Главная Обратная связь

Дисциплины:






Пантеон Володимира Великого



У 980 р. київський князь Володимир вирішив створити загальнодержавний пантеон. Поза князівським двором були поставлені ідоли Перуна (громовержець, бог військової дружини), Хорса, Дажбога (обидва пов'язані з сонцем), Стрибога (можливо, пов'язаний з вітрами), Семаргла, Мокоші (пов'язана з жіночими справами, найчастіше — з прядінням). Русичам також було притаманне вірування у міфологічних персонажів, пов'язаних з сімейно-родовим культом (Род), сезонними обрядами (Ярило, Купала, Кострома) тощо.

Східнослов'янська міфосистема, на думку М. Поповича, зазнала іранських впливів: іранського походження слова «віра», «світ», «чара», «віщати», «жрець», «писати», «каятися», «боятися», «хоронити», «слово», «діло», «вина», «могила», «зло» тощо. До часів слов'янської єдності належать слова «бог», «див». Іранське походження має Стрибог, якого інтерпретують як частину культу верховного божества Неба. Стійку асоціацію з родючою силою землі має образ жіночого божества — «Мати сира земля», або Мокош. Жінку-богиню зображували подібною до дерева, адже вона мала виконувати функції упорядкування Всесвіту. Грозовому богу-громовержцю Перуну приписують визволення сонячного начала від Змія (казки про Коваля, Микиту Кожум'яку та Змія — відлуння міфів про Перуна, який є покровителем ковалів). Із ним пов'язані священний дуб, грозові повір'я, знак «громовик» — круг, перехрещений трьома лініями через центр.

Супротивник Перуна — Велес (Волос) — хазяїн Нижнього світу, водних і земних сил пов'язаний з померлими, плодючістю худоби. Літопис називає його ще й «скотій бог». Вважалося, що Велес (стояв на Подолі), опікувався пастухами, торгівлею. Для землеробсько-скотарської спільноти він — захисник, а Перун — суддя і грізний каратель. Божество Нижнього світу — культурна і некультурна сили водночас. У першій якості вона представлена вареною їжею, вогнищем, грошима, у другій — лісом, неприборканими силами природи, «чужими» покійниками, темрявою. Велес може поставати і в образі Змія, він — кульгавий, сліпий, «лівий», а небесний Бог — «правий», прямий. Певною мірою Велес подібний до франко-еллінського Гермеса, який протистоїть Аполлону-змієборцю, як володар Нижнього світу, що викрадає худобу.

У «Слові про Ігорів похід» Боян названий «Велесовим внуком»: Велес опікується цілительством та іншими мистецтвами, магією, репрезентуючи в пантеоні жрецький стан. Пов'язаний він і з ідеєю договору, суспільного зв'язку, що засвідчує слово «волость» як ланка суспільної організації, власність. У східнослов'янському середовищі святий Микола після хрещення перейняв більшість функцій Велеса, в осетинському світі — Хорс втілився в «Миколу доброго». Можливо, Хорс — давній сармато-аланський бог, який мав епітет «добрий». Очевидно, тому князь Володимир включив не Велеса, а Хорса у свій пантеон. Імовірно, Хорс є аналогом Мітри — сонячного божества миру та суспільної злагоди, заступника перед Богом. Примітивними двійниками Велеса, що втілюють його силу, були лісовики і домовики.



Із культом предків, родючістю пов'язаний культ Рода і рожаниць, які відповідають за людські долі. Під час приурочених їм свят ворожили. Вони не представлені у Володимировому пантеоні, але їх культ був поширений серед селян. Загальнослов'янською була богиня Лада — покровителька шлюбу, кохання. Рідко згадується Сварог, частіше — його син (втілення) Сварожич, який опікувався вогнем. Сонце називали Дажбогом, якого інколи вважали сином Сварога. Фольклорний Рарог — «низький» дублер Сварога.

