Главная Обратная связь

Дисциплины:






Марко Вовчок. Три долi 6 страница



озивалася словом...

Ha свiтаннi, чуємо, стукають тихенько, там мiцнiш, - Маруся вибiгла, я

за нею. "Хутче, скорiш!" - гукав нам услiд Чайченко...

Одчиняємо ворота, а пiд ворiтьми шинкар.

- Здоровi були! - до Марусi. - А де ваш чоловiк?

- Дома.

- Коли б ви до мене його викликнули, коли дома вiн.

- Вiн нездужає, лежить.

- Не можна й подивитись на його?

- Нездужає. Нащо ее вам так конче його треба?

- Я йому iз ярмарку доброго гостинця привiз. Нездужає, кажете? А я,

може, його де стрiну по дорозi! Щасливо!

Швидко пiшов, швидко.

Маруся розказує чоловiку, - не дає своїм питанням промовляти їй. Велiв

їй ще та ще розказувати. Вона розказувала.

 

XIX

 

Ще хмари чорнi, важкi волоклись по небу, а тiльки з краєчку рожево

зорялося од схiд сонця. Ми вже й не лягали спати, ранку дiждали. Я беруся

додому йти. Попрощалася, пiшла. Се було в недiлю. Бачу, йдучи, що коло

шинку людей скупчилося багато, гомонять такенькиБлижче сходжу - жiнок бачу

тут i бачу - ще їх бiжить дорогами; бачу, дверi збитiї виносять з шинку...

"Що то таке?" - питаю людей. "Шинкар з жiнкою забився". Почали менi усе

розказувати молодицi; тискають мене подивитись на обох. Обоє на долiвцi

лежали, сполощенi кров'ю. В неї нiж у персях великий стримiв; руками вона

його як стиснула за шию, так i замерли руки - впились. Сорочки на їх

порванi, подранi, намисто її розсипане у кровi: дуже, мабуть, вона

одбивалась. Вона його задушила, видно, - бо не було на йому нiякої порази,

й лежав вiн зчорнiвши, - вона лежала бiла, бiла, з чорними бровами. Як

прийшли чоловiки до шинку - зачинено; почали стукати - не вiдчиняють.

Надiйшли ще люди, бачать - щось непевно - вибили дверi, а вони обоє

лежать... Я метчiй до Марусi...

- Боже мiй правий! - промовила тiльки Маруся. А Чайченко вже кричить:

- Хто прийшов до нас?

- Лихо сталося, - кажу голосно.

- Яке лихо?

- Забився шинкар з жiнкою.

Тихо... Аж ось увiйшов вiн до нас у хату бiлий:

- Що, що? - питається, - сам шапку хапає, свиту на себе вдяга. Маруся

бiля його.

- Правда сьому? - запитав вiн Марусi.

- Правда, - промовила Маруся.

- Я на свої очi обох бачила, - говорю йому.

- Я сама пiду подивлюся, Якове, ще розпитаюся! - заговорила Маруся.

- Йди, йди, Марусе, та хутко вертайсь. Скажи усю правду! Вертайсь

хутко!

Просить її, як дитина маленька.

Маруся побiгла. Вiн дожидав, не мовлячи слова, духу не зводячи, блiдий,

замлiлий.

Повернулася вона. "Правда", - каже.

Став Чайченко плакати дуже.

Бiда тая зовсiм його скрутила; у головi йому завернуло наче, почне



говорити, то путанину таку, що й не розбереш. Занедужав тяжче, гiрше -

тiльки живий та теплий. Громада тим часом дала вже вiду справнику. Набiгли

судськi утриконь з бубенцями, iз дзвониками; по троє, по двоє їх позирають

з воза. Зараз усiх людей зiбрали, зараз деяких пов'язали. Прислали по

Чайченка - ходив вiн до шинку часто. Чайченка тодi гарячка палила; без

пам'ятi сливе був вiн. Не вважають - беруть, везуть його судити судом.

Питають: одкази його нерозумнi, чуднi... Вкинули його у темну комору,

зв'язали йому руки. Марусю женуть геть вiд його...

Вона до нас дiток своїх завела - покинула, а сама зновтаки пiшла туди

до його.

- Не пустять, Марусе! - кажемо їй.

- Я ближче буду до його. - Пiшла.

