Главная Обратная связь

Дисциплины:






Стаття 41. Земельні ділянки житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів 2 страница



 

36. Стаття 54. Використання земель історико-культурного
призначення

1. Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у
державній, комунальній та приватній власності.

2. Навколо історико-культурних заповідників, меморіальних
парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів
встановлюються охоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо
впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих
земель.

3. Порядок використання земель історико-культурного
призначення визначається законом.

Пункт 1 цієї статті підкреслює можливість перебування зе­мель історико-культурного призначення не тільки у держав­ній, а й у комунальній та приватній власності. Стосовно зе­мель цієї категорії діє загальне правило щодо слідування пра­ва власності на землю за правом власності на розміщений на ній об'єкт культурної спадщини.

Усі види пам'яток історії та культури, крім пам'яток архе­ології, можуть перебувати у державній, комунальній або при­ватній власності Усі пам'ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов'язані з ними рухомі предмети, незалежно від форм власності території чи водного об'єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю.

Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони ку­льтурної спадщини видає власникові пам'ятки або уповнова­женому ним органу свідоцтво про реєстрацію об'єкта куль­турної спадщини як пам'ятки. Крім того, республіканським ЛР Крим, обласними чи місцевими органами охорони куль­турної спадщини з власником обов'язково укладається охо­ронний договір на пам'ятку, за яким власник бере на себе зо­бов'язання щодо особливої охорони і збереження відповідних земель з об'єктами культурної спадщини, що розміщені на них. У документі, який посвідчує право власності на пам'ят­ку, обов'язково вказуються категорія пам'ятки, дата і номер рішення про її державну реєстрацію.

Об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, крім па­м'яток, занесених до Переліку пам'яток, які не підлягають приватизації, можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користу­вання чи управління іншій юридичній або фізичній особі. Од­нак таке відчуження або передача мають обов'язково пого­джуватися з органами охорони культурної спадщини.

Перелік пам'яток, які не підлягають приватизації, затвер­джується Верховною Радою України.

Пам'ятка національного значення, що перебуває у держав­ній чи комунальній власності і потребує спеціального режиму охорони, може надаватися у користування за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони куль­турної спадщини.



Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 66 Закону «Про охорону куль­турної спадщини» здійснення функцій управління заповідни­ками, музеями-заповідниками, що перебувають відповідно у державній та комунальній власності, покладається на органи охорони культурної спадщини Ради міністрів АР Крим, орга­ни охорони культурної спадщини обласних, Київської та Се­вастопольської міських, районних державних адміністрацій та на органи охорони культурної спадщини місцевого само­врядування.

Режим приватної власності на відповідні землі з розміще­ними на них об'єктами певним чином обмежений. Об'єкт культурної спадщини, у тому числі щойно виявлений, до вирішення питання про занесення його до Реєстру підлягає охо­роні, про що центральний орган виконавчої влади у сфері охо­рони культурної спадщини у письмовій формі повідомляє власника цього об'єкта або уповноважений ним орган, відпо­відні органи охорони культурної спадщини, на території яких він розташований.

Власник об'єкта культурної спадщини або уповноважений ним орган, особа, яка набула право володіння, користування чи управління зобов'язані допускати уповноважених органа­ми охорони культурної спадщини осіб для виконання ними своїх обов'язків до об'єктів культурної спадщини та на їхню територію незважаючи на те, в якій формі власності перебу­ває об'єкт і земля, на якій він знаходиться.

Законодавство України передбачає випадки примусового відчуження або вилучення пам'яток. Так, пам'ятка може бу­ти примусово відчужена з мотивів суспільної необхідності за позовом відповідного органу охорони культурної спадщини за умови попереднього і повного відшкодування її вартості. Ви­лучення допускається щодо пам'яток, які перебувають у ко­мунальній власності, у власність держави в судовому порядку за позовом органу охорони культурної спадщини.

З метою захисту традиційного характеру середовища окре­мих пам'яток, комплексів (ансамблів) навколо них повинні встановлюватися зони охорони пам'яток. Закон «Про охорону культурної спадщини» виділяє різні за характером зони: охо­ронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару (ст. 32). Межі та режими використання зон охорони пам'яток визначаються відповідною науково-проектною документацією та затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.

Порядок визначення меж зон охорони пам'яток встанов­люється центральним органом виконавчої влади у сфері охо­рони культурної спадщини.

На охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам'яток забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини і без погодження з Інститутом археоло­гії Національної академії наук України. Порядок викорис­тання земель історико-культурного призначення визначаєть­ся Законом «Про охорону культурної спадщини». Загальною вимогою правового режиму земель відповідної категорії є за­борона на цих землях будь-якої діяльності, що суперечить їх цільовому призначенню. Території пам'яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповідників, охоронювані археологічні території, що належать до земель історико-культурного при­значення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної документації.

Установлення зон охорони пам'яток та затвердження меж історичних ареалів населених місць не може бути підставою для примусового вилучення з володіння (користування) земельних ділянок у юридичних та фізичних осіб за умови дотримання землевласниками та землекористувачами правил вико­ристання земель історико-культурного призначення.

Проведення археологічних розвідок, розкопок, інших зем­ляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населе­них місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, здійс­нюються за дозволом центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Дозволи на проведення археологічних розвідок, розкопок надаються за умови дотри­мання виконавцем робіт вимог охорони культурної спадщини та наявності у нього необхідного кваліфікаційного документа (відкритого листа), виданого Інститутом археології Націо­нальної академії наук України. Порядок надання дозволів установлюється Кабінетом Міністрів України.

Виконавець археологічних розвідок, розкопок зобов'яза­ний забезпечити збереженість виявлених об'єктів культурної спадщини та передачу рухомих предметів визначеній у дозво­лі установі, ведення наукової документації, передачу її орга­нам, які видали дозвіл і необхідний кваліфікаційний доку­мент (відкритий лист), належну консервацію об'єктів куль­турної спадщини, упорядкування території після завершення робіт, а в разі потреби — взяти участь у приведенні зазначе­них об'єктів до експозиційного стану та підготовці матеріалів для їх державної реєстрації як пам'ятки. Власник або корис­тувач земельної ділянки (у тому числі орендар) у межах тери­торії пам'ятки, охоронюваної археологічної території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць згідно з розпорядженням органу охорони культурної спадщини зобов'я­заний не перешкоджати виконавцеві робіт, який має дозвіл на проведення археологічних розвідок, розкопок на цій ділян­ці. Власник або користувач земельної ділянки, на якій прово­дяться археологічні розвідки, розкопки, має право на відшко­дування у повному обсязі шкоди, якої він зазнав у зв'язку з проведенням таких робіт.

Якщо під час проведення будь-яких земляних робіт вияв­лено знахідку археологічного або історичного характеру, ви­конавець робіт зобов'язаний зупинити їх подальше ведення і протягом однієї доби повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини та орган місцевого самовряду­вання, на території якого проводяться земляні роботи. Земляні роботи можуть бути відновлені лише за письмовим дозволом відповідного органу охорони культурної спадщини після завершення археологічних досліджень відповідної те­риторії.

 

37. Стаття 55. Визначення земель лісогосподарського призначення

1. До земель лісогосподарського призначення належать землі,
вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю,
нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового
господарства.

2. До земель лісогосподарського призначення не належать
землі, зайняті:

а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не
віднесені до категорії лісів; в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на
сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових
ділянках. Стаття 56. Власність на землі лісогосподарського призначення

1. Землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у
державній, комунальній та приватній власності.

2. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів
місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть
безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні
ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5
гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших
господарств.

3. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть
набувати у власність земельні ділянки деградованих і
малопродуктивних угідь для залісення.

 

Правовий режим земель лісового фонду розглядається у комплексі з правовим режимом лісових відносин, які в сукуп­ності можна називати земельно-лісовими відносинами і що виступають єдиним комплексним об'єктом правового регулю­вання. Такі відносини регулюються Земельним кодексом Украї­ни (гл. 11), норми якого стосуються здебільшого земельних підносин, Лісовим кодексом України, в якому переважна більшість норм стосується лісових відносин, а також Законом України «Про охорону навколишнього середовища», оскіль­ки і земля, і ліси є об'єктами природи і як такі виступають предметом екологічних відносин.

Комплексний характер земельно-лісових відносин обумов­лений специфікою призначення землі і лісів у процесі ство­рення і використання лісів, які мають властиве лише їм призначення і здійснюють спеціальні властиві їм функції. У ст. З Лісового кодексу України (далі ЛК України) записано, що ліс — це сукупність землі, рослинності, в якій домінують де­рева та чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природ­них компонентів, що в своєму розвитку біологічно взаємопо­в'язані, впливають один на одного і на навколишнє середови­ще. Отже — ліси це природний ресурс, який разом із землею та іншими природними ресурсами згідно зі ст. 13 Конституції України належить до об'єктів права власності Українсько­го народу. Це право знайшло свій розвиток у ЛК України. У ст. З ЛК України визначено, що ліси України є її національ­ним багатством. За своїм призначенням та місце розташуванням вони виконують переважно екологічні (водоохоронні, за­хисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні), естетич­ні, виховні та інші функції, мають обмежене експлуатаційне значення і підлягають державному обліку та охороні.

