Главная Обратная связь

Дисциплины:






Поняття неустойки. Види неустойки



Одним із найбільш поширених видів забезпечення зобов'язань є неустойка. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума чи інша встановлена у договорі майнова цінність, яку борж­ник зобов'язаний сплатити або передати кредиторові у разі невиконання або неналежного ви­конання ним основного зобов'язання. Предметом неустойки крім грошової суми може бути ру­хоме і нерухоме майно. Право на неустойку виникає незалежно від того, чи зазнав кредитор збитків унаслідок невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Залежно від особливостей визначення розміру є такі різ­новиди неустойки: штраф і пеня.

За співвідношенням до збитків розрізняють чотири види неустойки: залікову, штрафну, альтернативну і виключну,

Залікова неустойка- найбільш поширений вид неустойки. Кредитор стягує в повному обсязі неустойку в залік .збитків, а якщо неустойка не покриває збитків, то стягує і збитки в тій частині, що не покрита заліковою неустойкою. Прикладом залікової неустойки є неустойка, яка традиційно передбачається за порушення строків поставки продукції. Штрафна неустойка дає змогу кредиторові стягнути і неустойку, і збитки в повному обсязі. Цей вид неустойки покладає на боржника додаткову відповідальність. Так, у разі поставки неякісної продукції замовник має право стягнути з постачальника як збитки, так і неустойку у вигляді 20% штрафу від суми забракованої продукції.

Сторони можуть передбачити в договорі й альтернативну неустойку, умови якої надають кредиторові право вибору: вимагати відшкодування заподіяних збитків чи стягувати зазначену в договорі неустойку. Виключна неустойка надає змогу кредиторові стягувати з боржника лише неустойку, можливість вимагати відшкодування збитків виключається. Як правило, виключною неустойкою транспортні організації захищаються від претензій своїх клієнтів.

 

13. Двостороння реституція як загальний наслідок недійсності договору.

Вона полягає у тому, що кожна сторона недійсного правочину має пове­рнути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину. Якщо повернути в натурі отримане за правочином, що є недійсним, неможливо (наприклад, предметом правочину було користування майном, надання послуг тощо), то підлягає поверненню вартість того, що одержано. Тобто провадиться відшкодування одержаного за недійсним правочином у грошовій формі. Оцінка розміру відшкодування провадиться не за тими цінами, що існували на момент укладення правочину, і не тими, що були на момент подання позову, а за цінами, що існують на момент відшкодування. Якщо відшкодування провадиться добровільно, то таким моментом є момент розрахунків між сторонами. Якщо ж відшкодування провадиться на підставі рішення суду, то ціни визначаються на момент виконання судового рішення про відшкодування одер­жаного за правочином, який визнаний судом недійсним. Двостороння реституція є загальним наслідком недійсності правочину, який настає незалежно від наявності вини сторін правочину у тому, що правочин є недійсним. У тих випадках, коли ви­знанню правочину недійсним сприяла провина однієї із сторін, двостороння реституція може супро­воджуватися додатковими негативними наслідками для винної сторони. Зокрема, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні (сторонам) правочину або третій особі завдано зби­тків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (ст. 22, 23 ЦК).



14. Одностороння реституція як наслідок недійсності договору.

Загальним на­слідком недійсності правочину є реституція. ІІ метою є поновлення того майнового становища сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину. Ставлячи за мету поновлення майнового становища сторін, реституція покликана виконувати, насамперед, правовідновлювальну функцію. Проте в науці цивільного права зазначену функцію у захисті права власностівиконує не лише реституція, але й цивільно-правова відповідальність. Вона як один із засобів захисту права власності настає за порушення права власності іншої особи, що спричиняє негативні наслідки майнового характеру, аналогічно наслідкам недійсного правочину. Реституція є найбільш прийнятним засобом захисту права власності за недійсним правочином, який відповідає і приватно-правовим засадам, і справедливості.

