Главная Обратная связь

Дисциплины:






Стаття 41. Земельні ділянки житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів 1 страница



1. Житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будіве­льним кооперативам за рішенням органів виконавчої вла­ди або органів місцевого самоврядування земельні ділян­ки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобу­дівної документації.

2. Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами.

 

Значного розвитку в населених пунктах, особливо в містах, здобуло кооперативне будівництво. Земельні ділянки використовуються кооперативними організаціями для будівницт­ва і обслуговування житла і гаражів. До таких організацій на­лежать житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи.

Житлово-будівельні (житлові) кооперативи створюються з метою забезпечення житлом членів кооперативу і членів їх сімей шляхом будівництва багатоквартирного жилого будин­ку, а у випадках, передбачених законодавством, — одно- і двоквартирних житлових будинків садибного типу або бага­токвартирного блочного житлового будинку (будинків) з над­вірними будівлями за власні кошти кооперативу за допомо­гою банківського кредиту, а також для наступної експлуата­ції та управління цим будинком (будинками).

Земельні ділянки зазначеним кооперативам надаються за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого са­моврядування безоплатно у власність або в оренду. Спеціаль­ний розмір цих земельних ділянок ЗК України не встановле­ний. Він визначається відповідно до затвердженої містобудів­ної документації. Суб'єктами права на землю виступають відповідні кооперативи як юридичні особи. Території, що від­водяться, складаються з ділянок безпосередньо під будівлями та прибудинкових земельних ділянок, які призначені для об­слуговування будівель — обладнання під'їздів, майданчиків, квіткових клумб, сміттєзбірників тощо. Будівництво гара­жів, обладнання стоянок для автомобілів, складських при­міщень на прибудинкових територіях, як правило, забороня­ється. В окремих випадках кооператив може дозволити гро­мадянам використовувати частину ділянок для розведення кущів та інших рослин, якщо це відповідає плану його благо­устрою. На землях кооперативів може бути встановлений пуб­лічний або приватний земельний сервітут: прохід або проїзд через територію ділянки, тимчасове складування певних ван­тажів, якщо це не порушує загального режиму використання прибудинкової ділянки, прокладання ліній електропередачі, зв'язку тощо.

Гаражно-будівельні кооперативи створюються громадяна­ми, які проживають у населеному пункті і мають автомобіль, зареєстрований у встановленому порядку. Для будівництва кооперативних гаражів земельні ділянки виділяються, як правило, в межах жилої зони міст і селищ. Суб'єктом права на земельну ділянку є кооператив як юридична особа. Кожно­му члену кооперативу надається на праві власності окреме приміщення для стоянки та схову автомобіля (бокс), яким він може розпоряджатися на власний розсуд, у тому числі відчу­жувати його шляхом здійснення відповідних угод. При цьому право на використання приміщення гаража означає не тільки можливість знаходження автомобіля в боксі або на місці стоян­ки, але й схову необхідних запасних частин і приладь до ньо­го (в межах наданої йому території гаража), ремонту та підго­товки автомобіля до поїздок тощо. Решта території гаражного кооперативу перебуває в спільному сумісному користуванні всіх членів кооперативу. Ці землі використовуються для про­їзду, розміщення оглядових ям, підйомників, ремонтних бок­сів, миєчних і фарбувальних камер та інших приміщень або устаткування, що є в розпорядженні кооперативу.



Житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам законодавством дозволяється набувати право власності на земельні ділянки на підставі всього спектра ци­вільно-правових угод згідно з гл. 20 ЗК України. Сторонами цих угод виступають власник земельної ділянки і відповідні кооперативи як юридичні особи. Кооператив приймає рішен­ня на загальних зборах про укладання відповідної угоди. Уго­да укладається в письмовій формі, підписується сторонами (зі сторони кооперативу — головою кооперативу) і підлягає нота­ріальному посвідченню (ст. 132 ЗК України). Моментом пе­реходу права власності до кооперативу вважається день но­таріального посвідчення угоди про відчуження земельної ді­лянки.

