Главная Обратная связь

Дисциплины:






Стаття 41. Земельні ділянки житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів 6 страница



3. До земель державної власності, які не можуть передаватись
у комунальну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами
соціально-культурного, виробничого та житлового призначення;

в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду та
історико-культурними об'єктами, що мають національне та
загальнодержавне значення;

г) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення;

ґ) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення
діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету
Міністрів України, інших органів державної влади, Національної
академії наук України, державних галузевих академій наук;

д) земельні ділянки зон відчуження та безумовного
(обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення
внаслідок Чорнобильської катастрофи;

е) земельні ділянки, які закріплені за державними
професійно-технічними навчальними закладами;

є) земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними
закладами державної форми власності;

ж) земельні ділянки, на яких розташовані державні, в тому
числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних
фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти
незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти. { Частину
третю статті 84 доповнено пунктом "ж" згідно із Законами N 3235-IV
( 3235-15 ) від 20.12.2005, N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006 }

4. До земель державної власності, які не можуть передаватись
у приватну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі під державними залізницями, об'єктами державної
власності повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі оборони;

г) землі під об'єктами природно-заповідного фонду,
історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу
екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну
цінність, якщо інше не передбачено законом;

ґ) землі лісогосподарського призначення, крім випадків,
визначених цим Кодексом;

д) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим
Кодексом;

е) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення
діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету
Міністрів України, інших органів державної влади, Національної
академії наук України, державних галузевих академій наук;

є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного
(обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення
внаслідок Чорнобильської катастрофи;

ж) земельні ділянки, які закріплені за державними
професійно-технічними навчальними закладами;

з) земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними
закладами державної і комунальної форм власності.



5. Держава набуває права власності на землю у разі:

а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів
суспільної необхідності та для суспільних потреб;

б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни,
іншими цивільно-правовими угодами;

в) прийняття спадщини;

г) передачі у власність державі земельних ділянок комунальної
власності територіальними громадами;

ґ) конфіскації земельної ділянки.

Дана стаття чинного Земельного кодексу визначає, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. За попереднім ЗК України суб'єктом права державної власності на землі загальнодержавної власності України виступала Верховна Рада України (ст. 4). При цьому згідно зі ст. 19 (пункти 5, 19) Т ст. 32 ЗК України 1992 року Верховна Рада безпосередньо вирішувала питання про надання земельних ділянок у користування у разі, коли для вилучення цих земель був установлений особливий порядок. Питання розпорядження землями загальнодержавної власності тоді остаточно не були врегульовані.

Новим ЗК України встановлено, що право державної влас­ності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів АР Крим, облас­них, Київської та Севастопольської міських, районних дер­жавних адміністрацій відповідно до закону.

Після того, як в Україні встановлена приватна, комуналь­на і державна форми власності на землю, проведена приват­изація державних земель і здійснена передача частини держав­них земель у комунальну власність, є можливість установи­ти, які землі України залишаються у державній власності.

Оскільки в Україні відповідно до законів «Про приватиза­цію державного майна» в редакції від 19 лютого 1997 р. та « Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» в редакції від 10 липня 1996 р. приватизація державного майна продовжується і буде продовжуватися, то природно, що разом з об'єктами приватизації будуть приватизуватись і земельні ділянки, що відносяться до державної власності, на яких розташовані об'єкти приватизації. Заходи щодо розмежування земель між державою і територіальними громадами до прийняття Закону України про розмежування земель права державної та комунальної власності здійсню­ються відповідно до Тимчасового порядку.