Доказом язичницького розуміння моделі світу є Збруцький ідол, знайдений у 1848 р. поблизу м. Гусятин (Тернопільська обл.). Три його вертикальні частини — три світи. Під однією шапкою розташовано чотири боги Верхнього світу, середня частина — людський світ у вигляді ритуального хороводу, нижня частина — Велес, що стоїть навколішки, тримаючи всю споруду. Переднє зображення — жіночий персонаж з рогом достатку, можливо, це Матір-Мокош; лівий бік — кінний, озброєний Перун; правий бік — жіноче божество з обручкою, очевидно, Лада; персонаж на задньому боці ідола не ідентифікований.

Слов'янський календар був пов'язаний з аграрно-виробничим циклом: час, як вважалося, рухається по колу, а минуле (світ предків) — еталонний, золотий вік, «острівний час», що не змінюється. Рік складався з трьох частин — весни-літа, осені та зими. Міфологічний час співвідносили з чотирма сонячними позиціями — сонцестояння і рівнодення. Відповідно, виокремлювали святкові цикли — весняний (Масляна), літні (Купала, Перуна), осінні (Рода, рожаниць), зимові (близькі до зимового сонцестояння, сімейні трапези, зібрання на колядування, пов'язані з культом Велеса).

Родинна обрядовість, культові дії супроводжували найголовніші події людського життя. Їх відлунням є родильні, хрестильні, весільні та поховальні обряди. В архаїчних культурах важливу роль відігравали обряди ініціації (обряд, що знаменує перехід на новий ступінь розвитку в межах соціальної групи чи певного суспільства). Загалом, як стверджує М. Попович, життя тогочасних людей було «регламентоване до дрібниць, і кожен їх крок був пов'язаний з космогонічними, міфологічними чи морально-етичними уявленнями. Існувало і закрите, езотеричне вчення, доступне лише посвяченим..., нині безповоротно втрачене».

ВИСНОВКИ

Міфологічна свідомість будь-якого народу безпосередньо пов'язана з його етнічними характеристиками - господарськими заняттями, суспільним устроєм, звичаями, мовою. Язичництво Давньої Русі - це релігійно-міфологічні уявлення осілих землеробських племен, які живуть територіальними (сусідськими) громадами.
Вагомою складовою частиною світогляду прадавніх слов’ян була міфологія. В перекладі з грецької «міф» означає сказання про давні вірування народу щодо походження землі, явищ природи, богів, героїв, Всесвіту. Міфи слід відрізняти від казок, які вже у стародавні часи сприймалися як вигадки, плід фантазії, в той час, як до міфів ставилися як до імовірних подій.
Прадавні слов’янські міфи характерні тим, що вони надзвичайно природні, пов’язані з хліборобським або пастушим побутом.
У наших предків існувала чітка ієрархія богів: на чолі всього світу стояли найстарші боги, котрі керували всім життям, далі йшли нижчі за рангом боги, а також демони, які слугували старшим богам; внизу стояли люди, що могли конкурувати з демонами.
За функціями й актуальністю слов’янська міфологія ділиться на декілька рівнів: вищий, середній, нижчий.
Міфологія прадавніх слов’ян включає в себе й погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з якого було створено людину, вважалось дерево. Це перш за все дуб, ясен, бук або просто пеньок. Але для оживлення потрібна жива іскра, небесний вогонь. Тому міфологія слов’ян, як і інших народів, пов’язує оживлення з блискавкою.
Суть стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.
Як і інші давні багатобожні (політеїстичні, язичницькі) вірування, вірування прадавніх слов'ян були тісно пов'язані з обожненням явищ і сил природи. Кожне з них мало певне надприродне пояснення та пов'язувалось з певним божеством чи таємничою істотою.
Стародавньою релігією прадавніх слов'ян, їх світосприйняттям було язичництво. Воно охоплювало всю сферу духовної культури та значну частину культури матеріальної, вірніше культури виробничої, мисливської.
Під «язичництвом» розуміють різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди та культи, що існували у різних народів планети до прийняття ними вищих релігійних форм (як правило, світових релігій).
Основу язичницьких вірувань прадавніх слов’ян складали різноманітні природні культи.
Культ води пов’язаний з тим, що слов’яни вважали воду першоматерією світу.
Найбільш відомий прояв культу води, безперечно, — це віра у водяників і русалок (віл).
Предметом культу дерев ставали як окремі породи дерев (найчастіше дуб — найпомітніше за розмірами і за віком дерево лісостепової зони), так і цілі гаї.
Культ злих сил. До злих сил, безумовно ворожих людині, — упирів і навій — слов’яни відносили іноплемінних мерців, душі ворогів і недоброзичливців, людей, яких за щось покарали сили природи.
Язичництво мало й жорстокі звичаї. З ним пов'язані різні жертвоприношення, у тому числі й людські. Йдеться, зокрема, про ритуальні вбивства людей похилого віку. Це пояснювалося забобонною вірою в магічність цього ритуалу.
На сьогодні у більшості дослідників немає сумнівів у тому, що період з IX до середини XIII ст. можна вважати періодом двовірства на Русі — одночасного співіснування давніх язичницьких та християнських вірувань і культів на всій території країни і у всіх верствах населення.