 

27. Стаття 42. Земельні ділянки багатоквартирних жилих будинків

1. Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі
будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові
території державної або комунальної власності, надаються в
постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які
здійснюють управління цими будинками.

2. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого
будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у
власність або надаватись у користування об'єднанню власників.

3. Порядок використання земельних ділянок, на яких
розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них
будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається
співвласниками.

4. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких
розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них
будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на
підставі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та
відповідної землевпорядної документації. 28. Стаття 43. Землі природно-заповідного фонду

Землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного
простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу
природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та
іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій
та об'єктів природно-заповідного фонду.

Стаття 44. Склад земель природно-заповідного фонду

До земель природно-заповідного фонду включаються природні
території та об'єкти (природні заповідники, національні природні
парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки,
заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища), а також штучно
створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні
парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва).

29. Стаття 45. Використання земель природно-заповідного фонду

1. Землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у
державній, комунальній та приватній власності.

2. Порядок використання земель природно-заповідного фонду
визначається законом.

Земельне законодавство відносить землі під об'єктами при­родно-заповідного фонду, що мають національне та загально­державне значення, до земель державної власності, які не мо­жуть передаватися у комунальну власність (п. З ст. 84 ЗК України). Землі ПЗФ, що мають особливу екологічну, оздо­ровчу, наукову, естетичну цінність, не можуть передаватись у приватну власність (п. 4 ст. 84 ЗК України). Застереження «якщо інше не передбачено законом» не має юридичного сен­су: адже Земельний кодекс є нормативним актом прямої дії. Землі під об'єктами природно-заповідного фонду, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну цінність, можуть належати до земель комунальної власності, але не можуть передаватися у приватну власність (п. З ст. 83 ЗК України).

Землі під об'єктами природно-заповідного фонду, які ого­лошуються без вилучення земельних ділянок у їх власників, можуть перебувати у приватній власності.

Для земель природних заповідників, заповідних зон біосферних заповідників і національних природних парків, бо­танічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків встановлюється особливий режим: забороняється будь-яка гос­подарська та інша діяльність, що суперечить цільовому при­значенню цих об'єктів, порушує природний розвиток проце­сів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на їхні природні комплекси та об'єкти. Правовий режим природних заповідників та прирівняних до них територій дозволяє лише проведення науково-дослідних робіт, виконання відновлювальних робіт на землях з порушеними природними комплек­сами тощо. На території природних заповідників можуть ви­ділятися земельні ділянки для задоволення господарських потреб заповідника та його працівників у сінокосах, випасах, городах тощо.

До складу територій національних природних парків мо­жуть входити ділянки землі та водного простору інших зем­левласників та землекористувачів.

Регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки при­роди, заповідні урочища організуються, як правило, без вилу­чення земельних ділянок, водних та інших природних об'єк­тів у їх власників або землекористувачів. Оголошення парків — пам'яток садово-паркового мистецтва провадиться з вилучен­ням або без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів.

На прилеглих до об'єктів ПЗФ територіях установлюються охоронні зони, режим яких визначається статтями 39 і 40 Закону України «Про природно-заповідний фонд України». Диференційований режим охорони біосферних заповідників установлюється статтями 18 і 19 цього Закону.

Порядок створення й оголошення об'єктів природно-запо­відного фонду визначається Законом «Про природно-запо­відний фонд України» (статті 51—55); вилучення земель при­родно-заповідного фонду регулюється ст. 150 ЗК України.

 

30. Стаття 46. Землі іншого природоохоронного призначення
та їх використання

1. До земель іншого природоохоронного призначення належать
земельні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що мають
особливу наукову цінність. 2. Межі земель іншого природоохоронного призначення
закріплюються на місцевості межовими або інформаційними знаками.

3. Порядок використання земель іншого природоохоронного
призначення визначається законом.