З метою запобігання виникненню розбіжностей у процесі реалізації зазначених заходів у цій статті ЗК України визна­чено перелік земель державної власності, які не можуть пере­даватись у комунальну і приватну власність. Так, до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони (крім земельних ділянок під об'єкта­ми соціально-культурного, виробничого та житлового призна­чення, які можуть передаватись у комунальну власність); землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загально­державне значення — у комунальну власність, а також під цими об'єктами та об'єктами оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом, — у приватну власність. Земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук, земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, не можуть передаватися ні у комунальну, ні у приватну власність. Крім цього, у комунальну власність не можуть передаватися землі під водними об'єкт ми загальнодержавного значення, а у приватну власність землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного фонду; землі лісового водного фондів, крім випадків, визначених цим Кодексом, приватну власність іноземних громадян, іноземних юридичних осіб та іноземних держав не можуть передаватися чи будь-яким чином відчужуватися державні землі сільськогосподарського призначення.

Як видно зі змісту цієї статті, держава набуває права власності на землю у тих самих випадках і за тими самими правилами, за якими її набувають у власність суб'єкти права приватної і суб'єкти права комунальної власності на землю. Додатково передбачено, що держава набуває права власності на землю також у разі: передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадам та у разі конфіскації земельної ділянки. Конфіскація земель­ної ділянки здійснюється за вироком суду по кримінальній справі. Якщо, наприклад, за вироком суду конфіскації підлягає жилий будинок чи інший об'єкт нерухомості, що належить громадянинові на праві приватної власності, то конфіс­кується земельна ділянка, на якій розташований об'єкт неру­хомості, якщо ця земельна ділянка також належить на праві приватної власності суб'єкту конфіскованих будівель, оскіль­ки такі будівлі разом з земельними ділянками розглядаються як об'єкти нерухомості.

57 Стаття 86. Спільна власність на землю

1. Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з
визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна
часткова власність) або без визначення часток учасників спільної
власності (спільна сумісна власність).

2. Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути
громадяни та юридичні особи.

3. Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки
територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

4. Право спільної власності на землю посвідчується державним
актом на право власності на землю.

Стаття 87. Виникнення права спільної часткової власності
на земельну ділянку

1. Право спільної часткової власності на земельну ділянку
виникає:

а) при добровільному об'єднанні власниками належних їм
земельних ділянок;

б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи
більше особами за цивільно-правовими угодами;

в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або
більше особами;

г) за рішенням суду.

Стаття 88. Володіння, користування та розпорядження
земельною ділянкою, що перебуває у спільній
частковій власності

1. Володіння, користування та розпорядження земельною
ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності,
здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у
разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

2. Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку
укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально.

3. Учасник спільної часткової власності має право вимагати
виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як
окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення,
а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної
компенсації.

4. Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку
має право на отримання в його володіння, користування частини
спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому
частки.

5. Учасник спільної часткової власності відповідно до розміру
своєї частки має право на доходи від використання спільної
земельної ділянки, відповідає перед третіми особами за
зобов'язаннями, пов'язаними із спільною земельною ділянкою, і
повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також
у витратах по утриманню і зберіганню спільної земельної ділянки.

6. При продажу учасником належної йому частки у спільній
частковій власності на земельну ділянку інші учасники мають
переважне право купівлі частки відповідно до закону.

Стаття 89. Спільна сумісна власність на земельну ділянку

1. Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної
власності лише громадянам.

2. У спільній сумісній власності перебувають земельні
ділянки:

а) подружжя;

б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено
угодою між ними;

в) співвласників жилого будинку.

3. Володіння, користування та розпорядження земельною
ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або
законом.

4. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній
сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї
окремої частки.

5. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній
власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено
за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є
рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено
судом. 58 Стаття 90. Права власників земельних ділянок

1. Власники земельних ділянок мають право:

а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку,
передавати її в оренду, заставу, спадщину;

б) самостійно господарювати на землі;

в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та
інших культур, на вироблену продукцію; { Пункт "в" частини першої
статті 90 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3404-IV
( 3404-15 ) від 08.02.2006 }

г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб
наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини,
торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні
властивості землі;

ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і
споруди.

2. Порушені права власників земельних ділянок підлягають
відновленню в порядку, встановленому законом.