 

Вищий рівень божественної ієрархії, як і в інших язичницьких пантеонах, у слов'ян утворювали боги, що відповідали за найбільш важливі сфери життєдіяльності стародавнього суспільства: господарську, військову, ритуальну, владно-розпорядчу. В усіх складних ситуаціях слов'яни-язичники зверталися з проханнями про допомогу саме до божеств.

У рамках створеного близько 980 року князем Володимиром пантеону язичницьких богів безпосередньо згадувалися, судячи з Лаврентіївському літописі: Перун, Мокош, Хорс-Даждьбог, Стрибог, Семаргл.

Верховним божеством був Перун - бог-громовержець, керуючий громом і блискавками. Саме він очолює пантеон божеств. Перуну поклонялися на всій території Русі, по ряду свідоцтв - цей культ був загальнослов'янський. Згідно поглядам древніх слов'ян, Перун, представлений в образі навченого життєвим досвідом чоловіка, жив на небі і велів небесним вогнем. Зброя його - сокири, каміння і стріли. Коли він метає їх на землю, відбувається гроза. Із днів тижня Перуновим вважався четвер, з тварин Перуну присвячувався кінь, з дерев - дуб, з природного ландшафту - гори.

У період становлення давньоруської держави Перун з повелителя грози трансформується в заступника князів і їх дружин. Примітно, що в ході язичницької релігійної реформи 980 року, проведеної князем Володимиром, яка безпосередньо передувала введенню християнства, Перун - до цього родової князівський бог-покровитель - було урочисто проголошено «богом богів» Русі, верховним покровителем держави.

Після християнізації Русі образ Перуна в значній мірі виявився накладено на фігуру Іллі-пророка, що іменується в народі «громовержцем». Саме від Перуна Ілля-пророк успадкував прецікавийміфологічний мотив: вважалося, що під час грози чи то Ілля, чи то сам Господь Бог своїми стрілами вбиває нечисту силу.

Другим за значенням після Перуна за легендами був Волос, в північноруських говіркою - Велес. Бог скотарства, уособлення хазяйської мудрості. При цьому його ім'я не було згадано у списку богів поганського пантеону, складеного князем Володимиром. Однак і сумніватися в загальноросійському божественному статусі Волоса немає підстав. Про ідолів Волоса в Києві та Новгороді згадується у ряді історико-церковних переказів.

У язичників-слов'ян Волос виступав богом багатства і покровителем домашніх тварин. Культ Волоса був пов'язаний з єдиним уявленням про природу ниток, волосся і шерсті, які традиційно наділялися схожими символічними значеннями. Волокна рослин, шерсть тварин і волосся людини асоціювалися з багатством, родючістю, матеріальним благополуччям.

Волос був так само покровителем співаків і казок - так, у «Слові о полку Ігоревім» епічний виконавець легенд Боян іменується «Велесовим онуком«.

Реконструкції зовнішнього вигляду Волоса проводилися дослідниками російської міфології неодноразово. У ряді областей він представлявся у вигляді ведмедя - господаря лісів. Іншим зовнішнім втіленням Волоса вважався так же образ змії. Вона асоціювалася з землею і підземним світом, символізуючи багатство і родючість.

У ході християнізації Русі сакральні функції Волоса були частково успадковані такими християнськими святими, як Власій, Флор, Лавр, Микола, а так само Василь. Святий Василь Кесарійський вважається «покровителем свиней», «свинячим богом». Флор і Лавр - покровителі конярства - шанувалися «кінськими богами».