Реституція має взаємний характер, оскільки відповідно до п. 1 ст. 216 ЦК України обов’язок повернути майно, а у випадку неможливості його повернення – відшкодувати вартість одержаного, покладається на кожну сторону недійсного правочину. Цивільно-правова відповідальність, як правило, має односторонній характер, зобов’язуючи особу, котра порушила право власності іншої особи відшкодувати заподіяні потерпілій стороні збитки. Тому буде помилковою та зайвою позиція деяких правників про необхідність збереження в ЦК односторонньої реституції.Особливістю реституції, як наслідку недійсного правочину в захисті права власності полягає у можливості її застосування незалежно від наявності вини і заподіяної таким правочином шкоди, на що вже зверталась увага в юридичній літературі. Реституцію нікчемного правочину породжує наявність таких юридичних фактів, як встановлена законом нікчемність правочину та його виконання хоча б однією стороною. Факт наявності вини та заподіяної шкоди для поновлення сторін у становище, яке існувало до вчинення правочину, законодавець не бере до уваги у розрізі застосування реституції при захисті права власності, проте прицивільно-правовій відповідальності наявність даного елементу є обов’язковим.

15.Загальні підстави й умови договірної відповідальності.

У цив.з-стві розрізняють види відповідальності за різними критеріями. Так, за підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких встановлено відповідальність, вона поділяється на договірну та позадоговірну.Договірною вважається відповідальність у формі відшкодування збитків, сплати неустойки, втрати завдатку або позбавлення суб'єктивного права за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, яке виникло з договору.Позадоговірною (або недоговірною} є відповідальність, що настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої за відсутності між ними договору або незалежно від наявних між ними договірних відносин. Залежно від розподілу прав та обов'язків між суб'єктами зобов'язання із множинністю осіб розрізняють: часткові (пайові), солідарні та додаткові (субсидіарні) зобов'язання. Відповідальність за порушення цих зобов'язань теж буває частковою, солідарною або субсидіарною.

При частковій відповідальності кожна із зобов'язаних осіб відшкодовує збитки і сплачує неустойку пропорційно до розміру своєї частки спільного боргу.Солідарна відповідальність, при якій кредитор може вимагати сплати неустойки або відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і з кожного з них окремо. Субсидіарна (додаткова) відповідальність настає тоді, коли Існують основне і додаткове до нього зобов'язання і одне, і друге порушені.Юридичною підставою відповідальності є закон, а фактичною — склад цивільного правопорушення. Вона настає за наявності таких умов: • протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи; • шкідливого результату такої поведінки (шкоди); • причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою; • вини особи, яка заподіяла шкоду. Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є випадок і непереборна сила.

Випадок (казус)має місце тоді, коли психічний стан особи, що порушила зобов'язання, характеризується відсутністю її вини. За відсутності вини немає й відповідальності, якщо тільки законом чи договором не передбачено відповідальності і без вини. Непереборна сила (фарс-мажорні обставини) — надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (п. 1 ст. 78 ЦК). Ця подія характеризується, по-перше, як зовнішня до діяльності сторін обставина (наприклад, явища стихійного характеру). По-друге, надзвичайність події, що стає непереборною силою, означає, що це не рядова, ординарна, звичайна обставина, яка також може спричинювати певні труднощі для сторін.

16.Підстави й умови деліктної відповідальності в цивільному праві

Якщо йдеться про умови деліктної відповідальності або вимоги, яким має відповідати юридичний факт заподіяння шкоди, щоб зумовити обов'язок особи відшкодувати завдану шкоду, то їх коло залежить від того, з якими випадками заподіяння шкоди ми маємо справу: генеральним деліктом або спеціальними деліктами. Принцип генерального делікту закріплений у ч. 1 ст. 1166 ЦК щодо майнової шкоди та у ч. 1 ст. 1167 - щодо моральної шкоди. Так, майнова шкода, заподіяна неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її заподіяла. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч. 2 ст. 1167 ЦК.

Делікт— правопорушення, яке є підставою для при­тягнення правопорушника до передбаченої законом відпо­відальності. Деліктна відповідальність є наслідком позадоговірного заподіяння шкоди. Вона настає за умов: 1)заподіяння майнової шкоди (збитків); 2)протиправності діяння особи, яка заподіяла шко­ду; 3)наявності причинного зв'язку між протиправни­ми діями особи, яка заподіяла шкоду, і самою шкодою; 4)наявності вини особи, яка заподіяла шкоду.

