Главная Обратная связь

Дисциплины:






Стаття 41. Земельні ділянки житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів 7 страница



Об'єктами права державної чи комунальної власності, які надаються у концесію, може бути майно підприємств, які є цілісними майновими комплексами або системою цілісних майнових комплексів, що забезпечують комплексне надання послуг у зазначених сферах будівництва та законсервовані об'єкти, які можуть бути добудовані з метою їх використання для надання послуг із задоволення громадських потреб тощо. У таких випадках, якщо для здійснення концесійної діяльно­сті необхідні земельні ділянки, вони надаються на умовах оренди на термін дії концесійного договору.

Відповідно до п. 1 ст. 94 ЗК України порядок надання кон­цесіонеру в оренду земельної ділянки встановлений саме нор­мами ЗК України. Відповідно до п. 1 ст. 124 ЗК України пе­редача в оренду земельних ділянок, що перебувають у держав­ній або комунальній власності, здійснюється на підставі рі­шення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

У п. 2 ст. 94 ЗК України встановлено, що саме на рівні законів мають визначатися види господарської діяльності, для яких земельні ділянки можуть надаватись у концесію, тобто об'єктом концесії виступає власне земельна ділянка. Відповідно до ч. 2 ст. З Закону України «Про концесії» такими видами діяльності можуть бути, зокрема, будівництво та експлуатація автомобільних доріг, об'єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будівництво та експлуатація шляхів сполучення; будівництво та експлуатація вантажних пасажирських портів; будівництво та експлуатація аеропортів тощо. Об'єктами концесії в цих випадках виступають землі транспорту. Спеціальним законом у цій частині є Закон України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» від 14 грудня 1999 р. зі змінами і доповненнями, відповідно до ст. 1 якого об'єктом концесії виступає автомобільна (позаміська) дорога загального користування, що перебуває у державній власності.

62 Стаття 95. Права землекористувачів

1. Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або
договором, мають право:

а) самостійно господарювати на землі;

б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та
інших культур, на вироблену продукцію; { Пункт "б" частини першої
статті 95 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3404-IV
( 3404-15 ) від 08.02.2006 }

в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб
наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини,
торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;
{ Пункт "в" частини першої статті 95 із змінами, внесеними згідно
із Законом N 3404-IV ( 3404-15 ) від 08.02.2006 }



г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і
споруди.

2. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в
порядку, встановленому законом.Стаття 96. Обов'язки землекористувачів

1. Землекористувачі зобов'язані:

а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та
землекористувачів;

ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні
властивості землі;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та
органам місцевого самоврядування дані про стан і використання
земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому
законом;

е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень,
пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі
зрошувальних і осушувальних систем.

2. Законом можуть бути встановлені інші обов'язки
землекористувачів. 63 Право земельного сервітуту

Стаття 98. Зміст права земельного сервітуту

1. Право земельного сервітуту - це право власника або
землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або
безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

2. Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.

3. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення
власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний
сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

4. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш
обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він
встановлений.

Стаття 99. Види права земельного сервітуту

Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть
вимагати встановлення таких земельних сервітутів:

а) право проходу та проїзду на велосипеді;

б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі,
зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із
чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню
або через сусідню земельну ділянку;

д) право забору води з природної водойми, розташованої на
сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;

е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої
на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до
природної водойми;

є) право прогону худоби по наявному шляху;

ж) право встановлення будівельних риштувань та складування
будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;

з) інші земельні сервітути.

Стаття 100. Порядок встановлення земельних сервітутів

1. Сервітут може бути встановлений договором, законом,
заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові
(володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій
конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

2. Земельний сервітут може бути встановлений договором між
особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем)
земельної ділянки.

Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає
державній реєстрації в порядку, встановленому для державної
реєстрації прав на нерухоме майно. { Стаття 100 в редакції Закону N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

Стаття 101. Дія земельного сервітуту

1. Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав
на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до
іншої особи.

2. Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу,
застави та не може передаватися будь-яким способом особою, в
інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та
юридичним особам.

3. Власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої
встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в
інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його
встановлення, якщо інше не передбачено законом.

4. Власник земельної ділянки, щодо якої встановлений
земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, завданих
встановленням земельного сервітуту.

Стаття 102. Припинення дії земельного сервітуту

1. Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках:

а) поєднання в одній особі суб'єкта права земельного
сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника
земельної ділянки;

б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний
сервітут;

в) рішення суду про скасування земельного сервітуту;

г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний
сервітут;

ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;

д) порушення власником сервітуту умов користування
сервітутом.

2. На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої
встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути
припинена в судовому порядку у випадках:

а) припинення підстав його встановлення;

б) коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює
використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний
сервітут, за її цільовим призначенням.

