Главная Обратная связь

Дисциплины:






Поняття та види доказів у цивільному процесі, їх належність і допустимість



За ст. 57 ЦПК доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.

Принципи здійснення оцінки доказів:

· докази оцінюються судом кожен окремо і всі у сукупності (п.3 ст.212 ЦПК);

· докази оцінюються за внутрішнім переконанням суддів (п.1 ст.212 ЦПК);

· внутрішнє переконання повинно ґрунтуватись на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому досліджені наявних у справі доказів (п.1 ст.212 ЦПК);

· при оцінці доказів судді повинні керуватися законом;

· ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили (п.2 ст.212 ЦПК). Це означає, що докази повинні оцінюватися за їх властивостями, і жоден з доказів не має переваги перед іншим.

Зміст доказів – це сукупність фактичних даних про обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами є юридичні факти – дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть мати безпосередню і опосередковану форму – прямого або не прямого (побічного) доказу.

Докази поділяються на види:

За характером змісту доказів з фактами, які підлягають встановленню,

· Прямі докази дозволяють зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, що підлягають доказуванню.

· Непрямі (побічні) докази на відміну від прямих не мають безпосереднього зв’язку із фактом, що підлягає доказуванню, тому дозволяє лише припустити про його наявність чи відсутність, а не дати однозначної відповіді. Відповідно до ст. 60 ЦПК доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, однак це не означає, що суд не повинен приймати непрямих доказів.

За процесом формування даних про факти:

· Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню, від безпосереднього носія інформації (джерела доказів).



· Похідні (опосередковані, копії) лише відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення такої класифікації в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим самим сприяє правильному веденню їх дослідження і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи.

За джерелами інформації про фактичні дані, за допомогою яких суд їх одержує:

особисті – письмові та усні пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання свідків, висновки експертів, різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Носієм інформації про факти завжди є людина, особисті докази мають суб'єктивний характер, тому в пізнавальній діяльності слід враховувати психологію особи, наявність матеріально-правової заінтересованості у справі та особливих стосунків зі сторонами.

речові докази - зміст яких, міститься у певних об’єктах матеріального світу, котрі подаються до суду, тобто, носієм доказової інформації є не особа.

Належність доказів. За ст. 58 ЦПК належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і зазначені докази, що підтверджують позов (ст. 131 ЦПК). Правило належності доказів спрямоване на виділення істотних обставин у справі.

Допустимість доказів. За загальним правилом будь-які фактичні дані у цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими у законі засобами доказування (ст. 57 ЦПК). За ст. 59 ЦПК Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Так, наприклад, ст. 51 ЦПК містить положення, про те які особи не підлягають допиту як свідки.

Достовірність – це перевірка доброякісності джерела доказів, а також процесу їх формування. Після встановлення достовірності доказів суд визначає їх достатність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість на основі зібраних по конкретній справі доказів зробити висновок про наявність фактів, які належать до предмета доказування, про права і обов’язки сторін.

Достатність – це така кількість доказів, які дозволяють вирішити справу, зробити певний висновок і постановити рішення. Достатність стосується завершального етапу доказування. Мета визначення достатності обумовлена завданнями, які стоять перед судом на цьому етапі доказування у відповідності з якісними характеристиками провести відбір доказів, на основі яких можна було б зробити висновок про наявність чи відсутність шуканих фактів.

Відповідно до Постанові Пленуму ВСУ «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» від 12.06.2009 N 5 при з'ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов'язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом, зокрема статтею 61 ЦПК. У деяких випадках тягар доказування регулюється нормами матеріального права. Наприклад, згідно з ч. 3 ст. 277 ЦК негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного. Якщо представлені докази недостатньо підтверджують вимоги позивача чи заперечення відповідача або не містять в собі всіх необхідних даних і у сторін є обґрунтовані складнощі у наданні додаткових доказів, суд за їх клопотанням зобов'язаний сприяти їм в одержанні або витребуванні таких доказів (ч.4 ст. 10, ст. 137 ЦПК). Докази, які збираються або подаються сторонами (показання свідків, письмові чи речові докази), повинні стосуватися суті спору (предмета та підстави позову). Тому, вирішуючи, наприклад, питання про виклик свідків, в усіх випадках слід вимагати від сторін пояснення, які саме обставини можуть бути підтверджені ними (ст. 136 ЦПК). Це ж стосується й вирішення питання про витребування інших доказів (письмових, речових). Докази, які не стосуються справи й предмета доказування (ст. 58 ЦПК), або одержані з порушенням порядку, встановленого законом, або якими не можуть бути підтверджені певні обставини справи (ст. 59 ЦПК), судом не повинні прийматися. Відповідно до ст. 131 ЦПК суди мають установлювати строк на подання доказів з урахуванням часу, необхідного для їх подання, про що зазначається в ухвалі попереднього судового засідання. Крім того, суд повинен роз'яснити сторонам наслідки неподання доказів: докази, подані з порушенням установленого строку, не приймаються, якщо сторона не доведе, що їх подано несвоєчасно з поважних причин. Неподання чи несвоєчасне подання доказів без поважних причин, що направлено на затягування процесу, може бути розцінено судом як зловживання процесуальними правами, що має бути мотивовано в судовому рішенні.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...