За деліктним зобов'язанням той, хто заподіяв шкоду, зобов'язаний у повному обсязі відшкодувати її, а інша сторона має право вимагати від заподіювача виконання його зобов'язання. На відміну від договірної відповідаль­ності, деліктна відповідальність є порушенням загального правила не завдавати шкоди іншому.

Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом під­вищеної небезпеки, як правило, покладається на власника або володільця цього джерела, а не на особу, що безпо­середньо ним керувала. Ця відповідальність настає незалеж­но від вини особи, що керувала джерелом підвищеної небезпеки, і вини його власника або володільця. Якщо джерело підвищеної небезпеки належить підприємству — юридичній особі, то вона й відповідає за заподіяну шкоду. Власники або володільці джерела підвищеної небезпеки звільняються від відповідальності за заподіяну шкоду.

17.Право на захист як субэктивне цивільне право: поняття, зміст, підстави виникнення.

Право на захист являє собою суб’єктивне цивільне право певної особи,тобто вид і міру її можливої поведінки із захисту своїх прав. Воно виходить із конструкційного положення Права і свободи людини і громадянина захищаються судом ст.. 55 КУ. У разі порушення цивільних прав конкретної особи їх захист здійснюється в порядку цивільного судочинства. Згідно з ЦП з-ства будь яка заінтересована особа має право в порядку встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оскарженого права чи охороньованого законом інтересу. Чинним законодавством передбачено такі способи захисту цивільних прав особи: 1)визнання права(права власності на певну річ); 2)відновлення становища, яке існувало до моменту порушення права, та припинення дій, що порушували права; присудження до виконання обов’язку в натурі; 3)припинення або зміну правовідношення; 4)стягнення з правопорушника збитків, а у випадках, передбачених законом чи договором неустойки(штрафу,пені). Крім спеціальних засобів захисту прав особи, цивільне право допускає виняткові засоби, до яких належать необхідна оборона і крайня необхідність.

Необхідною обороною – визначаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи. А також суспільних інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання тому, хто посягає, шкоди.

Крайня необхідність- це правомірні дії, спрямовані на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам та інтересам іншої ФО чи ЮО, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами.

18. Презумпція вини в цивільному праві.

Особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. 2. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання. 3. Правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання, є нікчемним. Розглядається така окрему підставу (умову) відповідальності за порушення зобов'язання, як вина. ЦК прямо не надає визначення вини, підкреслюючи лише, що особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Звідси можна надати визначення вини як невжиття особою всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Розмежування вини в ЦПна форми має практичне значення, оскільки хоча форма вини і не впливає на розмір відповідальності (він визначається тільки сумою завданих збитків або передбачених штрафних санкцій), відсутність вини відповідної форми може бути підставою для звільнення особи від відповідальності. Умисне порушення зобов'язання завжди є підставоюдля притягнення порушника до відповідальності в повному обсязі. Правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання, є нікчемним. Вина у формі необережності буде мати місце за відсутності у особи наміру не виконати або неналежно виконати зобов'язання. Так необережність є грубою, якщо особа передбачала можливість невиконання або неналежного виконання зобов'язання, але легковажно розраховувала, що цього не стане. Необережність буде вважатися простою, якщо особа не передбачала можливість настання наслідків своїх дій, хоча могла та повинна була їхпередбачити. Вина є загальною, але не в усіх випадках обов'язковою умовою відповідальності.