Деяких людей хутко повипускали й оправдали, хоч нiкого i не було

винуватого, а iншi, i багато, ще були за сторожею, поки аж доброї ради не

послухали... тодi й їм вiльний шлях дали. А рада була така: справника

подякувати. Хто вже був у бувальцях, то зараз i зробив так, не вповаючи на

безневиннiсть свою, а хто угинавсь, той сидiв довго. Раду таку подавав

усiм справникiв чи слуга, чи приятель, чи родич, хто його, нiкчемного,

зна. У чорному кожушку з червоним комiрцем ходив, шапка кругленька,

зелена, з себе худий, жовтий, очi ямкуватi, зубатий такий... Вiн радив

усiм дякувати, а хто не слухав, то вiн грозив, наполягав. Справник сам не

казав нiчого, - дожидав: цiлий день стоїть на порозi, руки в кишенях, на

шиї червона плетена хустка, сам пикатий, усатий, витрiшкуватий, - стоїть

та свистить - якусь жовнiрську ходу висвищуе.

Хiба чай iспиває, то перестане, а випив самовар чаю - знов на порозi,

знов свище...

Подякувала Маруся - її пустили до чоловiка побачитись. Вона на другий

день знов проситься, знов дякує, - стали її пускати щодня. Сидiв Чайченко

тиждень ще, - вона усе ходила до його. Грошей вже не було, стала

спродувати товар... "Отсе добрая жона", - хвалив справник з порога, як

вона проходила мимо його... Вже суд вибирався з нашого села виїздити на

завтра, вже Чайченка випустили, - коли вишукавсь якийсь родич шинкарю

небiжчику, що скаржити прийшов, нiби шинкар колись йому узивав Чайченка

"своїм ворогом" i казав, "що тiсно їм обом у свiтi жити". Знов суд судити

почав; знов питання - Чайченка знов узяли за сторожу, а там у два тижнi

повезли його у мiсто, посадили в острозi.

Маруся за ним пiшла.

- Прощавай, - каже менi, - спродай усе, пересилай грошi.

- Марусе, - говорить їй мати, - усе ти спродуєш, а в тебе дiтки...

- Я знаю... я не забуваю.

Попрощалася з нами, дiток пригорнула, - пiшла, її до острогу не

впускають.

- Мiй чоловiк там, - доводить вона усiм.

- Твiй чоловiк повинувачений - йому там i сидiти, - тобi не можна.

- I я винна.

- У чому винна ти?

- Винна й я, коли вiн винний.

- Годi! Iди геть собi! - кажуть їй, жалiючи. Вона не йде.

- Що ж ти признаєшся, що винна ти? - питають в неї знов.

- Винна.

Казали їй руки iзв'язати. Посадили мiж злодiями, мiж убiйниками, молоду

та добру. Два мiсяцi iз тижнем вибула вона з чоловiком там, поки їх

випустили.

Дiтки в нас були. Усе питають: "де мама?", усе кличуть: "мамо!"

Маруся не одмiнилася - тiльки пiшла молоденька, а повернулася сива, як

голубка.

А я ще, стрiчаючи її, дивуюся, що вона краси своєї не стратила: тi ж

очi, чоло теж, - коли вона стала другу хустку зав'язувати, аж шовкова

сивина забiлiла.

Оселилися вони знов у своїй хатi, у глухiм дворi, бо вже не було там

нiчого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло - усе вже спродане

було... Дiтки гомонять самi однi, i вже така їм утiшка з того, як горобцi

прилетять - зацвiрiнькають або голуб попогуде; не полохають, самi

притуляться пiд тином, радiючи.

Чайченко усе хворiв, усе болiв; вiд людей наче ховався; з хати не

виходив хiба пiзно, крадькома, за горiлкою у чуже село. Пити вiн став

дуже.

Я його бачила двiчi. Одного разу вiн сидiв без жодного дiла, склавши

руки, очi приплющував, - десь сильно в його голова болiла... Другого разу

бачила - вiн спав... Маруся дивилася на його таким поглядом, як i перше,

прихильна була, як перше. Кого вона любила ще? Якого кохала? Як зазнати

чоловiка у красi його, у квiту, в силi, як зазнати його доброго, а час

пiде та усе iзможе, то iнше покажеться, нiж гадалося. "Мислi ж мої, мислi!

До кого ж ви прийшли?" - сказати, та й годi! "Багато жалю мого буде, - не

буде вже моєї любовi".

 

XX

 

Мене сватало два женихи... Еге ж! Згадується менi часто чоловiк Палiй,

що як в його дитина втопилась, хата згорiла, - вiн iшов улицею та весiлля

забачив i каже: "А тi люди ще женяться!"