Усі ліси на території України складають її лісовий фонд. До нього належать також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства. Як у ЗК України, так і в ЛК України зазначено, що до лісового фонду не належать: усі види насаджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів, полезахисні лісові смуги і захисні насадження на смугах відводу залізниць, автомобільних доріг, каналів, гідротехнічних споруд та водних об'єктів, а також окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дач­них і садових ділянках.

Правовий режим земель лісового фонду залежить від ці­льового функціонального призначення землі і лісів, а також від групи і категорії лісів.

За функціональним призначенням землі лісового фонду поділяються на лісові і нелісові. До лісових належать землі, вкриті лісовою (деревною і чагарниковою) рослинністю, що підлягають залісенню (зруби, згарища, рідколісся, пустирі тощо), а також землі, зайняті лісовими шляхами, просіками, протипожежними розривами тощо. До нелісових належать землі: а) зайняті спорудами, пов'язаними з веденням лісового господарства, трасами ліній електропередач, продуктопроводів та підземними комунікаціями тощо; б) зайняті сільськогосподарськими угіддями (рілля, багаторічні насадження, сіно­жаті, пасовища, надані для потреб лісового господарства); в) зайняті болотами і водоймами в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для потреб лісового господарства.

При цьому віднесення земельних ділянок до складу земель лісового фонду, визначення їх меж провадиться в порядку, встановленому земельним законодавством.

За своїм екологічними і господарським значенням ліси в Україні поділяються на дві групи.

До першої групи належать ліси, що виконують переважно природоохоронні функції. Залежно від переваг виконуваних функцій ліси першої групи Лісовим кодексом України відне­сені до таких категорій захисності: водоохоронні, захисні (протиерозійні, вздовж залізниць, автомобільних доріг між­народного, державного та обласного значення, особливо цінні лісові масиви тощо), санітарно-гігієнічні та оздоровчі. До пер­шої групи належать також ліси, розташовані на територіях природно-заповідного фонду, лісоплодові насадження і суб­альпійські деревні та чагарникові угруповання.

До другої групи належать ліси, що, поряд з екологічним, мають експлуатаційне значення і для збереження захисних функцій, безперервності та невиснажливості використання яких встановлюється режим обмеженого лісокористування.

Під час поділу лісів на групи та віднесення до категорії за­хисності визначаються межі земель, зайнятих лісами кожної групи та категорії захисності.

Порядок ведення господарства залежно від груп лісів і ка­тегорій захисності, використання лісових ресурсів і користу­вання земельними ділянками лісового фонду визначається: для потреб мисливства — Законом України «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 р.; для культурно-оздоровчих, рекре­аційних, спортивних і туристичних цілей та проведення нау­ково-дослідних робіт — Кабінетом Міністрів України. У лісах першої та другої груп можуть бути виділені особливо захисні земельні ділянки лісового фонду з режимом обмеженого лісо­користування.

 

38. Стаття 57. Використання земель лісогосподарського
призначення 1. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за
рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого
самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим
державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим
державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям,
у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового
господарства

2. Порядок використання земель лісогосподарського призначення
визначається законом.

Особливості правового режиму земель лісового фонду поля­гають у тому, що вони використовуються за цільовим призна­ченням, передбаченим цією статтею ЗК України. Для цього зе­мельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування передаються у постійне або тимчасове користування на умовах оренди.

У постійне користування за рішенням відповідних органів земельні ділянки передаються державним або комунальним сільськогосподарським підприємствам.

Право постійного користування земельними ділянками лі­сового фонду згідно зі ст. 9 ЛК України посвідчується держав­ним актом на право постійного користування землею.

У тимчасове користування за рішенням цих самих органів за погодженням з постійними лісокористувачами земельні ділянки лісового фонду можуть надаватися підприємствам, установам та організаціям, у яких створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарст­ва, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреа­ційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науко­во-дослідних робіт тощо.