Стаття 91. Обов'язки власників земельних ділянок

1. Власники земельних ділянок зобов'язані:

а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та
землекористувачів;

ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні
властивості землі;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та
органам місцевого самоврядування дані про стан і використання
земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому
законом;

е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень,
пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі
зрошувальних і осушувальних систем.

2. Законом можуть бути встановлені інші обов'язки власників
земельних ділянок. 59 Стаття 92. Право постійного користування земельною ділянкою

1. Право постійного користування земельною ділянкою - це
право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у
державній або комунальній власності, без встановлення строку.

2. Права постійного користування земельною ділянкою із
земель державної та комунальної власності набувають:

а) підприємства, установи та організації, що належать до
державної та комунальної власності;

б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства
(об'єднання), установи та організації.

У теоретико-правовому аспекті право користування земель­ною ділянкою або право землекористування розглядається з двох позицій: по-перше, в об'єктивному розумінні, тобто як Інститут земельного права, і по-друге, як суб'єктивне право Юридичних і фізичних осіб.

Право землекористування в об'єктивному значенні розглядається як сукупність правових норм, які регулюють суспіль­ні земельні відносини у сфері використання, відтворення та охорони земель, визначають суб'єктний та об'єктний склади, особливості використання різних земельних ділянок на юри­дичному титулі права землекористування, закріплюють пра­ва та обов'язки землекористувачів, підстави виникнення та припинення земельної правосуб'єктності осіб щодо конкрет­них земельних ділянок.

Право користування земельною ділянкою як суб'єктивне право являє собою встановлену об'єктивним правом можли­вість фізичних і юридичних осіб здійснювати реалізацію зе­мельної правосуб'єктності стосовно користування відособле­ною земельною ділянкою.

Право постійного користування земельною ділянкою — це різновид права користування земельною ділянкою, коли суб'єк­ти використовують надані їм земельні ділянки без заздалегідь визначених термінів .Відповідно до п. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою здійснюється шляхом реалізації таких правомочностей, як володіння і користування.

Право володіння означає, що особі фактично належить земельна ділянка на підставах, визначених законодавством.

Зміст права користування полягає у можливості отримання корисних властивостей земельної ділянки, тобто можливості її господарського використання з метою отримання прибутку або задоволення власних потреб.

Зміст правомочностей землекористувача передбачений статтями 95, 96 ЗК України.

Насамперед слід зазначити, що право землекористування є не тільки правом, але й обов'язком землекористувача. Усі землекористувачі зобов'язані використовувати землі за цільовим призначенням. Землекористувачі мають право: самостійно господарювати на землі; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, вод об'єкти, а також інші корисні властивості землі; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі й споруди тощо.

Особливістю змісту правомочностей володіння земельною ділянкою є те, що землекористувачі зобов'язані не порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Відповідно до п. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою може набуватися за рахунок земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності. Перелік таких земельних ділянок визначається статтями 83, 84 ЗК України.

Так, відповідно до п. 2 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. Це, зокрема, землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди; місця знешкодження та утилізації відходів; землі під залізницями,та автомобільними дорогами, об'єктами повітряного та трубопровідного транспорту тощо). Відповідно до п. 1 ст. 84 ЗК Країни у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної і приватної власності. Це, зокрема, землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення тощо.

У н. 2 ст. 92 ЗК України визначено виключне коло суб'єк­тів, які можуть набувати право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності. Ними є підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. Так, відповідно до ст. 2 Закону України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. зі змінами доповненнями комунальним під­приємством визнається підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади, а державним підприємством — підприємство, засноване на державній власності. До державних підприємств законодавець відносить казенне під­приємство.

60 Стаття 93. Право оренди земельної ділянки

1. Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі
строкове платне володіння і користування земельною ділянкою,
необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої
діяльності.

2. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам
та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без
громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням
і організаціям, а також іноземним державам.

3. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою - не
більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років.

4. Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою
орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування
іншій особі (суборенда).

5. Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або
уповноважені ними особи.

6. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом.