Єдиним жіночим божеством, яке полягає в пантеоні князя Володимира, була Мокоша- богиня родючості. Ідол Мокоші, за переказами, стояв у Києві на вершині пагорба поруч з зображеннями інших богів.

Зовнішній вигляд Мокоші відновити виявилося складніше, ніж вид інших язичницьких богів, бо вона, як жіночий образ, виявилася найбільшою мірою деформована християнськими інтерпретаціями. Проте згідно з деякими дослідженнями, Мокоша традиційно представляли в образі жінки з великою головою і довгими руками. Вона, за народними повір'ями, пряде ночами залишену кужіль і шерсть, а так само стриже овець. Із днів тижня Мокош, цілком ймовірно, була присвячена п'ятниця. Заборона на прання білизни та прядіння по п'ятницях зберігся в багатьох місцевостях Росії аж до початку ХХ століття.

Мокоша пов'язувалася так само з вологою, необхідної для родючості землі, а так само зі стихією води в цілому. Ряд дослідників наділяють її так само функціями божества-покровителя любові, народження і долі. Для порівняння, богині долі - мойри - в уяві античних греків так само пряли «нитка долі».

Культ Мокоші зберігав значення в російських землях протягом багатьох століть після введення християнства, на Україну - аж до середини Х I Х століття. Її найбільш ймовірна спадкоємиця - свята Параскева П'ятниця - вважалася «водяний і земляний матінкою».

Серед інших слов'янських божеств, які користувалися популярністю в слов'янському суспільстві, можна назвати ще йбога Сварога. По всій видимості, він займав місце Перуна до затвердження останнього на чолі слов'янського пантеону. Його ім'я сходить до староіндійського «сварга» і означає «батько Небо». Сварог або Сварожич, що був, за деякими даними, батьком Перуна та Волоса, і сином Дажбога, не увійшов до язичницький пантеон, встановлений князем Володимиром. Сварог вшановувався в древньої слов'янської міфології як божество вогню. У східних слов'ян є цілий звід приписів, як поводитися з вогнем, щоб не розгнівати його і не заплямувати його чистоту.

У відділи джерелах Сварог уподібнюється давньогрецькому богу вогню - Гефесту.

Виступаючи уособленням природної стихії вогню, Сварог зберіг свій сакральний статус і через багато років після християнізації Русі.

Даждьбог-Хорс - за легендами, син Сварога, бог сонця і його уособлення. Буквально - «дає бог», судячи з усього, він виступав божеством, «що дає багатство, частку», тобто що дарує рясний урожай, що залежить від щедрості сонця. Так само Даждьбог був покровителем шлюбу та, як персоніфікація сонця, посилав солов'я «відмикає літо й замикати зиму». Хорс - друге ім'я цього божества - як відзначають фахівці, іранського походження, сходить до терміна «хоро» або «коло», що означає «коло». При цьому у випадку з сонцем Хорсом мається на увазі не стільки сонячне світло, що дає тепло, а й денне світло, «денне око» світу, що володіє абсолютним знанням про те, що відбувається у світі.

У «Слові о полку Ігоревім» княжий рід Рюриковичів іменується потомством «Дажбожого онука», що дозволяє припустити, що в Древній Русі цей бог розглядався як можливий родоначальник і безумовний покровитель східнослов'янських племен і самого княжого роду.

В окремих піснях і переказах образ Дажбога зберігся аж до ХХ століття.

Стрибог - син Сварога, верховний владика вітрів, був членом володимирського язичницького пантеону.

Одні дослідники вбачають у Стрибог добрий початок світоустрою: за їх трактуванні ім'я його можна звести до давньоіранського «хто сіє бог», «організатор добра». Інші ж витлумачують Стрибога як «сутність від Зла»: суворе божество вихорів і бур, що протистоїть світлому початку, - покровителя війни, бога-винищувача, від праслов'янської «знищувати».

Семаргл - божественна персона з пантеону князя Володимира. Вважається, що він виступав у ролі такого собі посередника між небом і землею. Його часто зображували у вигляді крилатої собаки, що охороняє посіви. Якщо прийняти версію, що ім'я цього божества пов'язана з цифрою «сім», то стає зрозумілим зображення семиголового Семаргла. З іншого боку, Семаргл був пов'язаний з родючістю і земним багатством. Саме тому в його честь пили з рогу достатку.