Серед земель іншого природоохоронного призначення важ­ливе місце закон відводить землям водно-болотного фонду і таким, що мають особливу наукову цінність.

Єдині вимоги до угідь, які можуть бути віднесені до водно-болотних об'єктів загальнодержавного значення, порядок їх оголошення такими, а також режим охорони та користування природними ресурсами в їх межах визначені Законом Украї­ни «Про участь України в Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середо­вище існування водоплавних птахів» від 29 жовтня 1996 р.1 і Положенням про водно-болотні угіддя загальнодержавного значення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Укра­їни від 8 лютого 1999 р.2

Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки, Концепцією збереження біологічного різноманіття України від 12 травня 1997 р.3, Законом України «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р.4, Міжнародними Конвенціями у цій галузі передбача­ється збереження особливо цінних для науки прибережно-морських, річкових, озерних, болотних, лучних і степових, лісових, гірських екосистем і агроландшафтів, видів рослин і тварин, внесених до Червоної книги України, і рослинних угруповань, внесених до Зеленої книги України.

Земельні ділянки водно-болотних угідь, а також земельні ділянки, у межах яких є природні об'єкти, що мають особли­ву наукову цінність, можуть оголошуватися заповідними з наданням їм статусу заповідних урочищ, пам'яток природи, заказників державного або комунального значення, якщо во­ни мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне чи пізнавальне значення з метою збереження їх у первісному природному стані.

Оголошення земельних ділянок водно-болотних угідь та ін­ших, що мають особливу наукову цінність, провадиться без вилучення цих ділянок у їх власників або користувачів; вони передаються під охорону підприємствам, установам, організа­ціям і громадянам центральними органами виконавчої вла­ди у галузі охорони навколишнього природного середовища України з оформленням охоронного зобов'язання (ч. 5 ст. 53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»).

На земельних ділянках водно-болотних угідь і земельних ділянках, на яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність, обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про них (статті 25—30 та інші Закону України «Про природ­но-заповідний фонд України»).

На землях іншого природоохоронного призначення, як і на землях та територіях природно-заповідного фонду, встанов­люються єдині державні знаки та аншлаги, що складають систему інформування населення та природокористувачів про межі заповідних об'єктів, категорії їх заповідності та основні відомості про режим і правила поведінки. Детально ці відно­сини регулюються нормами Положення про єдині державні знаки та аншлаги на територіях та об'єктах природно-запо­відного фонду України1, затвердженого наказом Мінприроди України від 29 березня 1994 р. № ЗО.

Порядок використання земель іншого природоохоронного призначення регулюється нормами законодавства, зазначени­ми у коментарі до цієї статті, природоресурсовими кодекса­ми, якими встановлюється режим моніторингу, контролю, відповідальності за порушення порядку використання цих природних.

 

31. Стаття 47. Визначення земель оздоровчого призначення

До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають
природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть
використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей.

Землі оздоровчого призначення є однією з категорій складу земель України (пункт «г» ст. 19 ЗК України).

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 62) визначає землі оздоровчого призначення як курортні і лікувально-оздоровчі зони, території яких мають природні лікувальні фактори: мінеральні джерела, клі­матичні та інші умови, сприятливі для лікування і оздоров­лення людей. Закон України «Про курорти» від 5 жовтня 2000 р.1 курортом вважає освоєну природну територію на зем­лях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди, ви­користовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особ­ливій охороні. Цим Законом визначається поняття лікуваль­но-оздоровчої місцевості як природної території, що має міне­ральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу ли­манів та озер, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворю­вань. Ці землі не належать до складу земель природно-запо­відного фонду чи інших земель природоохоронного призна­чення, але Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки ку­рортні і лікувально-оздоровчі території віднесені до об'єктів, що підлягають особливій охороні.