Тимчасове користування земельними ділянками лісового фонду може бути, як і для земель інших категорій, короткост­роковим — не більше 5 років та довгостроковим — не більше 50 років (ст. 93 ЗК України). Право тимчасового користуван­ня земельними ділянками лісового фонду оформлюється дого­вором оренди. Форма договору і порядок його реєстрації уста­новлюються Кабінетом Міністрів України. Умови оренди ви­значаються за угодою сторін у договорі. Згідно зі ст. 10 ЛК України орендар має переважне право на поновлення догово­ру оренди земельних ділянок лісового фонду після закінчен­ня строку його дії.

Земельні ділянки лісового фонду можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам для спеціальних зазначених вище потреб. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Законом України «Про оренду землі» та ЛК України.

Порядок цільового використання земель лісового фонду визначається Земельним і Лісовим кодексами України. ЗК України (глави 14 і 15) встановлює загальні права та обов'яз­ки суб'єктів права власності і права постійного і тимчасового користування земельними ділянками, основними з яких є право та обов'язок використовувати земельні ділянки за ці­льовим призначенням. Порядок та умови цільового викорис­тання земель лісового фонду землевласниками і землекорис­тувачами визначається ЛК України (глави 10—12).

Цільове використання земель лісового фонду поділяється на два види: а) використання лісових ресурсів; б) користуван­ня земельними ділянками лісового фонду.

Використання лісових ресурсів здійснюється в порядку за­гального і спеціального використання.

У порядку загального використання лісових ресурсів гро­мадяни мають право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав'яні росли­ни, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби, крім випадків, передбачених законодавством.

При цьому громадяни зобов'язані виконувати вимоги по­жежної безпеки в лісах, користуватися зазначеними ресурса­ми у строки, встановлені державними лісогосподарськими ор­ганами, і способами, що не завдають шкоди відтворенню цих ресурсів (ст. 49 ЛК України).

Право спеціального використання лісових ресурсів (статті 50, 51 ЛК України) здійснюється в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для цього у користування. За умови додержання вимог законодавства України лісокористувачі мають право здійснювати таці види спеціального використан­ня лісових ресурсів: а) заготівля деревини під час рубок голов­ного користування; б) заготівля живиці; в) заготівля друго­рядних лісових матеріалів (пень, луб, кора, деревна зелень тощо); г) побічні лісові користування; а також інші види спе­ціального використання лісових ресурсів. До побічних лісо­вих користувань належать: випасання худоби, розміщення пасік, заготівля сіна, деревних соків, збирання і заготівля ди­корослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин і технічної сировини, лісової підстилки та очерету. Спеціальне використання лісових ресурсів на наданій земельній ділянці лісового фонду провадиться за спеціальним дозволом — від­повідно за лісорубним квитком (ордером) або лісовим квит­ком. На відведених земельних ділянках лісового фонду мо­жуть використовуватися лише ті лісові ресурси, на які ви­дано спеціальний дозвіл. Постійні лісокористувачі в разі спеціального використання ними лісових ресурсів і проведен­ня рубок, пов'язаних з веденням лісового господарства, зобо­в'язані оформляти на це дозвіл у встановленому порядку.

Користування земельними ділянками лісового фонду перед­бачає порядок їх використання для: 1) потреб мисливського господарства і створення умов для життя диких тварин; 2). культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і турис­тичних цілей; 3) проведення науково-дослідних робіт (гл. 11 ЛК України).

Лісовий кодекс (гл. 12) визначає порядок та умови вико­ристання лісових ресурсів і користування земельними ділян­ками лісового фонду на природно-заповідних територіях і об'єктах, у лісах населених пунктів, у прикордонній смузі, а також на землях та в лісах, що зазнали радіоактивного забру­днення.

Важливою умовою є встановлена законодавством плата за використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду (гл. 17 ЛК України), а також еко­номічне стимулювання охорони, захисту, раціонального ви­користання та відтворення лісів (гл. 18 ЛК України).

Характерною особливістю правового режиму земель лісо­вого фонду є те, що за порушення законодавства у сфері по­рядку використання земельних ділянок застосовується відпо­відальність згідно з вимогами ЗК України (ст. 211), а у сфері порядку використання та відтворення лісів — згідно з ЛК України (ст. 98).

 

39. Стаття 58. Склад земель водного фонду

1. До земель водного фонду належать землі, зайняті:

а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними
об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами;
{ Пункт "а" частини першої статті 58 із змінами, внесеними згідно
із Законом N 3404-IV ( 3404-15 ) від 08.02.2006 }

б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та
навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; { Пункт "б" частини
першої статті 58 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3404-IV
( 3404-15 ) від 08.02.2006 }

в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та
каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;

г) береговими смугами водних шляхів.