Деякі дослідники вважають, що коріння цього божества присутні в древнеіранськой міфології - на ім'я істоти «Сімург», напівсобаки-полуптіци, що виступала в XVI - XVIII століттях емблемою Ірану династії Сефевідів.

Інші персони язичницького слов'янського пантеону лише в несамой однозначній формі можуть бути віднесені до «дійсним божествам». Більшою чи меншою мірою кваліфікацію «боги» можна застосувати до Ярила і Купали.

Ярило або Яр-Хмель - бог кохання і веселощів. Ім'я його сходить до давньослов'янського слова «яр», пов'язаному з уявленнями про весняний родючості: зі словами «весна», «хліб», «родючість» і «молодість».

Свята на честь Ярила відбувалися в деяких областях Росії аж до ХХ століття і були пронизані еротизмом і розкутістю: сімейні люди, як правило, на них не допускалися.

Купало - бог літа, плодових дерев і літніх квітів, іноді вважався третім після Перуна і Волоса. Вказівки на божественну приналежність Купали датуються лише позмінним джерелами XVI - XVII століть.

Ім'я «Купала» традиційно зводять до індоєвропейського кореня «куп», означає «кипіти», «скипати», «пристрасно бажати». Аналогічно провела латинське ім'я бога любові Купідона.

Знаковими сакральними постатями слов'янського язичництва, різною мірою зберегли популярність до сьогоднішнього дня, виступають Кострома і Масляна.

Кострома - сезонний міфологічний персонаж, що втілює весну і родючість; головний фігурант свят троїцько-купальського циклу. Образ Костроми створювався за допомогою виготовлення опудала з рослинного матеріалу. Хода з Костромою являло собою «проводи-похорони». В кінці свята Каострома «гинула» на очах у глядачів, таким чином ознаменовувалося перехід від весни до літа.

Масляна - втілення родючості, а так само зими і смерті в язичницьких віруваннях древніх слов'ян. «Масляна» передбачала вживання великої кількості жирної масляної їжі з молочних продуктів. Масляну зображували так само у вигляді опудала, яке і виступало центром народних гулянь. Найрізноманітніші фінальні обряди знищення Масляної були її «похоронами». У цілому святкування було присвячено переходу від зими до літа.

Крім богів, що входили в пантеон, а так само міфологічних персонажів, що мають статус божества, до розряду сакральних фігур слов'янського язичництва прийнято відносить ряд одухотворяє істот, що мали сезонний ранг значущості та воздействовавших на ті чи інші аспекти повсякденного життя селян.

Скасувавши язичницький пантеон богів, християнство тим не менш не міг скасувати шанування персонажів так званої «нижчої міфології», віра в яких збереглася у слов'янських народів аж до ХХ століття.Це демони або парфуми, що не мають божественного статусу. До речі, велика кількість таких персонажів є відмінною рисою слов'янського міфологічної свідомості. До них відносять як природних духів:лісовика, водяного, болотники, русалку, полудница, так і духів жител і господарських будівель: будинкового, мару, банника, обдеріху, овинника, гуменника.

Для слов'янського язичництва особливо притаманні казкові персонажі, підстави фантастичних властивостей яких сягають до архаїчних міфологічних уявлень. Найбільш яскравими і широко поширеними з них є - Баба-Яга, Кощій Безсмертний, Цар-дівиця, а так само ряд чоловічих персонажів.

Найбільша кількість спорів у дослідників казкової міфології викликає лісова стара чарівниця чи відьма Баба-Яга. Це, по всій вірогідності, міфологічний герой епохи матріархату. Як вважають історики, прообраз Баби-Яги виступав у статусі всесильного жіночого божества, засновника роду людського по жіночій лінії - в казках вона зазвичай є близькою родичкою дружини, матері або нареченої казкового героя.Баба-Яга тісно пов'язана з домашнім вогнищем - культовим об'єктом язичницького світу, а так само сприяє переходах людини в потойбічний світ і назад.