Усі лікувальні ресурси на землях оздоровчого призначення поділяються на дві групи:

— особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресур­си — ресурси, які рідко (не часто) зустрічаються на території України, мають обмежене поширення або невеликі запаси у родовищах та є особливо сприятливими і ефективними для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювання;

— загальнопоширені природно-лікувальні ресурси, які зус­трічаються в різних регіонах України, мають значні запаси та придатні для використання з метою лікування, медичної реа­білітації та профілактики захворювань.

Залежно від характеру природних лікувальних ресурсів на землях оздоровчого призначення курорти України поділяю­ться на курорти державного та місцевого значення.

Клопотання про оголошення земель оздоровчого призна­чення курортами можуть подавати центральні та місцеві ор­гани виконавчої влади, органи, місцевого самоврядування або інші заінтересовані підприємства, установи, організації та громадяни. Після процедури розгляду клопотання про оголо­шення природних територій курортними, експертизи відпо­відних проектів (статті 9 і 10 Закону України «Про курор­ти»), приймаються рішення щодо оголошення природних те­риторій курортними (ст. 11 зазначеного Закону).

Порядок вилучення земель оздоровчого призначення регу­люється статтями 149—151 ЗК України.

32. Стаття 49. Використання земель оздоровчого призначення

1. Землі оздоровчого призначення можуть перебувати у
державній, комунальній та приватній власності.

2. Порядок використання земель оздоровчого призначення
визначається законом.

 

Суб'єктами права власності на землі оздоровчого призначен­ня відповідно до загальних норм ст. 80 ЗК України можуть бу­ти громадяни та юридичні особи, територіальні громади і дер­жава. Режим власності на землі та об'єкти оздоровчого призна­чення різноманітний і залежить від низки факторів. Так, за характером природних лікувальних ресурсів курорти поділя­ються на курорти державного та місцевого значення. Привати­зація санаторно-курортних закладів, що знаходяться на тери­торіях курортів державного значення, використовують природ­ні лікувальні ресурси зазначених територій і на момент при­йняття Закону України «Про курорти» (5 жовтня 2000 р.) пе­ребували у державній або комунальній власності, забороняєть­ся. Також забороняється приватизація спеціальних санітарно-курортних закладів, що знаходяться на територіях курор­тів місцевого значення, використовують природні лікувальні ресурси зазначених територій і на момент прийняття Закону України «Про курорти» перебували у державній або комуналь­ній власності (маються на увазі дитячі кардіологічні, пульмонологічні та інші заклади, визначені у зазначеному законі).

Приватизація інших санітарно-курортних закладів, що зна­ходяться або створюються на територіях курортів місцевого значення, може здійснюватися в порядку, визначеному зако­нами з питань приватизації, за умови збереження профілю об'єктів, що приватизуються.

Порядок використання земель оздоровчого призначення визначається цим Кодексом, а також законами України «Про курорти», «Про охорону навколишнього природного сере­довища» та іншими нормативними актами. На землях оздо­ровчого призначення деякі суб'єкти виступають як самостій­ні землекористувачі (курорти, санаторії, пансіонати), інші функціонують у складі основних землекористувачів — ліку­вальних, оздоровчих, комунальних тощо. Проте для всіх суб'єктів відносин на цих землях існує заборона передавати земельні ділянки у власність і надавати їх у користування, в тому числі в оренду, тим юридичним особам і громадянам, діяльність яких є несумісною з охороною природних ліку­вальних властивостей та забезпеченням сприятливих умов для відпочинку населення.

Детальніше порядок використання земель оздоровчого при­значення закріплений у статтях 12—19, 26—33 Закону Укра­їни «Про курорти», а також див. коментар до ст. 48 ЗК Украї­ни.

 

33. Стаття 50. Визначення земель рекреаційного призначення

До земель рекреаційного призначення належать землі, які
використовуються для організації відпочинку населення, туризму та
проведення спортивних заходів.

Стаття 51. Склад земель рекреаційного призначення

До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки
зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів,
навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас,
земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку,
пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз,
кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових
туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців,
дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших
аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного
будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.