Згадувався менi чоловiк Палiй... Сватало ж двоє. Перший жених вбогий

був парубок, добрий, смутний - я не пiшла за його! Не було в мене кохання

смуток його розважати; не було грошей хату неогороджену впридобити - не

схотiла робачком стати... Вiн пожурився за мною та з iншою оженився.

Другий жених був багатий, норовливий: конче хотiв мене взяти за себе. Йому

мати його забороняла, просила: не жадалося їй для свого сина, чепурного,

сироту брати, - вiн таки матiр присилував, що вона ще сама мене вмовляла.

Я не пiшла. Сей був менi зовсiм не до сподоби: ревнивий, незвичайний - вiн

i любив якось, наче бився.

Як вже одцуралася я його сватання, то треба було жити, як на чеку:

боялася його сама одна стрiнути. Як вiн очима на мене свiтив! Мати

жалкувала, що я не пiшла замiж; батько тiльки дослухав: йому байдуже було

усе з того часу, як Катря покинула. Вiн об неї не говорив, та вже й нi об

чому не говорив. Сумував, ходив по дорогах; багатiв не дбаючи. Його Катря

одцуралася, - вiн усiх за те вiдцурався людей: i своїх рiдних, i чужих. I

вже до смертi такий остався самотнiй i неласкавий. Як занедужав вiн на

смерть, то мати просили священика, щоб написав Катрi, чи не приїде вона з

батьком попрощатись. Написав священик, i грошi їй послали.

Тяжко було одного дня батьковi дуже, - мати сидiла бiля його та й каже:

- Друже мiй! Дитина наша приїде до нас.

Вiн разом пiдвiвся сам, дивиться на неї. Мати знов каже:

- Катря до нас приїде.

Дожидали Катрi - Катрi не було. Смерть вже за плечима. Старий дожидав -

як дожидав! I мертвiв, i оживав. Анi слова нiколи не промовив - чому не

їде, чи буде - анi одного! Тiльки звечора казав: "я помру завтра". На

завтра i вмер вiн.

Як поховали його, то в кiлька днiв лист од Катрi прийшов, що, пише,

"молитимуся за батька мого душу, а грошi, що менi присланi, на церкву божу

вiддала, - будуть поминать, будуть грiхи iзбирать..."

Знов жилося...

Була в нас у слободi бублечниця, а в неї наймичка - велика, чорнява

дiвчина, роботяща, а вже непотороча така, як рiдко, - то, було, стрiнешся

iз нею, питаєш: "Що робили ви?" - "Воду носили, бублики пекли", - одкаже

вона спокiйно. "А завтра що робитимете?" - "Води принесемо, бублики

спечемо". - "А позавтрому?" - "Будемо воду носити, будемо бублики пекти".

Вмер в їх хазяїн - дiвчина трохи заклопоталася, поки його поховали.

- А що в вас?

- В нас хазяїн вмер, i поховали.

- А тепер як?

- Воду носимо, бублики печемо.

Дiвчина було говорить спокiйно, стоїть свiжа - а тут б слухати нiяково:

дивуєшся, як це вона живе довольна такеньки, що бублики пече... Бувають

такi в бога!

Нам день минав, день розсвiтався, весна йшла грiючи; наближувалася зима

з морозами - усе здавалося якось нудно, якось докучливо... Були в нас

давнi радощi; були в нас старi сумування - до їх тепер душа не озивалася,

не стрепехалося серце. Коли б!.. То б не так, зовсiм не так було! Тодi, як

серце та душа живi, то вийдеш, забачиш дерево, що вже роки стоїть знакоме,

а тут вiтаєшся: яке дерево! Зеленися, дерево, розвивайся! Отеє як

шелестить! Глянеш на поля, на луги - якi поля, якi луги! Аж смiється щось

в тобi...

А вже як життя лiчиш своє понедiлком та недiлею, то все тобi байдуже:

що нове, то заклопоче тiльки спершу, а що старе, то вже таке старе буде,

таке знайоме та безв'їiшне!

Такеньки ми жили. Коло нас однi люди вмирали, нарождались другi...

Часом звали нас на весiлля - ми ходили на весiлля... Найчастiш я ходила до

Марусi.

Марусi не так жилося, як нам. Пила вона хоч од гiркої, та од живої

води... їй сонечко не так свiтило, як нам; їй i пташки iначiй щебетали...

