї душi... Я пiду, пустiть мене!.. -

слово одно Катрине.

З того часу усе просилася у черницi, просилася та плакала. Нiкуди вже

не йде - сидить у хатi - плаче.

Тиждень збiг.

Одного ранку прокинулися ми, - нема Катрi: де вона? Я кличу - не

озивається, - я кинулася скрiзь шукати, шукає й мати - нiде нема, нiхто з

сусiд не бачив.

- Десь пiшла проходитися, - кажемо, а самi вже не впевняємось, вже

серце мре... Нема Катрi i опiвдня; вечiр, нiч - не вертається. Яково то

було матерi перетривати; яково їй було батьковi оповiстити, - а батька той

день дома :ве було. Як почув вiн - бiленький став, зовсiм бiленький...

- Коли? -спитав.

- Вчора ранесенько, - прокинулися, вже її нема! Усе Своє покинула,

пiшла! - вбивається мати.

Батько конi запрiг свiжi й поїхав зараз. Два днi його iде було - на

третiй повернувся наче з-пiд землi.

- Нема? - питає мати, хоч ще здалека його самого побачила i заплакала.

- Нема, - одказав.

Ще шукали, ще питали - не чутно нiде, нiде нема її, як у воду впала.

- Де ж вона пiшла? Де ж вона подiлася? - раз у раз говорить мати. -

Може, тепер у великiй пригодi, може...

Батько нiчого свого не каже...

Нема у свiтi гiрше, як та невiдомiсть, непевнiсть: що нi заспокоїться,

нi зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали,

щогодини знов опо;живляли; усякi її пригоди й бiди оплакували, то знов

надiю складали, що бог їй у всьому допоможе i на добре виведе.

Говоримо, було, iз мамою та згадуємо, - батько слухає, - бровою не

здвигне... Приходили раз по раз люди звiдати нас, а найбiльш тих

молодиць-жалiбниць убiгало, що вони, було, в нас i нащебечуться, i

наплачуться.

Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самi провинили, а ще дужче

журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.

Пережили ми вiсень i зиму; дiждали знов весни. Чуток було чимало для

нашого жахання й сподiвання. Прочуємо, що десь там, в повiтi, бачили

дiвчину, нiкому не знайому - батько їде питати - об'їжджає округи шукаючи.

Прочуємо, що десь мерлу знайдено - їде батько на неї подивитися; чи

утоплену понято - їде батько її побачити. Певностi дожидаємо - плачемо;

дознаємось, що не вона - дякуємо, радi - i знов плачемо та сумуємо, що її

слiд запав.

Коли кличуть одного рана батька й матiр до священика. Мати й

налякалася, i зрадiла, i заплакала.

- А пощо то? - пита того дяка, що за нами прийшов. - Коли знаєте,

скажiть нам, голубчику!

- Менi батюшка нiчого не признавався, то й я не знаю нiчого, - одкаже

дяк.

Такий був справдi, що сам собою не знав нiчогiсiнько, - i голiвка його

була така малесечка, як зернятко.

Приходять батько й мати до священика, вiн їм каже:

- Дитина ваша жива.

- Господи боже мiй добрий!

Розказує тодi священик, що вона вже в монастирi далекому, аж пiд Києвом

десь, i отеє лист йому пишуть з того монастиря, що така дiвчина з вашого

села прийшла у наш монастир i зосталася, маючи велике жадання черницею

бути; а розпитали в неї, що родителiв має заможних, то нехай родителi

оджалують їй дещо на прожиття, бо вселилася вона у їх в такiм убожествi,

що й не сказати; черницi, якi милостивi, здарували їй щомога; а ще нехай

родителi не заборонять їй спасенiя, бо се тяжкий грiх їм буде, i нехай

присилають дочцi своє благословенiє. "Молимося боговi, - пишуть, - а вас

просимо, щоб напутить i навести родителiв на добрi i хорошi мислi та

вчинки".

- Пишiть дочцi благословенiє, - каже священик, - не спортеся, не

вiдмагайтесь - все рiвно її не вернете, а жалю наробите, i грiх вам буде.

- Не вернеться вже? - пита мати та плаче. - Нiколи вже не можна?

- Авжеж, - одказує священик: - пишiть благословенiє.

- Хай же її бог благословить, мою дитину! - промовила мати, - хай бог

її благословить!

А батько стоїть - не говорить.

- То й добре, - хвалить священик, поглядаючи на батька, - я так i

напишу, що батько й мати благословляють...

- Нi, - озвавсь тодi батько, - за мене, за батька, не пишiть, батюшка;





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...