Кощій Безсмертний - однозначно негативний персонаж російських язичницьких казок. Саме слово «кощій» сходить до тюркомовними «невільник», «безсмертний» ж в першу чергу співвідносимо до епітетів «поганий» і «бездушний». З точки зору фахівців, Кощій Безсмертний - образ учасника процедур ініціації для пар, які одружуються.

Важливе місце у слов'янському язичництві займали культ Матері-Землі і культ Води.

Землю слов'яни шанували не лише в язичницькі часи, але і багато століть тому. Родючість землі, її здатність народжувати хліб і годувати людей робили її в очах людини загальної матір'ю. У приказках і благих побажань землю називають святий і вважають її символом багатства: «Будь багатий, як земля святая!». Вона ж - втілення здоров'я і чистоти.

Шанобливе ставлення до Матері-Землі породило безліч заборон і приписів, порушення яких загрожувало обуренням стихії і покаранням всієї громади неврожаєм, голодом і смертю. Всі строгості обумовлені поданням про Землю, як про жінку, яка в певні періоди запліднюється, вагітніє і дозволяється від тягаря багатим урожаєм.

Наприклад, до свята Благовіщення не можна було копати, рити, взагалі чіпати землю, тому що в цей період земля вагітна, і якщо її потривожити, вона не зможе вродити хліб.

Землю шанували як чисту, святу стихію - нею клялися у знак непорушності і вірності свого слова. У християнські часи давнє слов'янське шанування землі справила великий вплив на особливість поклоніння Богородиці, на неї були перенесені багато елементів шанування землі.

Воді слов'яни-язичники поклонялися у всіх її проявах: річках, озерах, дощу, криниць, джерел-ключам. Як відомо, головний сенс шанування водної стихії полягає у виклику дощу в період тривалої посухи.У колодязь під час посухи кидали все, що тільки можна: зерна маку, льону, пшениці, горох, капусту, цибулю, хліб, сіль, квіти і гроші, а так само лили освячену воду. З цим пов'язані і сакральні заборони плювати і мочитися в воду, лихословити поблизу джерел. Заборонялося турбувати річку ввечері, коли вона «спить», а також навесні, під час льодоходу, коли річка - «породілля».

Крім віри в язичницьких богів, духів, інших міфічних персонажів на Русі були поширені оповіді про відьом і чаклунів. Стійкість цих переказів - деякі передаються «з уст в уста» і до цього дня - підтверджує сильну магічну складову язичництва, яка пережила всі бурі християнізації.

Епоха християнізації Київської Русі являла собою епоху «смерті богів», але не в форматі зміни одних релігійних форм іншими, а у вигляді нашарування нових вірувань на старі. Архаїчні уявлення, що виникли ще на ранніх стадіях розвитку слов'янського язичництва, продовжували існувати, незважаючи на те, що поруч з ними вже утворювалися нові нашарування.

До первісним мисливцям палеоліту і мезоліту сходить цілий ряд елементів східнослов'янського фольклору: змови сил природи, змови від зла, образ оточеного вогнем «хоботістого» чудовиська - мамонта?; Культ ведмежою лапи казковий богатир Ведмеже Вушко, напівлюдина-полумедведь, богатирі, одягнені в шкури - відгомони кам'яного століття.

З палеоліту йде, по всій видимості, і культ Волоса-Велеса, який пережив у подальшому ряд докорінних змін. Це божество, мабуть, ототожнювалося з ведмедем. Спочатку це було божество мисливської здобичі, «бог мертвого звіра». Виходячи з того, що небо в палеоліті не грало особливої ​​ролі, світ людини був ще плаский, Волос не був, швидше за все, небесним божеством, а видавався цілком земним покровителем мисливців, одягнених в звірині шкури.

У бронзовому столітті в пору пастуших переселень Волос-ведмідь став «скотьим богом», ну а в епоху Київської Русі це словосполучення вже поміняло сенс і означало «бог багатства, добробуту».

Російський книжник епохи Володимира Мономаха дав цікаву періодизацію стародавнього язичництва: спочатку люди приносили жертви «упирям і берегиням». Це можна розцінювати, як задобрювання вампірів, уособлення зла, і подяку оберігає берегиням.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...