Главная Обратная связь

Дисциплины:






Стаття 41. Земельні ділянки житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів 5 страница



Стаття 14 Конституції передбачає право громадян, юри­дичних осіб і держави набувати землі (спеціальні ділянки) у власність з метою використання їх для господарської діяльно­сті, житлової забудови і забезпечення життєдіяльності лю­дей. Виходячи з цих позицій, земельні відносини, що виника­ють і здійснюються щодо землі та земельних ділянок, які ви­користовуються у сфері економіки, сільського господарства, проживання людей і забезпечення їх життєдіяльності на заса­дах права власності і землекористування, регулюються ЗК України та іншими актами законодавства, норми яких нале­жать до земельного права.

Порядок, підстави і форми набуття права власності на зем­лю визначаються ЗК України, а саме розділом IV «Набуття і реалізація права на землю». Нормами трьох глав цього роз­ділу врегульовані відносини щодо набуття права на землю громадянами та юридичними особами, придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод та продажу земе­льних ділянок на конкурентних засадах.

Інші підстави та умови набуття права власності на землю визначені у спеціальних законах. Так, згідно з Законом Укра­їни «Про селянське (фермерське) господарство» в редакції від 22 червня 1993 р. такі вимоги стосуються осіб, які бажають займатися фермерським господарством. Земельна ділянка для ведення селянського (фермерського) господарства надається громадянинові, який досяг 18-річного віку, має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським госпо­дарством, необхідну кваліфікацію або досвід роботи у сільсь­кому господарстві та який пройшов конкурсний відбір. Про­те, такі вимоги щодо досвіду роботи в сільському господарстві не ставляться перед громадянами, які створюють приватні сільськогосподарські підприємства.

ЗК України встановлює, що земля може перебувати у при­ватній, комунальній та державній власності.

Право приватної власності на землю означає, що певна конкретно визначена на місцевості земельна ділянка нале­жить певному конкретно визначеному громадянинові або юри­дичній особі (заснованій на власності громадянина, групи громадян). Зазначені особи мають право володіти, користува­тися і розпоряджатися належною їм земельною ділянкою. Во­ни набувають право власності на земельну ділянку в установ­леному порядку. їх право на земельну ділянку посвідчується відповідними документами (договором купівлі-продажу, сві­доцтвом про спадщину, державним актом про право власності на землю, рішенням суду тощо) і набуває чинності після дер­жавної реєстрації земельної ділянки.

До комунальної власності відносяться землі в межах насе­лених пунктів, які належать територіальним громадам сіл, селищ і міст, окрім земель приватної і державної власності. За межами населених пунктів у комунальній власності пере­бувають земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти кому­нальної власності та землі комунального запасу. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності, управління якими здійснюють районні або обласні ради.



Усі землі України, крім земель комунальної і приватної власності, належать до державної власності.

У приватній власності можуть перебувати земельні ділян­ки з категорій земель, визначених Земельним кодексом. У ЗК України визначений перелік земель, які не можуть передава­тися з державної у комунальну власність, а також перелік зе­мель, які не можуть передаватися з державної і комунальної власності у приватну власність. Крім цього, є й інші обмежен­ня щодо земель приватної власності. Так, землі сільськогос­подарського призначення не можуть перебувати у приватній власності іноземних громадян, юридичних осіб та у власності іноземних держав. У приватній власності не можуть пере­бувати землі оборони, землі авіаційного і трубопровідного транспорту, морського транспорту і зв'язку тощо.

Розмежування земель державної і комунальної власності здійснюється за рішенням компетентного органу виконавчої влади відповідно до Закону про розмежування права держав­ної та комунальної власності, прийняття якого передбачене Прикінцевими положеннями ЗК України. До прийняття заз­наченого Закону питання розмежування земель державної і комунальної власності вирішується на підставі Тимчасово­го порядку розмежування земель права державної і комуна­льної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р. (див. коментар до розділу IX ЗК України «Прикінцеві положення»). Згідно з новим ЗК України обсяг правомочностей фермерських і особистих селянських господарств як суб'єктів права власності поділений за приз­наченням, площею і правовим режимом (статті 31, 33). Суб'єк­тами права власності на землі фермерського і особистого селянського господарства можуть бути громадяни України (ст. 31). Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення особистого селянсь­кого господарства на умовах оренди (ст. 33).

Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р. було визначено, що колишнім власникам землі (їх спадкоємцям) або землекористувачам земельні ділянки не по­вертаються. За їх бажанням за ними зберігається можливість одержати у власність або ж у користування інші земельні ділянки на загальних підставах1. Це правило стосується та­кож осіб, які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 р. (дня набуття чинності ЗК України). Це обумовлено тим, що перерозподіл земель, набуття права власності на зем­лю мільйонами громадян і великою кількістю юридичних осіб унеможливлює реальне вирішення цього питання, хоча воно стосується земельних інтересів значної кількості громадян.

53 Стаття 81. Право власності на землю громадян

1. Громадяни України набувають права власності на земельні
ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування,
міни, іншими цивільно-правовими угодами; { Пункт "а" частини
першої статті 81 із змінами, внесеними згідно із Законом N 997-V
( 997-16 ) від 27.04.2007 }

б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної
власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у
користування;

г) прийняття спадщини;

ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної
частки (паю).

2. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть
набувати права власності на земельні ділянки
несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а
також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за
межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого
майна, що належать їм на праві приватної власності.

3. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть
набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини
другої цієї статті у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування,
міни, іншими цивільно-правовими угодами; { Пункт "а" частини
третьої статті 81 із змінами, внесеними згідно із Законом N 997-V
( 997-16 ) від 27.04.2007 }

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти
нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини.

4. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у
спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства,
протягом року підлягають відчуженню.

Земля — це об'єкт, створений природою у процесі форму­вання планети. Вона не може бути результатом людської пра­ці. Має певну площу, зайняту полями і лісами, водами і гора­ми, її не можна ні збільшити, ні зменшити. За своїми природ­ними властивостями і цільовим призначенням земля поділя­ється на відповідні, передбачені цим Кодексом категорії. Від­несення земель до однієї з категорій передбачає їх правовий режим, яким відображається порядок, умови і специфіка використання земель за цільовим призначенням і можливість бути об'єктом права приватної, комунальної чи державної власності.

Ці особливості позначаються на структурі суб'єктів права власності, а також на формах, умовах і порядку набуття права власності на земельні ділянки, виходячи з тих площ, що створені природою і в окремих випадках поліпшені працею людини. Отже, земельна ділянка може належати громадяни­ну на праві власності лише на підставі юридичного підтвер­дження права власності, якщо це мало місце до набуття Чинності цього Кодексу. Право власності на землю громадя­нина може виникнути на підставі цивільно-правової угоди, її безоплатної передачі у власність громадянина внаслідок при­ватизації тощо. У цілому право власності на землю громадян набувається внаслідок перерозподілу існуючих земель із зас­тосуванням в окремих випадках зміни категорії земель. Громадяни України, які мають право на набуття земельних ділянок у власність, можуть набувати у власність на підставі договору купівлі-продажу земельні ділянки комунальної та державної власності на конкурентних засадах, крім тих земе­льних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого май­на, що є власністю покупців цих ділянок, або ж на підставі договору купівлі-продажу з громадянами чи юридичними особами. Покупку земельної ділянки можуть здійснити гро­мадяни, які мають на це право. Окремі громадяни такого пра­ва не мають. Наприклад, покупцями земель сільськогоспо­дарського призначення для ведення фермерського господар­ства відповідно до ст. 130 цього Кодексу можуть бути лише громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються ве­денням товарного сільськогосподарського виробництва. Згід­но з п. 13 Перехідних положень цього Кодексу громадяни і юридичні особи на період до 2010 року не можуть набувати у власність землі сільськогосподарського призначення загальною площею понад 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

Громадяни, як і інші суб'єкти права власності на землю, мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі

договорів міни, дарування, а також шляхом успадкування та укладення інших цивільно-правових угод. При цьому угоди купівлі-продажу, міни, дарування та інші здійснюються відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Громадяни мають право набувати земельні ділянки у власність не лише за плату, а й на безоплатній основі. Від 15 травня 1992 р. громадяни України одержували і одержують безоплатно земельні ділянки у приватну власність із земель запасу і резервних земель, що належать до державної власності, також за рахунок державних земель, що перебували у постійному користуванні колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств або ж які належали цим організаціям на праві колективної власності. Земельні ділянки і зазначених земель передавалися громадянам у власність для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жи­лого будинку і господарських будівель, садівництва, дачного, гаражного будівництва у розмірах, у порядку і на умовах, визначених ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. Особам, які одержали земельні ділянки у власність до набрання чинності новим Кодексом, якщо це підтверджено Державним ак­том на право приватної власності на землю, зберігається пра­во приватної власності й після введення його в дію.