19.Цивільна і господарська відповідальність: особливості застосування

Господарсько-правова відповідальність – це зазнання суб’єктами господарювання несприятливих економічних та / або правових наслідків у результаті застосування до них передбачених законодавством санкцій за господарські правопорушення. Виділення господарсько-правової відповідальності як самостійного виду відповідальності було продиктоване, перш за все, практичною необхідністю. Це пов’язано з тим, що в сучасній економіці необхідні нові, комплексні та нестандартні заходи дії на правопорушників, які не властиві традиційним видам відповідальності. Наприклад, санкцію у вигляді застосування індивідуального режиму ліцензування.. Господарсько-правова відповідальність знаходить у законодавстві своєрідне регулювання. Відшкодування збитків у сфері господарювання піддане докладнішій регламентації, ніж в ЦК України); згідно з ч. 5 ст. 225 ГК України сторони має право за взаємною згодою завчасно визначити узгоджений розмір збитків, ЦК України таку можливість не передбачає. ГК України виходить із презумпції залікової неустойки, передбачаючи штрафну неустойку лише для грошових зобов’язань (ст. ст. 229, 232 ГК), а ЦК України говорить про штрафну неустойку для всіх видівзобов’язань (ст. 624 ЦК). У господарсько-правовій відповідальності використовуються окремі інститути ЦК України та інших законів, проте в рамках і межах, що не суперечать ГК України. Це дозволяє будувати таку систему заходів відповідальності у сфері господарювання, яка не тільки відображає специфіку, складність та об’ємність господарської діяльності, але й дозволяє погоджувати в єдиному акті приватні та публічні заходи державного впливу. Згідно зі ст. 217 ГК України у сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій як відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські та адміністративно-господарські санкції. Перші три застосовуються за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції – за ініціативою уповноважених органів державної влади і місцевого самоврядування. При характеристиці поняття господарсько-правової відповідальності необхідно вказати на його співвідношення з поняттями захисту та охорони прав суб’єктів господарських відносин. Заходи примусу, що вживаються до правопорушника, не завжди тягнуть для нього несприятливі наслідки в юридичному розумінні, тобто не завжди можуть бути визнані заходами відповідальності. Зокрема, обов’язок правопорушника виконати зобов’язання в натурі не може розглядатися як зазнання негативних наслідків, оскільки такий захід направлений на виконання того обов’язку, який раніше прийняв на себе правопорушник. Проте, примус боржника до виконання зобов’язання в натурі забезпечує права та законні інтереси кредитора.

 

20.Протиправність як умова цивільно-правової відповідальності

Сукупність умов, які необхідні для виникнення при настанні цивільно-правової відповідальності, називають складом цивільного правопорушення. Цивільно-правова відповідальність настає при наявності таких умов (підстав): - протиправність; - шкода; - вина; - причинний зв'язок. Протиправною є поведінка, яка порушує норму права або умови укладеного між контрагентами договору. Протиправними можуть бути не лише дії, а й бездіяльність. Наприклад, ветеринар не надав своєчасно допомоги худобі, яка захворіла.

Шкода може бути заподіяна і правомірними діями. Так, правомірними вважаються дії щодо здійснення прав та виконання обов'язків (наприклад, працівники санепідемстанції знищують хворих тварин; пожежники, гасячи пожежу, заливають сусідні квартири), при згоді потерпілого на заподіяння шкоди (потерпілий попросив зламати сарай, щоб побудувати гараж); при протиправній поведінці самого потерпілого (шкода заподіяна у стані необхідної оборони). Під шкодою у ЦП розуміють загибель, втрату або зменшення певного майнового чи немайнового блага. Майнова шкода може настати як у вигляді:

а) реальних збитків (витрат, які особа зазнала у зв'язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрат, які особа понесла або повинна понести для відновлення порушеного права - наприклад, витрати, пов'язані із ремонтом автобуса після дорожньо-транспортної пригоди); б) упущеної вигоди (доходи, які б особа могла реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене - прибуток, втрачений автотранспортним підприємством у зв'язку з тим, що автобус був знятий з лінії і протягом трьох днів перебував у ремонті).