 

Однією з категорій земель, визначених ст. 19 ЗК України, є землі рекреаційного призначення. Ці землі можна віднести до більш широкого поняття земель, що підлягають особливій охороні.

У цій статті дається визначення цієї категорії земель з конк­ретизацією сфери їх використання, а саме — для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних за­ходів.

Детальніше зміст відповідних понять розкривається у спе­ціальних законодавчих актах України: «відпочинку» — в Ос­новах законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р.1 із наступними змінами; «туризму» — в Законі Украї­ни «Про туризм» від 15 вересня 1995 р.2; «спорту» — в Законі України «Про фізичну культуру і спорт» від 24 грудня 1993 р.3 із наступними змінами.

Під туризмом законодавство, зокрема, розуміє тимчасовий виїзд людини з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних або професійно-ділових цілях без зайняття оп­лачуваною діяльністю. Спорт визначається як органічна час­тина фізичної культури, особлива сфера виявлення та уніфі­кованого порівняння досягнень людей у певних видах фізич­них вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності.

 

34. Стаття 52. Використання земель рекреаційного призначення

1. Землі рекреаційного призначення можуть перебувати у
державній, комунальній та приватній власності.

2. На землях рекреаційного призначення забороняється
діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх
за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на
природний стан цих земель.

3. Порядок використання земель рекреаційного призначення
визначається законом.

Земельне законодавство України не обмежує форм власнос­ті, в яких можуть перебувати землі рекреаційного призначен­ня. Як і більшість інших категорій земель, вони можуть пере­бувати у державній, комунальній та приватній власності. Од­нак специфіка даної категорії земель покладає на власників додаткові зобов'язання стосовно дотримання охоронного ре­жиму їх використання, який є більш суворим, ніж щодо біль­шості інших категорій земель, за винятком земель оздоровчо­го призначення і земель природно-заповідного фонду.

Режим використання земель рекреаційного призначення за­лежить від загального правового режиму рекреаційних зон, а останній визначається Верховною Радою АР Крим або місце­вими радами відповідно до законодавства України та АР Крим (ст. 63 Закону України «Про охорону навколишнього природ­ного середовища»). У законодавстві про місцеве самовряду­вання визначення відповідно до законодавства режиму вико­ристання територій рекреаційних зон належить до повно­важень, які обласні ради делегують обласним державним адміністраціям (п. 25 ст. 44 Закону «Про місцеве самовряду­вання в Україні»).

Головні ознаки правового режиму земель рекреаційного призначення визначаються земельним та екологічним зако­нодавством України. На цих землях, зокрема, забороняється:

а) господарська та інша діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням;

б) зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за цільовим призначен­ням.

Критерії якості навколишнього середовища на території цих зон можуть встановлюватися більш жорсткими, ніж у цілому на території країни (ст. 33 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», ст. 36 Водного кодексу України).

Згідно з вимогами п. З ст. 52 ЗК України порядок викорис­тання земель рекреаційного призначення, визначається зако­ном. На сьогодні певні елементи такого регулювання містять­ся в екологічному законодавстві, насамперед — у законодав­стві про природно-заповідний фонд. Так, на території зони регульованої рекреації і зони стаціонарної рекреації націо­нальних природних парків згідно з функціональним зонуван­ням забороняється будь-яка діяльність, яка призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природ­ного середовища та зниження рекреаційної цінності території національного природного парку. Режим використання тери­торії цих зон визначається відповідно до Положення про на­ціональний природний парк та Проекту організації території національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і об'єк­тів, що затверджується центральним органом виконавчої вла­ди у галузі екології та природних ресурсів. Рекреаційна діяльність на території національних природних парків орга­нізовується спеціальними підрозділами адміністрації парків, а також іншими підприємствами, установами та організація­ми на підставі угод з адміністрацією парку.