Згідно зі ст. 7 ЗК України 1992 року земельні ділянки на­давалися громадянам у постійне чи тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди. Із земель, що перебували у державній власності, земельні ділянки передавалися грома­дянам України для ведення селянського (фермерського) гос­подарства та інших потреб, для яких земля могла передава­тись у приватну власність. Такі земельні ділянки можуть бу­ти приватизовані й передані у власність громадян, яким вони надавались у користування, в порядку та на умовах, визначе­них новим Земельним кодексом.

Новий ЗК України не містить застереження щодо недопус­тимості приватизації земельних ділянок, що належать до зе­мель державної і комунальної власності, наданих у тимчасове користування громадянам. Питання про приватизацію цих земельних ділянок, а також про умови приватизації в кожному конкретному випадку вирішуються органами державної виконавчої влади чи місцевого самоврядування, що наділені повноваженнями розпоряджатися землями державної і комунальної власності.

Одним із способів набуття права власності на землю грома­дин є прийняття спадщини. Земельна ділянка, що належала на праві приватної власності громадянинові-спадкоємцю, є таким самим об'єктом спадкування, як і будь-яке інше майно. Прийняття земельної ділянки у спадок здійснюється в по­рядку і за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, прийнятим у 2001 р., коло спадкоємців за яким зна­чно розширилося.

Відповідно до ст. 5 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. суб'єктами права колективної власності на землю були колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, в тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогоспо­дарських підприємств. Розпорядження земельними ділянка­ми, що перебували у колективній власності громадян, здійс­нювалося за рішенням загальних зборів членів колективу. І кожний член КСП та інших колективних сільськогосподарсь­ких організацій у разі виходу з неї мав право одержати у при­ватну власність свою земельну частку (пай) у натурі (на місце­вості) в установленому тим Кодексом порядку. Відповідно до указів Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарсь­кого виробництва» від 10 листопада 1994 р. та «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільсь­когосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р. землі, що належали на праві колективної власності КСП або іншій колективній організації (юридичній особі) і перебували у колективній власності, були розпайовані, кожному членові КСП або іншого колективу було видано Сертифікат, у якому визначалося: право на земельну частку (пай), розміри паю у кадастрових гектарах та у вартісному вираженні без визначення земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Оскільки КСП та інші колективні організації як юридичні особи залишалися суб'єктами права власності на землі підприємства, то паювання землі не породжувало для його членів права власності на земельну ділянку. Право на земельний пай — це зобов'язального характеру право громадянина одержати земельну ділянку у розмірі земельного паю в разі виходу з підприємства або його ліквідації.

Новий Земельний кодекс не виділяє землі колективних організацій об'єктами права колективної власності, а самі організації не визначені як суб'єкти права колективної власності. За новим Кодексом будь-яке підприємство, засноване громадянами (індивідуальне чи колективне), відноситься до юридичних осіб, які є суб'єктами права приватної власності. Правовий режим земель таких підприємств залишається незмінним. Суб'єктом права приватної власності на землю визнається юридична особа (колективне підприємство), а за членами юридичної особи зберігається право на земельну частку (пай) у розмірі, встановленому сертифікатом. Як і в КСП,у нових умовах член юридичної особи має право вийти з підприємства і одержати у приватну власність земельну ділянку у розмірі земельної частки (паю). Згідно з п. 17 Перехідних положень цього Кодексу сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право приватної власності на землю.

Набуття права власності іноземними громадянами та осо­бами без громадянства має свої особливості. Так, вони не ма­ють права набувати у власність земельні ділянки сільськогос­подарського призначення. Такі землі, одержані ними у спа­док, протягом року підлягають відчуженню. Вони можуть набувати у власність земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а за їх межами - лише земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної влас­ності.

Крім того, іноземні громадяни та особи без громадянства не мають права на безоплатне придбання земельних ділянок, що належать до державної і комунальної власності. Вони не мають права на приватизацію земельних ділянок, що раніше надавались їм у користування. Вони можуть набувати право власності на земельні ділянки лише на підставі договорів ку­півлі-продажу, дарування, міни та інших цивільно-правових угод, а також у разі викупу земельних ділянок, на яких роз­ташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності. До цього часу існувало правило, що в разі придбан­ня у власність об'єктів нерухомості іноземні громадяни мали право на оренду земельних ділянок, що відносяться до прид­баних об'єктів.

54 Стаття 82. Право власності на землю юридичних осіб

1. Юридичні особи (засновані громадянами України або
юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні
ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування,
міни, іншими цивільно-правовими угодами; { Пункт "а" частини
першої статті 82 із змінами, внесеними згідно із Законом N 997-V
( 997-16 ) від 27.04.2007 }

б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного
фонду;

в) прийняття спадщини;

г) виникнення інших підстав, передбачених законом.

2. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на
земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

а) у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів
нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із
здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

б) за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів
нерухомого майна.

3. Спільні підприємства, засновані за участю іноземних
юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право власності на
земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках,
визначених частинами першою та другою цієї статті, та в порядку,
встановленому цим Кодексом для іноземних юридичних осіб. 4. Землі сільськогосподарського призначення, отримані в
спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню
протягом одного року.

Юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України, у земельних відносинах користуються тими самими правами та обов'язками, що і громадяни України. Як і громадяни, юридичні особи можуть набувати у приватну власність земельні ділянки для здійснення завдань, передбачених їх статутами. Це правило стосується і юридичних осіб України, засновниками або учасниками яких є юридичні особи або громадяни іноземних держав. Як і громадяни, вони можуть набувати право власності на земельну ділянку на підставі договорів купівлі-продажу, доручення, міни та інших цивільно-правових угод, а також шляхом прийняття в установленому порядку спадщини.

Юридична особа набуває право власності на земельну ділянку від свого імені і вирішує це питання самостійно в установленому статутом порядку. Питання щодо придбання земельної ділянки вирішується уповноваженим статутом органом (загальними зборами членів (засновників, учасників), виробничо-розпорядчим органом (радою, правлінням тощо). Кожний окремо взятий член (учасник) не може вирішувати питання про набуття у власність будь-якого майна, в тому числі земельної ділянки. Він має право вносити до уповноваженого органу відповідні пропозиції і брати участь у голосуванні за їх прийняття, якщо рішення приймається загальними зборами.,

Особливою формою набуття права власності на землю юри­дичною особою є внесення земельних ділянок засновниками до її статутного фонду для підприємницької та іншої діяль­ності за умови, що право на внесення земельної ділянки до цього фонду передбачене статутом або ж не заборонене статутом чи законом. Статутом юридичної особи може бути визна­чено, що в разі виходу з юридичної особи її член (засновник, учасник, акціонер) вартість свого внеску до статутного фонду отримує як компенсацію грішми. У Статуті може бути визна­чено право члена юридичної особи в разі виходу з неї одержу­вати свій внесок (пай) земельною ділянкою в натурі (на місце­вості).

До інших підстав набуття права власності на земельну ділянку юридичною особою, створеною громадянами, можна вІднести приватизацію державних земель. Одним із видів такої приватизації, встановленим ЗК України в редакції від І3 березня 1992 р., була передача державних земель, що перебували у постійному користуванні колективних сільськогосподарських підприємств, у колективну власність цих підприємтств, що мали статус юридичних осіб. За новим Земельним Кодексом такі підприємства називаються юридичними особами і мають статус приватних підприємств, а передані їм у ко­лективну власність землі набули правового режиму земель приватної власності.

Набуття земельної ділянки у власність юридичної особи може мати місце за давністю користування (набувальна давність). ЗК України передбачає перехід права власності юри­дичної особи на земельну ділянку при переході права на бу­дівлю і споруду на підставі цивільно-правових угод.

Як і іноземні громадяни, іноземні юридичні особи мають Право набувати право власності на земельні ділянки несільсь­когосподарського призначення у межах населених пунктів і за їх межами, якщо там є об'єкти нерухомості

55 Стаття 83. Право власності на землю територіальних громад

1. Землі, які належать на праві власності територіальним
громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

2. У комунальній власності перебувають усі землі в межах
населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а
також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти
комунальної власності.

3. До земель комунальної власності, які не можуть
передаватись у приватну власність, належать:

а) землі загального користування населених пунктів (майдани,
вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари,
кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);

б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами
повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду,
історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу
екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну
цінність, якщо інше не передбачено законом;

г) землі лісогосподарського призначення, крім випадків,
визначених цим Кодексом;

ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим
Кодексом;

д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення
діяльності органів місцевого самоврядування.

4. Територіальні громади набувають землю у комунальну
власність у разі:

а) передачі їм земель державної власності;

б) примусового відчуження земельних ділянок у власників з
мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

в) прийняття спадщини;

г) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування,
міни, іншими цивільно-правовими угодами; { Пункт "г" частини
четвертої статті 83 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом.

5. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати
на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної
власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють
районні або обласні ради.