21.Порядок визнання незаконними актів органів публічної влади

Нерідко унаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та місцевого самоврядування порушуються права та охоронювані законом інтереси громадян, підприємств та організацій. Одним із способів відновлення порушених таким чином прав є оскарження неправомірних рішень, дій чи бездіяльності органів, що мають владні повноваження.З-твом Укр. передбачено право особи, чиї права порушено, обирати спосіб захисту шляхом звернення до вищестоящого в порядку відомчої підлеглості органу чи службової особи або шляхом безпосереднього звернення до суду. При цьому подання скарги до вищестоящих органів не позбавляє особу права звернення до суду.Громадянин може подати скаргу на рішення, дії або бездіяльність органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування у порядку підлеглості вищому органу особисто або через уповноважену ним особу. Скарга в інтересах неповнолітніх і недієздатних осіб подається їх законними представниками.Ст. 17 ЗУ „Про звернення громадян" передбачено, що скарга на рішення, що оскаржується, може бути подана до органу або посадовій особі вищого рівня протягом 1 року з моменту його прийняття, але не пізніше 1 місяця з часу ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням. Скарги, подані з порушенням зазначеного терміну, не розглядаються.Пропущений з поважної причини термін може бути поновлений органом чи посадовою особою, що розглядає скаргу.Рішення вищого державного органу, який розглядав скаргу, в разі незгоди з ним громадянина може бути оскаржено до суду в термін, передбачений законодавством України.Оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної влади та місцевого самоврядування до суду має певні особливості, пов’язані з характером порушеного права. Такі позови підвідомчі судам загальної юрисдикції або адміністративним судам, юрисдикція яких відрізняється між собою. Від правильності визначення виду судового органу, до якого необхідно звертатися за захистом, залежить швидкість поновлення порушених прав та інтересів заінтересованої особи.

22.Система органів, які здійснюють захист цивільних прав та інтересів

Захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом, арбітражним або третейським судом, товариськими судами, профспілковими та іншими громадськими організаціями, а у випадках, зокрема, передбачених законом, захист цивільних прав здійснюється в аміністративному порядку. (ст. 6 ЦК України). Під захистом цивільних прав передбачається правоприємницька діяльність цих органів. Порядок захисту – це регламентована законом процедура їх діяльності по здійсненню захисту суб’єктивних прав, вона відбувається у формі розгляду спорів, які виникають між сторонами і винесенню відповідного рішення, обов’язкового для сторін.
Відповідно до ст. 24 ЦПК України суди розглядають:

1) справи про спори, які виникають із цивільних, сімейних, трудових, кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких справ віднесено законом до компетенції інших органів;
2) справи, які виникають із адміністративно-правових відносин, які передбачені у ст. 236 ЦПК України (деякі порушення закону про вибори, скарги на дії посадових осіб та ін.);

3) справи, визначені у ст. 254 ЦПК України (усиновлення дітей, встановлення фактів, які мають юридичне значення, визначення громадянина безвісно відсутнім або померлим та ін.).

На арбітражний суд покладено вирішення усіх господарських спорів, які виникають між юридиними особами, державними та іншими органами, громадянами, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, про визнання недійсними актів ненормативного характеру, а також спорів, які виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів і з інших підстав.

Третейські суди можуть вирішувати ряд цивільно-правових спорів, які віднесені до їх компетенції, крім спорів по трудовим та сімейним відносинам (ст. 1 Положення про третейський суд) .

Громадськими організаціями розглядаються спори за участю громадян, коли розгляд цих справ віднесено до статутної діяльності цих організацій (наприклад, профспілок), або коли ці спори можуть бути вирішені спеціально створеними громадськими органами (товариськими судами). Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудовим спорам, а також районними (місцевими) судами (ст. 221 КЗпП України) . При цьому комісії по трудовим спорам є первинними органами розгляду трудових спорів, які виникають на підприємстві (організації, установі), крім незначних випадків.