Законодавством про природно-заповідний фонд визнача­ється також режим використання земель рекреаційного при­значення на територіях регіональних ландшафтних парків (ст. 23 Закону «Про природно-заповідний фонд»), дендроло­гічних парків (ст. 33), зоологічних парків (ст. 36), парків — пам'яток садово-паркового мистецтва (ст. 37) та деяких ін­ших.

З метою обліку відомостей про правовий статус, належ­ність, режим, географічне місцезнаходження, кількісні та якісні характеристики цих територій та об'єктів, у тому числі про їх рекреаційну цінність, в "Україні ведеться державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 58 Закону «Про природно-заповідний фонд»).

 

35. Стаття 53. Склад земель історико-культурного призначення

1. До земель історико-культурного призначення належать землі,
на яких розташовані:

а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники,
меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища,
могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і
пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та
мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець,
військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного
культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри,
квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст
та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової,
військової, культової архітектури, народного зодчества,
садово-паркові комплекси, фонова забудова.

 

Дана стаття містить вичерпний перелік земель історико-культурного призначення, тобто земель на яких розміщені об'єкти культурної спадщини. Об'єктом культурної спадщини є місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалеж­но від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографіч­ного, історичного, мистецького, наукового чи художнього по­гляду і зберегли свою автентичність (ст. 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р.).

Порівняно з попереднім земельним законодавством пере­лік земель історико-культурного призначення значно розши­рено. Залежно від характеру об'єктів культурної спадщини, що знаходяться (розташовані) на них, землі історико-куль­турного призначення розбито на три групи.

До першої групи (п. 1 «а») належать землі з розміщеними на них об'єктами, що пов'язані з історичними подіями чи видат­ними особами (за класифікацією Закону «Про охорону куль­турної спадщини» ця група об'єктів об'єднана категорією іс­торичних). Особливим правовим статусом серед них вирізняю­ться історико-культурні заповідники. Державними історико-культурними (історико-архітектурними, історико-меморіальними, історико-археологічними, історико-етнографічними) за­повідниками рішенням Кабінету Міністрів України можуть бути оголошені ансамблі або комплекси пам'яток історії та культури, які становлять виняткову антропологічну, археоло­гічну, естетичну, етнографічну, історичну, мистецьку, наукову чи художню цінність. їх охоронний режим визначається на підставі окремих положень про кожен такий заповідник. Ти­пові положення про заповідники затверджуються Кабінетом Міністрів України. Крім земель історико-культурних заповідників, до цієї групи земель належать також землі музеїв-заповідників, меморіальних парків, меморіальних кладовищ, мо­гил, історичних або меморіальних садиб, а також інших па­м'ятних місць, пов'язаних з історичними подіями.

Друга група земель (п. 1 «б») об'єднує землі з розташовани­ми на них об'єктами, що несуть на собі відбиток стародавньої історії нашого народу чи інших народів, що колись прожива­ли (перебували) на теперішній території України. Такі об'єк­ти культурної спадщини належать до археологічних. Ними можуть відповідно до законодавства визнаватися городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень тощо.

Нарешті, до земель історико-культурного призначення мо­жуть бути віднесені землі з розміщеними на них об'єктами ар­хітектури, містобудування, монументального мистецтва чи са­дово-паркового мистецтва. Пункт 1 «в» даної статті у цю групу земель об'єднує землі з архітектурними ансамблями та комп­лексами, історичні центри, квартали, площі, землі з залишка­ми стародавнього планування і забудови міст та інших населе­них пунктів, споруд народного зодчества, садово-паркові комп­лекси тощо. Подвійний правовий режим, а точніше режим подвійної правової охорони мають землі, на яких розміщені парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва. Будучи відпо­відно до коментованої статті ЗК України землями історико-культурного призначення, вони одночасно входять до складу земель природно-заповідного фонду, оскільки парки — пам'ят­ники садово-паркового мистецтва є однією з 11 категорій тери­торій та об'єктів природно-заповідного фонду України.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...