2. Для створення сприятливого режиму водних об'єктів уздовж
морів, навколо озер, водосховищ та інших водойм встановлюються
водоохоронні зони, розміри яких визначаються за проектами
землеустрою.

 

Правовий режим земель водного фонду розглядається в комплексі з правовим режимом водних відносин, які разом можна назвати водно-земельними відносинами і що виступа­ють єдиним комплексним об'єктом правового регулювання. Виходячи з цих позицій, такі відносини регулюються як Зе­мельним кодексом України (гл. 12), норми якого стосуються здебільшого земельних відносин, Водним кодексом України, переважна більшість норм якого стосується водних відносин, а також Законом України «Про охорону навколишнього сере­довища», оскільки земля і води одночасно є об'єктами приро­ди і виступають предметом екологічних відносин.

Комплексний характер водно-земельних відносин обумов­лений специфікою призначення землі і вод у процесі створен­ня і використання водних об'єктів, які мають властиве лише їм призначення і здійснюють спеціальні властиві їм функції. У ст. 1 Водного Кодексу України (далі ВК України) визначе­но, що води — це усі води, що входять до складу природних ланок кругообігу води. Усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду Украї­ни належать: 1) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища,ставки) і канали; інші водні об'єкти; 2) підземні води та дже­рела; 3) внутрішні морські води та територіальне море (ст. З ВК України).

До складу земель водного фонду належать землі, зайняті водними об'єктами, що перераховані у цій статті ЗК України.

Для створення сприятливого режиму водних об'єктів, по­передження їх забруднення, засмічення і вичерпання, зни­щення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку вздовж річок, морів та навколо озер, водосхо­вищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони. Во­ни є природоохоронною територією господарської діяльності, що регулюється. На землях водоохоронних зон забороняєть­ся: 1) використання стійких та сильнодіючих пестицидів; 2) влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації; 3) скидання неочищених стічних вод, використо­вуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар'єри тощо).

Режим ведення господарсь­кої діяльності в них встановлюються Кабінетом Міністрів України. Контроль за створенням водоохоронних зон і прибе­режних захисних смуг, а також за додержанням режиму ви­користання їх територій здійснюється місцевими державни­ми адміністраціями, виконавчими комітетами місцевих рад і державними органами охорони навколишнього природного середовища.

Стаття 60. Прибережні захисні смуги

1. Вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших
водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення
і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон
виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

2. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок
та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:

а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків
площею менш як 3 гектари - 25 метрів;

б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також
ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів;

в) для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина
прибережної захисної смуги подвоюється.

3. Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та
навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами
землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням
містобудівної документації. 40. Стаття 59. Право на землі водного фонду

1. Землі водного фонду можуть перебувати у державній,
комунальній та приватній власності.

2. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів
виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть
безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми
(загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних
ділянках можуть у встановленому порядку створювати
рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.

3. Державним водогосподарським організаціям за рішенням
органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування
надаються у постійне користування землі водного фонду для догляду
за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами
відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними
спорудами тощо.

4. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади
або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду
можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних
захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а
також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для
сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих,
рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення
науково-дослідних робіт тощо.

5. Використання земельних ділянок водного фонду для
рибальства здійснюється за згодою їх власників або за погодженням
із землекористувачами. 41. Стаття 61. Обмеження у використанні земельних ділянок
прибережних захисних смуг уздовж річок,
навколо водойм та на островах

1. Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з
режимом обмеженої господарської діяльності.

2. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм
та на островах забороняється:

а) розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і
залісення), а також садівництво та городництво;

б) зберігання та застосування пестицидів і добрив;

в) влаштування літніх таборів для худоби;

г) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних,
гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач,
гаражів та стоянок автомобілів;

ґ) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів
рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників,
полів фільтрації тощо;

д) миття та обслуговування транспортних засобів і техніки.

3. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі,
можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Не
придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають
встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з
прибережних захисних смуг.

4. Режим господарської діяльності на земельних ділянках
прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на
островах встановлюється законом.

Стаття 62. Обмеження у використанні земельних ділянок
прибережних захисних смуг уздовж морів,
морських заток і лиманів та на островах
у внутрішніх морських водах

1. У прибережних захисних смугах уздовж морів, морських заток
і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах
забороняється:

а) влаштування полігонів побутових та промислових відходів і
накопичувачів стічних вод;

б) влаштування вигребів для накопичення
господарсько-побутових стічних вод об'ємом понад 1 кубічний метр
на добу;





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...