23.Суб'єктами права вимоги щодо відшкодування моральної шкоди

можуть бути лише ФО або ЮО, права яких були без­посередньо порушені протиправними діями (бездіяльністю) інших осіб. Близькі родичі особи, якій завдано моральної шкоди, права на відшкодування такої шкоди не мають, крім випадків коли такими діями безпосередньо були порушені і їх права (наприклад, моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чо­ловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю (ст. 1168 ЦК Ук­раїни). Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. В науці цивільного права акт завдання шкоди прийнято в процесі теоретичного аналізу розмежовувати на складові елементи (елементи складу цивільного правопорушення), до яких належать: а) протиправна поведінка завдавача шкоди; б) настання шкоди; в) причинний зв'язок між двома першими елементами; в) вина завдавача шкоди. Протиправність поведінки в цивільних правовідносинах має дві форми: дія та бездіяльність. Протиправність означає будь-яке порушення чужого суб'єктивного (в даному випадку) абсолютного права..Під шкодою розуміється матеріальна шкода, яка виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому матеріального права та (або) применшення нематеріального блага (життя, здоров'я тощо). У відносинах, що розглядаються, шкода — це не тільки обов'язкова умова, але і міра відповідальності. За загальним правилом ст. 1166 ЦК завдана шкода відшкодовується в повному обсязі. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода повинна бути об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди. Вирішення питання про наявність або відсутність причинного зв'язку між поведінкою особи та шкодою, що настала, може бути ускладнено тим, що ЦК в ряді випадків передбачає відповідальність одних суб'єктів за дії інших (відповідальність юридичної особи за шкоду, завдану за вини її працівників, відповідальність батьків за шкоду, завдану малолітньою особою тощо.

24.Суб'єкти цивільно-правового захисту

Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути тільки між носіями цивільних процесуальних прав і обов'язків у процесі здійснення правосуддя в цивільних справах, в цивільному судочинстві. Тому суд і є обов'язковим суб'єктом усіх цивільних процесуальних правовідносин. Другим суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин буде особа, щодо участі якої в процесі є норма права і котра в одній із стадій цивільного процесу може виконувати процесуальні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Такими будуть сторони, треті особи, органи прокуратури, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб; заявники й заінтересовані особи у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; процесуальні представники, експерти, свідки, перекладачі та інші особи, які сприяють розглядові справи. З метою виявлення окремих особливостей участі в цивільному процесі суб'єктів правовідносин у процесуальній літературі наводиться кілька видів їх класифікації на групи:

а) на юридичне заінтересованих і юридичне незаінтересованих осіб або суб'єктів допоміжних правовідносин;

б) на суб'єктів по застосуванню норм права і суб'єктів по додержанню та виконанню норм права або на юрисдикцію органи та їх службових осіб І учасників цивільного процесу;

в) на суб'єктів, які здійснюють правосуддя, котрі беруть участь у здійсненні правосуддя і які сприяють правосуддю.

Наведена класифікація має загальний характер, не розкриває мети і завдання участі окремих суб'єктів у процесі та не враховує нормативного виділення групи осіб, котрі беруть участь у справі (гл. 2 ЦПК)

З врахуванням існуючих систем класифікації суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, виконуваних ними процесуальних функцій та нормативного їх виділення і визначення вони можуть бути класифіковані на три групи

:1) особи, які здійснюють правосуддя в цивільних справах:

а) суди, котрі розглядають і вирішують справи по першій інстанції;

б) суди, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень у апеляційному і касаційному порядках та у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами;

2) особи, які беруть участь у справі:

а) з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів сторонами, третіми особами у справах позовного провадження, заявниками та заінтересованими особами у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження;

б) з метою захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів: органи прокуратури, процесуальні представники, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації і окремі громадяни (ст. 98 ЦПК).

3) особи, які не беруть участі в справі:

а) особи, котрі сприяють судові в розгляді справи, — свідки, експерти, перекладачі, особи, які мають письмові і речові докази.