Глава 16-1

Право користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб або для забудови

Стаття 102-1. Підстави набуття і зміст права користування
чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб або для забудови

1. Право користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування
чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на
підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка
виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких
потреб, відповідно до Цивільного кодексу України ( 435-15 ).

Право користування чужою земельною ділянкою для забудови
(суперфіцій) може виникати також на підставі заповіту.

2. Право користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування
чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть
відчужуватися або передаватися в порядку спадкування.

3. Укладення договорів про надання права користування
земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для
забудови здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України
( 435-15 ) з урахуванням вимог цього Кодексу.

4. Право користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування
чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) припиняються в
разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та
землекористувача;

2) спливу строку, на який було надано право користування;

3) викупу земельної ділянки у зв'язку з суспільною
необхідністю в разі користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб;

4) невикористання земельної ділянки для забудови в разі
користування чужою земельною ділянкою для забудови протягом трьох
років.

5. Право користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування
чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть бути
припинені за рішенням суду в інших випадках, встановлених
законом. 64 Право земельного сервітуту

Стаття 98. Зміст права земельного сервітуту

1. Право земельного сервітуту - це право власника або
землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або
безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

2. Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.

3. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення
власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний
сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

4. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш
обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він
встановлений.

Стаття 99. Види права земельного сервітуту

Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть
вимагати встановлення таких земельних сервітутів:

а) право проходу та проїзду на велосипеді;

б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі,
зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із
чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню
або через сусідню земельну ділянку;

д) право забору води з природної водойми, розташованої на
сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;

е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої
на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до
природної водойми;

є) право прогону худоби по наявному шляху;

ж) право встановлення будівельних риштувань та складування
будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;

з) інші земельні сервітути.

Стаття 100. Порядок встановлення земельних сервітутів

1. Сервітут може бути встановлений договором, законом,
заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові
(володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій
конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

2. Земельний сервітут може бути встановлений договором між
особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем)
земельної ділянки.

Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає
державній реєстрації в порядку, встановленому для державної
реєстрації прав на нерухоме майно. { Стаття 100 в редакції Закону N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

Стаття 101. Дія земельного сервітуту

1. Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав
на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до
іншої особи.

2. Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу,
застави та не може передаватися будь-яким способом особою, в
інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та
юридичним особам.

3. Власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої
встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в
інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його
встановлення, якщо інше не передбачено законом.

4. Власник земельної ділянки, щодо якої встановлений
земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, завданих
встановленням земельного сервітуту.

Стаття 102. Припинення дії земельного сервітуту

1. Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках:

а) поєднання в одній особі суб'єкта права земельного
сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника
земельної ділянки;

б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний
сервітут;

в) рішення суду про скасування земельного сервітуту;

г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний
сервітут;

ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;

д) порушення власником сервітуту умов користування
сервітутом.

2. На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої
встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути
припинена в судовому порядку у випадках:

а) припинення підстав його встановлення;

б) коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює
використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний
сервітут, за її цільовим призначенням.

Глава 16-1

Право користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб або для забудови

Стаття 102-1. Підстави набуття і зміст права користування
чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб або для забудови

1. Право користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування
чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на
підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка
виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких
потреб, відповідно до Цивільного кодексу України ( 435-15 ).

Право користування чужою земельною ділянкою для забудови
(суперфіцій) може виникати також на підставі заповіту.

2. Право користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування
чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть
відчужуватися або передаватися в порядку спадкування.

3. Укладення договорів про надання права користування
земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для
забудови здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України
( 435-15 ) з урахуванням вимог цього Кодексу.

4. Право користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування
чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) припиняються в
разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та
землекористувача;

2) спливу строку, на який було надано право користування;

3) викупу земельної ділянки у зв'язку з суспільною
необхідністю в разі користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб;

4) невикористання земельної ділянки для забудови в разі
користування чужою земельною ділянкою для забудови протягом трьох
років.

5. Право користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування
чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть бути
припинені за рішенням суду в інших випадках, встановлених
законом.

Необхідність дотримання правил добросусідства поклада­ється як на власників земельних ділянок (включаючи дер­жаву), так і на землекористувачів, у тому числі орендарів. Пункт 1 коментованої статті закріплює два обов'язки власни­ки і землекористувачів: а) використовувати землі відповідно до їх цільового призначення; б) завдавати якнайменше незручностей власникам та землекористувачам сусідніх земель­них ділянок.

Перший обов'язок означає необхідність дотримання режи­му відповідної категорії земель згідно з переліком, визначеним

ст. 19 ЗК України. Категорія даної земельної ділянки зазначається у земельно-кадастровій документації.