 

XXI

 

Чи великий, чи малий час збiг - мати занедужала. Сказав би, рада вона

своїй недузi була:

- Отсе й менi вмирати, - каже, - отсе i моя година! Бiжи, Химо, до

священика, проси - нехай пише зараз до Катрi, щоб приїхала поховати матiр.

Бiжи, любко, не барися!

Знов написав лист священик, знов туди грошi послали.

- Отсе, не їде Катря! -мутиться мати. - Хто ж мене оплаче! Мабуть, не

пускають її там; коли б я видужала, то б я вже сама до неї поїхала

одвiдати, побачити... Чи побачу її вже коли? Коли б я одужала, то б я її

одшукала, де вона... Чи я вже її не побачу?

Од Катрi такий самий лист одiбрали, що: "молитимуся за материну душу, а

грошi на поминання вiддала - будуть поминать, грiхи будуть одпрошувати".

- О, дитино мила! Не побачу вже я тебе! - промовила мати i заплакала. -

Поховай мене, Химо, - говорить менi. - Поховай мене гарненько. Тобi буде

нехай наша хата, се тобi нехай буде. Пом'яни мене, голубко. Сядь до мене

ближче, любко! Близенько сядь! - усе прохала мене.

Перед смертю говорила:

- Може, коли побачиш Катрю мою, може, буде нездужати, болiти, - послужи

їй, серце, не покинь!

Усе богу молилась, все молилася - до останньої години. Тихо i сумно

вмерла.

Як її поховали, то знов Катрi знати давали, що мати вже вмерла, що

зосталися їй лани, степи i грошi. Тодi одписала Катря, що буде сама,

приїде сама опоряджати, що їй у спадку дiсталося. Ми стали її дожидати.

Дiждали.

Як бачу той вiз, критий, палубчастий, що притягає до нашого двору. Було

се ранком, - ранок славний, ясний, пахучий:уночi дощ перепав.

Я вибiгла за ворота.

- Катренько, де ти?

Нiхто не обiзвався менi. Вилазила перше з воза ополиста, рум'яна

черниця i хрестила мене. За нею Катря.

Катря теж мене перехрестила - ледве на мене глянула вона - i за

черницею у хату увiйшла. Я за ними вступила. Чи ж вона мене не пам'ятає -

забула? Серце, що було стрепенулося, то притиснуло його тяжко...

- Ох, як же втомилися ми, - почала рум'яна черниця, скидаючи з себе

чорнi свої ряси одну по другiй. - Вже їхали ми, їхали, та й годi сказали.

Глас в неї був такий, що для глухих добрий. Катря стояла у стола,

розбираючи чотки у руках. Була ще вона з себе дуже хороша, хоч як

змарнiла, i очi впали, i сама, як нитка, бiленька стала. Вона якось

захолодiла... На дух-мару вона походила з своїм нездвиженим обличчям, iз

своїм поглядом безпричасним... А ще в тiй довгiй рясi чорнiй, у тiй чорнiй

покривальницi!..

Хоч би вона що в мене спитала! Хоч би до мене слово промовила!

Черниця знов говорить:

- Втомилися як, боже милий! Ледве дихаємо! - А там додає: - Вже сонечко

пiдбилося на снiдання...

Глянула на Катрю - Катря стоїть, не чує i не озивається.

- Сестро! - до Катрi, посмикаючи її мiцненько за рукава. - Треба нам

пiдживитися?

- Як завволите, сестро Меланiя, - одказала Катря. Я ледве дочула:

безодголосно такечки вона гомонiла.

- Дiвчино! - прикликає мене сестра Меланiя. - Ходи лишень ближче, - як

на iм'я?

- Химою звуть, - кажу.

- Химо, чи не дала б ти нам поснiдати?

- Зараз iзготую, - кажу.

Почала я готувати снiдання, а черниця за мною у комору, пшона одмiряє у

глечик, одсипає муки у миску, сметани у полумисок; слив'янку набирає; хлiб

крає; порозчиняла столи, достала скатерку, стiл застеляє, - жвава та

хапкая. Господи-свiте!

Катря усе стояла сама. Сестра Меланiя одхилила її рукою од столу,

накриваючи, - Катря сiла на лавцi тодi.

Готове снiдання - стали снiдати. Сестра Меланiя Катрю ближче посадила.