25.Суб'єктивні права як об'єкти цивільно-правового захисту: поняття, зміст

Згідно з нормами чинного законодавства громадяни і юридичні особи на свій розуд здійснюють належні їм цивільні права. Це означає, що всі питання, пов’язані з виконанням суб’єктивних прав, включаючи обсяг і засоби їх реалізації, а також відмовою від суб’єктивних прав, передавання їх іншим особам і ін., вирішується уповноваженою особою на свій розсуд. Зміст суб’єктивного цивільного права складають можливі дії уповноваженої особи. Наприклад, автор книги може вимагати від видавництва сплати належного йому гонорару.
При цьому відмова громадян і юридичних осіб від здійснення належних їм прав не тягне припинення цих прав, за винятком випадків, передбачених законом. Наприклад, не можна виключати з акціонерного товариства акціонера, який не приймає участі в управлінні справами акціонерного товариства. Навпаки, спадкоємець, який не скористався без поважних причин своїм правом на прийняття спадщини на протязі шестимісячного терміну після відкриття спадщини, втрачає це право. При цьому, необхідно враховувати дві обставини. По-перше, деякі суб’єктивні права одночасно виступають в якості цивільно-правових обов’язків. Наприклад, згідно з законом опікун має право не тільки здійснювати від імені недієздатного цивільно-правові угоди, але й зобов’язаний це робити, якщо цього вимагають інетереси опікаємого. По-друге, мова йде про конкретні суб’єктивні права, якими володіють громадяни і юридичні особи. Питання про розпорядження правами, які можуть виникнути у суб’єкта в майбутньому, повинно вирішуватися з урахуванням правила про те, що повна або часткова відмова громадянина від правоздатності або діяєздатності та інші угоди, направлені на обмеження правоздатності або дієздатності, нікчемні, за виключенням випадків, коли такі угоди передбачаються законом.

 

26.Вимога про визнання права власності як спосіб захисту цивільних: підстави і умови затосування.

Позов про визнання права власності - це вимога власника майна про констатацію перед третіми особами факту наявності в нього права власності на спірне майно. При цьому такий позов може бути даний окремо або у поєднанні з вимогами про повернення майна чи усунення перешкод у користуванні й розпорядженні майном. Позови про визнання права власності спрямовані на захист можливості здійснення права власності шляхом підтвердження в судовому порядку факту належності позивача спірного майна на праві власності.

Умови подання позову про визнання права власності:

1) наявність права власності у позивача;

2) оспорювання права власності іншими особами;

3) наявність у власника можливості довести своє право власності. Позивачем може бути власник речі незалежно від того, володієвін нею чи ні. Відповідач - особа, що заявляє чи не заявляє вимоги про свої права на річ, але у кожному разі оспорює право власності позивача або не визнає за позивачем права власності на спірне майно.

Змістом позову є вимога власника, чиї права оспорюються, про констатацію перед особами, які оспорюють його право на річ, наявності в нього права власності на спірне майно. Підтвердження позивачем своїх прав на майно може здійснюватися шляхом надання ним правовстановлюючих документів, свідчень, а також будь-яких інших доказів, що підтверджують належність позивачу спірного майна. Якщо майно знаходиться у володінні позивача, діє презумпція правомірності фактичного володіння.

Оскільки позови про визнання права власності не пов'язані з конкретними порушеннями правомочностей власника і зумовлені триваючим порушенням з боку третіх осіб, на них, як і на негаторні позови, не поширюється позовна давність.

Якщо вимога про визнання права власності супроводжується поданням позову про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усунення порушень права власності, не пов'язаних з порушенням володіння тощо, то задоволення вимоги про визнання права власності є лише передумовою для досягнення позивачем кінцевої мети позову..Позов про визнання судом права власності на майно може також мати місце тоді, коли у позивача відсутні документи, які засвідчують його право власності, і це право оспорює відповідач.

27.Цивільно-правові принципи захисту честі, гідності, ділової репутації

Під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності, з честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов'язків.

ПРИНЦИПИ:

1, Вибір способу захисту особистого немайнового права, зокрема права на повагу до гідності та честі, права на недоторканість ділової репутації, належить позивачеві

2. ФО чи ЮО, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

3. Позови про захист гідності, честі чи ділової репутації вправі пред'явити ФО у разі поширення про неї недостовірної інформації, яка порушує її особисті немайнові права, а також інші заінтересовані особи (зокрема, члени її сім'ї, родичі), якщо така інформація прямо чи опосередковано порушує їхні особисті немайнові права.

4. Відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є ФО або ЮО, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації.

5. Судовий захист гідності, честі та ділової репутації внаслідок поширення про особу недостовірної інформації не виключається і в разі, якщо особа, яка поширила таку інформацію, невідома (наприклад, при направленні анонімних або псевдонімних листів чи звернень, смерті фізичної особи чи ліквідації юридичної особи, поширення інформації в мережі Інтернет особою, яку неможливо ідентифікувати, тощо).

7. юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам.

 





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...