Другий обов'язок означає необхідність вибору таких способів використання земельних ділянок, за яких власникам та землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається якнайменше незручностей. У коментованій статті поняття «сусідня земельна ділянка» означає не тільки прилеглу (суміжну) земельну ділянку, але й інші земельні ділянки, власникам або користувачам яких може бути заподіяно незручностей власником або користувачем даної земельної ділянки. Пункт перший не встановлює вичерпного переліку таких незручностей, немає його і в законодавстві України. Тому в значення, чи створюють дії власника або землекористувача даної земельної ділянки незручності для власників і землекористувачів сусідньої земельної ділянки, а також чи здійснювалося землекористування способом, за якого заподіювалося якнайменше незручностей сусідам, провадиться органом, який розглядає спори між зазначеними власниками землекористувачами. У разі, якщо дії власника земельної ділянки або землекористувача будуть визнані такими, що не відповідають умові заподіяння якнайменше незручностей сусідам, збитки, заподіяні сусідам, підлягають відшкодуванню, а такі дії — припиненню.

Зі змісту п. 1 коментованої статті також випливає, що власники землі і землекористувачі мають право при використанні земельних ділянок заподіювати деяких незручностей сусіднім власникам і землекористувачам, не відшкодовуючи їх збитки, заподіяні такими незручностями, але таких незручностей має бути якомога менше. Водночас, п. 2 цієї статті визначає межі допустимого негативного впливу на сусідню земельну ділянку шляхом накладення заборони неприпустимо впливати на неї. Неприпустимий вплив — це такий вплив на сусідню земельну ділянку, за якого власники і землекористувачі сусідніх земельних ділянок втрачають можливість використовувати земельні ділянки за їх цільовим призначення, закріпленим у земельно-кадастровій документації (наприклад: із-за негативного впливу продукцію не можуть вирощувати на земельній ділянці сільськогосподарського призначення).

Пункт 3 коментованої статті закріплює обов'язок власни­ків і землекористувачів сусідніх земельних ділянок співпрацювати, тобто надавати один одному допомогу в сфері:

а) оформлення прав на землю кожного з них (установлення межових знаків, свідчення в суді на справедливу підтримку один одного, консультування один одного з питань оформлен­ня прав на землю);

б) реалізації прав на землю кожного з них (надання мате­ріальної та інформаційної допомоги з питань раціонального використання земель).

Вичерпний перелік випадків обов'язкової співпраці влас­ників і користувачів сусідніх земельних ділянок не наводить­ся. Водночас зміст п. З дозволяє зробити висновок про те, що власники і користувачі земельних ділянок не мають права відмовити у наданні консультативної допомоги сусідам щодо використання земельної ділянки і оформлення прав на неї. Щодо обов'язку надання матеріальної допомоги (техніки, ко­штів, послуг тощо), то вона є обов'язковою лише у випадках, визначених у законі (наприклад, ст. 106 ЗК України встанов­лює обов'язок матеріально сприяти встановленню спільних меж). Ненадання інформації щодо оформлення прав на зем­лю, а також щодо раціонального використання землі може бути оскаржене до органів, що розглядають земельні спори. При цьому власники земельних ділянок і землекористувачі не мають права посилатися на комерційну таємницю чи ноу-хау як підставу відмови у наданні консультативної допомоги. Верковний Суд України розтлумачив (п. 6 постанови Плену­му Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 25 грудня 1996 р. № 13), що спори з приводу додер­жання правил добросусідства розглядаються судами і в тому разі, коли вони попередньо не розглядалися узгоджувальною комісією, обраною місцевою радою.

65 Стаття 116. Підстави набуття права на землю

1. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та
права користування земельними ділянками із земель державної або
комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або
органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації
щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які
підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим
Кодексом. { Частина перша статті 116 із змінами, внесеними згідно
із Законами N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005, N 489-V
( 489-16 ) від 19.12.2006 }

2. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами
здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або
надання їх у користування.

3. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян
провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у
користуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації
державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ
та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і
комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації,
визначених цим Кодексом.

4. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян
у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по
кожному виду використання.

5. Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у
власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення
(викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Громадяни та юридичні особи як суб'єкти права згідно з земельним законодавством України можуть набувати земельні ділянки у приватну власність або ж у постійне чи тимчасове строкове користування. У постійне користування земельні ділянки набувають юридичні особи із земель державної і комунальної власності. У тимчасове (строкове) користування громадяни і юридичні особи набувають земельні ділянки за договором оренди.

У приватну власність громадяни набувають земельні ділян­ки за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, а також внаслідок передачі їм земель державної і комунальної власності шляхом приватиза­ції земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини і виділення в натурі (на місце­вості) та передача у власність земельної ділянки у розмірі на­лежної їм земельної частки (паю).