Катря послухала, близенько присунулась, а їсти нiчого не їла вона, окрiм

малесенький шматочок хлiба iз водою. Сестра Меланiя снiдання впорала. Мала

вона тридцять i два зуби бiлi та здоровi, та роботящi. О, якi ж зуби! Усе

молола ними, як жорном добрим.

По снiданню стала сестра Меланiн до Катрi говорити:

- Сестро! Треба усе тепер добре впоряджати, треба хутче, щоб тут нам не

забаритися... - А очi в неї почали прижмурюватись; говорячи якось

мимовiльно, мостила вона ближче до себе двi великi подушки у краплистих

темних пошивках, що з воза я внесла.

- Не треба баритись, - ще промовила зiтхаючи, - о... о... - вимовила ще

раз, вже зовсiм на подушки схилившися головою...

Спала. Мухи понад нею гули, мухи її кусали - спала. Катря сидiла,

схиливши голову. Чи молилася вона? Бо шептала щось i рум'янцем закрасилася

живим. Я до неї близько пiдступила i кажу:

- Катре, чи ти вже мене зовсiм забула? Чи не пiзнаєш? - Рум'янцi одразу

збiгли з її обличчя; обернула на мене вже безпричаснi очi свої i одказала

менi:

- Я тебе пам'ятаю.

- Чому ж се така до мене неласкава? Чом не заговориш до мене?

- Усi слова пражнi. Треба молитись...

- Катре, чи ти знаєш, що Маруся замiж пiшла?

- Боже благослови.

- За Чайченка пiшла.

- Боже благослови.

- Вона нещасна дуже.

- Божа воля.

Усе менi одказує, як наче по псалтирю читає.

- Чи ти коли згадувала нас? Згадувала людей?

- Я молюся за вас i за всiх людей.

- Спасибi. А ти вже мене тепер i трохи не любиш?

- Господь повелiв усiх любити, - i ворогiв.

- То ти мене як ворога жалуєш, чи що? Чи ж у тебе вже нема i в свiтi

нiкого любого? Нема нiчого милого?

- Менi усi рiвнi, за всiх молюся.

- И усi вороги тобi?

- Кожен чоловiк другому ворог великий, ворог лихий, - промовила з

опалом: очi заiскрились, задрижали уста: пiзналася менi давня Катря. Огнем

да полум'ям од неї пахнуло - як колись.

- А сiм'я? А родина? - кажу.

- Усi! Усi! Прихиляють до себе душу, боронять до бога!

- Так усiх кидати?

- Кидати, кидати! В бозi спасете! Боже мiй! Боже нiй! Помилуй нас! -

покликнула сумно.

- Амiнь, - одказала з лавки сестра Меланiя глухо. Переспала вона свiй

дзвiнкий голос. - Амiнь, - ще раз ркаже та й позiхнула такеньки, що в мене

рукава замаяли, а якi мухи по столу лазили, то поскочувалися, як насiння

од вiтру. Довго ще потягалася на лавцi. Далi стала, прибралась у ряси: -

Ходiм вже до батюшки, - приказує Катрi.

I пiшли. I менi велiла йти iз собою сестра Меланiя, дорогу показувати.

Поки ми дiйшли до священикового двору - бiля церкви стояв з двома

коминами i з рундучком пiд пiддашшя, - поки дiйшли, кажу, то вже сестра

Меланiя зовсiм чуйна була: хоч очi од спання помалiли, та дивилися густо i

жваво.

Священик стрiв нас, увiв у кiмнату. Сестра Меланiя посiла у якомусь

великому крiслi, що в ньому мало було придоби, а багато цвяхiв. Катря

стала бiля неї, а я поза Катрею.

- Сiдайте ж бо, батюшка! - просить його сестра Меланiя.

Батюшка сiв проти неї та й закашлявся.

- А що се - кашель вас напав, батюшка? - пита сестра Меланiя. -

Липового цвiту напийтеся увечерi, на нiч. Та чого се ви такi на виду

жовтi? Чи не жовтяниця? Й посивiли ви зовсiм, а, мабуть, ще не дуже й

старi, - болiли на голову?

Батюшка сам був розумний i розсудливий, та смирний - сторопiв, слухаючи

її та на не! дивлячись - тiльки головою кивав.

- Отсе ми до вас приїхали з вашою давньою парафiянкою, - починає другу

вже рiч сестра Меланiя. - Вона менi приручена. Спадок їй од родителiв, як

знаєте; вона усе оджалувала на монастир. Ми приїхали усього того

роздивитися, опорядити. Вам звiсно, що тут їй належить, - покажiть менi,

коли ласка ваша буде. Разом вкупi з нами для господа бога нашого

потрудiмось.