Оренда земельної ділянки — це один із видів використання земель на праві користування.

У п. 1 ст. 93 ЗК України визначені такі основні принципи права тимчасового користування земельною ділянкою як строковість та платність.

Принцип строковості означає, що при оренді земельної ділянки завжди визначається строк її використання (не більше 50 років).

Принцип платності означає, що при оренді земельної ділянки завжди визначається орендна плата за її використання у таких формах, як грошова, натуральна або відробіткова.

Характерними ознаками права оренди земельної ділянки є те, що: по-перше, підставою набуття права оренди земельної ділянки є укладення договору оренди земельної ділянки, по-друге, метою використання орендованої земельної ділянки є здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Поняття договору оренди, його форма, умови та порядок укладення, чинність, термін дії, державна реєстрація визначені у статтях 12—18 Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. зі змінами і доповненнями.

Так, зокрема, договір оренди землі — це угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк.

Договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі та посвідчується нотаріально за її місцезнаходженням. Невід'ємною частиною договору оренди є план (схема) зе­мельної ділянки.

Умови договору оренди земельної ділянки не можуть супе­речити законам України.

У п. 2 ст. 14 Закону «Про оренду землі» передбачений вик­лючний перелік істотних умов договору оренди земельної ділянки, відсутність хоча б однієї з яких є підставою для відмови у державній реєстрації договору, а також визнання його не дійсним.

Істотними умовами договору оренди земельної ділянки є:

1) об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки);

2) термін договору оренди;

3) орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та порядок внесення і перегляду);

4) цільове призначення, умови використання і збереження якості землі;

5) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

6) існуючі обмеження і обтяження щодо використання зе­мельної ділянки;

7) сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини;

8) відповідальність сторін.

Договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості щодо всіх істотних умов, підписан­ня його сторонами і державної реєстрації. У разі надання зе­мельної ділянки в оренду в порядку відведення договір орен­ди підписується після перенесення її меж у натуру (на місце­вість).

Укладений договір оренди земельної ділянки підлягає дер­жавній реєстрації. Факт державної реєстрації засвідчується печаткою реєструючого органу з підписом уповноваженої на це особи та зазначенням дати реєстрації на всіх примірниках договору. Один зареєстрований примірник договору зберіга­ються в органі, який здійснив його реєстрацію.

У п. 2 ст. 93 ЗК України визначено перелік орендарів, яким земельні ділянки можуть передаватися в оренду. Це, зо­крема, громадяни України, юридичні особи України, інозем­ні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання й організації, іноземні держави.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону «Про оренду землі» у переліку орендарів, окрім вищезазначених, передбачені такі групи суб'єктів:

1) районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України;

2) органи місцевого самоврядування — сільські, селищні, міські ради;

3) релігійні та громадські організації.

Враховуючи особливу цінність земель сільськогосподарського призначення, законодавець окремо визначає вимоги орендарів цієї категорії земель.

Згідно з ч. З ст6 Закону «Про оренду землі» орендаря земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути юридичні особи, установчими документами яких передбачено здійснення цього виду діяльності, а також фізичні особи, які мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.

У п. З ст. 93 ЗК України зазначені такі види тимчасового використання земель, як короткострокове — не більше 5 років та довгострокове — не більше 50-ти років. Термін дії договору оренди земельної ділянки є істотною умовою такого договору, визначається за погодженням сторін, але не може бути більшим ніж 50 років.

Пункт 4 ст. 93 ЗК України регулює питання суборенди земельної ділянки. Відповідно до ст. 9 Закону «Про оренду землі» законодавець чітко розмежовує суборенду земельної ділянок для сільськогосподарського та несільськогосподарського призначення. Зокрема, орендована для несільськогосподарського використання земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись у володіння і користування іншій особі (суборенда) у разі переходу до неї прав володіння і користування на будівлю або споруду, яка розташована на орендованій земельній ділянці, а також в інших випадках у межах, передбачених законом.

Отже, можливі й інші випадки передачі в суборенду земельних ділянок несільськогосподарського призначення.