Юридичні особи, засновані громадянами України або юри­дичними особами України, можуть набувати земельні ділянки у власність для здійснення підприємницької діяльності у разі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, ін­шими цивільно-правовими угодами; внесення земельних діля­нок її засновниками до статутного фонду; прийняття спадщи­ни; виникнення інших підстав, передбачених законом.

У цій статті ЗК України врегульовані відносини щодо на­буття громадянами та юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель дер­жавної або комунальної власності. Підставою набуття права на землю у таких випадках є рішення органів виконавчої вла­ди або органів місцевого самоврядування в межах установле­них цим Кодексом повноважень.

На підставі рішень сільських, селищних, міських рад, а в окремих випадках — районних і обласних рад, земельні ділян­ки передаються у власність громадян і юридичних осіб із земель комунальної власності шляхом відведення їх в натурі (на місцевості) та оформлення відповідних правовстановлюючих документів.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян проводиться у разі приватизації земельних ділянок, що належать до державної власності, які перебувають у користуванні громадян. Це стосується земель, якими громадяни і користувалися для ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного і гаражного будівництва. Від 1991 р. для ведення селянського (фермерського) господарства та для інших зазначених вище потреб земельні ділянки надавалися громадянам України у довічно успадковуване володіння відповідно до ЗК УРСР в редакції від 18 грудня 1990 р. Згідно з ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства надавалися громадянам України у власність або в постійне користування. У цей період громадяни, яким земельні ділянки надавались у довічно успадковуване володіння для ведення селянського (фермерської господарства та для інших зазначених вище потреб, переоформлювали земельні ділянки на себе за їх вибором у приватну власність або у постійне користування.

Відповідно до нового Кодексу (2001 р.) громадянам, які не оформили право приватної власності на ділянки і продовжували користуватися ними, мають право на безоплатне одержання ділянок, якими вони користувались, у приватну власність.

У разі приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій працівники цих організацій мають право на одержання земельних ділянок у відповідних частках у приватну власність. Рішення про передачу земельних ділянок у власність приймається відповідно органами виконавчої влади — із земель державної власності та органами місцевого самоврядування — із земель ко­мунальної власності.

Громадяни України, використовуючи надане їм ст. 14 Кон­ституції України право, можуть одержати безоплатно у при­ватну власність земельну ділянку. Реалізація громадянами свого права на отримання земельної ділянки у власність здійс­нюється відповідно до ЗК України.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність грома­дян у межах встановлених норм, визначених ЗК України, проводиться один раз із кожного виду використання. Це означає, що громадянин може набути безоплатно у приватну влас­ність для зазначених вище цілей: ведення фермерського та се­лянського господарства, садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, для індивідуального дачного будівництва та для будівництва ін­дивідуальних гаражів у межах норм, передбачених для кожно­го з цих видів використання.

В окремих випадках виникає гостра потреба у наданні зе­мельних ділянок для суспільних та інших потреб, наприклад, для будівництва нових підприємств, створення та облашту­вання установ та організацій, розвитку і розширення населе­них пунктів, для розміщення посольств та представництв іно­земних держав тощо, навіть за відсутності вільних земельних ділянок для цих потреб у даній місцевості.

Виходячи з цих потреб, ЗК України передбачає право орга­нів виконавчої влади і місцевого самоврядування надавати зе­мельні ділянки за рахунок тих, що перебувають у власності або користуванні інших осіб, шляхом їх викупу у землевлас­ників або вилучення у землекористувачів за правилами і в по­рядку, визначеними статтями 149—151 ЗК України.

66 Стаття 117. Передача земельних ділянок державної власності
у комунальну власність та земельних ділянок
комунальної власності у державну власність

Передача земельних ділянок державної власності у комунальну
власність та земельних ділянок комунальної власності у державну
власність провадиться у порядку, встановленому цим Кодексом для
юридичних осіб.

Передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність здійснюється на підставі рішення уповноваженого органу виконавчої влади, а земельних ділянок комунальної власності у державну власність — на підставі рішення уповноваженого органу місцевого самоврядування порядку, встановленому цим Кодексом для юридичних осіб. Повноваження органів виконавчої влади з цих питань визначені статтями 13—17, а органів місцевого самоврядування статтями 7—12 ЗК України. Повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо надання земельних ділянок у постійне користування юридичним особам та порядок такого надання визначені статтями 122, 123 ЗК України. Слід враховувати, що Прикінцевими положеннями ЗК України (розділ IX) передбачається розробка і прийняття закону про розмежування земель права державної та комунальної власності. З прийняттям цього закону будуть більш повно врегульовані питання передачі земельних ділянок із





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...