Тодi пiшли по степах, по ланах оглядати, громадських людей кликали

цiнувати. Сестра Меланiя никала скрiзь по всiх кутках, мутилася,

пiдбiгала, приглядала, прислухала.

Катря ходила за нею слiдом, не глядячи округи. Мiсця знакомi коло неї

процвiтали - вона не вважала. Нiде не припинилась i разу не оглянулась. В

хату як ми повернулися, то там вже людей понаходило багато. Вiтали Катрю,

питали... Вона наче нiкого зроду не бачила i нiчого не знала, хто й якi

прийшли.

Одчинили скринi, .стали лiчити грошi, якi там були. Батюшка усе

зашептував i записував; сестра Меланiя теж собi пiрцем черкала - Катря усе

стояла оддалiк, не глядячи...

Люди потроху розiйшлися...

- Ви добре се знаєте, батюшка, що хата цiй дiвчинi придiлена вiд

небiжчикiв? - питалася батюшки сестра Меланiя аж двiчi.

- Знаю добре, - говорив батюшка.

- Та вона ж далека родичка, а дочка є рiдна...

- Така була воля їх. Вони дiвчину жалували.

- I другi знають те?

- Як же! Свiдки є.

- А! - каже. Бiльш вже не питала.

 

XXII

 

Прийшла Маруся до Катрi. Була вона тиха, смутна i ласкава.

- Знає? - спитала мене.

- Знає, - кажу, - та їй за все байдуже.

Катря її спершу не пiзнала, а на вiтання одказала:

- Благослови, господи!

- Се Маруся, - говорю їй.

Тодi вже вона пiзнала i знов каже:

- Боже благослови!

Маруся стояла перед нею.

- Сiдай, Марусе! - прошу.

Вона не схотiла чи не вчула, стояла i дивилася на Катрю. Катря

непорухома сидiла. Бiльш не було нiкого в хатi.

- Катре, - промовила до неї Маруся, - чом ти слова не промовиш? Чи менi

звелиш говорити, Катре?

- Що? - пита Катря. - Що говорити?

- Бач, Маруся вже сива стала зовсiм, - кажу, знявши хустку з Марусi.

Подивившися, каже:

- Сива.

Посидiла Маруся мовчки i попрощалась. Катря її хрестить.

- Катре! - промовила Маруся, - в мене дiти.

- Боже їх благослови! - одказала Катря по своєму звичаю.

Як сама вже вона нiчим людським не мутилася, - то вже й не вважала, як

в iнших серце колотилося.

Маруся додому пiшла.

На третiй день Катря iз сестрою Меланiєю поїхали. Маруся ще приходила

попрощатися. Катря прощалася так само, як вiталась... Хоч би вона лице

запечалила! Хоч би озирнулася разочок!

- Як одмiнилася! - промовила Маруся, дивлячись услiд за тим возом

критим по дорозi.

- А пам'ятаєш, яка була вона? - кажу.

- Як же!.. Добре пам'ятаю.

Ще ми постояли, подивились. Маруся пiшла до своєї господи, а я її

провела i в неї трохи посидiла.

Якiв усе хворiв, усе болiв. Давно вже вiн не робив нiчого: не здолав.

Падала коло всього сама Маруся. Багато було їй дiла в господi, велико

печалi на серцi.

Весело, як є ким радiти, та й те добре, коли є об кiм поплакати. Iй-же

богу моєму, добре! Гiрка та жива вода, кажу вам...

Виходжу я од Марусi, i вена мене до ворiт доводить, а за нею дiтки

топотять дрiбненько-важенько...

- Подивись, - каже вона, - подивись, Химо, усi тройко у його вилились -

мої чорнявенькi!

I згорнула їх усiх до себе. А вони хто з паличкою у руцi, хто з хлiбом,

з пiсочком у жменьцi, жвавенько дивляться... Тиха i вбога хата з вишневим

садком!

Я живу собi придобно на своїй селитьбi. Сусiди до мене ходять, а я знов

до їх - одвiдуємось. Радимось, як городи засiваємо; вкупi наш одпочивок у

свято...

Час за час, а к вечору ближче...

 

 

 




 

 

Вверх ^

Обратная связь

lib10.ru

0.359 c.

 





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...