Землі територіальних громад, сіл, селищ, міст належать до комунальної власності. У кожному з цих населених пунктів б також землі приватної і державної власності. За межами на­селених пунктів у багатьох випадках розташовані об'єкти ко­мунальної, приватної і державної власності, які прописані до певного населеного пункту. Земельні ділянки, на яких розта­шовані об'єкти комунальної власності, відносяться до земель комунальної власності. Вони визначаються шляхом виклю­чення із земель населених пунктів тих земель, що належать до приватної і державної власності.

Слід зауважити, що з прийняттям 7 лютого 1991 р. Закону України «Про власність» (ст. 32, п. 1) до державної власності в Україні належала загальнодержавна (республіканська) влас­ність і власність адміністративно-територіальних одиниць. Суб'єктами права державної власності на землю виступали: Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України та обласні, районні, міські, селищні, сільські ради — на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебували у загальнодержавній власності (Закон у редак­ції під 5 травня 1993 р.). Конституція України перестала роз­глядати комунальну власність як різновид державної власності і визнала комунальну власність самостійною формою влас­ності, однопорядковою з власністю державною (ст. 41, ч. З Конституції України). Виходячи з цієї правової конструкції відносин власності, ЗК України визнав державну, комуналь­ну й приватну власність самостійними формами власності з визначенням для кожної з цих форм спеціального правового режиму. При цьому суб'єктами права комунальної власності визнані територіальні громади сіл, селищ і міст, а районні, обласні ради, Верховна Рада АР Крим набули повноваження розпоряджатися землями, що перебувають у спільній власно­сті територіальних громад (статті 7, 8, 10 ЗК України).

Законодавча зміна концепції права комунальної і держав­ної власності на землю вимагає проведення відмежованого зе­мель комунальної власності від земель державної власності.

Певною мірою визначення земель комунальної власності труднощів не викликає. Розміри і площі земель промисловос­ті, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення, роз­ташованих на території міста, визначаються проектно-технічною документацією. Якщо зазначені об'єкти відносяться до комунальної власності, то вважається, що вони розташовані на землях комунальної власності. Відповідно державні об'єк­ти вважаються такими, що розташовані на землях державної власності.

Слід зазначити, що до комунальної власності не належать земельні ділянки, що передані у приватну власність громадян і юридичних осіб, а також ті, що не можуть передаватися у приватну власність. До них, зокрема, належать землі загального користування населених пунктів, окремі земельні ділянки земель лісового і водного фонду, а також ті, що використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого сам врядування.

Новим ЗК України питання визначення земель комунальної власності з погляду віднесення їх до комунальної чи державної власності належним чином не вирішені. Механізм реалізації норм земельного права у відносинах земельної власності не врегульований. У ЗК України ці питання сформульовані лише в загальних рисах. Установлено, що територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі передачі їм земель державної власності, а також у разі відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, з інших підстав, визначених законом. Територіальні громади, як і інші суб'єкти прав власності на землю, можуть набувати земельні ділянки у комунальну власність на підставі загально існуючих норм цивільного права, зокрема: у разі прийняття спадщини та придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни та ішими цивільно-правовими угодами.

З метою організаційно-правового і процесуального забезпечення реалізації норм ЗК України щодо права комунальної власності Прикінцевими положеннями Земельного кодекс (п. 4) передбачена необхідність розробки і прийняття Закону про розмежування земель права державної та комунальної власності. До прийняття Закону розмежування права власності здійснюється згідно з Тимчасовим порядком.

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднува­ти на договірних засадах спільні кошти і матеріальні ресурси для будівництва спільних об'єктів, що належать до комуналь­ної власності, наприклад, хлібо- і м'ясокомбінати, птахофаб­рики, конезаводи, науково-дослідні сільськогосподарські і насіннєві станції, автомобільні шляхи міжрайонного корис­тування, інші об'єкти спільного використання. Для цілей ви­користання спільних об'єктів територіальні громади можуть на добровільних засадах об'єднувати належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними зе­мельними ділянками здійснюють Верховна Рада АР Крим,

районні та обласні ради. Повноваження Верховної Ради АР Крим визначені Конституцією Автономної Республіки Крим. Повноваження районних і обласних рад установлені ЗК України і Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р.

 

56 Стаття 84. Право власності на землю держави

1. У державній власності перебувають усі землі України, крім
земель комунальної та приватної власності.

2. Право державної власності на землю набувається і
реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради
міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та
Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та
державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких
розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відповідно до
закону. { Частина друга статті 84 із змінами, внесеними згідно із
Законами N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005, N 489-V ( 489-16 )
від 19.12.2006 }





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...