Що ж стосується суборенди земельних ділянок сільсько­господарського призначення, то законодавець визначає вик­лючний перелік умов, за яких можливо передати в суборенду земельні ділянки сільськогосподарського призначення.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону «Про оренду землі» орендар має право передати в суборенду земельні ділянки сільськогос­подарського призначення особам, визначеним у ст. 6 цього Кодексу, лише у разі і на строк:

1.) тимчасової непрацездатності (хвороби);

2) інвалідності;

3) призову на строкову військову службу до Збройних Сил України, інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України;

4) навчання з відривом від виробництва;

5) обрання на виборні посади в органи місцевого самовря­дування та органи державної влади України, якщо згідно з законами України особа не може суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток.

Умови договору суборенди земельної ділянки (її частини) мають бути визначені в межах договору оренди земельної ділянки (її частини) і не суперечити йому. Термін суборенди не може перевищувати строк дії договору оренди земельної ділянки. У разі припинення або розірвання договору оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється. Договір суборенди земельної ділянки підлягає державній реєстрації. За бажанням однієї зі сторін договір суборенди зе­мельної ділянки посвідчується нотаріально.

У п. 5 ст. 93 ЗК України передбачено, що орендодавцями зе­мельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. Таким чином, ЗК України розширює перелік орендодавців по­рівняно з Законом «Про оренду землі».

Так, відповідно до ст. 5 Закону «Про оренду землі» орендо­давцями земельних ділянок визнано лише громадян та юри­дичних осіб України, у власності яких перебувають земельні ділянки.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у кому­нальній власності, є територіальні громади або сільські, селищ­ні, міські ради.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України у межах повноважень. Рішення про надання в оренду земельних ділянок зазначені органи державної влади приймають при попередньому погодженні цих питань на сесіях відповідних рад

Згідно з п. 6 ст. 93 ЗК України відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом. Це означає, що відносин щодо набуття, реалізації та припинення права на оренду земельної ділянки мають бути врегульовані лише законами України. На сьогодні такими законами є ЗК України, закони «Про оренду землі», «Про плату за землю» від 13 вересня 1996 р зі змінами та доповненнями.

61 Стаття 94. Право концесіонера на земельну ділянку

1. Для здійснення концесійної діяльності концесіонеру
надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому цим
Кодексом.

2. Види господарської діяльності, для яких можуть надаватися
земельні ділянки у концесію, визначаються законом.

Норми даної статті регулюють відносини щодо надання в оренду земельної ділянки концесіонеру, якщо це потрібно для здійснення концесійної діяльності. Визначення поняття «концесіонер», «концесія» дається у Законі України «Про концесії» від 16 липня 1999 р. Концесіонер — це суб'єкт підприємницької діяльності, який відповідно до цього Закону на підставі договору отримав концесію. Концесія — це надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльнос­ті (концесіонером) на себе зобов'язань зі створення (будівництва) та (або) управління (експлуатації) об'єктом концесії,

майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику.

У ч. 2 ст.3 Закону України «Про концесії» визначено пере­лік сфер господарської діяльності, для здійснення яких об'єк­ти права державної чи комунальної власності можуть надава­лись у концесію. Це, зокрема, водопостачання; відведення та очищення стічних вод; надання послуг міським громадським транспортом; збирання та утилізація сміття; надання послуг, пов'язаних із постачанням споживачам тепла; будівництво та експлуатація автомобільних доріг, об'єктів дорожнього гос­подарства, інших дорожніх споруд; будівництво та експлуата­ція шляхів сполучення; будівництво та експлуатація вантаж­них і пасажирських портів; будівництво та експлуатація ае­ропортів; надання послуг у сфері кабельного телебачення; надання послуг зв'язку; транспортування та розподіл природ­ного газу; виробництво та (або) транспортування електроенер­гії; будівництво жилих будинків; використання об'єктів соціально-культурного призначення; створення комунальних служб паркування автомобілів тощо.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...